Читать книгу Господар колодязів - Марина и Сергей Дяченко - Страница 2

У перший день літа Юстин знайшов п’ять мертвих воронів. Усі трупи мали однаковий вигляд: дзьоб роззявлений, пір’я на боках злиплось, а на cпині випали, утворивши круглу криваву прогалину.

– Верхівці, – сказав дід, коли Юстин розповів йому про знахідку. – Вчора ось тільки подумалось… – і спохмурнів. Наступного дня Юстин знайшов щура. На боках у нього виразно виднілися сліди маленьких шпор, спина, збита сідлом, кровоточила; проте щур не поспішав здихати і, побачивши Юстина, поповз під поріг.

Дід усю ніч просидів, зачинившись у своїй комірчині, і до ранку будинок просмердів їдким і кислим. На світанку Юстин отримав пригорщу жаб’ячих кісток, моток шовкової нитки, один дерев’яний гребінь, один залізний – і пояснення, як усім цим користуватися. Поки Юстин ходив по саду, розмотуючи нитку, виламуючи зуби з дерев’яного гребеня й закопуючи жаб’ячі кістки, дід порався з домашньою живністю – мітив спини качкам, курям, козам, поросяті й кішкам.

– Вогника я теж про всяк випадок позначив, – сказав дід, коли втомлений Юстин мив руки у дворі.

Вогник був вовкодавом, і коли його передні лапи лягали Юстину на плечі, пес дивився на людину згори вниз. Змиваючи мило з твердих широких долонь, Юстин думав, який же має бути верхівець, щоб заїздити Вогника.

– Діду… А людину вони можуть заїздити?

– Людину не можуть, – сказав дід після паузи. – Свиню, бувало, заїжджували. Теля… А людину – ні. Хіба що Королева… Королева верхівців. Та – може…

Юстин усміхнувся, даючи зрозуміти, що оцінив жарт.

Чотири ночі нічого не відбувалося; на п’яту Юстин прокинувся чи то від звуку, чи то від дотику, чи то від кепського сну.

А може, від ледь чутного дзвону натягнутої шовкової нитки.

– Стій! – гаркнув дід. – Сам не ходи… Разом…

Шаленів на ланцюгу Вогник.

Вони вискочили в сад озброєні – Юстин косою, а дід вилами. Просто біля порога щось пирснуло з-під ніг; Юстин відсахнувся і ледь не настромився на вила, тоді дід на півслові обірвав закляття-оберіг, вилаявся і забурмотів знову. Слова його впліталися в шелест вітру, від слів гойдалася трава і стрибало на стовбурах світло ліхтаря. Юстину здалося, що хтось дивиться з-за дерев, що світло відбивається в маленьких байдужих очах; просто над головами майнули три чи чотири кажани, вітер стих, мана зникла.

Дід відкинув вила і взяв у Юстина ліхтар. Підняв вище; за декілька кроків валявся дохлий щур, сніжно-білий посеред витоптаної трави, із джгутом переплутаних ниток на шиї.

– Сказано – на чиїй землі верхівець коня перемінить, тому щастя сім років не буде, – повідомив дід похмуро. – У нас вони вже на сім семиліть змінювалися, не менш… Щоб їм провалитися, сволоті!

– А може, обійдеться? – запитав Юстин, обережно торкаючи пальцем вістря коси.

– «Обійдеться», – безнадійно буркнув дід. – За верхівцями сарана йде, ось згадаєш моє слово… Лиховісники вони. Ненавиджу.

Дід підійшов до щура. Підняв за шовковий джгут, оглянув діри від шпор на боках, відкинув під кущ смородини:

– Навинувся наш сторожок… Слухай, Юстине, не в службу, а в дружбу. Треба вартувати, нічого не поробиш, не можна, щоб вони тут, як у себе вдома… Посидь до ранку. Я тобі куфайку принесу.

* * *

Удосвіта Юстин прокинувся від сирого холоду. Багаття перетворилося на купу попелу; Юстин щільніше загорнувся в дідову куфайку, став спершу рачки, потім, потираючи затерплу спину, підвівся на повний зріст. Навколо стояла тиша, не сміла пискнути жодна пташка, і Юстину пригадалися дідові слова: лиховісники… За верхівцями завжди сарана йде, згадаєш моє слово…

Він згадав, як напередодні кози відмовлялися йти на луг, тулилися одна до одної й нестямно мекали. Не виходили з дому гуляки-кішки, а кури, що спокійно бродили двором, ні з того ні з сього раптом улаштували такий гамір, ніби вони були вже в зубах у тхора. Так, незавидна доля – шпори в боки і біг до смерті…

Юстин ривком оглянувся. Йому здалося – ось-ось на шию звалиться з гілки нещадний любитель швидкої їзди, розірве рот вудилами, що казна-звідки взялися…

Гілки погойдувалися, ніби заспокоюючи. Серед листя виднілися маленькі яблука, що ледь почали визрівати.

Юстин закинув косу на плече – і поволі рушив в обхід величезного саду, їхнього з дідом єдиного надбання, їхньої гордості й годувальника, вічної турботи, їхнього саду, коротше кажучи…

Він ішов і думав про верхівців. Про те, що все їхнє коротке життя – забава. Що вони заради забави ганяють на птахах і щурах, на собаках, вовченятах і кажанах. І скоріше за все у них немає ніякої Королеви. Навіщо їм Королева? Кожен із них сам собі король…

З іншого боку… Не буває диму без вогню, вірно? Нехай усі, хто нібито бачив Королеву, брешуть… Але ж люди, трапляється, пропадають казна-куди, був – і нема… Може, ті, що зникли, і бачили Королеву насправді? Просто нікому не встигли розповісти?

Над його головою захиталася гілка, сіпнулась, обрушуючи на Юстина рідкий дощик роси. Він підвів голову; у кроні старої черешні, як у зеленій кулі, сиділа дівчина.

Обличчя її було біле і кругле, занадто велике для верхівця. Шия, плечі, тонкі руки, поділ світлої сукні; Юстин напружено шукав поглядом перетинчасті крила. Якщо тільки за спиною ховаються складки, то…

Дівчина похитнулася, утрачаючи рівновагу. Вперлася в гілку босими ногами; Юстин розгледів дуже тонкі, ніжні ступні, круглі п’яти, два ряди круглих пальчиків – ніби чотки.

Вона сиділа, насупившись; із кожною секундою небо ставало все світлішим і світлішим, і Юстин уже міг бачити, що незнайомка не така бліда, як здалося спочатку. Що щоки її – рум’яні, кінчик носа – рожевий, а волосся – каштанове. І ще він бачив, що їй ніяково – і тому вона злиться.

– Ти косар? – запитала вона нарешті. – Йшов траву косити? От і йди собі…

Голос у неї був нібито застуджений – низький і хриплуватий.

– Я господар цього саду, – сказав Юстин. – І цього дерева.

– Значить, це твою черешню я їм, – спокійно підсумувала дівчина. – Будь ласка, йди своєю дорогою. Я зараз злізу.

Гілка хитнулася; дівчина втратила рівновагу, намагаючись прикрити подолом кругле коліно:

– Ну, що втупився? Йди звідси!

– Черешня у нас іще не дозріла, – сказав Юстин.

– Це внизу не дозріла… А тут, на верхівці, цілком уже гарненька… Ай!

Юстин відкинув косу і кинувся їй на допомогу – проте в останню мить злодійка примудрилась не впасти. Знову піднялася на гілку, залізла ще вище; з висоти глузливо глянула на Юстина:

– Зловив?

– Нарікай на себе, – сказав Юстин. – У нас зі злодіями знаєш як? Гола додому підеш. У смолі та в пір’ї.

Круглоп’ята дівчина засміялася – хриплувато і низько, точнісінько Королева верхівців:

– Спершу злови.

– А я почекаю, – Юстин сів на траву. – Куди мені поспішати…

Дівчина в гілках притихла.

– Поспішати нікуди, – Юстин простягся, підклавши під голову долоню. – Скоро дід мій прийде, собаку приведе… Собачка до вечора посторожує. А ввечері сама, як груша, впадеш.

– Ану-ну, – сказала дівчина, без особливої, втім, упевненості в голосі. І чомусь подивилася на світле небо, вкрите пір’ям хмар.

Юстин замислено вивчав її круглі п’яти; ні, ці п’яти не знають, що таке гаряча дорога, гострі камінчики, що таке стерня. І якщо гарненько пошукати під деревом…

Довго шукати не довелося. Пара туфельок, шкіряних, не дуже маленьких, але дуже добре зшитих, недбало валялась у траві під кущем.

– Дорогі, – сказав Юстин, розглядаючи знахідку.

– Не твої, – відрізала круглоп’ята.

– Конфіскую за потраву, – сказав Юстин. – Тобі ні до чого, все одно гола додому підеш…

– Ну і дурень, – сказала дівчина. В низькому її голосі несподівано прорізалися високі нотки, нервові такі півники.

І знову запанувала мовчанка. Юстин сів на траву, а потім і простягся, закинувши руки за голову.

– Тебе як звуть? – запитала круглоп’ята дівчина.

– Юстин.

– А мене Аніта…

Вона замовкла, чекаючи продовження діалогу; Юстин жував травинку. Йому було цікаво, як круглоп’ята викручуватиметься далі.

– А я верхівця бачила, – сказала дівчина. – Просто сьогодні. От близько, просто як тебе.

