Читать книгу Орикс і Деркач - Маргарет Этвуд - Страница 14

Вакулла Прайс була партнеркою Джиммі в нанотех біохімі, але її батька вполювали мисливці за головами з іншого Комплексу на другому боці континенту, тож вона сіла у швидкісний поїзд, і більше її не бачено. Після від’їзду Вакулли Джиммі весь тиждень нудив світом і навіть лайливі конвульсії Лінди-Лі не могли його втішити.

Вільне місце Вакулли за лабораторним столом зайняв Деркач, якого за такої нагоди забрали з його самотньої позиції спізнілого новачка ззаду кімнати. Деркач був дуже розумним – навіть за мірками ЗдороВайзерської школи, з її надміром геніїв і поліматів; без жодних проблем опинився на вершині рейтингу. Виявився чудовим у нанотех біохімі, вони разом із Джиммі працювали над проєктом сплайсингу мономолекулярних шарів і створили врешті-решт потрібну пурпурову нематоду, використовуючи кольоркодер примітивних водоростей, – достроково й без тривожних варіацій.

Джиммі й Деркач спільно проводили обідні перерви, а тоді – не щодня, не були геями чи ще щось таке, але принаймні двічі на тиждень зустрічалися після школи. Спершу грали в теніс на корті за домом Деркача, проте Деркач поєднував методику з латеральним мисленням, а Джиммі був поривчастим і недостатньо витонченим, тож це було не надто продуктивно, і вони закинули теніс. Або, під претекстом готування домашніх завдань, що інколи й справді виконували, закривалися в Деркачевій кімнаті, де грали в комп’ютерні шахи чи тривимірки, чи «Швидкого Усаму», кидаючи жереб, кому дістануться Невірні. Деркач мав два комп’ютери, тож вони могли сидіти нарізно, спиною один до одного.

– Чому ми не використовуємо справжнього набору? – запитав якось Джиммі, коли вони грали в шахи. – Старий різновид. Із пластиковими фігурками.

Якось дивно було, що обидва сидять у тій самій кімнаті, повернувшись спинами, і грають на комп’ютерах.

– Чому? – запитав Деркач. – Хай там як, це справжній набір.

– Ні, несправжній.

– Гаразд, звісно, але пластикові фігурки – теж ні.

– Як це?

– Справжній набір у тебе в голові.

– Фальшак! – вигукнув Джиммі. Це було добре слово, він витяг його зі старого DVD, вони використовували його, щоб вилаяти один одного за надмірну помпатичність. – Грубий фальшак!

Деркач засміявся.

Деркач зациклювався на грі, хотів грати та грати в неї, удосконалюючи свої атаки, аж доки не переконувався, що виграє принаймні дев’ять разів із десяти. Вони цілий місяць мусили грати в «Навалу варварів» («Перевір, Чи Можеш Ти Змінити Історію!»). Одна сторона мала міста й багатства, друга – орди і – часто, хоча не завжди, – більшу жорстокість. Або варвари розвалювали міста, або ж валили їх самих, але завжди треба було починати з історичної розстановки сил, а тоді вже йти далі. Рим проти візиготів, Давній Єгипет проти гіксосів, ацтеки проти іспанців. Дотепно, що ацтеки представляли цивілізацію, а іспанці були варварськими ордами. Можна було налаштовувати гру за умови, що використовуєш реальні суспільства чи племена. Якийсь час Деркач і Джиммі змагалися, хто вигадає загадковішу пару.

– Печеніги проти Візантії, – сказав Джиммі одного пам’ятного дня.

– Хто такі, сука, ті печеніги? Ти їх вигадав, – заперечив Деркач.

Але Джиммі знайшов їх в Енциклопедії «Британніка» 1957 року видання, що з якоїсь забутої причини зберігалася на CD-ROM у шкільній бібліотеці. Він знав розділ і рядок.

– Матфей Едеський згадував про них як про негідників і кровожерних бестій, – упевнено сказав він. – Вони були наскрізь жорстокими й не мали жодних добрих рис на виправдання цього.

Тож вони кинули жереб, Джиммі дісталися печеніги, і він виграв. Джиммі пояснив, що візантійців перерізано, бо саме так чинили печеніги. Завжди всіх різали й робили це без зволікань. Принаймні всіх чоловіків. Жінок різали трохи пізніше.

Деркач тяжко сприйняв утрату всіх своїх гравців і трохи надувся. Потім віддав свою вірність грі «Кров та Троянди». Як він казав, це було космічно: більше поле битви – і в часі, і в просторі.

