Читать книгу Бот. Ґуаякільський парадокс - Максим Кидрук - Страница 20

– I’m absolutely sure, the man you’re looking for doesn’t work here,[42] – секретарка посміхалася, проте відчувалося, що відвідувачі починають її дратувати.

– Будь ласка, ви не можете передивитися ще раз? – Лаура Дюпре теж посміхалась, от тільки очі за скельцями окулярів блищали, як у бійцівського бульдога, який учепився в горлянку супротивнику. Вона та Ріно прилетіли з Франкфурта о 13:15 рейсом «Люфтганзи» LH1490. На шляху з Віндхука до Франкфурта їхній «Airbus A340» дико теліпало, тож цього разу Лаура не виспалася і почувалася вкрай жахливо, однак відступати не мала наміру. – Він мусить у вас працювати. Або, можливо, працював колись. Змилуйтеся, ми стільки пролетіли, щоб із ним зустрітися.

За спиною француженки височів Ріно Ґроббелаар. Вилітаючи з Намібії, він захопив із собою вицвілий ворсистий светр та блискучу, неначе дзеркало, пухову жилетку-безрукавку – все, що вдалося роздобути в Ґрутфонтейні, де температура найхолоднішої липневої ночі не опускається нижче від +5 °C, – та цього не вистачало. Того дня температура в Києві трималася на позначці -1 °C, але через стовідсоткову вологість здавалося, що на вулиці не менше ніж -10 °C. Ріно споглядав фірмовий логотип компанії над головою білявої секретарки і думав про те, як люди виживають у такому кліматі.

– Навіть якщо цей чоловік працював у нас, я не маю права оприлюднювати будь-яку інформацію про нього.

– Я вас дуже прошу! – Лаура налягла на стійку та нахилилася вперед. Секретарка змушена була відступити; її ввічлива маска розтанула, а губи неприязно скривилися. – Це питання життя та смерті.

– Пробачте, я більше нічим не можу вам допомогти. Якщо ви й надалі…

– Що відбувається? – Дмитро Віталійович Пузатий, застібаючи пальто, вийшов із ліфта та зупинився біля рецепції. Зиркнув на секретарку, відзначив перекошений вираз її обличчя та насупився: reception girl за жодних умов не повинна демонструвати відвідувачам негативні емоції. А тоді повернувся до Ріно та Лаури та мимоволі поспівчував секретарці: – Вам щось потрібно?

Перед ним стояв двометровий засмаглий амбал із зачіскою «їжачок», у світло-синіх джинсах, стоптаних кросівках, засмальцьованому светрі з високим коміром і пуховій жилетці, та невисока худорлява жінка з пацанячою зачіскою, в чорних шкіряних берцях і коротенькому пальто – злегка підстаркуватий гібрид дівчинки-емо та школярки-задротки. Обоє за спинами мали наплічники. Якби не обличчя, що виказували іноземців, парочка цілком скидалася на бомжів, які нещодавно непогано скупилися в секонд-хенді. Директор зі стратегічного розвитку «ТТР Technologies» чув, що секретарка розмовляла не українською, а тому запитання поставив англійською.

– Ми шукаємо чоловіка на ім’я Тимур Коршак, – сказала Лаура і по тому, як змінилося обличчя чоловіка в дорогому пальто, зрозуміла, що їм із Ріно щойно неабияк пощастило. – Ця пані стверджує, що він не працює в «Time-To-Play Technologies», а я стверджую, що п’ять років тому він точно…

– Хто його шукає? – зупинив її Пузатий.

– Ми, – психіатр відклеїлась від стійки рецепції та ступила крок до директора. – Ми працювали з Тимуром 2009-го.

– Де? – брови метнулися вгору. – У Чилі?

Лаура посміхнулася. Він знає. О, так, цей товстун чудово розуміє, про що йдеться.

– Так.

– Тимур тут більше не працює. Він звільнився через кілька місяців після повернення з того відрядження.

Ріно гмикнув із виглядом «ще б пак він не звільнився». Дмитро Пузатий, оцінюючи, зміряв ґевала поглядом і несподівано крізь розстебнутий комір светра помітив білосніжний комірець священнослужителя.