Юстин насупився:

– Де?

Дівчина невизначено махнула рукою – захиталися гілки:

– Там… На березі. Маленький, мені по коліно. У шкіряному ковпаку. Очі зелені. Рот здоровий, як у жаби. Золоті шпори. Скочив на ворону і – ф’ють…

– Брешеш, – розчаровано сказав Юстин. – Не могла ти його так розгледіти. «Золоті шпори»… Про золоті шпори і так усі знають.

– Не брешу, – образилася дівчина. – Утім, не хочеш вірити – так і не вір…

– Шкода, що ти не Королева наїзників, – несподівано для себе сказав Юстин.

Дівчина похитнулася на своєму ненадійному сідалі:

– Що?

Юстин зрозумів, що не пам’ятає, як її звуть. Треба ж, адже вона хвилину тому назвала своє ім’я! А через отих клятих верхівців усе забув…

– Е-е-е, де ж сонце? – стурбовано пробурмотіла дівчина, дивлячись угору.

– А тобі навіщо?

– Погрітися хочу, – буркнула дівчина.

– Замерзла? Стривай, ще не те буде. Може, і дощик до обіду збереться…

– Слухай, чого ти до мене причепився? Задушити готовий за кілька ягідок? Усі ви, селяни, такі жадібні…

– Я не селянин, – сказав Юстин.

– А хто?

– Садівник.

– Чи не все одно? Садівники теж жадібні…

Юстин розглядав підошви її туфель. Ні, в цьому вона не могла прийти здалеку.

– Звідки ти взялася?

– Нізвідки. З неба впала.

Юстин озирнувся. Ніякої коняки – і навіть слідів її перебування – поблизу не було.

– Ти сама? – запитав Юстин чомусь із занепокоєнням.

– Сама, – помовчавши, сказала дівчина. – І заступитися за мене нікому. Так що знущайся як хочеш.

– А як ти приїхала? Ти по дорозі не йшла, у тебе туфлі чисті й підошви тоненькі… Морем?

– Морем, – погодилася дівчина, але знову після крихітної паузи, і ця затримка не сподобалась Юстину.

– Знаєш що? Добром злазь.

Дівчина демонстративно подриґала ногами:

– Мені й тут непогано.

– Погано, – сказав Юстин із натиском. – А буде гірше… Ти, сподіваюся, не русалка?

– Королева верхівців, – фиркнула круглоп’ята. – Та хоч відьма. Як собі хочеш.

Вона дивилася на небо, і Юстин дивився теж. Чомусь уявився ворон розміром з бика, верхова пташка, що каменем падає з піднебесся…

– Що ти там забула? На небі?

– Нічо…

Ймовірно, кругла п’ята все-таки зісковзнула з тонкої гілки. Дівчина на вигляд була витонченою та легкою – одначе, падаючи, перекинула Юстина, ніби дерев’яну плашку. Замість того щоб зловити предмет, який летить і волає, Юстин послугував йому периною при падінні.

Було боляче. Дівчина не навмисне заїхала йому коліном у живіт і ліктем у зуби, і він був дуже радий, коли вона злізла з нього і швидко відскочила вбік.

– Королева верхівців, – пробурмотів він, насилу підводячись.

– Вибач, – сказала вона і відступила на два кроки. Туфлі її валялися саме там, де Юстин їх упустив. Тепер він підняв їх, склав підошву до підошви і сунув під пахву.

– Віддай, – сказала круглоп’ята, переминаючись з однієї босої ноги на другу.

– Зараз, – гмикнув Юстин.

Дівчина простягнула руку:

– Дай.

– Не дам. Босоніж не втечеш.

Дівчина глянула на небо – хмари тим часом згустилися, сонце не проглядало.

– А я і так не втечу, – сказала вона майже пошепки. – Давай, маж мене дьогтем… Чого вже там. Уперед.

Юстин насупився. Помовчав, дивлячись круглоп’ятій у вічі; кинув їй туфлі тим миттєвим плавним рухом, яким дід учив його метати ножі:

– На!

Вона зловила. Проковтнула слину; взулася, навмисно не дивлячись на Юстина. Випросталася, випнула підборіддя; Юстин зроду не бачив благородної дами, але подумав у цю хвилину, що саме такий, імовірно, шляхетні дами і мають вигляд…

– Прощавай, – сказала дівчина так гордовито і таким низьким голосом, що Юстин подумав: пробасила.

– Прощавай…

Вона повернулась і пішла геть. Не йшла – виступала, ніби по килимовій доріжці; на десятому кроці спіткнулась об корінь і мало не впала. Засичала від болю.

Обернулася.

Юстин стояв, не рухаючись з місця.

* * *

– У тебе попоїсти знайдеться?

– А що, черешні не ситні?

– Далися мені твої черешні… У мене ноги геть усі подряпані. І коліно болить.

Юстин зупинився:

– Слухай, звідки ти взялася? Серед ночі, вдосвіта? Сама? Звідси до найближчого хутора цілий день тюпати, якщо пішки… А до міста всі два дні… Де твій екіпаж? Де твій човен?

– Човен?

– Але ти ж сказала, що морем дісталася?

Дівчина деякий час намагалася придумати переконливу брехню. Не придумала. Скривилася:

– Давай сядемо.

І вона сіла просто на траву, вимогливо втупилася в Юстина від низу до верху, і він змушений був наслідувати її приклад. Дівчина подивилася, насупившись, Юстину у вічі, витягла звідкись із-за пояса маленький ножик і, розтинаючи траву та землю, окреслила навколо себе і Юстина широке коло.

Настала тривала пауза.

– Це навіщо? – запитав нарешті Юстин.

– Це у мене звичка така, – серйозно відповіла дівчина. – Так ось, що ж я хотіла тобі сказати… У тебе попоїсти знайдеться?

– Хліб, – повільно сказав Юстин. – Сир… Але це все в хаті, а там дід… Дідові про тебе говорити чи як?

Дівчина опустила очі:

– Ні, дідові про мене краще не говорити… А у вас у хаті немає такої штуки, щоб погоду пророкувати?

– Є павук заговорений… На сьогодні дощ обіцяв.

Дівчина застогнала. Похитала опущеною головою, так що коротко – до плечей – острижене волосся загойдалося світлим шатром:

– У-у-у… А на завтра?

– Він дешевий, – сказав Юстин. – Тільки на один день передбачає.

Помовчали.

– Ти забув, як мене звуть, – сказала дівчина.

– Ага, – зізнався Юстин.

– Аніта.

– Ось тепер точно не забуду.

– Це добре, що я тебе зустріла, а не діда, – серйозно сказала Аніта.

– Дід теж добрий, – нерішуче заперечив Юстин.

Аніта гмикнула. Деякий час було дуже тихо.

– Птахів не чути, – сказав Юстин. – Погано.

– Верхівці, – сказала Аніта. – Я… Слухай, уночі страшно було. Їх у саду вашому ганяло штук шість.

– Ага, – сказав Юстин. – Мені дід велів сторожок налагодити, так вони сторожок зірвали…

І знову стало тихо.

– А ось чому люди верхівців бояться? – запитала Аніта. – Ну гаразд, вони можуть загнати курку, порося там… якщо не намазати заговореною смолою. Ну, ворон заганяють… Щурів… А люди чому бояться?

– Лиховісники, – коротко відповів Юстин. – І потім… Птахів немає, сарана приходить. Яблука дозріти не встигнуть, про вишню я вже мовчу… А навіщо ти коло намалювала?

– Це такий символ довіри, – сказала Аніта. – Ти мені за черешні свої пробачив… Ну і я тобі вдячна. Так, узагалі.

– А звідки ти взялася?

Аніта зітхнула:

– Слухай… Будь другом. Принеси мені попоїсти, а заодно подивися, що там твій заговорений павук показує. А я тебе тут почекаю. Добре?

Юстин помовчав, потім без слів підвівся й пішов до хати. Дід був у сараї; не окликаючи його, Юстин потихеньку ввійшов у хату, відрізав хліба, сиру, шматочок ковбаси, налив у невеликий глечик молока і, підморгнувши Вогнику, вирушив назад.

На півдорозі згадав, що забув подивитися на павука. Повертатися не захотів; хмари, проти очікування, перестали збиратись і навіть злегка розійшлися, так що в блакитне віконце бризнув на якусь мить промінь сонця…

Потім сіре пір’я зімкнулося знову.

Коли Юстин зі згортком і глечиком, дістався місця, де залишив Аніту, – там уже нікого не було. Тільки порожнє коло, накреслене ножем.

* * *

– Діду… А коли коло рисують на землі – це навіщо?

Дід скосив на Юстина здорове око:

– Та різні закляття бувають… Від чужого вуха, або від чужого ока, або від поганого помислу. А тобі навіщо?

– Та так, – сказав Юстин, і дід не розпитував. Зітхнув тільки і повернувся до своєї роботи – сорочку штопав.

– Та так, – повторив Юстин винувато. – Дівчина тут була…

Дід звів брову.

– Так, – Юстин посовався. – І головне, незрозуміло, звідки взялася. Ноги ніжні, туфлі панські, новенькі. Ні екіпажа, ні коня, сукня така, ніби щойно з дому. На березі слідів немає… Я спеціально на берег ходив. Пісок незайманий од минулого дощу…

– Лиховісники, – сказав дід, ховаючи обличчя глибоко в бороду. – Так я і знав.

