Читать книгу Бот. Ґуаякільський парадокс - Максим Кидрук - Страница 14

Лаура ввімкнула ноутбук і почала міркувати про те, як розшукати Тимура та Ріно. З українцем проблем не мало би виникнути. 3 вересня 2009-го, прощаючись в аеропорту ім. Шарля де Голля в Парижі, вони обмінялися номерами телефонів. Два рази – 2009-го та 2010-го – Коршак навіть телефонував і вітав її з Різдвом. Щоправда, після того вони більше не контактували, і за цей час Тимур міг змінити номер, але все ж це краще, ніж нічого.

Значно важче буде знайти Хедхантера. Вони розсталися в аеропорту Сантьяго, і тоді ні Лаура, ні Тимур чомусь не подумали обмінятися контактами на випадок… «На випадок чого?» – раптом спало на гадку Лаурі. Їм не терпілося звалити з Чилі та забути про все, що сталося в Атакамі. У глибині душі кожен із них сподівався, що більше не побачить іншого. Ніхто не хотів думати про «випадок», через який їм доведеться знову збиратися. І тепер Лаура Дюпре не уявляла, де шукати Ріно Хедхантера. Що там казати: їй невідоме навіть справжнє ім’я ґевала, адже Хедхантер – Мисливець-за-Головами – це просто прізвисько.

Швидко все зваживши, Лаура вирішила почати з важчого та спершу спробувати знайти Ріно Хедхантера. Не хотілося відразу розчаруватися, зателефонувавши Тимуру та почувши у трубці щось на кшталт «номера не існує» чи «абонент не обслуговується». Крім того, вона не уявляла, як скаже Тимуру: «Привіт! Як справи? А знаєш, тут кількасот психів у Еквадорі небавом оголосять винагороду за твою голову». Лаура точно пам’ятала, що Хедхантер і його невелика армія прибули з Південно-Африканської Республіки. Найманці належали до якоїсь приватної охоронної компанії, назви якої вона, на жаль, не знала. Ймовірно, Хедхантер був власником компанії. Відтак Лаура вирішила послідовно телефонувати до всіх південноафриканських охоронних організацій, контакти яких знайде в Інтернеті, і таким чином спробувати що-небудь дізнатися про теперішнє місцеперебування чоловіка на ім’я Ріно Хедхантер. Нічого кращого вигадати їй не вдавалося.

Через Google француженка натрапила на онлайн-каталог «Yellow Pages of Africa», www.yellowpagesofafrica.com, із даними про легально зареєстровані африканські компанії та зі зручною системою пошуку. У спадному списку Activity[26] вибрала розділ GUARDING amp; SECURITY,[27] а в переліку Country[28] – країну South African Republic.[29] У відповідь на запит система видала список із майже сорока приватних охоронних організацій, розкиданих по всій території ПАР. Біля кожної компанії висвічувався номер телефону, зрідка під назвою стояла поштова адреса й e-mail.

Лаура пробігла очима результат пошуку. Не знайшовши жодної назви на зразок «RH Security Services» чи «Rhino Headhunter amp; K°», зрозуміла, що цього місяця їй доведеться заплатити за телефон, напевно, вп’ятеро більше ніж зазвичай. Зрештою взяла мобілку, довго крутила її в руках, обдумуючи план розмови, після чого, ледь насупившись, набрала перший номер зі списку.

– Вітаю, мене звати Лаура Дюпре, і я сподіваюся, що ви зможете мені допомогти. Приблизно п’ять років тому я працювала консультантом у науково-дослідній організації на півночі Чилі, яка користувалася послугами вашої компанії. На нас працювала група ваших охоронців на чолі з Ріно Хедхантером. Ми хотіли б знову їх найняти.

