Читать книгу Там, де ми живемо. Буковинські оповідання (збірник) - Марианна Гончарова - Страница 6

Ні, яка все ж таки дивна, на чужий погляд, наша родина! Ми просто дивовижні дурні, – чим дуже пишаємося. І всі це знають. А інакше навіщо всі як один тягнуть до нас усіляких тварин – покинутих, зайвих, знайдених десь? Світом про нас пішла така слава, що тепер тварини навіть без допомоги людини знаходять до нас дорогу. Приходять, прилітають, приповзають і рвуться просто в дім, навіть не вітаючись, впевнено вважаючи, що саме тут вони знайдуть притулок, їжу та доброго співрозмовника. І ми від них ніколи не відвертаємося.

Річ у тім, що наш тато завжди мріяв про коня. Часом він, дивлячись на коня в журналі, на світлині, в телевізорі, у мультику про трьох богатирів або хильнувши чарку-другу в теплій компанії, раптом зітхав тяжко і казав: «От би мені коня… Був би у мене кі-і-інь, ох, я б тоді…» І позаяк коня нам тримати ніде, то ми, намагаючись компенсувати нашому татові відсутність коня, заповнюємо домівку всілякою симпатичною звіриною, щоб хоч якось розвіяти його козацьку тугу.

Якось прикордонники із сусідньої застави пізно увечері привезли двотижневе цуценя-сироту. Ми по черзі вставали до нього вночі, а я й взагалі спала, звісивши голову донизу, щоби Чак (так ми його назвали), влаштувавшись на килимку біля ліжка, міг мене бачити і не почувався самотнім.

Потім донька Ліна в жменьці принесла сліпе кошеня, загорнуте в листок лопуха, – ото була морока! Годували його молоком з піпетки, виходжували, чекали, коли оченята розплющить. І скільки радості було, коли одного ранку діти заволали: прозрів! Прозрів! Чак допомагав із вихованням кошеняти активно, грів його ночами. Кіт так і спав потім ціле життя у Чака на животі, занурившись у довгу шерсть. Точніше, кішка. Лайма. Кошенят приводила двічі на рік. А врожайними роками – навіть чотири або п’ять. І всіх Лайминих дітей доводилося прилаштовувати в добрі руки, попутно відстежуючи їхню долю і забираючи в тих, хто погано з ними поводився.

Данило, син мій, всю зиму якось виховував двох жуків – Шварценеггера-батька і Шварценеггера-джуніора. Вони від постійного тепла, а може, й від здивування, не поснули й дуже жваво вовтузилися у своїй банці, – одне слово, дотримувалися здорового, зовсім не зимового способу життя, а навесні дали потомство. Данило – його треба знати – піклувався про них, як про останніх жуків на планеті, а у травні випустив на волю результати свого піклування. Аби ми не сумували без жуків, він приніс додому подружжя білих щурів – містера і місіс Гризлі, котрих виселили з дому його однокласниці за винахідливість і шкодливість. Як я не вмовляла Данила віднести їх туди, де взяв, – ні, назад їх категорично не приймали, мотивуючи відмову сумнівним «узяв то й узяв».

І тоді переповнилася моя чаша терпіння, і я заявила: «Або я, або ці Гризлі з їхніми голими хвостами!» І вийшла на вулицю з парасолькою. Позаяк йшов дощ. Так я і стояла німим докором перед нашими вікнами. А з вікна на мене зі сльозами на очах дивився мій син, ніжно притискаючи до серця щурячу парочку. Згодом він, звісно, спустився до мене на подвір’я і зізнався, що не може вибрати, хто йому дорожчий – я чи щури. Адже я без нього якось протягну – хоч і в тузі та печалі, але проіснувати зможу, – а от щури достеменно загинуть. А він за них відповідальний. А щури тим часом ніжно м’яцкали своїми рожевими, абсолютно людськими рученятами комірець Данилової сорочки, з докором на мене поглядаючи хитрими безсоромними очиськами.

Щури виявилися симпатичними та розумними. Ось тільки вдома у нас щодня був неймовірний рейвах: Чак дуже не любив містера та місіс Гризлі; кішка, навпаки, їх любила і заразом любила наших папужок, причому любов ця мала суто гастрономічний характер. Щури своєю чергою намагалися з’їсти все – від шпалер на стінах і Данилового пластиліну до яскравих хвостів папужок. Тим часом папуги обожнювали прогулюватися підлогою, вклоняючись та вальсуючи, чим провокували мисливські інстинкти і кішки, й собаки, і родини Гризлі. А з метою самооборони наші птахи боляче щипалися і дзьобалися. Часом могли і в око поцілити. І коли нам треба було піти з хати, ми насамперед відловлювали і розпихували всю цю братію по різних кімнатах, кутах і клітках, щоб не полювали і не їли що прийдеться.