– Так немає ж ніякого горя…

– Дівчина нізвідки – це не радість, синку. Радість – це коли дівчина справжня, здорова, втомлена, потом пахне; коли ти знаєш, чия вона і звідки прийшла… А це не дівчина, синку, це мара, або русалка, або ще якась гидота, ти от що… Давай-но оберіг тобі складу якийсь.

– Вона жива, – розгублено заперечив Юстин. – Ноги роздряпала… І важка така…

Дідова брова звелася ще вище.

– Вона на мене з дерева впала, – винувато пояснив Юстин.

Здорове дідове око дивилося пильно, сліпе – відчужено.

* * *

Весь наступний тиждень ішов, іноді припиняючись, дощ. Трава в саду піднялася по пояс; павук-провісник уперто сидів у лівому нижньому кутку павутини, що в усі часи означало хмарність, дощі та негоду.

Дід усе-таки поїхав на ярмарок. Угніздився у возі, прикрившись від непривітного неба клаптем рогожки, і Юстин на кілька днів залишився відповідальним за все господарство і всю худобу.

Пізно ввечері, закінчивши нарешті всі справи і забравшись на холодну піч – вони з дідом ніколи не топили влітку, – Юстин довго мерз, кутався у відвологлу ковдру, цокотів зубами і, згадуючи Аніту, стискав у кулаці виготовлений дідом оберіг – смолисту кульку з пір’ям, яке стирчить із нього.

Наступного дня небо було чисте, ясне, і перш ніж павук-провісник устиг перебратися з лівого нижнього кутка в правий верхній, увесь двір і весь світ виявилися залитими сонцем.

– Стій!

Дівчина здригнулась і зупинилася. Сукня на ній була вже інша – зеленувата, з високими пишними рукавами.

– Не ходи сюди, – сказав Юстин. – Звідки ти знову взялася? З неба?

– Вибач, – сказала дівчина, трохи помовчавши. – Я думала… Ну, якщо я так тебе обурюю самим своїм виглядом – я вже йду геть.

– Стривай, – сказав Юстин у замішанні. – Я тільки хотів… Ти нечиста сила?

– Що? Знову?! Королева верхівців я, ти сам сказав… Прощавай.

– Та зажди ти! – розсердився Юстин. – Я по-людськи з тобою… Я тобі ковбаси приніс. Я її сам нечасто їм. А тобі приніс – хліба, сиру, молока… ковбаси… А ти куди поділась? І як після цього повірити, що ти не нечиста сила?

– А, – Аніта запнулась. – Я справді… Ти вибач. Мені треба було швидко піти… – і вона опустилася на траву, просто де стояла, і, припрохуючи, поплескала по землі поруч із собою.

Юстин помацав оберіг на шиї – і сів. Аніта зразу ж витягла свій ножик і вмістила їх обох у коло.

– Мені треба було піти, – повторила Аніта. – Розумієш… Я людина, така ж, як і ти. Можеш мою руку помацати – тепла… Це що в тебе, оберіг? Я його хоч на себе надіти можу, і мені нічого не зробиться. Тому що я людина.

– А куди ти поділася? – похмуро запитав Юстин.

Аніта зітхнула:

– Ну, є у мене один… спосіб… Я на сонце дивлюся.

Юстин мимоволі підвів очі до ясного неба. Зажмурився:

– Я теж іноді дивлюся… Крізь скельце. Ну і що?

Аніта кивнула, ніби зрадівши:

– От-от… Крізь скельце. І я…

Вона торкнулася ланцюжка на шиї – на ланцюжку теліпалося закіптявлене скельце, дуже темне, кругле, з відшліфованими краями.

– Я дивлюся крізь нього на сонце, і воно переносить мене додому, – пошепки пояснила Аніта. – А якщо сонця немає… Я тоді, пам’ятаєш, коли верхівці… Я на заході сонця не зникла, хотіла ближче на них подивитись. А вранці були хмари… А якщо хмари, я не можу потрапити додому. І якби я тоді, у той просвіт, сонце не спіймала – тиждень мені тут сидіти, а батько… Він, загалом, не зрозумів би.

Юстин мовчав. Дивився на кругле скельце.

– Це замовляння? – запитав нарешті.

Аніта всміхнулася:

– Скажеш таке… Це не замовляння. Це магія.

– Так? – Юстин повів лопатками, ніби від холоду.

– Нічого особливого, – з удаваною байдужістю сказала Аніта. – Подивишся – і вдома…

– А можна мені подивитися?

Аніта відсахнулася. Швидко сховала скельце за вирізом сукні:

– Ти що, хочеш опинитися у мене вдома?

У її голосі був такий жах, що Юстин спохмурнів:

– А що?

– Нічого, – сказала Аніта. – Просто… ні до чого це.

– А воно тільки до тебе додому переносить?

– Звідси – так, – кивнула Аніта. – З дому – в будь-яке… місце. Тобто, звичайно, не в будь-яке, але в багато яких місць. Треба захотіти. Якщо старе місце – то згадати. Якщо нове – уявити.

– Значить, – сказав Юстин, – значить, сьогодні ти захотіла повернутися сюди?

Аніта відвернулася:

– Так… Що тут особливого?

– А навіщо? За черешнями? Сподобалися?

Вона глянула на нього майже неприязно:

– Знаєш, якщо весь час жартувати однаково, то жарт стає чимось зовсім іншим, тобі не здається?

– Ну вибач, – сказав Юстин, відчуваючи себе дурнем.

– Мені тут сподобалося, – сказала Аніта просто.

І в повній тиші цього ранку вони замовкли. Надовго.

Аніта сиділа впівоберта до Юстина. Русяве волосся було розпущене, як у минулу зустріч, але акуратно підібране гребенями. У мочці рожевого вуха виблискувала зелена іскорка-сережка. Аніта дивилася повз Юстинів погляд – удалину.

– Знаєш, – сказав Юстин, – напевно, тобі не слід було ось так, одразу, розкривати свою таємницю аби кому. Інша людина могла б… образити тебе. Відібрала б скельце, розбила…

Аніта здивовано на нього глянула:

– Ти думаєш, я дурепа? Я ж бачу, з ким говорю… Ти ж мені ковбасу приніс, ось якого дідька ти тягнув ковбасу незнайомій злодійці? Га?

– Напевно, твоя правда, – зніяковіло погодився Юстин. – Напевно…

Знову замовкли.

– А я сам залишився, – сказав Юстин. – Дід поїхав на ярмарок… Раніше завтрашнього вечора і чекати нічого.

– Слухай, – після паузи сказала Аніта, і голос у неї був майже урочистий. – Покажи мені, як ви живете, га?

* * *

Юстин побоювався, що Вогник не прийме неочікувану гостю – але той, хоч і не радів особливо, команди послухався і забрався під поріг, брязкаючи ланцюгом.

Аніта, як виявилося, зовсім не боялася собак.

Вона захоплювалася козами, курми, вона заглядала в піч, із захопленням брала в руки грубі тарілки та миски, залазила на лавку, щоб понюхати пучок сушених трав під стелею:

– Здорово!

Юстин соромився їхньої з дідом хати – убогої, не дуже чистої, сирої та темної. Юстин не розумів, де мала вирости дівчина, що з таким інтересом роздивляється пічний рогач. Проти Юстинового побоювання дідові «штучки» (заготовки для оберегів, жаб’ячі кістки, пір’я дивовижних птахів, клубки кольорових ниток і заговорений віск) нітрохи Аніту не зацікавили. Розмальовані дерев’яні ложки захопили її куди більше; щоправда, за весь час, поки Аніта вивчала хату, двір і сарай, між нею і Юстином не було сказано і двох слів – Аніта щоразу зупиняла Юстина, коли той намагався щось пояснити:

– Потім…

Потім вони вийшли на подвір’я, Аніта виявила бажання сісти на землю, і Юстин підстелив їй рогожку. Аніта дочекалася, поки поруч сяде Юстин, і витягла свій ножик.

Юстин дивився, як вона вирізає коло. Краєм свідомості пройшла думка, що до дідового повернення треба буде затерти слід ножа на землі.

– Дякую, – сказала Аніта. – Шкода, що грубку розтопити не можна. Мені хотілося б подивитись, як туди дрова кидають.

– А у тебе вдома, – обережно запитав Юстин, – грубку топлять чим?

Аніта перестала всміхатися. Подумала, поторкала кінчик носа:

– У мене вдома грубки взагалі немає. Про мій дім давай не говорити, добре?

– Це трошки нечесно, – сказав Юстин. – Я ж тобі все показав… Усе, що у мене є.

– Авжеж, – Аніта нервово зім’яла поділ. – Звичайно, це не дуже чесно… але тільки що поробиш? Є таке слово – «не можна». Чув коли-небудь?

– Але ж ми в колі, – нагадав Юстин.

Дівчина насторожилася:

– А що ти знаєш про коло?

– А що мені треба знати?

Аніта відвернулася:

– Нічого не треба знати. Не твоє це діло. Просто мені захотілося сьогодні прийти… Сюди. Я і прийшла. Скоро піду.

Повз них пройшла руда курка. Мимохідь склюнула якогось жучка. На курячій спині потворною чорною плямою лежала заговорена дідом смола.

– У тебе батько суворий? – припустив Юстин.

– Так, – неохоче відповіла Аніта.

– А мама є?

– Нема… Слухай, мені справді скоро пора.

– А я не буду тебе розпитувати. Сиди спокійно.