Лаура дуже неохоче називала рік і місце подій. У серпні 2009-го на півночі Чилі загинули всі бійці, що приїхали разом із Ріно до Атаками, тож жінка боялася, що працівник, на якого вона натрапить, не схоче її слухати, щойно втямить, що розмовляє з людиною, опосередковано причетною до загибелі дев’ятьох своїх колег 2009-го. Француженка насилу згадала імена чорношкірих охоронців: Френкі, Джеро, Нахас, Ндонґа, Сем, Ґотто, Марті та Ті-Джей. Дев’ятого вона не знала. Той гереро[30] загинув до того, як вона прибула до пустельних лабораторій.

У більшості компаній відповіли, що не ведуть бізнес за кордоном і не відряджали своїх працівників за межі Південно-Африканської Республіки. Дехто казав Лаурі, що вона помилилася: Ріно Хедхантер у них не працював і не працює, після чого розривав зв’язок. Три номери телефонів виявилися недійсними, а ще за двома ніхто не озвався.

Після тридцятого невдалого дзвінка Лаура подумала, що її задум абсолютно марний. Ріно або працював нелегально, називаючи «фірмою» ватагу головорізів, що трималася на чесному слові, або відмовився надавати контакти для «Yellow Pages of Africa», або взагалі закрив компанію кілька років тому і тепер займається іншим видом «бізнесу».

Лаура зняла окуляри та потерла пальцями очі. Боліла спина. Француженка почувалася пригніченою та безпорадною. Вона не знала, що робитиме далі, якщо їй не вдасться знайти Ріно. Тимур був важливішим. Та без Хедхантера пхатися до Еквадору зовсім не хотілося. А щось у її серці підказувало, що пхатися туди доведеться.

Випивши кави та відпочивши, Лаура все ж вирішила завершити почате та зателефонувати до охоронних фірм, що залишилися. Тридцять першою в списку йшла компанія з назвою «Bronkhorst S.S.» із Преторії.

– «Bronkhorst Security Services» слухає, – після другого гудка з трубки долинув легкий і шовковистий чоловічий голос. Лаура зауважила, що голос більше пасував би SPA-салону чи якому-небудь сервісу з доставки квітів.

– Вітаю, моє ім’я Лаура Дюпре, і я сподіваюся, що ви зможете мені допомогти… – жінка машинально проговорила завчений текст до кінця, – …ми б хотіли знову найняти Ріно Хедхантера.

– А для чого саме він вам потрібен? – недоречна шовковистість поступилась місцем настороженій їжакуватості.

Лаура настільки налаштувала себе на відмову, що не одразу збагнула, що почула у відповідь. Після кількасекундної мовчанки вона перепитала:

– Хто?

– Ріно Хедхантер.

Цього разу жінка відреагувала не затнувшись:

– Я вже пояснила вам: мій бос працював із Ріно 2009-го. А зараз хоче найняти його знову.

– Ріно більше не працює.

Лаура спробувала надати голосу солідності та таємничості. І їй удалося б, якби не скажений французький акцент:

– Ми готові зробити пропозицію, від якої він, гадаю, не зможе відмовитися. – «О, так, Ріно, коли почує цю пропозицію, від щастя, напевно, намотає кишки мені на голову».

– Ви не зрозуміли. Ріно не працює взагалі: п’ять років тому він пішов із бізнесу. Я взагалі не розумію, чому ви телефонуєте до нас. Хедхантер ніколи не мав стосунку до «Bronkhorst Security Services». У нього була власна компанія.

Лаура вирішила частково відкритися:

– Якщо щиро, то я не знаю назви компанії Хедхантера, – а потім почала вигадувати: – На той час я… ну… я ще не працювала зі своїм теперішнім босом, а 2011-го в нас згоріли всі сервери, відтак жодних записів не лишилося. Я намагалася відшукати Ріно, телефонуючи до всіх охоронних компаній Південно-Африканської Республіки, зареєстрованих на сайті «Yellow Pages of Africa». Але наразі нічого не знайшла.

