Читать книгу Там, де ми живемо. Буковинські оповідання (збірник) - Марианна Гончарова - Страница 4

У нашому дворі в Чернівцях у часи мого дитинства мешкав виняткової вроди чоловік, двірник за фахом, філософ за покликанням, вісімдесятирічний аристократ із мітлою на прізвище Гельмер, за національністю німець. Гельмер знав п’ять мов і трішки латину, щоправда, частенько потрапляв у запої і тоді розмовляв одразу всіма відомими та не відомими йому мовами. А п’ять мов – У «Черновіцах» це була норма – німецька, ідіш, румунська, українська, польська… Ось трішки латина – то вже була якась освіта. Хоча б і це нікого б тоді не здивувало. Це у нас у Чернівцях називалося «бути письменним».

Дядько Гаррі Гельмер, наш двірник, розповідав якось, сидячи у дворі в теплих літніх м’яких сутінках, як його батько, управитель Чернівецької ґудзикової фабрики, частенько їздив до Відня. У справах. Або відпочити. Взагалі в ті часи, коли Чернівці (тоді Черновіц) ще були Австрією, портрети цісаря Франца Йосифа висіли в кожній вітрині, а браві революційні матроси курили свої папироси в іншому місці, далеко від нашого мініатюрного, витонченого, елегантного міста, було модно їздити до Відня. А найбільш романтичним звичаєм у тодішніх Чернівцях був звичай вивозити до Відня своїх обраниць. На каву.

Ось про це докладніше.

Бено Гельмер, управитель ґудзикової фабрики, чепуристий молодик, трішки дивакуватий, трішки сором’язливий, добрий, веселий, розумний та допитливий, познайомився на щорічному балі Банківської Спілки з чарівною дівчиною на ім’я Стефанія, добре вихованою, освіченою – гімназія, мови, фортепіано, манери… З родини доктора Брахвіта, чернівецького світила. Як познайомився? Ну, звісно, не «як-тебе-звати-крихітко?» чи «назви-своє-ім’я-дитинко». Ні-і… Молодого Гельмера і дівчину-з-пристойної-родини Стефанію Брахвіт відрекомендували одне одному. Відрекомендували! І це вже давно було заплановано – відрекомендувати цих чарівних молодих людей одне одному. Як було тоді заведено. Аякже! Це ж не в метро знайомитися чи, ще гірше, на пляжі. Фі! Цим у Чернівцях займалася мадам Замзон! Сама мадам Замзон вела картотеку заможних наречених обох статей і перетасовувала карти їхніх доль, ретельно звіряючи та приміряючи. І ніхто ніколи не скаржився. У мадам Замзон була набита рука й гарні манери.

Зрозуміло, що для Стефанії мадам Замзон завела цілу течку – двоє поляків-студентів, один німець, один австрієць із палати адвокатів та ще один прекрасний юнак, яким – ви правильно подумали – саме і був Бено Гельмер. Саме на нього і накинув оком доктор Брахвіт.

Ну, згодом, після балу, під час якого молоді люди закохались одне в одного, як і передбачала мадам Замзон, приблизно після місяця душевної млості, молодий Гельмер запрошує Стефанію до концертної зали музичного товариства на виступ чернівецького міщанського хору. Він пише листа, в якому просить у батьків Стефанії дозволу запросити їхню доньку Стефанію на концерт… Батьки Стефанії довго обговорюють на сімейній раді, так чи ні, зволікають із відповіддю і нарешті пишуть, що ну, гаразд, вони не заперечують… Гельмер пише, що буде щасливий заїхати за дівчиною такого-то дня, під захід сонця, коли годинник на ратуші проб’є… Батьки Стефанії знову збирають сімейну раду – то так чи ні врешті-решт – і пишуть, що… Жах, одним словом. Листоноші та гінці з ніг падають, доставляючи листи вчасно, снують сюди-туди, заганяють коней та велосипеди… Стефанія виїжджає в супроводі мами, бабусі, скривленого як середа на п’ятницю десятирічного молодшого брата Яші, котрому нудно і тісно в новому сюртуці, та старшої бабусиної сестри тітки Ерни, котрій також дуже цікаво. Супровід пильно стежить. Тітка Ерна гучно перепитує – вона глухувата. Молоді люди потискають руки при зустрічі та прощанні. Ах!