Аніта раптом усміхнулася:

– Та ні, питай, я не боюсь. Якщо не зможу відповісти, так і скажу.

Юстин зрозумів, що хвилюється.

– Твій дім далеко? – почав він обережно.

Аніта кивнула: – Так. Мабуть. А можливо, не дуже.

Юстин помовчав, вибираючи питання.

– Твій дім… там завжди світить сонце?

Аніта подивилася здивовано:

– Ні. Там узагалі немає…

І вона затиснула собі рот рукою.

– А як же ти тоді дивишся крізь скельце? – запитав Юстин, відчуваючи неприємний важкий холод у грудях.

– А я там не на сонце дивлюся, – сказала Аніта глухо.

– Це під землею? – запитав Юстин.

– Можливо, – зітхнула Аніта.

– Твій батько…

Аніта різко підвела голову, глянула на сонце, заплющила очі:

– Мені пора, Юстине. Минулого разу, коли я запізнилася, мені таке було… Краще зараз піти, а то он хмара повзе, дивись!

І Юстин піддався на дитячу хитрість. Глянув туди, куди вказувала Аніта, а коли обернувся знову – поруч із ним уже нікого не було.

Узагалі нікого. Тільки кури.

На ланцюгу скиглив Вогник.

* * *

Дід повернувся наступного дня. Ледь глянувши в його здорове око, Юстин зрозумів, що новини погані.

– Кепсько з торгівлею?

– Яка вже торгівля! – Дід стояв, прихилившись до стіни, і байдуже дивився, як Юстин розпрягає коня. – Прийшли верхівці – бути біді, пам’ятаєш мої слова?

– Що ж сталося? – Юстин намагався говорити якомога недбаліше, тоді як руки чомусь починали тремтіти. Кінь, якого дід зазвичай беріг, тепер почувався погано: мокрий, заморений, зі слідами батога на спині.

Його немилосердно поганяли.

– Наш ось війну затіяв, – мовив дід глухо.

Юстин не захотів перепитувати. «Наш» – означало «князь».

– Війну, – продовжував дід із огидою. – Жди рекрутського набору!

У голосі його звучав жах, який не вдавалося приховати.

* * *

– Що ти робиш? – запитала Аніта.

Юстин насилу розігнув спину. Подивився вгору; побачив франтівські шкіряні туфлі, ноги, що стоять у траві біля свіжовикопаної ями, так близько до краю, що обсипалися чорно-руді грудки.

– Що ти робиш? – повторила Аніта стурбовано. – Це що, могила? Хтось помер?

– Це моя могила, – сказав Юстин знехотя.

– Що?!

Перш ніж він устиг заперечити, вона легко зістрибнула до нього, на дно ями, в глину.

– Що? Ти що, Юстине?

Йому захотілося заспокоїти її. Тому що вона справді злякалася не на жарт.

– Рекрутський набір, – пояснив він м’яко. – Приїдуть вербувальники, а дід їм мою могилу покаже. Ні, – він усміхнувся, – порожню. Але могилу треба спорудити за всіма правилами, щоб вербувальники повірили.

Аніта насупилася. Подивилася вниз, на брудну лопату в Юстинових руках; підвела погляд:

– Рекрутський…

– Рекрутський набір, – зітхнувши, повторив Юстин.

Аніта без слів спробувала вибратися з ями, але волога земля проминалася під носками туфель, і ноги зісковзували, залишаючи борозни на стіні Юстиновой могили. Він допоміг їй; під світлим одягом, зшитим із дуже тонкої, дуже м’якої тканини, напружувалося тепле туге тіло, і коли Аніта вибралася нарешті нагору, Юстину стало шкода, що дозволений дотик закінчився.

Потім він побачив, що на світлій сукні залишився слід його брудних долонь. Йому зробилося ніяково.

– Я тебе забруднив…

– Дурниця, – Аніта сіла на траву.

Юстин вибрався слідом – замурзаний, спітнілий, збентежений. Мовчки сів поруч; Аніта обвела на землі коло – і відразу ж заговорила:

– Рекрутський набір – це в солдати?

– Так. Наш затіяв війну… Знову. Наш князь.

Аніта звела брови. Випнула нижню губу:

– Щось я чула… Ти думаєш, вербувальники повірять?

Юстин знизав плечима:

– Сподіваюся… Ось жили б ми з дідом у селищі або на хуторі – тоді не було б куди подітися, тільки в ліси йти… А так – може, і повірять. Ти ж їм не скажеш? – схаменувся він раптом.

Аніта образилась. Юстин зніяковів знову:

– Ти… це…

Вона сиділа поруч, і на її сукні ясно виднілися сліди його долонь. Юстин потер руки одна об одну; долоні пам’ятали дотик і не хотіли забувати. Розлютившись, він кілька разів голосно плеснув у долоні – щоб хоч болем прогнати спогад.

– Ти кому плескаєш? – усміхнулась Аніта, і Юстин зрозумів, що вона не сердиться.

– Я дурість бовкнув, – зізнався він чесно. – Тобі сукню… замазав. Удома лаятися не будуть?

Аніта похитала головою:

– Не помітять. Я ж іноді, якщо з дому переношусь і місце переплутаю, так у струмок падаю або в болото… І така додому повертаюся – ну, просто хоч до лісовика в дупло!

– «Переношусь» – це коли в скельце дивишся?

– Ага…

– А як ти до нас у сад потрапила? Уперше?

Аніта зніяковіла:

– Ну… Мені тоді черешень захотілось. І я загадала таке місце, де вже дозріли черешні…

Юстин засміявся, а Аніта глянула на небо. Сонце то ховалося за неширокі стрічки хмар, то виринало знову, проте Аніта дивилася не на сонце; чорна хмара, не схожа на інші хмари, окреслилася на сході й швидко наближалася, захоплюючи все небо і розтягуючись частою сіткою.

Ворони.

Юстин роззявив рот. Із того самого дня, як у саду побували верхівці, він не бачив жодного птаха; тепер ворони летіли тисячами, ніби на чийсь поклик, закрили собою все небо – ні краю, ні кінця мовчазній зграї не було і не передбачалося.

– Ось воно, – тихо сказала Аніта. – Бути війні.

Юстин обхопив плечі забрудненими в землі руками:

– Здобич чують…

Дід розповідав, як його самого колись забрали в рекрути – ще при батькові нинішнього князя. Трохи, втім, розповідав; більше говорили сліпе око, шрами на обличчі та сліди кия на спині.

І ненависть до воронів.

– Чують, – похмуро підтвердила Аніта.

І обоє подивилися на майже повністю готову могилу.

– Вашого князя Червонобровим звуть?

Ворони все летіли й летіли.

– Так… – не зводячи очей із могили, пробурмотів Юстин.

– «Червонобровому вічно тісно в батькових кордонах», – повідомила Аніта, ніби повторюючи чиїсь слова. – «Але цього разу колотнеча закінчиться не так, як йому хотілося б».

– Що? – здивувався Юстин.

Ворони все летіли й летіли.

– Хочеш, я попереджу тебе, коли вербувальники у ваш бік рушать? – просто запитала Аніта.

Юстин захлинувся:

– А ти… Ти можеш?

– Спробую, – Аніта насупилася. – Слухай, небо затягує: мені пора. Відвернися.

– Стривай, – швидко промовив Юстин. – Ти наступного разу… коли?

– Спробую скоріше, – діловито пообіцяла Аніта. – Ну, відвернися, ну!

І Юстин покірно відвів очі – наче Аніта зібралась купатися.

Ворони все летіли, але дівчини поруч уже не було; Юстин ретельно затер накреслене на землі коло.

* * *

– Непроста у тебе подружка, – сказав дід.

Юстин спохмурнів.

– Але вона – не нечисть, – продовжував дід серйозно. – Я її сліди вовчим порошком посипав – і хоч би що. Людина, значить.

– Ну звичайно, людина, – сказав Юстин трохи роздратовано.

– Я за тобою не шпигував, – пробурчав дід. – Це ти від мене чогось ховатися надумав. А даремно.

– Вона обіцяла попередити, коли вербувальники в наш бік повернуть, – сказав Юстин.

Здорове дідове око моргнуло:

– А звідки їй знати щось?

– Я ось що думаю, – сказав Юстин, обережно вимочуючи залишки юшки скоринкою чорного хліба. – Я думаю, батько у неї – чаклун. Хороший такий чаклун. І нетутешній.

– Ясно, що нетутешній, – пробурмотів дід. – В окрузі таких немає. Я не знаю.

– І ось іще, – продовжував Юстин, – вона сказала – «ваш князь». А не «наш князь».

– Чаклунам князі так і так не указ, – зітхнув дід.

– І ще, – Юстин зовсім розхвилювався, – вона казала, ніби чула десь, а мені повторювала. Що Червонобровому вічно тісно в батькових кордонах. Що цього разу він не переможе.

Дід довго розглядав дно спорожнілої миски.

– Так, – мовив він нарешті. – Батько її – той іще чаклун… Але ти не тушуйся. Чаклунові дочки – вони і за простих заміж виходять, і за благородних, і за багатих, і за жебраків… Їм на все начхати, розумієш. Вільні вони у своєму виборі… Так що не бійся.

Перевертаючись на холодній печі, Юстин згадував дідові слова та мовчки дивувавсь: як дідові спало на думку, що він, Юстин, зможе одружитися з Анітою?

А потім не витримав – і повірив сам. І розмріявся.