Гра «Кров та Троянди» була торговою, на взірець «Монополії». Сторона Крові грала людською жорстокістю в масових масштабах: індивідуальні акти насилля та вбивства не бралися до уваги, потрібна була значна кількість убитих. Різня, геноциди тощо. Сторона Троянд грала людськими здобутками. Твори мистецтва, наукові прориви, вершини архітектури, корисні винаходи. «Пам’ятки величі духу»[15], – значилося в грі. Була бічна панель на випадок, якщо ти не знав, що таке «Злочин і кара», теорія відносності, Дорога сліз[16], «Пані Боварі», Столітня війна, «Втеча в Єгипет»[17], двічі клікни – й дістанеш ілюстроване зведення у двох варіантах: «Д» для дітей, «ВОН» для дорослих, вульгарність, обсценність, насилля. Як сказав Деркач, саме такою і є історія, містить силу-силенну всіх цих трьох складників.

Кидаєш віртуальні кості, і з’являється результат – Троянди чи Кров. Якщо випала Кров, гравець Троянд міг стримати жорстокість, але натомість мусив віддати пункт Троянд. Жорстокість зникла б з історії, принаймні з історії, записаної на екрані. Гравець Крові міг здобути пункт Троянд, але лише віддавши жорстокість, це зменшувало його боєзапас, збільшуючи його в гравця Троянд. Вправний гравець міг атакувати сторону Троянд жорсткостями, якими володів, забрати людські досягнення і перенести їх на свій бік. Гравець, якому вдалося назбирати більше людських здобутків за час гри, перемагав. Звісно, мінусувалися пункти за здобутки, знищені через його власні помилки, дурість і кретинську гру.

Пропонувався обмінний курс – одна «Мона Ліза» дорівнювала Берґен-Бельзену[18], геноцид вірмен – Дев’ятій симфонії плюс три Великі піраміди, – але можна було торгуватися. Щоб це зробити, треба було знати числа: загальну кількість загиблих, останню ринкову ціну витвору мистецтва або, якщо його викрадено, суму, виплачену за страховим полісом. Це була крута гра.

– Гомер, – каже Сніголюд, продираючись крізь рослинність, із якої аж стікає вода. – «Божественна комедія». Грецькі статуї. Акведуки. «Утрачений рай». Музика Моцарта, Шекспір, повне зібрання творів. Сестри Бронте. Толстой. Перлова мечеть. Шартрський собор. Бах. Рембрандт. Верді. Джойс. Пеніцилін. Кітс. Тернер[19]. Пересадка серця. Вакцина проти поліомієліту. Бодлер. Барток. Єйтс. Вулф.

Мусило бути більше. Було більше.

– Розграбування Трої, – підказує йому внутрішній голос. – Зруйнування Карфагена. Вікінги. Хрестові походи. Чингісхан. Гун Атілла. Знищення катарів. Спалювання відьом. Знищення ацтеків. Те ж із майя. Те ж з інками. Інквізиція. Влад Дракула. Варфоломіївська ніч. Кромвель в Ірландії. Французька революція. Наполеонівські війни. Голод в Ірландії. Рабство на американському Півдні. Король Леопольд у Конго. Російська революція. Сталін. Гітлер. Хіросіма. Мао. Пол Пот. Іді Амін. Шрі-Ланка. Східний Тімор. Саддам Хусейн.

– Зупинись, – каже Сніголюд.

«Вибач, любенький. Я лише намагаюся допомогти».

Ось яка проблема «Крові та Троянд»: легше запам’ятовуєш пункти Крові. Інша проблема в тому, що гравець Крові зазвичай вигравав, але виграш означав, що ти успадковуєш сплюндровану землю. Такий сенс гри, казав Деркач, якщо Джиммі нарікав. Джиммі відповів, що коли це сенс, то він геть безсенсовний. Не хотів зізнаватися Деркачеві, що бачить нічні жахи, чомусь найгіршим був Парфенон, оздоблений відрубаними головами.