Згодом, ще через два тижні щоденного листування, – театр, в який заявляється та ж сама пильна компанія в капелюшках, із так само скривленою дитиною та тіткою Ерною з перев’язаною щокою, оскільки в неї болить зуб. Але вона не могла проґавити.

Далі йдуть запрошення на пісенне товариство «Буковинський баян» і, нарешті, легковажний, на бабусин погляд, похід до кондитерської та прогулянка вулицею Герен гассе, нині вулиця Ольги Кобилянської, де, відставши на деяку відстань від закоханої парочки, осоружно брели мама, бабуся, Яша, котрий переїв у кондитерській морозива, та злегка кульгава тітка Ерна, що потерпає від подагри в легкій формі.

І нарешті Гельмер освідчується. Уф! Усі вже втомилися. Гельмер втомився. Йому дуже подобається Стефанія. І, зрештою, скільки можна терпіти ці капелюшки за своєю спиною та гучний шепіт бабусиної сестри тітки Ерни? І треба поспішати – заплітається інтрига – інженер на прізвище Рояль, син архітектора Рояля, також освідчується Стефанії. Який нахаба! І це оминаючи… мадам Замзон! Яка розбещеність! І це не витримавши навіть випробування вередливим Яшею, жіночою половиною родини Брахвітів і букетом недуг тітки Ерни.

Обидва, й Гельмер, і Рояль, нарешті запрошують Стефанію до Відня на каву. Обидва молодики прийомного у Брахвітів дня чепуряться і з розкішними букетами квітів прямують до коханої дівчини. Але Рояль бере балагулу, чернівецького візника, його коняка ледь плентається, а Гельмер їде своїм екіпажем. Гельмер приїздить першим! Вибір за Стефанією Брахвіт. Чернівці принишкли й чекають.

Ось! Тут я мушу перерватися і зробити дуже важливий відступ. Який же це прекрасний був звичай у нашому місті – після заручин гідні женихи вивозили своїх наречених до Відня на каву. Що! Це геть не те, що ви думаєте! Як можна?! Та ви що! Молодий чоловік бере певні зобов’язання та відповідальність, замовляє для дівчини місце у вагоні-люкс, сам їде в іншому вагоні. Повсякчас бігає перевіряти, чи зручно дівчині в її купе, чи відчиняють їй віконце, чи зачиняють їй віконце, чи носять сельтерську абощо, й обмежується посмішками, ніжними поглядами, потисканням руки. Прибувши до Відня, молоді люди справді йдуть до кав’ярні, замовляють каву. До кави їм подають віденський струдель, холодну воду в красивій високій склянці та моцартинки, цукерки ручної роботи, спеціально замовлені на цей день і привезені із Зальцбурга в мереживних коробочках. Закохані насолоджуються кавою і слухають музику, котра у Відні лунає всюди.

Оце і все! А ви що подумали?!

Після кав’ярні закохані повертаються на вокзал, сідають у різні вагони потяга «Відень – Чернівці» і їдуть додому. Але! Цілому місту зрозуміло, що угоду між родинами закріплено, і восени дівчина виходить заміж.

Заміж? Вона? Ні, не може бути!

Може! Її вже возили до Відня на каву!

Що ви кажете? А-а-а! Вже возили… Ну… Коли вже возили до Відня на каву…

Ото були часи…

То до чого ж я? А до того, що я у своїй квітучій юності була нічим не гірша за Стефанію Брахвіт. Саме тоді, коли слухала цю оповідь нашого старого двірника Гаррі Гельмера, який знав п’ять мов і трішки латину. Мені так хотілося ходити в черевичках, а не в шкарах. Виїздити на бали, а не бігати на танці. Приймати запрошення на ранкову прогулянку, а не «прошвендяти увечері». Усе це було практично нездійсненним, бо я надто спізнилась і опинилася у своєму часі людиною випадковою.