Ох, як він мріяв! Яка довга, яка безсонна, яка щаслива видалася ніч!

Наступного ранку не було сонця.

* * *

Могила вийшла на славу; Юстину навіть зробилося трошки страшно. Дід ходив навколо косого каменя з вибитим на ньому Юстиновим ім’ям, бурмотів замовляння, посипав насінням трав – і вже через два дні могильний горбок мав такий вигляд, ніби споруджений був ранньої весни, кілька місяців тому.

– З весни тебе ніхто з чужих не бачив, – роздумував дід. – Повірять, куди подінуться… Їжі собі збери, мішок приготуй, щоб завжди під рукою. На берег підеш – на пісок не ступай, лише на каміння… Навколо будинку я траву-відбивайку насадив, вона будь-який запах відбиває, якщо собаку пустять – якраз до каменя доведе… Чого дивишся, Юстинку? Злякався? Не бійся, сто років проживеш. Якщо кому за життя могилу спорудили – сто років проживе, це вже точно!

Юстин мовчав. Ось уже кілька днів сонце проглядало хоч зрідка, але все ж проглядало, а Аніти не було і сліду, і у Юстина пошкрябувало на душі. Вигляд власної могили не додавав радості.

Уночі він довго не міг заснути, але не мрії долали його страх. Як тільки темна кімната і дідове сопіння провалилися в нікуди – звідти ж, із нізвідки, виринула Аніта: «Вставай же! Скільки можна тебе гукати! Вербувальники йдуть, уже йдуть, уставай же, уставай! Вони вже близько! Уставай, уставай, уставай!»

* * *

Дід стояв біля колодязя, спершись на зруб, похитуючись. Біля нього стояло порожнє відро. Ні курей, ні кіз, ні поросяти, ні коня не було ні чутно, ні видно. Перед ґанком лежав Вогник, над ним вилися мухи.

– Діду?!

Дід озирнувся – сорочка на ньому була розірвана в багатьох місцях, крізь величезну діру на спині видно було свіжі червоні мітки – поверх старих кийових шрамів.

– Злилися, – насилу вимовив дід. Здорове око його запливло, дід дивився на Юстина крізь шпаринку. – Сильно злились, Юстинку. Вогника пристрелили… Хотіли могилу розкопати, та передумали. Худобу зі злості забрали. Трохи хату не підпалили… Злилися, загалом. Відчували, що ми їх дуримо.

Юстин допоміг дідові сісти на лавку біля колодязя. Швидко витягнув води, дав напитися; дід довго вмивався, опускаючи розбите обличчя глибоко в крижану воду. Утерся залишками сорочки, всміхнувся, оголюючи рідкі зуби:

– Молодці ми, Юстинку. Зберегли тебе.

* * *

Друга половина літа була сонячною. Час від часу з заходу на схід пролітали численні зграї ворон – десь ішли бої, постачали воронам здобич.

Верхівці більше не показувалися.

Дід відлежувався; заради нього Юстин топив грубку вечорами. Діда вічно морозило; молока не було, яєць не стало – Юстин ловив рибу і годував діда юшкою, з жахом думаючи, що буде восени і взимку. Голод?

Аніта приходила щодня.

– Я тобі попоїсти принесла, – сказала вона одного разу.

Юстин поперхнувся:

– Навіщо? Я ж не жебрак…

– Ну, ти ж мені ковбасу пропонував, – нітрохи не збентежившись, заперечила Аніта. – Я тобі не як жебракові, я як другу… І діда погодуй.

У неї у вузлику було копчене м’ясо, нарізане тонкими рожевими скибочками. Солонуватий сир, якого Юстин ніколи не пробував. Білий хліб, такий ніжний, що танув у роті. Жовте запашне масло…

– Звідки буде? – запитав дід.

– Від верблюда, – сказав задоволений Юстин.

Верблюда він бачив один раз у дитинстві – на ярмарку.

* * *

Вони сиділи в межах кола, накресленого на землі, й Аніта розповідала, що військо Червонобрового повністю розбите в битві при річці Білій, що армія його супротивника, Вухатого Звора, переслідує князя і скоро наздожене його і що чекають великі зміни й потрясіння…

– Де вже більші, – похмуро відповів Юстин.

Дід потроху одужував – але все-таки дуже повільно.

– Напевно, ти маєш рацію, – подумавши, сказала Аніта. – Усім, хто живе в глушині, все одно, хто там сидить на троні – Червонобровий чи Вухатий Звор.

– Не все одно, – заперечив Юстин. – Якщо Червонобровий залишиться – він через кілька років захоче бійки у відповідь, знову збиратиме по дворах тих, хто хоч скільки-небудь підріс. Он діда забрали в рекрути, коли йому було п’ятнадцять.

– А скільки йому тепер? – запитала Аніта, помовчавши.

– Та вже за сорок.

– Так? – чомусь здивувалася Аніта. – Я думала…

І замовкла.

– Слухай, – сказав Юстин. – А про все це… Про ці битви, про річку Білу, я навіть не знаю, де вона… Про все це ти від батька чула?

– Ну, взагалі-то так, – неохоче зізналась Аніта.

– У нього є чарівне дзеркало?

Аніта скривилася:

– Немає в нього ніякого дзеркала. Йому не треба.

– Ого, – шанобливо простягнув Юстин.

– Ти ось що, – думаючи про своє, вела далі Аніта, – ти своєму дідові – внук?

– Ну, взагалі-то, – тепер скривився Юстин. – Узагалі-то я йому годованець.

– А батьки твої…

– Нема, – сказав Юстин. – І не було.

– Гаразд, – Аніта не захотіла далі розпитувати. Опустила вії, роздумуючи; Юстину страшенно захотілося помацати її щоку. Доторкнутися до м’якого куточка трохи підібганих губ.

– Скажи, – мовив він поспішно, проганяючи геть недозволені думки, – скажи, а чому цього Звора Вухатим звуть? Це ж ніби як насмішка. Наш би Червонобровий нізащо не попустив…

– Ось тому ваш Червонобровий розбитий, а Вухатий за ним женеться, – з поблажливою усмішкою пояснила Аніта. – Вухатий – він розумний. У нього вуха великі, так він на шоломі собі звелів викувати залізні вуха – ще більші. Щоб у бою його завжди впізнавали… І він ніколи не збирає по селах хлопчаків на забій. У нього своя армія, справжня. Він красивий.

У Юстина неприємно дряпнуло всередині.

– Ти його бачила? – запитав він.

– Авжеж, – зізналась Аніта. – Я раніше… Ще до того, як із тобою познайомилася, ходила через скельце до Звора в парк. Один раз із ним говорила… У нього справді великі вуха. Але він усе одно красивий.

– Чому ж ти не залишилася? – похмуро запитав Юстин. – Із Вухатим своїм?

Аніта раптом розсміялася:

– Так здорово дивитись, як ти ревнуєш… Вухатий – ровесник твоєму дідові, йому теж за сорок. Тільки вигляд має він, звичайно, куди як молодший…

Юстину раптом стало дуже, дуже сумно. Так сумно, що навіть опустилися плечі; він утік від рекрутського набору, боягузливо втік, підставивши діда під знущання та побої. Він ніколи не побачить поля битви. Не того, де бенкетують ворони, а справжнього, де сходяться війська, де виблискує на сонці сталь і відразу ясно, хто герой, а хто слимак. Де тріщать під кінськими копитами кістки – але повалений знову встає, тому що так треба.

І, звичайно, він ніколи не побачить шатра, в якому зібралися полководці. Не побачить Вухатого Звора в його знаменитому шоломі, не побачить, як він проноситься перед своєю армією – не стадом шмаркатих хлопчаків, а справжньою армією! – і вигукує слова, дзвінкі та гарячі, слова, від яких мурашки біжать по шкірі, від яких кожен солдат відчуває себе безсмертним…

Він проковтнув слину.

Усе життя він голодуватиме і ховатиметься, порпатиметься в землі, удобрюватиме плодові дерева, продаватиме яблука і вишні.

Може, власноруч викопавши собі могилу, він безповоротно зламав щось у своїй долі? Поховав себе заживо? Може, варто було бути чоловіком – і з’явитися на заклик Червонобрового, щоб хоч здалеку, хоч через ліси списів подивитися на Вухатого Звора?

– За чим ти зажурився? – запитала Аніта.

– Скажи, – повільно почав Юстин, – а твоє скельце… Чи немає іншого такого, тільки щоб переноситися – звідси? Куди захочеш?

– А куди б ти хотів?

Юстин мовчав.

– Такого скельця немає, – задумливо сказала Аніта. – Поки що – немає… Але ти не сумуй!

* * *

Перед світанком вони пішли в поле, і Юстин навчив її приманювати ельфушів.

У травні, в пору цвітіння, ельфуші запилюють плодові дерева краще за бджіл і джмелів. На дереві, де по весні пустували ельфуші, виростають яблука завбільшки з диню та вишні розміром із яблуко; якщо садівник умілий і не ледачий, якщо вчасно підіпре гілки рогатками – за урожай з одного тільки дерева можна буде накупити хліба на цілий місяць. Багаті городянки просто божеволіють, варто їм побачити плоди з обпиленого ельфушами дерева; кажуть, що гігантські ці фрукти допомагають від жіночого безпліддя.