– Не дивно, що ви нічого не знайшли. Компанію Ріно було зареєстровано в Намібії.

«От чорт! – Лаура придушила в зародку розчароване зітхання. – Звідки я могла знати?»

– А вам відомо, де Ріно зараз? – злякавшись, що запитання вийшло надміру настирливим, француженка швидко додала: – Я не прошу у вас адресу. Достатньо хоча б e-mail… – чоловік у трубці мовчав. – Або ви могли б переказати йому, що телефонувала Лаура Дюпре, просто переказати. Він мусить мене пам’ятати.

– 2014-го Ріно виїхав до Намібії. У мене є номер телефону, за яким його можна знайти. Ми колись працювали разом, тож, виїжджаючи з Південної Африки, здоровань залишив контакти, щоб зв’язатися у разі чого. Зачекайте.

Її серце смикнулося, наче від легкого удару струмом, серцебиття пришвидшилося. Ледь не впустивши трубку, Лаура потягнулася за ручкою та записником.

За кілька секунд чоловік повернувся:

– Записуйте: 067-30-36-14. Код Намібії – 264.

– Це його приватний номер?

– Я цього не казав. Це номер телефону католицької місії у Ґрутфонтейні, Намібія.

Лаура сторопіла:

– Ви з мене насміхаєтесь?

– Анітрохи.

– Е… Ви впевнені, що ми говоримо про одного й того самого Ріно Хедхантера?

Судячи зі зміни тембру, чоловік на протилежному кінці дроту посміхнувся:

– Звісно, що не впевнений. Звідки мені знати, про кого ви запитуєте?

– Двометровий здоровань, білий, широкі плечі, брюнет. Накачаний. Багато й смачно лається.

– Ну… – під опис підпадало чимало південноафриканців.

– Шрам! – несподівано згадала Лаура. – Глибокий шрам на щоці, що тягнеться аж до підборіддя. А ще татуювання на лівому… ні, пробачте, на правому плечі – носоріг, що мчить уперед, нахиливши голову.

– Тоді це Ріно, без варіантів, – упевнено підтвердив чоловік. – Двох таких Африка не витримала б.

– І… – Лаура завагалася. – Він відповість за номером, що ви мені продиктували?

– Можливо. Я не телефонував за ним, але, повторюю, Ріно запевнив, що його можна буде знайти за цим номером. Зателефонуйте, дізнайтесь. У будь-якому разі це все, що я маю.

– Дякую, ви дуже мені допомогли!

– Радий чути. На все добре, – у динаміку залунали короткі гудки.

Відразу телефонувати вона не стала. Спочатку, не випускаючи телефону, схилилася над клавіатурою, відкрила Google й у рядку запитів набрала Grootfontein. Швидко пробігла очима дві перші статті, переглянула кілька фотографій. Ґрутфонтейн виявився невеликим, напіваграрним, вічно заллятим сонячним сяйвом містечком на північному заході Намібії з населенням 24 тисячі жителів.

Лаура зиркнула на папірець із записаним номером і почала натискати на кнопки. Після сьомого чи восьмого гудка їй із гідністю, без поспіху відповіли:

– Алло.

– Доброго дня, пане! Я говоритиму англійською?

– Ja, мефрау, – неквапливий співрозмовник почав відповідати на африкаансі, проте до кінця фрази виправився та перейшов на англійську: – Я вас слухаю.

– Моє ім’я Лаура Дюпре. Чи можу я поговорити з Ріно Хедхантером?

Із трубки долинуло театральне покашлювання, після чого чоловік невпевнено уточнив:

– Вам потрібен преподобний Ріно Ґроббелаар?

– Ні, ні! Я шукаю не препо… – Лаура затнулася. Вкотре згадала, що п’ять із лишком років тому, впродовж атакамської кризи, жодного разу не чула справжнього прізвища Ріно. Ґевал, що називав себе Хедхантером, цілком міг бути Ґроббелааром. Але преподобний? Нісенітниця! Співрозмовник цього, певна річ, не бачив, проте її кругле обличчя витягнулося. – Я перепрошую, як-як ви сказали?