За безмовною угодою вони відмовилися від «Крові та Троянд», це втішило Деркача, бо він уже зацікавився дечим новим – «Вимарафоном», інтерактивною інтелектуальною грою біофриків, яку знайшов у Мережі. «Вимарафон, моніторений ШаллАддамом. Адам називав живих істот, ШаллАддам називає вимерлих. Хочеш грати?» Це з’являлося, коли ти логінився. Потім треба було клікнути «Так», увести свій нік і вибрати одну з двох чат-кімнат, – Царство Тварин, Царство Рослин. Тоді до гри входив противник під власним ніком – Комодський Варан, Носоріг, Ламантин, Морський Коник – і пропонував змагання. «Починається з, кількість ніг, що це?» Це – якась біоформа, вимерла за останні п’ятдесят літ, жодних тиранозаврів, птахів Рух, додо[20], за неправильні часові межі знімаються бали. Потім звужуєш, Тип, Клас, Ряд, Родина, Рід, Вид, тоді природний ареал, коли бачено востаннє, що її згубило. (Забруднення, знищення природного ареалу, довірливі кретини, які вважали, що, з’ївши ріг тварини, поліпшиш потенцію.) Що довше витримає гравець, то більше пунктів здобуде, але можна було виграти великі бонуси за швидкість. Корисно було мати ШаллАддамівську роздруківку вимерлих видів, проте це давало тобі лише латинські назви, і, хай там як, це було кількасот аркушів дрібним шрифтом, заповнених незрозумілими комахами, бур’янами й жабами, про яких ніхто ніколи не чув. Ніхто, крім, можливо, Магістрів Вимарафону, мізки яких працювали наче пошукові системи.

Завжди було відомо, що граєш із кимось таким, бо на екрані з’являвся маленький символ целаканта. «Целакант, він же Латимерія. Доісторична глибоководна риба, довго вважалася вимерлою, доки в середині ХХ ст. не було знайдено кілька екземплярів. Теперішній статус невідомий». Вимарафон був напрочуд інформативним, але це все. На думку Джиммі, скидався на нудного педанта, з яким тебе зачинили в шкільному автобусі. Ніяк не затикався.

– Чого ти так це любиш? – запитав якось Джиммі в згорбленого над клавіатурою Деркача.

– Бо це мені добре вдається, – відповів Деркач. Джиммі підозрював, що він хоче стати Магістром, не тому, що це щось для нього означало, а просто тому, що там були Магістри.

Деркач вибрав їхні ніки: Джиммі був Лежнем, як вимерлий птах із пустель і напівпустель. Джиммі підозрював, що Деркачеві сподобалося це прізвисько для нього. Нік Деркача – Деркач, на честь іншого вимерлого птаха з родини пастушкових. Як запевняв Деркач, він завжди був нечисленним. Якийсь час вони жартома називали один одного Деркачем і Лежнем. Потім Деркач зрозумів, що Джиммі не надто цікавиться Вимарафоном, вони припинили грати в цю гру, і прізвисько Лежень забулося. А Деркач прилип.

Коли не грали в ігри, то займалися інтернетним серфінгом – інспектували старі улюблені сайти, заходячи до розділу «Дивись, що нового». Переглядали операції на відкритому серці в реальному часі або ж програму «Голі новини», ті були кумедні принаймні кілька хвилин, бо люди в них намагалися вдавати, що нічого особливого не відбувається, і старанно не дивилися одне одному на йойобу.

Або ж заходили на тваринні снафф-сайти[21], «Роздушені жабки Феліції» та подібні до них, хоча тут новизна швидко вичерпувалась і сюжети повторювалися: одна розтоптана жабка чи роздертий голими руками кіт надто вже скидалися на інших. Ще переглядали бруднішкарполяльки. com, шоу про сучасних політичних лідерів світу. Деркач казав, що завдяки цифровому моделюванню ніколи не можна бути певним, чи всі ці генерали та хто там іще взагалі існують, а якщо так, то чи справді вони казали те, що ти почув. Хай там як, їх скидали й заміняли так часто, що це не мало особливого значення.

Або могли відкрити головигеть. com, де наживо транслювали страти в Азії. Бачили там ворогів народу, яких стинали мечами в місці, що скидалося на Китай, а тисячі глядачів кричали: «Ура!» Ще могли дивитися алібубу. com, де гаданим злодіям відрубували руки, а перелюбниць і жінок, які малювали губи, під радісне виття натовпів закида́ли камінням. Це все відбувалося начебто в закурених анклавах близькосхідних фундаменталістських країн. Трансляція на таких сайтах була зазвичай слабкою, фільмувати, як казали, заборонено, тож відео записував якийсь відчайдушний бідняк із мінікамерою, ризикуючи життям заради брудної західної валюти. Видно було переважно спини й голови глядачів, тож усе скидалося на ув’язнення у великій шафі з одягом, а коли хлопця з камерою застукували, то картинка починала мерехтіти й нарешті чорніла. Деркач казав, що всі ці криваві гуляння відбувалися, імовірно, десь у Каліфорнії, а статистів назбирано з вулиць.