Улітку ельфуші в саду небажані. Ламають гілки, псують яблука, вигризаючи на зеленій шкірці великі й маленькі сердечка. Ловити ельфушів – собі дорожче: вони братолюбні й мстиві й за одного зловленого одноплемінника можуть підпалити сарай, а то і хату. Значить, завдання розумного садівника – відвадити літунів від саду, заманюючи в інше місце, наприклад, на квітучу липу, або на ромашкове поле, або ще кудись, де є чому тішити око.

Для приманювання ельфушів, пояснював Юстин Аніті, найкраще годиться дитина років до шести-семи. Відчувши в полі малюка, ельфуші злітаються, як на мед: розсідаються навколо малюка на квіти і на гілки, складають прозорі крильця – і заводять начебто бесіди, тобто дорослому здається, що це просто низка мелодійних звуків, віддалено схожих на людську мову, але Юстин чудово пам’ятав, що, коли він був маленький і сидів отак у колі тендітних різнокольорових створінь, мова ельфушів здавалася йому цілком осмисленою, хоча й одноманітною. Вони нескінченно повторювали щось на кшталт: «Гар-рно… Хлоп-чик… Бути гар-рним хлопчиком – гар-рно…», повторювали то хором, то поодинці, на різні голоси і з такими різними інтонаціями, що маленький Юстин готовий був слухати їх годинами…

Коли йому виповнилося вісім, ельфуші втратили до нього інтерес, але дід скоріше зрадів, ніж засмутився. Він сказав: ти зовсім великий… І навчив виманювати ельфушів із літнього саду манком.

І ось, коли небо вже почало сіріти, Юстин і Аніта залягли у високу траву серед сплячих ромашок, поставили поруч ліхтар із кольоровими скельцями, і Юстин простягнув Аніті манок – тендітну сопілку з крутілкою. Запах вологих трав здіймався до неба; Аніта облизнула губи – серце у Юстина підстрибнуло – і подула; сопілка ніжно заскиглила, крутілка закрутилася, видаючи неповторний ельфушачий звук, тому що в кожній сопілці був особливий проріз, і повітря, пробиваючись крізь нього, по-особливому свистіло…

Аніта манила і манила, і скоро до звичайного шелесту ранкового вітру додався незвичайний – шелест прозорих крил. Ельфушів було багато, штук десять; вони кружляли над ліхтарем, над завмерлими в траві людьми, іноді зіштовхувалися крилами і мало не падали, але вирівнювалися знову. Юстин чекав, що вони, як зазвичай, покружляють-покружляють, та й підуть танцювати на квітах, збиваючи росу; трапилось інакше. Ельфуші, що злетілися на манок, уперше в житті Юстина – вірніше, вперше відтоді, як йому виповнилося вісім, – зацікавилися людьми.

Небо світилось. Один великий смарагдово-зелений ельфуш опустився Юстину на груди. Юстин завмер – в ельфуша майже не було ваги, але чобітки з підківками лоскотали і дряпали груди. На голові у зеленого ельфуша був жовтий обруч, ніби кільце з голочками, а праворуч і ліворуч від кільця гострими листочками настовбурчувалися вуха. В ельфуша було бліде обличчя, майже людське, з довгими темними очима, гострим носом і маленьким рожевим ротом. Юстин зустрівся з ельфушем поглядом – і мимоволі перестав дихати; смарагдова істота знялася над ним, розчепіривши руки та ноги, ніби обхопивши невидиму мильну бульбашку, і Юстин почув ніби здалеку, ніби з дитинства:

– Тілі-тілі… Гар-рний. Тілі-тілі… Тісто – гар-рно…

Відразу два ельфуші, ніжно воркуючи «тілі-тілі», опустилися Юстину один на груди, другий на живіт. Юстин мало не скрикнув, спробував піднятись, але три інші літуни вилися біля його обличчя, оголюючи в усмішці маленькі гострі зуби; ніжно-рожевий ельфуш вже перекушував нитки, на яких трималися Юстинові ґудзики, а хтось іще перегризав зав’язки штанів.

– Тілі-тілі… – заклинанням слалося над травою. – Тілі-тілі-тілі… Тіссто, тіссто…

Манок давно вже мовчав. Ельфуші кружляли над Анітою, вивільняючи її з одягу, а вона не опиралася, заворожено всміхалась. Її сукня, розібрана по частинах, вже лежала поруч світлою калюжкою, відразу п’ять співучих ельфушів підхопили поділ її сорочки і з натугою потягли вгору, а під сорочкою не було взагалі нічого, крім самої Аніти.

– Тілі-тілі-тілі… Тіссто, тіссто…

Від ельфушиного співу каламутилося в голові і бігли мурашки по голій спині, голій до самих п’ят.

Ліхтарик із кольоровими скельцями перекинувся набік і погас.

* * *

– Ти знав? Про ельфушів?

– Не знав…

Аніта сміялася:

– Зна-ав… Усе знав…

Юстин обімлів:

– А ти… знала?

– Усі знають, – сміялась Аніта, – що ельфуші клюють на дітей і на закоханих… Я ж бо відразу все зрозуміла, коли ти мені манок показав.

Юстин почувався дуже червоним, дуже щасливим і дуже дурним. Вони лежали в сіні, під навісом, і Аніті пора було йти, але вона не могла, бо небо затягло хмарами і збирався дощик.

– Твоя правда, – сказав Юстин, заплющуючи очі. – Тебе не обдуриш… Звичайно, я знав.

…Він відчував, як виступають на очах сльози. Не від горя; Анітині губи були осередком усієї на світі ніжності, у Юстина ніби гаряче сонце вибухнуло всередині, він плив, як у топленому молоці, і нічого, крім Анітиних зволожених очей, не бачив.

– Тілі-тілі… – ледь чутно співали у вухах зниклі голоси.

По навісу стукали краплі, Юстин плавився в своєму щасті, перебував у своєму щасті, в їхньому спільному, взаємному, помаранчевому і синьому, яскравому сонячному щасті. Потім вони довго лежали, заколисуючи одне одного, не було холодно, ні про що не треба було турбуватись, і закопчене Анітине скельце з відшліфованими краями лежало у Юстина на голому плечі.

Потім він заснув.

* * *

Тільки через місяць після візиту вербувальників дід відчув у собі досить сил, щоб вийти «в світ». Юстин відмовляв його, але дід був непохитний: вистругав собі палицю, обмотав ноги ганчірками і пішов – до найближчого хутора, за новинами.

Повернувся наступного дня – накульгуючи, але задоволений.

Новин і справді виявилося вище даху. Червонобрового скинули; кажуть, сам він згинув десь у горах, зірвався з кручі, утікаючи від погоні. Вухатий Звор увійшов до княжої столиці, одним указом позбавив влади всіх княжих радників, намісників і начальників, а іншим указом призначив своїх – і вони роз’їхалися по містах і селищах, потрясаючи зброєю та вірчими грамотами, супроводжувані численною похмурою вартою. Ціни на хліб підскочили втричі; народ про всяк випадок зачаївся, припинив усяку торгівлю, сховав усе, що можна було вберегти – до з’ясування обставин, поки не стане зрозуміло, чого від нової влади чекати.

– Тепер вільно можеш ходити, Юсе, – говорив дід, чухаючи бороду. – Ти тепер не дезертир. Ти тепер можеш хоч куди найнятися, хоч де оселитися, нам-бо з тобою кінець Червонобрового – на радість, ну його, кровопивця…

Юстин відмовчувався. Розумом тямив, що дід говорить про важливе, але ніяк не міг змусити себе стурбуватися поваленням Червонобрового, подорожчанням хліба й новими намісниками. Йому було навіть образливо, що дід настільки поглинений страшними й радісними новинами; йому навіть страшнувато було від того, що його власні думки зіставлялися з дідовою розповіддю, як небесні хмари – із псовим полюванням у далекому лісі. Лякаюче, шумно, криваво – але далеко внизу, вкрите серпанком, байдуже…

Усе, що відбувалося в ці дні з ним і Анітою, здавалося йому настільки ж значним, як сонце і місяць. Як небо і яблука. Як жнива.

* * *

Вони купалися на мілині далеко від берега. Разом грілися на плоскому бородатому камені – голяка; це було прекрасно і болісно. Дрібні черепашки впивалися в боки; Анітине волосся впліталось у морську траву.

– Яка безсоромність, – блаженно шепотіла Аніта, дивлячись у небо.

Ніде-ніде на світі не було ні душі.

Дні минали один за одним, як намисто з білих черешень; дні були сонячні, ночі – короткі, ввечері Аніта йшла, щоб повернутися вранці.

– Юсе… – сказав одного разу дід, коли зоряним вечором вони вляглися спати у дворі, під небом, дід на возі, а Юстин під возом. – Ти вже знаєш, хто вона?

– Ні, – сказав Юстин, із якого миттю злетів увесь сон.

Дід посопів; за цим сопінням стояли довгі дні, коли Юстин ішов на світанку і повертався в сутінках; вечори, коли дід зиркав на Юстина, бажаючи і не наважуючись про щось запитати, але Юстин не помічав цих поглядів і щасливо засинав на соломі, йому снився ранок…

– Юсе, – сказав дід, і крізь щілини у возі на Юстина впало кілька соломинок, – я ж чекаю все, чекаю. Думаю, Юс мій одружиться, дружину приведе, будуть діти… Ти ж не дезертир тепер. Можеш одружитися, з ким хочеш. Хлопець ти видний: красивий, здоровий, розумний… А я хворий вже і старий, Юсе. Скільки проживу – невідомо. Ти б запитав у неї – піде вона за тебе заміж? Якщо вона, звичайно, людина?