– Я погано розчув прізвище, що ви назвали. Можу покликати преподобного Ріно Ґроббелаара, якщо це той, кого ви…

– Преподобного?

– Ja, мефрау.

Востаннє вона бачилася з Ріно на початку вересня 2009-го. Відтоді минуло п’ять років і чотири місяці. Теоретично – якраз достатньо, щоб закінчити духовний коледж і отримати бакалавра чи навіть магістра з теології.

Теоретично.

«Здуріти можна».

– У вас справді немає інших Ріно?

– Запевню вас – ні, немає, мефрау.

– Ну, тоді кличте Ґроббелаара.

– Зачекайте хвилинку.

Спливло три чи чотири хвилини, перш ніж у трубці пролунало:

– Преподобний Ґроббелаар слухає.

Лаурі вистачило першого почутого складу, щоб упізнати рокітливий грудний голос велетня.

– Ріно? – ім’я злетіло з її уст радше зойком, аніж вигуком.

У трубці зашурхотіло. Велетень не відповів. Лаура притиснула трубку до вуха, намагаючись за скрипучим шемранням завад угадати реакцію колишнього найманця.

– Ріно, це ти?

– Так, – нарешті озвався він. Останні сумніви розвіялись – то був Ріно Хедхантер.

– Це я – Лаура. Пам’ятаєш мене? Лаура Дюпре, психіатр. Пустеля Атакама, «NGF Lab», серпень дві тисячі дев…

– Я впізнав тебе, Лауро, – слова прогуркотіли, наче валуни схилом урвища, але початкова стримана привітність зникла.

Лаура не зважала, тішачись із того, що змогла так легко відшукати Хедхантера:

– Чудово! Як ти? Що ти робиш у католицькій місії у Ґруп… Ґруд…

– Ґрутфонтейні.

– Байдуже. Я ледве знайшла цю діру на карті. Що ти там робиш?

– Служу, Лауро.

– Кому?

– Господу.

Француженка пирснула:

– Ріно, це в тебе, типу, прикриття? Ви там тягаєте героїн з Анголи чи щось таке?

– Не глузуй із моєї віри, Лауро! – гримнув Хедхантер; жінці довелося відхиляти трубку від вуха: слова з тупим скреготом розривали повітря. – І не глумися: Господь осміяний бути не може!

Після останньої фрази Лаура прикусила язика. Голос належав Хедхантеру, але промовлені слова – ні. Ріно ніколи так не говорив, він просто не міг так говорити. Дисонанс виходив настільки потужним, що Лауру, наче вогкою павутиною, обплутало відчуття дискомфорту та розгубленості. Долаючи збентеження, вона перепитала:

– Ріно, це точно ти?

– Так.

– І ти це серйозно? Ти тепер справді ПРЕПОДОБНИЙ?

– Так.

– Повірити не можу, – вона ледь стрималася, щоб на початку фрази не бовкнути «чорт забирай». – Пробач, я… просто я не очікувала. І чим ти там займаєшся?

– Допомагаю диякону римо-католицької місії у Ґрутфонтейні мінхееру[31] Кулутве: збираю пожертви для добудови нових класів у місцевій початковій школі, щовівторка та щоп’ятниці розказую дітлахам у дитсадку про Бога, іноді читаю проповіді та відправляю виїзні меси у Блистрьомі, Отжітууо чи Маріабронні.[32] Недільну месу в Ґрутфонтейні мені поки що не довіряють.

Лаура надсилу вірила в те, що чує.

