Читать книгу Бот. Ґуаякільський парадокс - Максим Кидрук - Страница 15

Сутінки густішали, а разом із ними й хмари немовби ближче притискались до землі. Ріно вийшов із прибудови, де знаходився кабінет секретарки, місіс Емілії Ворстер, і підсобне приміщення католицької місії, та присів на одну з лав, що підпирали південну стіну яскравої, нещодавно пофарбованої в жовте церковки. Склав руки, згорбився та сховав долоні між колінами.

Страшенно хотілося вилаятись.

А ще десь глибоко в животі утворилася та поступово набирала обертів крижана кулька, ніби кинутий у воду камінь, поширюючи тілом холодні хвилі страху. Ріно не думав, що коли-небудь знову відчує його морозне поколювання. Страх… Чоловікові не подобалось, як крижані щупальці розповзаються тілом, сковують кінцівки, тягнуться до горла, але він нічого не міг із цим удіяти. Та найгірше – Ріно Ґроббелаар передбачав, що так буде. Усі ці п’ять років знав: те, що трапилося на Ель-Татіо,[34] – ще не кінець.

Після повернення з Атаками Ріно спати не міг, постійно згадував про двох ботів, чий фоторобот побачив у аеропорту Сантьяго-де-Чилі. Щоночі, уві сні, він раз у раз повертався до печери на плато Ель-Татіо, де разом із Тимуром Коршаком розстрілював малюків, котрі звивалися в екстазі, а протягом дня намагався уявити, що роблять ті двоє, яким пощастило втекти. Скількох іще людей вони вбили? І скільки ще вб’ють? Кілька тижнів Ріно стежив за новинами, вишукуючи звістку про нові жорстокі вбивства у Чилі, Перу чи Болівії, але малюки наче крізь землю провалилися. Із часом ґевал припинив про них думати. Вирішив, що вцілілі близнюки померли з голоду, або сконали від нестачі альдостерону,[35] або замерзли в болівійських Андах. Ріно остаточно заспокоївся, коли на початку жовтня 2009-го натрапив у Інтернеті на статтю про те, що в горах Болівії бекпекери з Бельгії знайшли тіла двох юнаків, які заблукали та померли від виснаження. Стаття не мала фотографій, і Ріно напевно не знав, чи були ті юнаки близнюками (та білошкірими врешті-решт), але примусив себе повірити, що отримав підтвердження загибелі останніх ботів. Йому страшенно хотілося в це вірити.

Тож у жовтні 2009-го неспокій від того, що парочка вирощених у «NGF Lab» ботів досі розгулює на волі, минув, зате нічні жахіття не зникли. Взимку 2009–2010 років кошмари стали нестерпними. Ріно боявся засинати, а якщо й провалювався у сон, то за півгодини прокидався з репетом і криками. Чоловікові снилося, що боти, яких він розстрілює в печері на плато Ель-Татіо, оживають. Він стріляє швидше, на його очах шріт із дробовика шматує хлопчаків, із кожним пострілом вириваючи шматки м’яса з їхніх тіл, однак малюки якимось дивом утримуються на ногах і продовжують напосідати. Ріно стріляє та перезаряджає, стріляє та перезаряджає… доки не закінчуються набої. Боти – зі скажено перекошеними обличчями, палаючими чорними очима, з ніг до голови у крові – навалюються на нього, втоптують у землю, а тоді, повиймавши з ран нутрощі, пхають їх Ріно до рота. Ріно прокидається, горлає, дере пальцями горло, іноді навіть блює, проте не може позбутися відчуття того, як закривавлені уривки шкіри та ще теплі шматки хлоп’ячої плоті…

(кишок)

(кишки – це не просто плоть, фелла, о ні, кишки – це кишки!)

…сповзають униз стравоходом.

Замучений кошмарами, покинутий усіма, Ріно запив. Якогось дня він набрався до безпам’яті та ледь не загинув, похлинувшись власним блювотинням у канаві обабіч шосе, що вело до Столової гори.[36] Його випадково врятував служитель однієї з католицьких церков Кейптауна, який проходив повз, прямуючи додому. Ріно прихистили у притулку біля церкви. Чоловік оклигав і несподівано виявив, що в храмі кошмари більше не мучать його. Наприкінці літа 2010-го, провівши півроку серед священиків і їхніх прислужників, Ріно Ґроббелаар ударився в релігію та вирішив, що час спокутувати гріхи. У вересні 2010-го чоловік вступив на навчання до коледжу Святого Августина в Йоханнесбурзі, який успішно закінчив 2014-го, отримавши ступінь бакалавра з теології. Тікаючи від спокус великого міста, Ріно виїхав до Намібії, осів у невеликому місті на півночі країни та згодом став помічником диякона місцевої католицької місії. Ріно не був священиком. Для цього після коледжу потрібно закінчити Національну семінарію ім. Святого Івана Віаннея у Преторії. На цей момент, як і преподобний Кулутве, Ріно Ґроббелаар займав найнижчий щабель священної ієрархії – був простим дияконом, – однак серйозно замислювався над тим, щоб колись у майбутньому зійти вище.

Точніше замислювався до того, як поговорив із Лаурою Дюпре. Зиркнувши на міцно стиснуті долоні, Ріно Ґроббелаар відчув, як нечестиве бажання вилаятись, викричатися стало корком у горлі. Потилиця та шия засвербіли, кров застугоніла у скронях – так йому хотілося підскочити, зацідити ногою по лаві, роздовбати її, закинути ген у кущі за дорогою, а потім задерти голову та, не добираючи слів, виплюнути в небо все, що нуртувало всередині, – так, як робив це колись.

Ріно стримався. Заплющив очі та згадав одну з настанов диякона Стівена Кулутве: «Нехай із ваших вуст не виходить жодне гниле слово, а лише добре, яке в разі потреби може зміцнити[37]».

І повторив уголос:

– Нехай із ваших вуст не сходить жодне гниле слово, а лише добре, яке… яке в разі потреби зміцнить… чи може зміцнити.

Але чому ці слова, такі гарні та правильні, насправді не зміцнюють і не допомагають? Чому йому досі хочеться волати так, щоб аж іскри летіли і повітря плавилось від лайки? Ріно почувався курцем, який покинув палити, п’ять років не торкався цигарок і раптом, після того, як віддубасив застуканого в ліжку дружини коханця, вловив ніздрями аромат запашної цигарки.

Сонце сідало, захмарене небо на мить стало сіро-блискучим, як ртуть.

«Потрібно було залишитися і добити їх тоді, – подумав він. – Знищити, поки вони були слабкими та наляканими. А тепер…»

Тепер уже нічого не зміниш.

Преподобний Ріно Ґроббелаар підвівся. З півночі долинув відгомін грому. Пітьма повільно сунула зі сходу.

Ріно був людиною твердих рішень і дії. Прийнявши рішення, він більше не гаяв часу на непотрібні сумніви, спрямовуючи всю енергію на досягнення мети. Так було завжди: під час громадянської війни в Анголі, в пустелі Атакама 2009-го, ба навіть чотири роки тому, коли ґевал надумав вступати до коледжу Святого Августина (із грецькою трохи не склалося, зате решту предметів, серед яких – політологія, етика, філософія, теологія та гомілетика, здоровань склав на відмінно). От і тепер Ріно знав, що має чинити.

Випроставшись, він промацав пальцями біцепс на лівій руці. Об’єму той не втратив, однак м’язи здавалися податливими та безформними. Ну що ж, це не смертельно, все можна швидко виправити. Лаура прилітає в четвер, може, навіть у середу, і кількох днів точно не вистачить для того, щоб повернути собі форму. «Ну, й що з того? – міркував Ріно. – Починати все одно треба. Що раніше, то краще».

Чоловік зайшов до будинку, де жив, без поспіху скинув сорочку та штани, замість них одягнув легку футболку з обрізаними рукавами та шорти, взувся у кросівки та повернувся на вулицю. Повітря обважніло від вологи, далеко на півночі затушований сутінками горизонт затулила суцільна стіна дощу – напевно, не найкращий час для стаєрських пробіжок, – але преподобному було начхати.

– Що раніше, то краще, – ґевал кілька разів удихнув на повні груди та порухав угору-вниз маслакуватими плечима, розминаючи м’язи трапеції, шиї та спини. – Три кілометри, – прошепотів він. – О’кей, два. І півгодини на перекладині. – Ріно покинув палити ще в коледжі, але йому вже давно за сорок, тож у перший день рекорди, мабуть, ставити не варто. Лаура не зрадіє, якщо дізнається, що за день до її прильоту він гепнувся з інфарктом посеред вельду.[38]

Ріно Ґроббелаар востаннє шумно видихнув і, нахиливши голову, підтюпцем побіг назустріч дощу.