Кращими були американські сайти з коментарями в спортивному стилі: «Ось він наближається! Так! Це Джо “Гайковий Набір” Рікардо, вибраний шляхом голосування наших глядачів!» Тоді короткі відомості злочинів із макабричними фотографіями жертв. Ці сайти містили комерційну рекламу, наприклад, автомобільних акумуляторів і заспокійливих засобів, а логотипи було намальовано яскраво-жовтим на тлі стіни. Деркач казав, що американці принаймні надали цьому певного стилю.

Короткезамикання. com, Мозкошкварка. com і Смертнакаранаживо. com були найкращими; показували страти на електричному стільці та смертельні ін’єкції. Коли трансляцію страт наживо легалізували, страченці почали виглуплюватися перед камерами. Переважно показували чоловічі страти, жіночі траплялися зрідка, але Джиммі не любив на них дивитися: це були поважні плаксиві церемонії, довкола зазвичай стояли люди із запаленими свічками й фотографіями дітей, дехто читав власні вірші. Зате чоловіки були буйними. Можна було роздивитися, як вони корчать міни, показують охоронцям середній палець, баляндрасять, інколи вириваються, і доводиться їх ловити, а вони бігають кімнатою, розтягуючи паски безпеки й вигукуючи всілякі непристойності.

Деркач казав, що ці інциденти – фальшак. Казав, що цим людям або їхнім сім’ям платили. Спонсори вимагали від них хорошого шоу, бо інакше люди нудьгують і перемикають. Глядачі прагнуть бачити страти, авжеж, але з часом вони стають монотонними. Тож треба додати шанс на останнє змагання або елемент несподіванки. Два до одного, що все це постанова.

Джиммі сказав, що це несамовита теорія. Несамовитий – чергове застаріле слово, подібно до фальшака видобуте з архівів DVD.

– Думаєш, їх страчують у дійсності? – запитував він. – Багато що на вигляд як симуляція.

– Ти не знаєш, – промовив Деркач.

– Що не знаєш?

– Що таке дійсність.

– Фальшак!

Ще був сайт асистованих самогубств, називався люлібай. com, містив розділ «Таким-було-твоє-життя»: сімейні альбоми, інтерв’ю з рідними, поруч стоять гідні друзі, смерть настає під органну музику. Після того, як лікар із сумними очима оголошував, що життя відлетіло, вмикали записаний заповіт головного героя, де він пояснював, чому вирішив відійти. З появою цієї програми значно зросла статистика асистованих самогубств. Казали, що охочі залишити цей світ зі славою утворили довгу чергу, а учасників вибирали за допомогою лотереї.

Деркач щирився, переглядаючи цей сайт. Чомусь уважав його дотепним, а Джиммі ні. Не міг навіть уявити, щоб учинити таке самому, на відміну від Деркача, – той казав, що треба мати талант, щоб знати, коли з тебе досить. Але що означала нехіть Джиммі – був боягузом чи просто бачив у труні органну музику?

Ці плановані відходи зробили його неспокійним – нагадували папугу Алекса, який казав: «А тепер я відлітаю». Надто тонкою була лінія між папугою Алексом, асистованими самогубствами та його матір’ю і запискою, яку вона йому залишила. Усі троє сповістили про свої наміри, а потім усі зникли.

Або ж вони дивилися «Удома з Анною К.». Анна К. була самозваною художницею-інсталяторкою з великими цицьками. Вона обснувала дротами все своє помешкання, щоб посилати живцем кожну хвилину свого життя мільйонам підглядачів. Коли хтось долучався, отримував напис: «Це Анна К., яка завжди думає про своє щастя й нещастя». Тоді можна дивитися, як вона вищипує брови, робить воскову депіляцію зони бікіні й пере білизну. Інколи вголос читала сцени зі старих п’єс і грала всі ролі, сидячи на параші та приспустивши до щиколоток розкльошені ретроджинси. Отак Джиммі вперше зустрівся з Шекспіром – через інтерпретацію «Макбета» Анною К.

читала Анна К. Вона страшенно шаржувала, але Сніголюд завжди був їй вдячним за те, що стала для нього своєрідними вхідними дверима. Тільки подумати, чого б він не знав, якби не вона. Подумати про слова. Змарнілий, наприклад. Кармазиновий.

