Читать книгу Господар колодязів - Марина и Сергей Дяченко - Страница 4

Пізньої осені Юстин зустрів Королеву верхівців.

Це був час довгих ночей, час сухого шереху й далеких вогнів, видимих із пагорба крізь голі гілки дерев. Юстин перебрався з куреня в заздалегідь облаштовану землянку – з лежанкою, грубкою та комином. Багато днів він жив сам, ховаючись від усіх, займаючись полюванням і риболовлею, підбираючи хлібні «гостинці», які дід залишав для нього в умовленому місці, і тільки рідко-рідко, якщо вже ставало зовсім не під силу – навідуючись уночі додому.

Він знав, що його шукають. І що за дідом спостерігають, теж знав. І знав, що останнім часом стеження стало менш пильним. Може, Вухатий Звор і за ним князь Арунас повірили, що Юстин або пропав зовсім, або перебуває в чужих землях?

– Звор поїхав, – пошепки переповідав дід здобуті для Юстина новини. – У нього нова війна, на цей раз на заході… Йому, бач, усе воювати треба… А новий князь тихше води, нижче трави. Все по-Зворовому продовжується, які він укази видав – такі й залишилися… Воно і зрозуміло, з прапорцем у душі особливо не посваволиш…

Юстин кивав, потираючи ребра. Зліва в грудях поколювало – звично вже, несильно, ніби тупою голкою.

– А Господар Колодязів знає, де ти, – ще тихіше шепотів дід. – Від нього не сховаєшся… Але Звору не видав. Звор йому за прапорець заплатив, не за шпигунство… А знаєш, чим Господар Колодязів плату приймає?

– Не знаю і знати не хочу, – шепотів у відповідь Юстин.

І дід замовкав.

Він складав Юстину обереги – від випадкового ока, від недоброго помислу. Давав насіння-обманки: кинеш таке в землю, і виросте дерево, на вигляд старе, років п’ятдесяти, і простоїть добу або дві, а потім розпадеться трухою. Такими обманками кого завгодно з пантелику можна збити: прийде людина в знайомий ліс – а ліс же інший зовсім…

Сильця та пастки, споруджені дідом, допомагали Юстину прожити якщо не ситно, то хоча б не голодно. Інша річ, що лісовики не люблять заговорені пастки: рвуть їх, плутають, поганять послідом. Від лісовиків у Юстина була сіль навпіл із вовчим порошком.

Наближалася зима. Першого ранку, коли випав іній, Юстин пішов перевіряти пастки – і зустрів у лісі Королеву верхівців.

Під ногами не шелестіло, як зазвичай, а похрускувало і навіть побрязкувало. Юстин вийшов на галявину – і побачив дівчинку років чотирьох, у зимовій хутряній безрукавці, але простоволосу, з довгою світлою косою, недбало перекинутою через плече. Він уже розкрив рот, аби запитати, звідки в лісі дитина і чи не заблукала вона – коли раптом побачив на високих дівчачих чобітках шпори з алмазними зірками.

Юстин завмер із розкритим ротом, а дівчинка зміряла його пильним поглядом – і раптом розреготалася дзвінко, на весь ліс:

– Сміхота! Тобі могилу викопали, а ти живий!

– Ти думаєш, це смішно? – пошепки запитав Юстин.

Дівчинка перестала сміятися, зробила крок уперед, Юстин відразу згадав усі страшні дідові розповіді – і вже ні на що не міг дивитися, крім маленьких шпор, що сяяли, як полуденний лід. І, здається, вже відчував їх на своїх боках…

– Та, яку ти чекаєш, скоро прийде до тебе, – сказала Королева верхівців. – Вона вже в дорозі… Йях-ха!

Юстин почув шурхіт за спиною і встиг пригнутися. З кущів стрибонув через Юстинову голову величезний вовк; дівчинка скочила на нього верхи і всадила шпори в боки:

– Йях-ха! Прощай!

Беззвучно хитнулися вкриті інеєм гілки.

* * *

Повернувшись до землянки, він одразу зрозумів, що сюди хтось навідувався. Першим бажанням було тікати геть стрімголов; він відступив до товстого дерева біля стежки, наклав на лук стрілу – і довго озирався, прислухався і принюхувався, намагаючись визначити: де засідка?

Засідки не виявилося. Крізь голі гілки було видно і стежку, і вхід у землянку, і замаскований із неї вихід, який Юстин улаштував, як лис, про всяк випадок. Якщо хтось десь і ховався – то тільки всередині, а там більше двох людей не поміститься…

Не опускаючи лука, Юстин підійшов ближче.

– Хто тут?

Дерев’яні двері повільно відчинились. У низькому отворі стояла, пригнувшись, круглолиця дівчина з коротким, до плечей, світлим волоссям.

«Та, яку ти чекаєш, скоро прийде до тебе. Вона вже в дорозі…» Королева верхівців ніколи не бреше.

* * *

– Я збрехала тобі, – сказала Аніта.