* * *

«Підеш за мене заміж?»

Скільки разів він ставив їй це запитання. То грізно, то м’яко, то благально, то недбало. Скільки разів він питав її – у мріях.

Скільки разів, розкривши рот, він закривав його знову. Вона питала – що? І він відгукувався – ні, нічого…

А потім зарядили дощі на цілий тиждень.

А потім…

* * *

– Юстине! Юсе! Вставай… Будь ласка…

Він протер очі. Була ніч; він здригнувся, згадавши, як вона снилася йому напередодні візиту вербувальників. Що, невже знову біда?!

Але вона не снилася. Вона стояла поруч і трясла його за плече. Уночі! В хаті!

– Що? – запитав він, перехоплюючи її руку.

– Батько все знає, – сказала Аніта в темряві. – Юстине… Тепер або ми тікаємо – або ти мене більше ніколи не побачиш.

– Ми тікаємо, – легко погодився він.

Хоч як тихо шепотілися вони – сопіння діда на лавці припинилося.

– Ми тікаємо, – повторив Юстин уже не так упевнено. – А куди?

– Я здобула інше скельце, – сказала Аніта. – Дві його половинки. Я знаю місце, куди воно веде. Це дуже далеко. Навіть батько, можливо, не знайде нас… Тільки дивитися треба не на сонце, а на місяць.

Юстин глянув у той бік темряви, де мало бути вікно. Нічого не побачив.

– Сьогодні повня, – сказала Аніта. – Удосвіта вітер розвіє хмари… Тільки я тобі спочатку мушу сказати, хто мій батько. Інакше це буде нечесно.

Юстин не слухав, думав про діда. Про те, що дід ледве життя не позбувся, рятуючи його, Юстина. Про те, що, крім Юстина, у діда немає жодної живої душі. Про те, що скоро осінь, а худобу забрали. Про те, що дід хворий – з його, Юстина, милості.

– Стривай, – сказав він пошепки. – Стривай…

– Ти боїшся?

– Ні! Але я подумав… А як же дід? Чи можемо ми його взяти з собою?

Заскрипіла лавка. Дід поворухнувся. Юстин прекрасно розумів, що він не спить. Слухає.

– Але у скельця тільки дві половинки! – сказала Аніта вже в повний голос. – Тільки дві… Ми підемо сьогодні – або я тебе більше ніколи не побачу!

Юстин мовчав.

– Хто твій батько, дівонько? – тихо запитали з лавки.

– Яка різниця, – пошепки сказав Юстин.

– Велика різниця, – з гіркотою відгукнулася Аніта. – Мій батько… Мій батько – Ос, Господар Колодязів.

Тихенько заспівав вітер у комині. Значить, справді – скоро небо очиститься, вийде місяць.

– Цього не може бути, – сказав Юстин. – Так не буває. Аніто, так не може бути!

– Так є, – глухо сказала Аніта. – Я його люблю… Але він – такий, який він є, й іншим бути не може.

Темрява тихо застогнала. Рипнула під дідом лава.

– Я б могла не говорити, – сказала Аніта, ніби виправдовуючись. – Але це було б нечесно. Адже він шукатиме мене і, можливо, знайде – навіть там. І тоді… розумієш?

– Він не дозволяє нам зустрічатися? – нерозумно запитав Юстин.

– Він вважає, що я маю робити те, чого хоче він, – тихо сказала Аніта. – Він інакше не вміє. Він же Господар Колодязів.

– Не повторюй! – тихенько скрикнув дід. – Не повторюй… Накликаєш…

Вітер у димарі завив сильніше.

– Значить, ти не підеш зі мною, Юстине? – тихо запитала Аніта. – Значить… ми можемо попрощатися?

– Іди, – благала темрява. – Навіщо ти прийшла, дівонько… Навіщо ти закохала його в себе… Ти ж знала, чим це може скінчитися – для нього… Навіщо ж ти?

Вітер у димарі вив сильніше, вив, ніби дикий пес посеред кладовища. Уї-і-і…

– Так, – тихо сказала Аніта. – Ви маєте рацію. Звичайно.

Повітря заколихалося; в прочинені двері війнуло протягом. Юстин зісковзнув із печі, перекинув у темряві табурет, метнувся повз лавки – до дверей.

– Ю-усе! – лунало йому вслід.

На вулиці було світліше. На небі, в тому місці, де був місяць, хмари вже світилися білим.

– Стій! – він наздогнав її біля воріт. – Стій… Послухай. Невже ми ніяк не можемо взяти діда з собою?

– Так ти готовий іти зі мною?!

– Піду, – сказав Юстин, цокотячи зубами, ймовірно, від холоду. – Я вже втік один раз – від вербувальників… Як боягуз.

– І правильно зробив, – заперечила Аніта. – Тебе ж вели не на війну, а на бійню.

– Тепер неважливо, – сказав Юстин. – Слухай… Я з тобою. Куди хочеш. Якби діда не було – я б узагалі не думав, пішов би за тобою – і все.

– А якщо батько нас зловить?!

– Не зловить, – Юстин махнув рукою.

– А якщо зловить?

– Не зловить! – гаркнув Юстин. – Що мені з дідом робити, га? Як він буде без мене?

Аніта на хвилину замовкла. Потім раптом зчепила пальці:

– Ну ось що… Я знаю спосіб, щоб ти міг час від часу до діда навідуватися. Допомагати йому. Грошима… Худобу можна буде купити нову, хату полагодити…

– Відвідувати? – перепитав Юстин. – Тут?

– Авжеж, – Аніта труснула волоссям. – Раз на тиждень… Приблизно.

– Так про що ж ми розмірковуємо? – здивувався Юстин. – Стривай, я скажу йому, що скоро повернуся…

– Не треба, – Аніта втримала його за руку. – Зараз місяць вийде… може, на одну секундочку. Якщо ти йдеш зі мною – то просто зараз!

– Я йду, – сказав Юстин.

Хмара відсмикнулася вбік, ніби рвана фіранка. Вивільнила місяць; Аніта відірвала нарешті свої губи від Юстинових – і простягнула йому половинку закіптявленого скельця.

Юстин підніс скло до очей. Рука його йшла все повільніше, але все-таки не встигла зупинитися, не встигла повністю опинитися у владі страху; йому здалося, що він побачив кільце на білій поверхні місяця, обручку…

Відчуття було таке, ніби падаєш у неглибоку яму. Місяць блимнув і пропав; коліна підігнулися, під босими ногами була вже не трава, а кам’яні плити. В його руці, як і раніше, жили тонкі Анітині пальці, холодні, як місяць…

Він чув, як Аніта тонко, болісно скрикнула.

Її пальці вислизнули з його руки – і тоді він розкрив очі.

* * *

Тут було трохи світліше, ніж на залитому місяцем дворі. Праворуч і ліворуч угадувалися кам’яні стіни; повітря було не те щоб сперте, але якесь дуже густе, з ледь відчутним неприємним запахом, і Юстин, який звик до свіжого повітря саду і поля, закашлявся. Погано, якщо це і є те саме місце, куди вони з Анітою втекли, де їм тепер доведеться жити…

Аніта стояла поруч – трохи зігнувши коліна і розвівши руки в сторони, немов загороджуючи Юстина від чогось, ніби він, Юстин, був маленьким, як ельфуш, і міг сховатися за вузькою Анітиною спиною.

А перед Анітою, за три кроки, стояв іще хтось, і навколо нього напівтемрява згущувалася, перетворюючись на темряву.

Юстин здригнувся. Зробив рух, щоб загородити собою Аніту – але вона несподівано сильно відштовхнула його.

Безлика фігура, що стояла перед ними, випромінювала темряву точно так, як світлячок випромінює світло; через мить виявилося, що й обличчя у того, хто стояв, було. Юстин заглянув у нього – і вкрився холодним потом.

– Якщо ти його торкнешся, я повішуся! – незвично тонким голосом пообіцяла Аніта.

Фігура, яка випромінює темряву, мовчала.

– Я маю право! – майже зойкнула Аніта. – А ти шпигуєш! Ти не маєш права! У мене своє життя! Я людина! Я жінка!

У Юстина підкосилися ноги. Він зрозумів раптом, куди вони потрапили і хто перед ним стоїть.

– Відпусти його, – дуже тихо, жалібно попросила Аніта.

Юстин, стримуючи тремтіння, обняв її за плечі:

– Не…

Він хотів сказати «Не плач», або «не турбуйся», або «не треба», він сам іще не вирішив. Але нічого не вийшло – голосу не було, а пищати не хотілося.

– Іди до себе, – повільно сказав той, хто стояв перед ними.

– Ні! – крикнула Аніта.

– Іди до себе, – байдуже повторив той, хто стояв перед ними. – Іди.

Аніта втягнула голову в плечі:

– Якщо ти його торкнешся… Якщо ти тільки його торкнешся…

– Ти заслужила серйозне покарання, – сказав той, хто стояв. – А він… Ти ж збрехала йому і не сказала, що його чекає в разі невдачі.

– Я сказала, – прошепотіла Аніта.

Її батько, що виділяв темряву, підвів очі й подивився просто на Юстина; Юстин ледь утримався, щоб не впасти на коліна – від раптової слабкості й ще тому, що на нього накотилася раптом хвиля каламутної запаморочливої покірності.