– Де нам його знайти?

Пузатий перевів погляд на Лауру:

– Боюсь, я нічим не можу вам допомогти.

Француженка раптом підступила впритул і схопила чоловіка за руку:

– Ми повинні розшукати Тимура! – вона дивилась просто в очі Пузатому. – Повірте, це надзвичайно важливо. Можливо, вам відомо, де він працює зараз. Або знаєте, де він живе. Хоча б щось!

Жінка бачила вагання в очах директора, фізично відчувала, що чоловіка аж розпирає від цікавості. Він міг відшити, мотивувавши це тим, що не знає їх, а тому нічого не розповідатиме, натомість Дмитро Віталійович запитав:

– Це пов’язано з тим, що сталося в пустелі Атакама влітку 2009-го?

Лаура Дюпре відпустила його руку і трохи відсторонилася.

– Так.

Пузатий згадав дженджикуватого Оскара Штаєрмана, який майже шість років тому приїхав по Тимура, пригадав маячливі розповіді Тимура, а потім глипнув на ґевала, що височів позад жінки:

– Ви теж працювали з Тимуром Коршаком?

На коротку мить Лаура заклякла, очікуючи, що Ріно бовкне щось у своєму стилі (чи то пак у своєму колишньому стилі), щось на кшталт «ні, я тут, бляха, просто посрати зайшов, а ти, товстозадий, кажи бігом, де Тимур, інакше я тобі зараз яйця з корінням повисмикую!» Вона майже примусила себе повірити, що вже чує ці слова, коли Ріно ввічливо промовив:

– Так, пане.

– Ви священик, – чи то спитав, чи то ствердив Пузатий.

– Диякон, – заперечив Ріно, – просто диякон, пане.

– Ага, – гмикнув директор. «Це все пояснює». Він з осторогою роздивлявся велетня. Височенний, широкоплечий, кулаки, як бачки від унітазів, їй-богу. Шрам через півобличчя. Амбал не викликав довіри і якось, на думку Дмитра Віталійовича, не дуже асоціювався з ідеєю милосердного та всепрощаючого Бога. Геть не асоціювався.

Дмитро Пузатий розумів, що не повинен допомагати їм. Це неправильно та неетично. Чоловік і жінка, що стояли перед ним, пробуджували в грудях тривожну важкість і взагалі не надто скидалися на людей, із якими варто мати справу. Від них аж несло неприємностями. Пузатий подумав, що і амбал, і брюнетка, вочевидь, устигли по кілька разів підставити свої задниці, коли Боженька на небесах роздавав пригоди. Та водночас він не міг примусити себе прогнати їх. Вони були такими ж дивними, як і розфранчений, але наляканий Штаєрман, як і Тимур, який, повернувшись із Атаками, не знав, як зліпити докупи два рядки програмного коду. Дивлячись на них, можна було подумати, що Тимурова історія про Атакаму… «Ні, – осадив себе Пузатий, – вона не може бути правдою, не може, і все!» Просто ці двоє чудово вписувалися в ту історію про Атакаму. А Атакама – ось це Пузатий знав напевне – зжерла його найкращого програміста.

– Я дам вам номер його мобільного телефону, – по-змовницьки стишивши голос, сказав директор.

Лаура від розпачу прикусила щоку та ледь не скрикнула: «Та щоб ти провалився! У нас є його номер!» Упродовж трьох днів вона разів двадцять телефонувала Тимуру Коршаку – зі свого мобільного, зі Skype, з телефону в католицькій місії в Ґрутфонтейні, але поговорити не змогла. Одного разу їй, правда, вдалося докричати до кінця фразу «Тимуре, чорт забирай, це я, не кидай трубку!», до того, як українець розірвав зв’язок, а в решті випадків він натискав «Відбій», щойно чув її голос.

Але тут удача вдруге посміхнулася Ріно та Лаурі.

– От лихо, – Дмитро Пузатий гортав пальцем контакти у своєму iPhone. – У мене новий телефон, і я не зберіг контакти Коршака.