– Ріно, – несподівано вона розсердилася, що Ріно на неї нагримав, – ти себе в дзеркало бачив? Діти під час твоїх лекцій про Бога хоч не пісяються від страху? Ні? Мені чомусь здається, що нацисти про свої концтабори переповідали б веселіше. Й узагалі, якщо я не помиляюся, преподобний – це святий. Хіба не так? Праведний. Безгрішний. Я не знаю, як тобі ще пояснити. Із тебе ж преподобний, як із гівна торпеда!

Хедхантер засопів, образився. Лаура приготувалася до вибуху, навіть примружилася, очікуючи на потік убивчої та зубодробильної африкандерської лайки, присмаченої чи то німецькими, чи то голландськими словами, від якої нормальним людям закладає вуха та зводить щелепи, проте Ріно стримано відказав:

– Шляхи Господні незбагненні.

– Ага, – тільки й витиснула француженка.

– Чого тобі треба, Лауро? Я не хочу розворушувати спогади п’ятирічної давності, ти сама знаєш, наскільки вони неприємні.

– На жаль, я телефоную якраз для того, щоб їх розворушити, – кілька секунд жінка думала, із чого почати. Усвідомивши, що за раз розповісти все не вдасться, коротко випалила: – Ріно, воно повернулося.

– Ти про… – чоловік недоговорив, несвідомо викрививши губи. Перед очима постав термінал Міжнародного аеропорту «Артуро Меріно Бенітес» у Сантьяго, Тимур і Лаура, що пліч-о-пліч прямують на посадку; крізь товщу сотень днів, що минули відтоді, пробився притлумлений звук із підвішеного над рядами крісел у залі очікування телевізора, і Ріно, наче наяву, почув дикторку, яка голосом, що зривався, розповідала про звіряче вбивство одинадцятьох селян у супермаркеті гірського селища Уюні на півдні Болівії, яке сталося напередодні. Хедхантер пригадав, як звів голову та побачив на екрані розповсюджуваний болівійською поліцією фоторобот підозрюваних – двох малолітніх близнюків, двох вишкребків, яких уже не мало би бути серед живих, – двох уцілілих ботів із лабораторного комплексу «NGF Lab». Упродовж п’яти років він нікому не проговорився про малюків, котрим пощастило врятуватися з пустелі.

– Так, Ріно. Так, – Лаура несамохіть підвищила голос і доказала, карбуючи кожен склад: – Воно повернулося. Ця триклята примарна потвора якимось чином ожила.

Ріно повільно видихнув і повторив:

– Шляхи Господні незбагненні.

Що по-справжньому приголомшило та зачепило Лауру – це не безглуздість чи недоречність останніх слів, а тон, яким їх було вимовлено. Хедхантер не здивувався. Здавалося, неначе він знав, що одного дня Лаура зателефонує йому, ніби всі ці п’ять років чекав на її дзвінок, а відтак, почувши звістку про непоясненне відродження психоістоти, сприйняв її як належне.

– Ти не здивований, – похмуро констатувала Лаура.

– Ти впевнена стосовно того, що сказала? – запитав про своє Ріно.

– Так.

– Де?

Француженка повела бровою. Жінка очікувала запитань про те, звідки вона дізналася про повернення кошмару, що тероризував їх в Атакамі, а не розпитувань, де саме це сталося.

– В Еквадорі.

Хедхантер гмикнув:

– О! – і перепитав: – В Еквадорі?

– Ага.

– Звідки воно взялося в Еквадорі?

– Я не знаю, Ріно, – Лаура знову злостилася, дратувалася, що розмова розгорталася не так, як вона очікувала. – Ми маємо зустрітися та вирішити, що робити. Ми повинні щось вирішити! В усьому світі ніхто, крім нас із тобою й українця, не усвідомлює, що насправді відбувається.