– Правда? – запитав Ос, не зводячи погляду. – Вона сказала тобі, чия вона дочка?

Юстин кивнув, і крапля поту лоскотно прокотилася від скроні до підборіддя.

– Але я ж чую між вами якусь брехню, – сказав Ос, Господар Колодязів, і перевів погляд на Аніту. – Що ти збрехала йому?

Аніта здригнулася. Повільно обернулася до Юстина – бліда, з двома мокрими борозенками уздовж щік:

– Я збрехала тобі про діда. Ти б не зміг… провідувати його. Ти б пішов назавжди. Я збрехала, щоб ти не відчував себе зрадником…

Юстин розкрив рота, як риба. Знову закрив. Захотів прокинутися, прокинутися ще раз, на світанку, прокинутися на цей раз по-справжньому.

– Тепер іди до себе, – жорстко сказав Господар Аніті. – Іди.

Вона згорбилася, притиснула долоні до живота і, тягнучи ноги, побрела кудись геть, у темряву, вгору ледь помітними гвинтовими сходами. Юстин уражено дивився їй услід.

Аніта збрехала йому!

«Щоб ти не відчував себе зрадником…» Але ж він був би зрадником!

Він уже зрадник. Бо дід залишився сам… Тепер на віки вічні – сам.

Господар Колодязів ступив уперед. Юстину здалося, що він рухається, мов кругла крапля олії на поверхні води. Що простір поряд із ним м’яко вигинається.

І він заплющив очі, бо йому не хотілося бачити власну смерть. А Господар Колодязів усе стояв і дивився, і нова хвиля покірності в Юстиновій душі піднімалась усе вище, готова захлюпнути його з головою…

– Так ти знав, проти чиєї волі йдеш? – запитав Господар Колодязів.

Юстин облизнув губи. У роті наростав залізний присмак – ніби він, Юстин, був запряжений і гриз вудила.

– Так.

Господар Колодязів дивився.

– Я не розумію, чому це… проти волі, – із зусиллям продовжував Юстин. – Я не розумію, чому така воля… Чому вона не може… обрати мене?

Господар Колодязів не відводив погляд – ніби поклав холодну долоню на обличчя.

– Вона людина, – в розпачі продовжував Юстин. – Якщо їй у слід вовчого порошку насипати, то нічого не буде. Значить, вона людина.

Той, що стояв перед ним, мовчки схилив важку голову на плече.

– Вона любить мене, – голосніше сказав Юстин. – Я кохаю її. Чому не можна? Чому не можна її любити? Адже вона людина! Вона… вільна! Ну скажіть, навіщо вам принц?! Тобто навіщо їй принц… Вам же не треба ні влади, ні багатства, у вас і так усе є… Так чому – не можна? Я по-чесному… я хочу з нею одружитись. Я не те щоб там… Я ж по-чесному!

– А ти її не знаєш, – несподівано м’яко сказав Господар Колодязів. – Вона зовсім не така проста, як тобі здається… Вона збрехала тобі вперше, але не востаннє.

– Не кажіть так про неї, – попросив Юстин.

– …І вона знала, що провести тебе туди, куди їй хотілося – через місяць, – їй скоріше за все не вдасться. І вона знала, як я з тобою вчиню.

– Це неправда, – сказав Юстин.

– Що неправда?

Юстин мовчав.

– Не бійся, – мовив Господар Колодязів. – Ти помреш миттєво і безболісно.

* * *

Навколо, наскільки вистачало очей, була темна глибина. Юстин сидів на круглому стовпі, верхівка його була ніби кам’яний острів у морі порожнечі. Юстин сидів у самому центрі маленької тверді, скорчившись, підтягнувши коліна до живота. Сидів і думав над словами Оса, Господаря Колодязів.

Аніта знала, що веде Юстина на смерть? Не може бути. Невже вона переоцінила можливості свого скельця…

«Ти заслужила на серйозне покарання»… Що він із нею зробить? Відшмагає? Юстин криво посміхнувся. Вбивати ж він її точно не буде, вона не ризикувала життям, дивлячись на місяць через осколок скла…

Але вона ж попереджала! А Юстин у відповідь сказав: «Я пішов би з тобою на край світу». Тоді вона збрехала, що він зможе провідувати діда…

Ос, Господар Колодязів, теж збрехав. Аніта не могла вести Юстина на смерть. Це отрута, вкладена в словах – сказані, вони руйнують довіру зсередини.

Юстин міцніше обхопив коліна. Про що він шкодував найсильніше? Про життя? Дурниця! Було шкода діда, який залишився зовсім сам, і шкода, що ніколи більше не доведеться поцілувати Аніту.

Іноді він питав себе – а може, він уже помер? Може, після смерті кожна людина виявляється ось так, на самоті, на вершині кам’яного стовпа? Наодинці зі своїми спогадами?

Він згадував кольорових ельфушів. Дотик ажурних крилець. «Тілі-тілі». Запах трав. Запах Аніти.

Він заплющував очі й намагався заснути – але хіба можна спати на вершині велетенської колони? Так, гляди, й скотишся вниз і летітимеш, не знаходячи опори й смерті, багато сотень років…

А потім темрява біля нього загусла, і з нізвідки з’явилася фігура, що пливе через простір, ніби крапелька олії по воді. І Юстин зрозумів, що він усе-таки ще живий і що це – ненадовго.

– Я покарав свою дочку, – сказав Ос, Господар Колодязів. – Але під час покарання з’ясувалися нові обставини. Ходи-но сюди… Юстине.

Юстин здригнувся від звуку свого імені; кам’яний стовп зник. Тепер він стояв посеред круглої зали, можна було бігти праворуч і бігти ліворуч без остраху впасти в темряву – але Юстин залишився на місці. Тільки з деяким запізненням розкинув руки, балансуючи посеред виниклої – і зниклої – безодні.

– Вона в тебе не на жарт закохана, – сказав Господар гидливо.

– Так, – погодився Юстин. – І я теж люблю її. Я… дозвольте попросити руки вашої дочки.

Ос довго дивився на Юстина, а потім зареготав. Це було страшне і відразливе видовище; Юстин утягнув голову в плечі. Невже Аніта справді – його дочка?!

– А хто була мати Аніти? – запитав Юстин пошепки, сподіваючись, що сміх Господаря заглушить його слова. – Ви люби-ли її?

Господар обірвав свій сміх. Під поглядом його Юстину захотілося стати плоским, як малюнок на стіні. Погляд розмазував і сплющував; негайно треба було щось придумати, якусь хитрість, щоб той, хто стояв перед ним, хоч на секунду замислився, хоч на мить відвів очі…

– Ви можете заглянути в майбутнє? – майже вигукнув Юстин. – Ви можете? Ну, подивіться туди – і побачите, що буде, якщо ви мене не вб’єте, а дозволите одружитися з Анітою!

Господар посміхнувся. Юстин чекав, обливаючись холодним потом.

Ос повільно рушив крізь простір, огинаючи Юстина, і пітьма рухалася за ним коротким шлейфом. Там, де пройшов Господар Колодязів, на кам’яних плитах підлоги виступав іній.

– Майбутнього не існує, – сказав Хазяїн якось навіть сумно. – Усі ці ворожки, чаклунки, що заглядають у майбутнє… Його немає. Воно створюється кожної хвилини, секунди, зараз. Показати, як це буває?

Юстин мовчав.

– У тебе є монетка? – м’яко запитав Господар.

Юстин поліз у кишеню штанів. Негнучкими пальцями витягнув єдину монетку. Мідний гріш.

– А ти не бійся, – все так само м’яко вів далі Господар. – Дай її мені.

Юстин підніс руку – і впустив мідяк у простягнуту темну долоню.

– З одного боку тут одиниця, з другого – профіль Червонобрового. Усього лише дві сторони. Я кидаю монетку, і ніхто не знає напевно, як вона впаде. Якщо випаде мертвий князь, я вб’ю тебе, як обіцяв. Якщо випаде одиниця – я поверну тебе в те саме місце, звідки Аніта тебе висмикнула.

– І дозволите з нею одружитися? – швидко запитав Юстин.

Господар посміхнувся:

– А ось це трапиться, якщо монетка стане на ребро.

Юстин опустив голову.

– Зараз майбутнього немає, – продовжував Господар. – Його не буде зовсім, якщо випаде орел. Якщо решка – ниточка твого життя продовжиться, але якесь дивне «майбутнє», про яке ти говориш, від цього не з’явиться. Сам будуватимеш своє «сьогодні» та згадуватимеш своє «вчора»… Майбутнього немає. Зрозумів?

Юстин мовчав.

– Я кидаю, – сказав Господар.

Мідна монета летіла метушливо, занадто швидко, без належної урочистості. Тьмяно брязнула об кам’яну підлогу, підстрибнула, впала знову, затанцювала, заспокоїлася.

– Тепер подивись, що там випало.

Юстин стояв, не рухаючись.

– Глянь, – сказав Господар. – Не нахилятися ж мені… Через таку мализну.

Юстин підійшов до місця, де лежала монетка, замружився; накрив мідяк долонею.

– Майбутнього все ще немає, – сказав за його спиною Господар. – Але долю твою вже вирішено… Отже?

Юстин прибрав долоню, заздалегідь знаючи, що побачить гордовитий профіль із кривим, як у відьми, носом – профіль мертвого тепер Червонобрового.

Він помилився. Монета впала одиничкою догори.