– Прикро, – зобразила розчарування Лаура. – І вам невідомо, де він живе?

Чоловік завагався.

– Розумієте, це вже буде… хм… занадто. Я не маю права дати вам його адресу.

У відділі кадрів «TTP Technologies» зберігали паспортні дані всіх співробітників. Ці дані компанія використовувала для оформлення працівникам віз на відрядження за кордон. Дмитро Віталійович пригадував, що перед звільненням Тимур Коршак перебрався до нової квартири, – Пузатий особисто просив програміста надіслати e-mail із ксерокопією сторінки з новою пропискою у відділ кадрів. Директор знав, що без особливих зусиль можна зазирнути в базу даних і дізнатися адресу. Утім, зваживши все, він вирішив, що не робитиме цього. Це справді занадто.

– Ми просто хочемо його побачити, – збрехала Лаура.

– Пробачте, але – ні.

І тут, стягнувши наплічник із плеча, вперед виступив Ріно. Ґевал відіпхнув Лауру, закинув рюкзак на стійку рецепції та дістав з однієї з кишень свій паспорт.

– Відскануйте паспорти, – пробасив він.

– Що?

Ріно розгорнув документ на першій сторінці та тицьнув в обличчя Пузатому. Лаура, збагнувши, що вигадав здоровань, дістала з кишені свій паспорт і також простягнула його директору. Потім доклала до паспорта свою візитівку:

– У вас будуть наші імена. Раптом ми набридатимемо чи якось нашкодимо Тимуру, ви знатимете, де й кого шукати. Але, повірте, ми не маємо наміру нікому набридати. Навпаки – Тимур зрадіє, щойно нас побачить.

«Це точно. Просто в штани накладе від щастя», – подумав Ріно.

Дмитро Пузатий ковзнув поглядом по європейському паспорту Лаури. Трохи довше зупинився на насичено-зеленому паспорті Південно-Африканської Республіки із золотистим написом двома мовами на першій сторінці:

REPUBLIC OF SOUTH AFRICA

REPUBLIQUE D’AFRIQUE DU SUD

Він міркував, чому Тимур – якщо він так радітиме зустрічі – не залишив їм своїх контактів. Проте вголос нічого не сказав.

– Беріть, скануйте, але дайте нам адресу Коршака, – відчеканив Ріно. Ґевал випнув щелепу й уп’явся в Пузатого промовистим поглядом: «Цей паспорт може стати останнім, що ти бачив у своєму гівняцькому житті, мазефакер». Чи то так лише здавалося Лаурі.

– Він потрібен нам, – благально додала психіатр. – І потрібен нам зараз.

Пузатого огорнуло химерне відчуття. З одного боку, серце підказувало, що, надавши цим дивакам адресу, він зробить Тимуру ведмежу послугу. З іншого – нутром відчував, що вчинить правильно. Ба більше – мусить дати їм адресу. Директор скосив погляд на секретарку, немов чекаючи від неї на знак чи підказку, як діяти, але білявка тупилася в монітор, удаючи, що не дослухається до розмови.

– Гаразд, – сканувати паспорти Пузатий не став, але, не подивившись, забрав Лаурину візитівку. – Зачекайте кілька хвилин, я зараз повернуся, – і закрокував назад до ліфта.

Він піднявся на третій поверх до свого кабінету, вивів комп’ютер зі сплячого режиму, зайшов у базу даних і відшукав адресу Тимура Коршака. Записав її друкованими літерами на блокнотному аркуші, після чого зійшов у хол до відвідувачів.

– Ось, – передав папірець Лаурі. – Вулиця Ванди Василевської, 10, квартира 27. Покажете це таксисту, щоб уникнути плутанини.

– Дякую! – просяяла француженка.

– Господь вас не забуде, пане, – пробасив Ріно, закидаючи наплічник на плече.

– Ага, – витиснув Дмитро Віталійович.

Пузатий провів Лауру та Ріно до виходу та навіть почекав, поки вони сядуть у таксі, і тільки після того зиркнув на Лаурину візитівку: