Читать книгу Жорстоке небо - Максим Кидрук - Страница 20

Сорокавосьмирічний Григорій Авер’янов почувався так, наче за той час, поки їхав на таксі до штаб-квартири компанії, розташованій в одній з офісних будівель на території заводу «Авіант», постарів років на десять-п’ятнадцять. Причина крилася не тільки в тому, що він, як і решта вищого керівництва ДП «Аронов», ще не відійшов від святкування продажу перших літаків компанії «Франс Континенталь». (Спогади про гулянку завдавали фізичного болю, саме дійство виглядало тепер якимись диявольськими ігрищами, ідіотським балом на кістках, адже більшість з тих, хто був на вечірці, не встигли не те що протверезіти, а навіть заснути по-людськи, як один з «обмитих» лайнерів уже розбився під час посадки в аеропорту Парижа.) Григорій, на відміну від Анатолія Реви, після святкування не склепив очей і протягом останньої години страшенно хвилювався. Сумніви шарпали серце. Перед тим як зателефонувати босу і повідомити про катастрофу, він мав кілька телефонних розмов, що визначили його долю, напевно, на найближчі десять років. Першу – з Дем’яном Шафіним, віце-президентом з фінансів та економіки. Надалі домовлявся про переліт до Парижа на найближчий час із чартерною компанією «Скай Дрім», організатором ділових та корпоративних авіаперевезень на повітряних суднах VIP-класу. «Скай Дрім» працювали в режимі 24/7 і вже за хвилину повідомили, що в них є вільний «Hawker 800 XPi»,[47] а пілоти будуть готові впродовж години. Авер’янова це влаштовувало. Він не знав, якою буде його доля, майбутнє було поглинуте сірим туманом, але усвідомлював, що відтепер змінити нічого не може. Лишалося просто чекати. І спостерігати.

Він сидів у кріслі Реви (колись давно колеги обмінялись дублікатами ключів від своїх кабінетів – про всяк випадок), несвідомо соваючи туди-сюди одну з шухляд довжелезного робочого столу, і чекав на приїзд Анатолія.

Завібрував телефон. Григорій витягнув з кишені iPhone старої моделі, три роки тому подарований Анатолієм Ревою на День народження, – девайс, до якого він так і не звик, – і побачив, що від абонента «ШАФІН» надійшло текстове повідомлення:

«Я в Борисполі».

Натиснувши «Відповісти», Авер’янов швидко набрав:

«Літак буде готовий через 40 хв. Один з пілотів чекає в Терміналі С», – запевняючи себе, що тремтіння рук – це наслідок надмірного вживання алкоголю, а не того, про що так не хочеться думати.

Він очікував смс у відповідь, але Дем’ян Шафін нічого не надіслав. Не витерпівши, Григорій схопив до рук телефон і надрукував:

«Не облажайся».

На цей раз Шафін відписав майже відразу:

«Не дрейф…І не задовбуй».

За хвилину-півтори Григорій узявся набирати нове повідомлення:

«Не забудь, що в Орлі тебе не зустрічатимуть. До PN добираєшся сам. Я перетелефоную Пеллеріну, коли будеш на місці», – проте стер смс, не відправляючи. Мабуть, справді краще не дратувати. Перед тим як завернути таксі до офісу, Авер’янов заїхав до Шафіна, розбудив його і пояснив усе особисто. Є речі, які не варто довіряти мобільному телефону. Дем’ян усе зрозумів, Дем’ян завше розумів його з півслова, а це означає: знає, що робити.

«Як же невчасно», – кусаючи губу, думав Григорій (наче загибель сорока дев’яти людей може бути вчасною…). Бісова катастрофа сплутала всі карти. Він жахливо ризикував, посилаючи Дем’яна до Франції без відома Реви, але усвідомлював, що іншого вибору немає. Якщо він хоче найближчим часом посунути Реву і зайняти крісло президента, мусить діяти рішуче і жорстко. Повинен забути про правила і переступити через… через що? Рештки давно зітлілої дружби? Через себе самого?

