Читать книгу Орикс і Деркач - Маргарет Этвуд - Страница 5
1
Голоси
Оглавление– Пустеля, пустка, самота, – голосно каже він. – Пустельний океан[4].
Ще один клаптик пекучого цитатника в голові.
Поправка: морське узбережжя.
Він відчуває потребу почути людський голос – голос, цілковито людський, як його власний. Інколи регоче, мов гієна, або реве, наче лев, – його ідея гієни, його ідея лева. Дитиною він переглядав старі DVD-диски з програмами про тварин: їхня поведінка включно з копуляцією, гарчанням, нутрощами, матері облизують своїх малят. Чому це здавалося йому таким заспокійливим?
Або рохкає та пищить, як свинон, або виє, як вовкопес: «Агу-у! Агу-у!» Інколи в сутінках бігає по піску туди й сюди, кидає каміння в океан і вигукує: «Срака, срака, срака, срака, срака!» Після такого йому легшає.
Устає та здіймає руки, щоб потягтися, а його простирадло спадає. Збентежено дивиться вниз, на своє тіло: брудна шкіра, покусана комахами, жмутки чорно-сивих волосків, загрубілі пожовклі нігті на ногах. Голий, як тоді, коли народився на світ, не те щоб він пам’ятав, як це було. Стільки важливих подій відбувається в людей за спинами, коли вони не можуть за цим простежити: наприклад, народження та смерть. І тимчасове забуття сексу.
– Навіть не думай про це, – каже він собі. Секс – як алкоголь, негоже починати думати про нього від самого ранку.
Колись він дбав про себе – бігав, займався в тренажерному залі. Зараз же бачить власні ребра: сходить нанівець. Недостатньо тваринних білків. Жіночий голос пестливо каже йому до вуха: «Гарні сіднички!» Це не Орикс, якась інша жінка. Орикс тепер небалакуча.
– Скажи щось, – благає він її. Вона його чує, він мусить у це вірити, але відповідає йому мовчанням.
– Що я маю зробити? – питає він її. – Знаєш, що я…
– Ох, гарні кубики! – перебиває його шепіт. – Солоденький, просто ляж.
Хто це? Дівка, яку він колись купив. Поправка: професіональна експертка секс-умінь. Циркачка на трапеції, гумовий хребет, обклеєна блискітками, як риба лускою. Він ненавидить ці відлуння. Таке чули святі, божевільні завошивлені самітники у своїх печерах і пустелях. Невдовзі він побачить прекрасних демонів, манитимуть його, облизуючи губи, з яскраво-червоними пипками грудей і рожевими язиками. Із хвиль за зруйнованими вежами випірнуть сирени, а він почує їхній чарівний спів, попливе до них, і його зжеруть акули. Створіння з жіночими головами та грудьми й орлиними кігтями впадуть на нього з висоти, а він відкриє їм обійми, і це буде кінець. Мозкошкварка.
Чи ще гірше: якась дівчина, яку він знає або знав, прийде до нього з-поміж дерев і буде щаслива його побачити, та виявиться, що вона зіткана з повітря. Хоча заради компанії він вітав би й таку.
Крізь своє єдине окулярне шкельце пильно оглядає горизонт: нічого. Море – розплавлений метал, небо – вицвіла синява, окрім діри, випаленої сонцем. Усе таке порожнє. Вода, пісок, небо, дерева, уривки минулого. Ніхто його не почує.
– Деркачу! – кричить він. – Засранцю! Гівно тобі в голові!
Прислухається. Солона вода знову стікає йому по обличчі. Він ніколи не знає, коли це трапиться, і ніколи не може цього стримати. Тяжко дихає, наче якась гігантська долоня охопила його груди та стиснула – стиснула, відпустила, стиснула. Безглузда паніка.
– Ти це зробив! – кричить він в океан.
Жодної відповіді, нічого дивного. Лише хвилі, шу-шух, шу-шух. Він тре кулаком обличчя і занедбані вусики, розмазує бруд, сльози, шмарклі, липкий сік манго.
– Сніголюде, Сніголюде, – каже він собі. – Займися чимось реальнішим.
4
С. Т. Колрідж, «Поема про Старого Мореплавця», пер. А. Онишка.