– Так, ти маєш рацію, треба зустрітись і поговорити, – голос Хедхантера їй геть не сподобався. Загрозливі нотки щезли, і те, що проступило замість них, нагадувало страх. – Я зараз живу в Ґрутфонтейні, це містечко за чотириста кілометрів на північ від столиці Намібії Віндхука. Мій будинок – відразу за церквою на Джаспер-роуд. Блискуча, темно-синя черепиця – не помилишся, він тут один такий. Дороги у нас хороші. Можеш винайняти автомобіль в аеропорту Віндхука і через шість годин будеш у місії, – Хедхантер зітхнув і додав: – Пробач, але в мене немає грошей на переліт до Франції.

– Гаразд. Без проблем. Я вилечу найближчим рейсом.

– Як знаєш.

Лаура невдоволено форкнула. Він не запитав, коли вона прилетить. Не запитав, чи привезе із собою Тимура. Навіть не поцікавився, чи вона вже говорила з українцем.

– Не схоже, що ти закотив рукави та рвешся рятувати планету.

– Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом.[33]

«Що за?…»

Лаура раптом пригадала один із тих жахливих днів наприкінці серпня 2009-го, коли ситуація давно вийшла з-під контролю, але вони з Тимуром, Ріно, Ральфом Доернбергом і Аланом Ґрінлоном уперто вдавали, що тримають палець на пульсі подій. Того ранку вона йшла коридором житлового корпусу і несподівано вловила запах диму, що пробивався з кімнати Кацуро Такеди, адміністратора комплексу «NGF Lab». Побоюючись пожежі, Лаура прочинила двері та побачила японця, який, присівши навпочіпки посеред спальні, просто на підлозі допалював зошит у цупкій обкладинці. Француженка відразу впізнала щоденник Вадима Хорта, українського програміста, який загинув від рук ботів незадовго до прибуття в лабораторію Тимура Коршака. Вадим першим збагнув, що внаслідок надмірної електричної стимуляції з голів піддослідних малюків вилізло щось таке, чого там не мало би бути, якась незрозуміла та на початку напрочуд наївна форма свідомості. Він спробував спілкуватися з тією сутністю. Спершу це скидалося на гру, яка, втім, незабаром завершилася катастрофою. Той щоденник міг багато чого прояснити і тим самим урятувати чимало життів. Лаура закричала, кличучи на допомогу. На її крики до кімнати прибіг Тимур Коршак, за ним увірвався Ріно Хедхантер. Зрозумівши, що й до чого, українець кинувся гасити рештки зошита, а Хедхантер налетів на молодого японця. Схопивши Кацуро за шию, Ріно почав бити того головою об стіл. На той час із дев’яти бійців, що приїхали в Атакаму разом із Хедхантером, шестеро загинуло в сутичках із ботами, один лежав поранений у лазареті, а двоє зникли безвісти в пустелі (інакше кажучи: або загинули, або заразилися наноагентами, що було значно гірше, ніж просто загинути), відповідно, із мотивацією в Ріно проблем не було. Лаура чудово пам’ятала, як Хедхантер, озвірівши, вдовбував чорняву голову японця в поверхню письмового стола, як ґевал бив, бив і бив, доки Такеда не припинив пручатися, а на столі не утворилась обрамлена мазками крові чималенька вм’ятина. Слухаючи Ріно зараз, вона не могла збагнути, як двометровий велетень, що наводив жах на всіх учених у «NGF Lab», докотився до того, щоб зачитувати напам’ять цитати з Біблії. Невже за п’ять років Хедхантер перетворився на безхребетного слимака?

– Ріно, у тебе все нормально… з головою? – її план «порятунку світу» розсипався на очах, танув, неначе піщаний замок під неухильним натиском прибою. Насправді Лаура Дюпре не мала нічого проти несподіваного перевтілення Ріно, просто на цей момент їй був потрібен нахрапистий і відчайдушний зірвиголова Хедхантер, а не вайлуватий преподобний Ґроббелаар, що у відповідь на ляпас підставлятиме другу щоку.

– Так, Лауро. Приїзди. Я чекатиму. Приїжджай, і ми все обговоримо.