Вони ніколи не були близькими приятелями, хоча Авер’янов відчував, що Анатолій Рева думає інакше. Сам для себе Григорій пояснював це різницею у віці. Чотирнадцять років – замало, щоб у Реви до нього виникли батьківські почуття, але забагато для того, щоб стати щирими, рівноправними друзями, хай як хотілося Анатолію бачити в Гриші такого друга.

Анатолій Рева познайомився з Григорієм Авер’яновим 1993-го, за рік після того, як очолив конструкторське бюро ім. Аронова, і відразу взяв двадцятивосьмирічного Григорія на роботу. Молодого спеціаліста Реві порекомендував колишній одногрупник, на той час уже професор на кафедрі літако– та вертольотобудування Казанського авіаційного інституту.[48] До того Авер’янов працював у Казанському авіаційному виробничому об’єднанні ім. Горбунова, де випускали бомбардувальники «Ту-160», пасажирські лайнери «Ту-214» тощо, й одночасно навчався в аспірантурі КАІ. Після розвалу Радянського Союзу авіабудівний ринок у СНД посипався, наче картковий будиночок, колись потужні конструкторські бюро простоювали без роботи, помалу втрачаючи молодих працівників. Григорій Авер’янов був фантастично обдарованим інженером, але роботу в той буремний час знайти не міг. Він погодився на переїзд до Києва, щойно отримав пропозицію від Реви.

Довго працювати інженером Григорію не довелося. Незабаром стало зрозуміло, що молодому білявому росіянину краще за проектування літаків дається планування та управління виробництвом. Авер’янов виявився без перебільшення геніальним стратегом. Він першим озвучив задумку створення транспортної авіакомпанії «Aronov Airlines» на базі надважких транспортних літаків «Аронов АР-124» для перевезення великогабаритних нестандартних вантажів. У 1994-му така авіакомпанія була єдиною у світі. Він першим запропонував співпрацювати з лондонською компанією «Airfoil Havilland», що взяла на себе маркетинг, пошук замовників, забезпечення юридичного і фінансового супроводу проектів, гарантувавши «Aronov Airlines» стабільний доступ на міжнародний ринок. Протягом 1994–1999 років основну частку доходів авіаційного концерну «Аронов» приносили не заводи, що входили в концерн, а «Авіалінії Аронова», фактично, «годуючи» конструкторський відділ і втримуючи компанію на плаву. Григорій Авер’янов помалу здобував визнання й повагу. У 2001-му, після чергової реорганізації і перейменування АНТК на Державний авіабудівний концерн «Аронов», росіянин обійняв посаду першого віце-президента, одночасно очоливши створену сім років тому компанію «Авіалінії Аронова». І все. На тому кар’єрне зростання Авер’янова припинилося.

А Григорію хотілося ще.

Шлях нагору, наче корок у шийці пляшки, перекривав Анатолій Захарович Рева. Всі почесті, похвали й нагороди діставались президенту концерну, а Григорій Авер’янов скромно тупцяв в тіні. Під кінець нульових років така ситуація йому набридла, Авер’янов утомився імітувати сердечну дружбу з Ревою. Росіянин вважав, що його обділили: завдяки йому АНТК пережило нестабільні дев’яності, непогано заробляючи в часи, коли ВАСО чи КАВО ім. Горбунова дихали на ладан; завдяки йому концерн зберіг інженерний та науковий потенціал, з високо піднятою головою вступивши в нове тисячоліття; якби не він, то половини літаків, що зараз складають основу прибутку компанії, просто не існувало б – їх не було б кому проектувати. Впродовж останніх років він також не сидів, склавши руки. Авер’янов забув, що таке стояти за кульманом чи длубатись у налаштуваннях CAD-системи,[49] зате коли заходило про рекламу та просування нового літака, йому не було рівних. Маючи перед собою наглухо закритий (хіба що колючим дротом не обмотаний) європейський ринок, а за спиною – грізного конкурента Росію, він примудрявся продавати нові дітища ДП «Аронова» у всьому світі.

І що за це отримував? Мізерну зарплатню першого віце-президента.