Так Гризлі у нас і мешкали, довго та щасливо. А померли, між іншим, в один день. Тому що переїли. Не слід їм було у папуг корм викрадати і заїдати рідкісними квіточками з вазонів, немовби їх не годували!

До речі, можна згадати тут і про хом’ячиху з травмованою психікою – в одній родині довели її завиванням пилотяга. А до нас принесли тому, що у нас тиха місцина, а в хом’ячихи невроз. І ми при ній розмовляли пошепки. Від гучних звуків вона починала пищати і бігати сюди-туди, як заведена. І кусатися боляче.

А про тих, хто просто приходив до будинку, щоб ми їх погодували, я й не кажу. Собаки, коти, красуня ящірка, два їжаки. А зовсім нещодавно цуценя в нас оселилося, підібране донькою. Породи цуцик-з-під-кущика, крихітне та лизюче. Назвали його Молодь.

Атож. І не дивно, що зателефонував нам у серпні знайомий. Каже: візьміть кота на виховання. Гарний, доладний кіт. Укомплектований: вовночка блискуча, хвіст знову ж таки, лапи. Чотири штуки. Є мурчалка. Вбудована. І два букети вусів. Форматний такий кіт, практично тигр. Живе на озері. Поїдьте познайомтеся, а то зиму він там не переживе.

Діти завили:

– Ма-а-амусю! Не переживе-е-е-е!

Звісно ж ми поїхали на те озеро. Тільки-но під’їхали – велетенський чорний кіт з гучним нявом і завиванням кинувся нам назустріч. Немовби втомився чекати – і ось нарешті діждався. Він хвацько видряпався по моїх джинсах і светру просто на плече й замуркотів. Шерстка у кота виявилася чистенькою, промитою, блискучою, – невдовзі ми дізналися чому. Коли кіт довірився нам цілковито, він продемонстрував свій головний атракціон: розігнався, завис на мить над водою, лунко шубовснув в озеро і поплив, пихато задерши до неба мушкетерські вуса. Поплавав, поплескав лапами по воді, підчепив рибку, приволік її до берега й акуратно вклав біля моїх ніг. І сам сів поряд, примруживши зелені очі й не припиняючи муркотіти. Послухавши наші здивовані та захоплені вигуки, стрибнув у воду знову, поплавав повільно, елегантно, плавно розсуваючи воду лапами, явно отримуючи насолоду. Виліз на берег і всівся на яскраво-зелену траву, ретельно струшуючи кожну лапку по черзі та вилизуючись. Відтак картинно пригладив вуса, прогнувся тугим блискучим тільцем і знову радісно замуркотів, мружачись на призахідне сонце.

Кіт пропонував нам дружбу. Ми йому дуже сподобались, і він зі шкіри пнувся, щоб сподобатися нам. Але щось у ньому, в цьому котові, було не так – надто вже легко він нас перегравав. Наче і морда в нього така добряча, не хижа зовсім, і наміри найбільш доброзичливі – пестився, муркотів, рибою почастував, – проте дивився він на нас дещо зверхньо та з легкою зневагою.

Власне, вибору в нас не було. Кіт усе вирішив за нас. Він спокійно заліз у машину, влігся зручненько і, ретельно вмившись, терпляче перечекав наші марні суперечки з дітьми.

Ось так ми і повезли його додому.

– Давайте назвемо його якимсь гордим вірменським ім’ям, – запропонував син Данило.

– Яким? – підхопила донька Ліна.

Зауважте, ніхто з чудернацької нашої родини не запитав: чому вірменським, а не ім’ям будь-якої іншої гордої нації? Ні.

– Яким же? – нетерпеливилась Ліна.

– Давайте назвемо його Гамлетом.

Кіт стрепенувся і переліз до Данила на коліна.

Гамлет то й Гамлет. Тепер у кота було горде вірменське ім’я.

– Треба буде ознайомити його з правилами нашої родини, – поважно проказав тато з-за керма.

Авжеж! Звичайно, ознайомимо. У нас-бо в родині одне правило – жодних правил. Головне – не кривдити ближнього свого і ділитися кожною радістю.

А дзуськи! Вдома котову люб’язність неначе водою змило. Виявилося, що сенс життя його і наш (тобто дітей, собаки Чака, папуг, цуценяти Молоді, павука Єремія – коротше, всієї нашої родини) не збіглися. Ми всі жили тому, що життя – гра і свято. Натомість Гамлет жив для того, щоб їсти, спати і накопичувати. Якщо він не їв, то спав, а якщо не їв і не спав – отже, займався накопичуванням. Час від часу наші з ним шляхи в домі перетиналися – як не в передпокої, то на кухні. Кіт, не звертаючи на мене жодної уваги, за звичаєм занепокоєно та діловито, як велетенська кудлата мураха, тягнув щось у зубах і ховав до себе в кошик під матрацик, на якому спав: кістку, поцуплену з Чакової миски, м’ячик Молоді, стару соску. Данило присягався, що якось бачив, як кіт тягнув до себе в куток йоршик для миття посуду і мої туніські браслети ручної роботи, загадково зниклі зі скриньки.