– Що це за гівно? – запитав Деркач. – Зміна каналу!

– Ні, чекай, чекай, – заперечив Джиммі, якого накрило, – що? Щось, про що він хотів почути. І Деркач чекав, бо інколи він потурав Джиммі.

Чи переглядали «Жери-Шоу», там були конкурси з поїданням тварин і птахів живцем, на швидкість і з призами – харчі-які-складно-роздобути. Дивовижно, на що спроможні люди заради кількох ягнячих котлет чи шматка справжнього брі.

Або дивилися порношоу. Тих була сила-силенна.

«Коли тіло вперше вирушило на власну авантюрну пригоду?» – думає Сніголюд. Коли спекалося старих своїх супутників, розуму й душі, які вважали його розбещеною посудиною чи маріонеткою, що мала відігравати їм їхні драми, або ж поганим товариством, яке зводило їх обох на манівці? Тілу набридли постійні причіпки й скиглення душі та гнане неспокоєм інтелектуальне снування павутини розумом, що відволікали його, тільки-но воно затопить зуби у щось соковите, а пальці у щось добре. Позбулося двох інших десь дорогою, залишивши їх у якійсь закуреній святині чи в задушливій лекційній залі, саме тим часом лінією пташиного польоту подалося до топлес-барів, викинувши заодно культуру: музику, живопис, поезію й театр. На думку тіла, це все було сублімацією і більше нічим. Чого відразу не перейти до суті?

Проте тіло мало власні культурні форми. Мало власне мистецтво. Страти були його трагедією, порнографія – любовними романами.

Щоб здобути доступ до наймерзенніших і заборонених сайтів – куди ти зайдеш, лише якщо тобі виповнилося вісімнадцять і зі спеціальним паролем, – Деркач уживав приватний код дядечка Піта, використовуючи заплутану методику, яку він називав «лілейним лабіринтом». Проклав крізь Мережу кручену стежку, навмання хакаючи комерційні сайти з легким доступом, а тоді перестрибуючи з одної водяної лілеї на іншу й замітаючи за собою сліди. Тож коли дядечко Піт отримував рахунок, то не міг довідатися, хто його накрутив.

Ще Деркач виявив ничку дядечка Піта – запас високоякісного ванкуверського канабісу, переховуваний у холодильнику, у банках з-під апельсинового соку; виймав приблизно чверть банки, домішуючи натомість низькооктанове сміття, яке можна було купити в крамничці зі шкільними товарами, п’ятдесят доларів за пакет. Казав, що дядечко Піт ніколи не довідається, бо сам ніколи не курить, хіба що як збирається зайнятися сексом із Деркачевою матір’ю, а це, судячи з кількості банок з-під апельсинового соку й темпу її зменшення, траплялося нечасто. Деркач казав, що дядечко Піт ловить справжній кайф в офісі, керуючи своїми підвладними й бичуючи рабів. Колись він був науковцем, але тепер став великим босом у директораті «ЗдороВайзера», керує там фінансами.

Тож вони згортали кілька самокруток, курили й дивилися страти та порно, – частини тіла повільно пропливають екраном, підводний балет із плоті та крові під тиском, тверді та м’які сполучення і роз’єднання, стогони та крики, показані зблизька заплющені очі та зціплені зуби, виприски того чи сього. Якщо швидко перемикати вперед-назад, то все здається однаковим. Час від часу вони дивилися те й те одночасно, на різних екранах.

Ці сеанси зазвичай відбувалися в тиші, якщо не брати до уваги комп’ютерних звукових ефектів. Деркач вирішував, що переглядати й коли припиняти. Правду кажучи, комп’ютери належали йому. Міг запитати: «Закінчив?», перш ніж змінити канал. Здавалося, що побачене не має на нього жодного особливого впливу, крім ситуацій, які він уважав кумедними. А ще ніколи не здавалося, щоб він обкурився. Джиммі підозрював, що насправді він не вдихав диму.

Джиммі натомість повертався додому, хитаючись, а тоді певний час йому туманилося в голові від наркотиків, наче він був співучасником оргії, під час якої не мав жодного контролю над тим, що з ним відбувалося, що йому заподіяно. Почувався легким, наче зроблений із повітря, розрідженого запаморочливого повітря на вершині якогось засміченого Евересту. Коли повертався на домашню базу, його батьківські одиниці – за умови, що обоє були вдома та внизу, – здавалося, ніколи його не помічали.

– Ти наївся? – могла запитати Рамона. Сприймала його бурмотіння за підтвердження.