Останньою краплею стала історія з Ельдаром Гараганом. Анатолій Рева, безперечно, усвідомлював, що без допомоги когось іще з керівництва компанії не зможе провернути все, що наобіцяв олігарху. З наявних кандидатур він вибрав Авер’янова, людину, якій найбільше довіряв. Переповів йому розмову з Гараганом, після чого попросив долучитися, пообіцявши щедро ділитись грошима. Авер’янов погодився. Спочатку Григорій зрадів – і додатковому прибутку, і можливій зміні статусу українського авіабудівного гіганта, відчуваючи, що в переформатуванні концерну криється шанс прослизнути нагору й нарешті посісти омріяне крісло на вершині піраміди. Радість тривала недовго, бо через кілька тижнів стало зрозуміло, що Анатолій Рева не бачить різниці між поняттями «щедро ділитись» і «жбурляти недоїдки» і, судячи з усього, після зміни форми власності не планує залишати трон. Авер’янов вирішив перехопити ініціативу, сам вийшов на Гарагана і запропонував тому альтернативні варіанти привласнення концерну.

Катастрофа «сорокчетвірки» у Франції все неймовірно ускладнила. З того моменту, коли Григорію зателефонував Жан-Робер Ґуерін і, затинаючись, пробелькотав, що «…їхній літак щойно розбився, є жертви, о, Ісусе Всемогутній, я не знаю, що робити», все стало дуже, дуже складно. Навіть для такого незрівнянного стратега, як Авер’янов. Тепер він мусив думати і про себе, і про концерн.

Двері широко розчахнулися. Анатолій Рева влетів до кабінету і тут-таки спинився, наче наткнувшись на невидиму стіну. Брови злетіли вгору. Якого дідька Авер’янов розсівся в його кріслі? Скотина! Росіянин сидів, відкинувшись, з відсутнім виразом на обрамленому світлим, злегка закучерявленим на кінчиках волоссям обличчям. Від обурення в мозку Анатолія кресонули іскри, проте він швидко опанував себе, списавши вибрик колеги на спричинене звісткою про аварію «ААРОНа 44» потрясіння.

Григорій пересилив бажання підскочити й звільнити крісло. Ні разу не зморгнувши, він витримав гострий погляд боса і навмисне на кілька секунд затримався в кріслі, гойднувся з боку вбік, перш ніж устати і вийти з-за столу. Попереду чекала непроста розмова, Авер’янов мусив, як шахіст, думати на багато кроків уперед, і, якщо він хотів, щоб усе пішло за планом, Реву слід було вивести з рівноваги, гарно роз’юшити, водночас не доводячи до кипіння.

Суплячись, Анатолій обійшов стіл з іншого боку і впав у крісло.

– Ну, що там? Розказуй.

– Є три новини: погана, хороша і дуже погана, – Авер’янов крутив у руках iPhone.

Рева морщив лоба. Голова тріщала. Хоча найгіршим було те, що він не міг позбутися важкого присмаку блювотиння в роті, а відтак і спогадів про 8-й клас і капітальну батькову прочуханку.

– Гришо, бляха, ми, що, на шоу «Стань сраним мільйонером»? – захрипів президент. – Викладай за порядком.

– Не скипай, Захаровичу, я теж невиспаний, п’яний і розгублений.

Анатолій гнівно блиснув підпухлими, налитими кров’ю очиськами (ти розгублений?… розтуди твою маму, наш найкращий літак розхерачився у Франції, не налітавши й півсотні годин, а ти просто РОЗГУБЛЕНИЙ?!!) і відмахнувся:

– Кажи вже.

– Погана новина: я щойно розмовляв телефоном з месьє Жераром Пеллеріном, який очолив рятувальні роботі в аеропорту Париж-Північ. За його словами, з усіх, хто був на борту «ААРОНа», вижило лише четверо.

Повагавшись, Авер’янов вирішив поки що не повідомляти Анатолію, що один із цих чотирьох – це командир екіпажу втраченого лайнера. Наразі так буде краще.

Рева помасажував пальцями скроні. На забрезклому, у багряних крапках обличчі президента не можна було нічого прочитати. За той час поки таксі везло його нічним, притихлим Києвом з Печерська на вулицю Туполєва, що неподалік станції метро «Святошин», він устиг морально підготуватись до найгіршого.

– Отже, сорок дев’ятеро, – процідив він, стискаючи голову долонями так, немов збирався її розчавити. – Сорок вісім плюс один.

– Так, усе правильно, – підтвердив перший віце-президент, – разом із працівником наземних служб – сорок дев’ять трупів.

Перша велика катастрофа «ААРОНа».

– Ох, бляха, – прохрипів Рева, відвівши ліву руку, а правою на мить прикривши очі.

Григорій не зводив холодного прискіпливого погляду з шефа. Президент АНТК ім. Аронова виглядав жалюгідно, не рятували навіть чиста сорочка й гладенький, схоже, донині не ношений жакет: посивіле, зазвичай ретельно вкладене волосся розтріпаною копицею стирчало над лобом, на обвислих щоках їжачилася щетина.

– Зате є й хороша новина. Працівник, що загинув на землі, був водієм снігоочисника. Власне, катастрофа сталась через те, що… – Авер’янов ворухнув бровами і посмикав себе за вухо. – Слово честі: навіть не знаю, як тобі розповісти. Коротше, під час посадки «ААРОН 44» врізався у снігоочисник, який випадково опинився посеред злітно-посадкової смуги.

На секунду чи дві лице Анатолія перетворилось на божевільний калейдоскоп: емоції зі швидкістю світла змінювали одна одну, то розгладжуючи, то поглиблюючи зморшки. Був момент, коли Григорій подумав, що обличчя його боса от-от підсвітиться посмішкою.

– ЩО-О?! ПОВТОРИ, ЩО ТИ СКАЗАВ! – без жодного сліду кволості, яка ще мить тому деформувала голос, проревів Рева.

– Літак заходив на посадку на смугу, якою рухався снігоочисник, не blower,[50] щось із грейдером, та все ж немаленький, тонн на дванадцять, не менше, – Авер’янов міг далі не розказувати. Рева уявляв, як усе сталося, наче стояв поряд зі смугою на момент зіткнення. Для «ААРОНа 44» нормативна швидкість заходу на посадку становить 250–260 км/год; за такої швидкості лайнер не вціліє, навіть якщо налетить на поставлену посеред смуги тацю, на якій стюардеси розвозять пасажирам закуски, що вже й казати про снігоочисник. Результати зіткнення були кошмарними.

Хоча по-справжньому важливим було інше.

Присутність снігоочисника на смузі не давала змоги повісити провину за катастрофу на когось конкретно. Можливо, помилився диспетчер, спрямувавши снігоочисник на руліжну доріжку, що перетинала смугу, на яку приземлявся літак. Може, команда диспетчера була правильною, а водій неправильно потрактував її і вивів машину на діючу смугу. А можливо, промахнулися пілоти, скерувавши «ААРОН 44» на закриту для очищення смугу. Рева швидко збагнув: хай який із трьох розглянутих варіантів виявиться правильним, «ААРОН 44» тут ні до чого. Причина не в літаку! О, так, мабуть, це прозвучить безсердечно, але Авер’янов з біса має рацію: для розробників авіалайнера зіткнення зі снігоочисником – це навдивовижу хороша новина! Подарунок долі! Основне тепер – вчасно вкинути її у французький інфопростір, до того, як журналюги озброяться гівнометами й візьмуться поливати добривами придбаний в Україні літак.

Ущипливе відчуття полегкості переповнило Анатолія Захаровича. Рева відкинувся на спинку крісла, на мить відчувши себе так, наче занурився в гарячу ванну після кількох годин, проведених на морозі. Григорій Авер’янов не спускав з Анатолія очей (сірі зіниці неспокійно смикались) і відразу зауважив момент, коли розслаблення й неприхована радість на обличчі Реви заступили настороженість. Достоту, як Авер’янов і очікував.

– Слухай, Гришо, – Рева постукував кульковою ручкою по столу, вперши погляд у клавіатуру відімкненого наразі комп’ютера, – чому пілоти не пішли на друге коло? Вони не встигли? – досвідченому авіатору знадобилось небагато часу, щоб змоделювати в голові ймовірний перебіг подій, що передували катастрофі, і виявити чітко окреслену неув’язку.

– Ось це і є та дуже погана новина, про яку я згадав на початку, – награно зітхнув Григорій.

– Не розумію, – вигнув брови Захарович.

– Що ти хочеш почути?

Рева різко мотнув головою і вп’явся роз’ятреними очима в обличчя Авер’янова. Наче боксер, що пропустив відчутний удар від суперника, якого вважав значно слабшим.

– Що за ідіотське запитання?!

– Захаровичу, я запитую про те, що саме ти хочеш почути: офіційну версію, яку завтра – чи то пак, уже сьогодні – вранці розказуватимеш пресі, відповідаючи на каверзне запитання стосовно запізнілої реакції пілотів, чи… чи ти хочеш дізнатись мою суб’єктивну думку?

Анатолій змовчав, не вловлюючи, до чого хилить його колега. Хоча дещо він потроху починав розуміти: Авер’янов знає щось таке, чого не знає він, і Авер’янов уперше веде свою, незрозумілу гру. Несподівано Рева відчув, як по спині пробіглись мурашки, а під немитими пахвами потепліло: а що, як не вперше? Як давно вони говорили про щось, не пов’язане з роботою? Як давно випивали віч-на-віч, ділились потаємними планами чи скаржились на проблеми з дітьми? Коли він востаннє запрошував Авер’янова до себе в гості? А Авер’янов його? Рева реально не міг пригадати.

Не дочекавшись реакції, Григорій правив далі:

– Пеллерін сказав, що цієї ночі Францію накрив сніговий буран. Упродовж двох годин випала півмісячна норма опадів. Пілоти не зреагували вчасно, а може, не зреагували взагалі (як там усе було, буде встановлено в ході слідства) через те, що до останнього моменту не бачили снігоочисника. Я гадаю, це саме те, на чому слід уранці наголосити перед пресою. Хто б не виявився винним – пілот, диспетчер чи водій, – ми повинні підкреслювати, що вирішальним фактором, який призвів до катастрофи, став сильний снігопад.

Захаровичу стиснуло груди. Хотілося глибоко вдихнути. Причому не раз і не два. Він стримався, нараз усвідомивши, що не бажає демонструвати слабкість перед Авер’яновим. Озвучене Григорієм пояснення виглядало цілком задовільним, а Реву більше хвилювала різка зміна поведінки людини, яку він донедавна вважав своїм найбільш вірним псом. Авер’янов говорив зарозуміло, зверхньо і… якось недосяжно. Так, наче це він був начальником, а Рева – підлеглим, а не навпаки. Безцеремонність у розмові пригнічувала Захаровича навіть більше, ніж той факт, що він заскочив Григорія у своєму кріслі. Розмова скидалась на дурнуватий фарс, ще один розіграш, але Рева усвідомлював, що Авер’янов просто так язиком не плескав би. За видимою нісенітницею щось ховалося.

– Тоді в чому проблема? – переборюючи дискомфорт у грудях, мовив Анатолій.

Григорій, немов насміхаючись із шефа, витримав гіперболізовану паузу.

– Пам’ятаєш історію зі Столяром?

– Родіоном? – чергове ідіотське перепитування. Наче в АНТК ім. Аронова був ще один Столяр, що мав безпосередній стосунок до створення «ААРОНа 44». Насправді Рева тягнув час, намагаючись визначити, що коїться в голові Григорія. Страшенно не хотілося вести розмову навпомацки. Рева почувався аматором, який, щойно вивчивши правила гри в шахи, ув’язався в поєдинок із гросмейстером.

– Так.

Обоє чудово знали, про що йдеться.

– І що? – звів брову Захарович.

Авер’янов картинно примовк.

Секунда… дві… п’ять… десять… Мовчанка ставала нестерпною.

За чверть хвилини Рева озвався, ретельно добираючи слова, так, наче остерігався, що їх підслуховують:

– Ти думаєш, що це могло… – він принишк, підшуковуючи, чим замінити дієслово «спричинити». – Могло вплинути на… – Анатолій відчув, як нутрощі обкладає кригою, і не договорив. Він гарячково намагався пригадати, що такого було у звіті Родіона Столяра. Так, у пам’яті зринули нюанси – чи то з паливним насосом, чи то з теплообмінником паливної системи, але нічого – абсолютно нічого! – що могло б призвести до катастрофи. Столяр був затятим перфекціоністом, готовим розстріляти весь конструкторський відділ, якщо під час тестових польотів показники паливної економічності виходили на 0,5 % нижчі за розрахункові. Рева спробував пригадати, що ще фігурувало у звіті… Заважала хмільна імла в голові.

Авер’янов відказав так само незрозуміло:

– Я гадаю, Захаровичу, така ймовірність є, – Григорію раптом стало немислимо жарко. Дико захотілось підняти руку й відтягнути комір теплого гольфа тілесного кольору, але, як і Анатолій незадовго до цього, він стримався, не показуючи співрозмовнику, що його щось турбує. – Поки не розшифрують «чорні скриньки», напевно сказати не можна.

– Їх уже знайшли?

– Навіть не починали. Наразі загасили пожежу і працюють над загиблими.

– Хоча яка різниця? – прогугнявив Рева. – Все одно раніше чи пізніше відшукають, – він думав про те, що цей бісовий день перетворився на американські гірки – вгору-вниз, вгору-вниз, то спокій і полегкість, то багряний відчай і лоскітливе відчуття вільного падіння в бездонну прірву. – Гришо, але Столяр помилявся! – несподівано вигукнув чоловік. – Ми ж провели випробування.

Авер’янов ворухнув плечима і закотив очі, мовляв, ти ж знаєш, як ми їх проводили. У цю мить йому прийшло повідомлення від Шафіна:

«Я в літаку. За кілька хвилин злітаємо».

– Французи чіплятимуться за будь-що, щоб перекласти частину відповідальності на когось іншого. Але нічого не станеться, якщо ми перші побачимо результати розшифрування самописців, – «…або зробимо так, щоб їх не побачив ніхто». Завершальну частину фрази Григорій озвучив лише подумки. – Я відправив Шафіна до Франції. Неофіційно.

– Що? – спершу Реві здалося, що йому приверзлося. Чоловік припинив думати про звіт Столяра чотирирічної давнини. Він не має, просто не може мати нічого спільного з тим, що сталося в аеропорту Париж-Північ.

Григорій відкотив рукав гольфа і зиркнув на годинник:

– На цей момент літак із Дем’яном на борту відчалює від VIP-термінала в Борисполі і за хвилину вирушить до Парижа.

Роздувши ніздрі, Рева не зводив очей зі співрозмовника. Бунт?

Анатолій достеменно знав про Дем’яна Шафіна три речі: перше – він єврей, друге – він украй хріновий спеціаліст із напрочуд примітивним уявленням про основи конструювання літаків, і третє – він на 100 % людина Авер’янова. Чого Рева не знав, так це того, звідкіля Шафін узявся. У резюме, перераховуючи попередні місця роботи, Дем’ян вказав із десяток фінансових корпорацій, зареєстрованих у вельми екзотичних місцях, настільки екзотичних, що для того, щоб знайти окремі з них на глобусі, Анатолію довелося скористатися лупою. На той час, коли Дем’ян Шафін влаштовувався на посаду віце-президента з фінансів та економіки ДП «Аронов», більшість зазначених фірм припинили своє функціонування. Рева не полінувався і перевірив три з них. Жодної не було, як не було можливості з’ясувати, чи існували вони насправді. Одна з компаній була зареєстрована в Луанді, столиці Анголи. Нібито постачала труби й обладнання для прокладання труб з України для американської компанії «Oceaneering», що займалась видобутком нафти біля узбережжя Анголи. Анатолій зв’язався з представництвом «UniCredit Bank», котре через німецький «Bayerische Hypo-and Vereinsbank» надавало допомогу АНТК ім. Аронова під час здійснення фінансових операцій у Європі, і лише заради інтересу поцікавився, які документи потрібні для проведення грошового переказу в Луанду, Ангола. На що йому відповіли, що «UniCredit Bank» не співпрацює з низкою країн, серед яких, зокрема, й Ангола, через те, що ці країни підозрюють у потуранні тероризму, торгівлі людьми та зброєю. Втім, Анатолій мусив визнати, що свою справу Шафін знав. Він у найкоротші терміни міг переказати, конвертувати, перетворити на готівку будь-яку суму, незалежно від того, звідки її надіслано чи куди потрібно відправити. Коли серед твоїх постійних клієнтів – Куба, Іран та Північна Корея, людина на кшталт Дем’яна Шафіна стає незамінною.