З одного боку, це було навіть зручно. Тепер усі пропажі в хаті (у нас повсякчас щось губилося – ключі, шкарпетки, запальнички, олівці) можна було звалити на кота. А з іншого боку, ми остерігалися, що кіт навчить поганого решту членів родини. Зазирнути під матрацик не було жодної змоги – Гамлет відчайдушно захищав накрадене добро. Карою за допитливість нам були подряпані руки, а собакам – шрами на носах. А кіт вештався будинком, як сторож по території кондитерської фабрики, хазяйновито поглядаючи, де що погано лежить, щоб потягти його і покласти добре.

Спав він важко, як смертельно втомлений комбайнер похилого віку в розпал жнив. Зітхав. Стогнав. Бурмотів свої котячі непристойності. Гарчав. Тлумився. А часом хихотів.

Була в Гамлета пристрасть, про яку слід сказати окремо: лежати на телевізорі. Там уже він вмикав свою мурчалку на повну потужність. Решту ж часу ходив із неприступним понурим виглядом. Пеститися не ліз, вважав це зайвим. А найбільше нас вразило в ньому ось що – він пхикав. От розвалиться на телевізорі, б’є хвостом по екрану, просто Брюсу Віллісу по голомозій голові. І водить за тобою очима, підперши голову лапою, спостерігає нишком, примружившись. А потім зустрічається з тобою поглядом – і як пхикне скептично – пхи! – похитуючи головою. Ми всі завмираємо з переляку, а він голову відверне: мовляв, а що я – я нічого!..

Жах просто! Ми до цього пхикання ніяк звикнути не могли. Почуємо раптом над мискою з їжею це «пхи» – і я біжу бігом подивитись. А він понюхає, і якщо риба не свіжа – їсти не буде, пхикне знову ж таки і відійде спроквола, з мордою насупленою. Просто не знали, що й думати. І як йому догодити. А собаки дратувались від його пхикання шалено! Рявкали на кота, підвивали, нам скаржачись, скавуліли, а кіт на них зверхньо: пхи! І собаки – а-а-а-ах! О-о-ось! Зно-о-ову пхикає! Пхикає!!!

Пхикав Гамлет і у ванні. Зважаючи на його унікальні здібності, ми щодня набирали йому повну ванну води. Він плавав і пхикав. Плавав неохоче: розгулятись йому у ванні було ніде, риба там також не водилася, та ще й нервував через те, що кошик із матрациком опинялися поза полем його зору. Він міг щось запідозрити і тоді, мокрий, вилітав із ванної, нісся на кухню з буркотливою лайкою, щоб пересвідчитися в цілості свого добра, нажитого нечесним шляхом.

Так ми й співіснували. Гамлет жив відокремлено, ніколи не брав участі в наших спільних іграх, трапезах і прогулянках, і в нього були якісь свої види на майбутнє. Діти навіть пропонували його до батьків моїх переселити, якнайдалі від собак та всіляких спокус. До того ж у батьків на своїх місцях усе лежить, і красти котові буде складно. Але доки ми вели перемовини про передачу кота на нове місце проживання, випав сніг. І кіт раптово зник. Ніхто його не випускав, та і він не надто рвався з дому, а тут раптом щез.

Ми запанікували. Опитали всіх домашніх, сусідів у дворі. Ніхто кота не бачив. Разом із Гамлетом, як виявилося, зникло все добро з-під його матрацика. І ще – що найбільш фантастично! – з пропажею кота з’ясувалося, що з дому зник великий пакет вітамінізованого корму для собак, папірус із зображенням єгипетської священної чорної кішки, старовинна порцелянова чашка нашого дідуся з пальмами і написом «Дорогому Борису від Римми Фаєнгольд, а також і мої батьки», заморожена курка, книга Сабанєєва «Життя і ловля прісноводних риб» та звук у телевізорі.

Наступного ранку ми поїхали на озеро. Довго шукати не довелося. На свіжому снігу було видно сліди котячих лапок: від закинутої хижки, де влітку ночував сторож, вони вели до води. Звідти, майже з середини озера, було чутно фиркання і плескіт – кіт ловив рибу. Побачивши нас, він не вийшов на берег, а тільки зневажливо пхикнув.

…Часом я думаю, що замість усього цього зоопарку, який зараз мешкає у нас в домі, поряд із домом, на даху, в підвалі, і тих, кого ми їздимо годувати, – краще б купили ми все ж таки коня нашому татові. Принаймні клопоту, а іноді й сліз, було б у родині значно менше.