Рева припускав, що Шафін та Авер’янов здибалися саме в Анголі або на переговорах, пов’язаних із постачанням запчастин і ремонтом ангольських військових транспортників, адже Дем’ян Шафін уперше з’явився в офісі АНТК ім. Аронова невдовзі після того, як Авер’янов повернувся з останнього відрядження до Луанди. Весь транспортний авіапарк армії Анголи складався із застарілих літаків «АР-24» та «АР-72», виготовлених АНТК ім. Аронова за часів Радянського Союзу. До 2002 року, коли в Анголі нарешті закінчилася 27-річна громадянська війна, їх активно експлуатували урядові війська, а тому вони потребували обслуговування. Нові літаки Ангола не купувала, зате постійно ремонтувала й оновлювала старі.

Але якийсь стосунок може мати Шафін до розслідування катастрофи їхнього літака?

– Якого біса він там робитиме? – не приховував здивування Анатолій Захарович. – І чому Шафін?! Цей йолоп не відрізнить штурвал від віника!

Авер’янов провів пальцями по хвилястому волоссю. «Старому шістдесят два, либонь, щонайменше сорок із них він пропрацював в авіації. Невже не розуміє?…»

– Бо проблема, яку нам, можливо, доведеться вирішувати, не технічного характеру, – перший віце-президент помовчав і додав: – Через це я не відправив Дем’яна нашим власним бортом з Гостомеля,[51] а замовив чартер у «Скай Дрім». Не хочу, щоб хтось у Парижі побачив літак у лівреї «Aronov Airlines» до того, як від нашого концерну прибуде офіційний представник, що братиме участь у розслідуванні.

Очі Анатолія покруглішали. «Це не бунт, – подумав він, – це п’яний дебош».

– Гришо, ти перепив, – якби в голосі Авер’янова було хоч трохи менше серйозності, Реву насмішив би дитячий потяг до конспірації. Проте кутики губ лишались опущеними. Він чогось не знав або не розумів (що значно гірше), і це стримувало бажання висміяти Григорія. – Я тебе не впізнаю. Ти зараз говориш і поводишся так, наче тобі чорти насрали в голову.

Авер’янов слабко посміхнувся, піднявши над рядом пожовтілих зубів припухлу губу. Вперше від початку розмови він розслабився. Критичну точку пройдено. Григорій боявся, що Рева, почувши про Шафіна, почне верещати й лаятися через те, що хтось, не порадившись з Його Величністю, наважився відправити людину на місце катастрофи, а відтак відмовиться оплачувати чартер. Між ДП «Аронов» та компанією «Скай Дрім» існувала домовленість про співпрацю, представники авіабудівного холдингу часто користувались послугами чартерного перевізника, коли не було необхідності «ганяти» за кордон значно більший за «Gulfstream G150»[52] чи «Hawker 800 XPi» «ААРОН 44» власного виробництва. Проблема була не в грошах: Григорій страшився розголосу. Якби Рева відмовився, Авер’янов і Шафін знайшли б кошти, щоб оплатити рахунок, проте відмова ДП «Аронов» оплачувати переліт, замовлений одним із директорів, наробила б галасу, що за нинішніх обставин є вкрай небажаним. Дем’ян повинен злітати до Франції так, щоб про це знало якомога менше людей, або хоча б так, щоб якомога менше знало про те, що він – з ДП «Аронов».