– Але ж ти врятувала мені життя…

– А перед цим я збрехала тобі. Прости, га?

– Але ж ти врятувала мені життя!

Вони лежали, обнявшись, і навколо була темрява.

– Я пам’ятала тебе щодня, – говорила Аніта. – Я згадувала тебе щогодини…

– Ти втекла від батька?

– Ні… Я ще не навчилася тікати від нього, але коли-небудь навчуся…

– Але він знає, що ми разом?!

– Так… Він знає.

– Значить, нам треба ховатися?

– Я ще не навчилася ховатися від мого батька… Навіть коло, накреслене Ножем Забуття, більше не допомагає…

– Значить…

– Це мій батько звелів мені принести тобі скло.

– Як?!

– …нічого не знала про тебе, не знала, що з тобою, не знала, де ти… Батько замкнув мене.

– Як…

– …А потім він сказав, що тебе збираються вбити і що коли я хочу – можу віднести тобі скло, яке відведе тебе від смерті… – вона щасливо розсміялася. – Чи хочу я… Якщо я хочу…

– Ти встигла в останню мить, – сказав Юстин, насилу переводячи подих. – Але потім… куди ти зникла потім?

– Тисячу разів на день я говорила йому, що рано чи пізно втечу знову.

– Утекла?

– Я тепер буду з тобою… завжди. Він дозволив.

– Що?!

– Він дозволив. Він сказав: нехай. Він сказав, що ти йому подобаєшся.

– Скажи ще…

– Він дозволив. Ми будемо разом.

– Не вірю, – бурмотів Юстин, а тепле сонце розпирало його груди, штовхалось у ребра. – Не вірю… Нарешті…

Над землянкою гуляв вітер. У маленькій глиняній печі тьмянів жар.

* * *

Юстин топив грубку всю ніч. До ранку в землянці було мокро і душно, а вітер, який вривався в щілини, перетворювався на пару.

– Тепер треба думати, де жити, – сказав Юстин винувато. – Якби ми могли повернутися до діда… Але ми не можемо. Князь…

– Вухатий?

– Ні, – сказав Юстин, відчуваючи незручність від того, що Аніта нічого не знає і доведеться їй, виявляється, пояснювати. – Новий князь… його ім’я Арунас, раніше він був ковалем…

І він розповів їй усе, що сталося з тієї миті, як на їхній із дідом двір заявилися вершники на високих конях, і до останнього випробування – їхні з Арунасом скачки на шкапах.

– …Знаєш, як верхівці заганяють до смерті будь-яку тварину, що її вдасться осідлати? Ось так і ми мусили… Він нахльоскував і шпорив…

Юстин розповідав, смакуючи, як здивується Аніта, дізнавшись, у чому насправді полягало випробування Звора – проте розповідь його якось сама собою обірвалася в тому місці, де вмираючий кінь Арунаса впав.

– І він переміг? – запитала Аніта. – А кінь упав?

– Упав, – сказав Юстин, уже розуміючи, що не розповідатиме далі, і розуміючи чому. – Він переміг і… став князем. А я втік, бо всіх інших бастардів Звор звелів убивати…

Аніта замислилась. Юстин розумів, що збрехав їй ні з того ні з сього. Просто, щоб не розповідати про нічну зустріч із її батьком. Про їхню розмову. Про червоний шовковий прапорець.

Чи любила б Аніта людину, в чиїй душі чужою рукою залишено шматочок червоного шовку? Може, дарма він приховав правду?

Може, Аніта запитає зараз – але чому ж ти був у князівських покоях, коли я принесла тобі скельце?

Вона не запитала. Думала про інше:

– Князь ти чи втікач – мені все одно… Де ти захочеш жити – мені все одно… Ми зможемо втекти так далеко, де не тільки новий князь – сам Вухатий Звор нас не дістане. Ми можемо жити в теплій країні, де ніколи не буває зими, там, куди відлітають ельфуші, як тільки у нас настають перші заморозки… Ми можемо жити хоч у людному місті, де всі одне до одного добрі… Хоч у горах, самотньо, де тільки грифи й немає жодної живої душі… Ми можемо все, що захочемо, Юстине. Ми заслужили… Давай одружимося завтра? Я дам знати моєму батькові…

– Так, – сказав Юстин, відчуваючи холодок у животі. – Звичайно, його присутність на весіллі… обов’язкова?

– Адже це він здійснить обряд, – усміхнулась Аніта.

– Який обряд?

– Стародавній, найправильніший весільний обряд… Щоб не тільки у вчинках ми не могли зраджувати одне одного, але не зробили б цього і в помислах – він увійде кожному з нас у душу і залишить там червоний шовковий прапорець.

* * *

По першому снігу Юстина вистежили. Від неминучої загибелі його врятувала муха-аговкалка, заговорена дідом, яка спочатку заманила переслідувачів за собою. А коли мисливці зрозуміли свою помилку – дичина була вже далеко; Юстин біг, розсипаючи за собою останнє насіння-обманки, чуючи, як із тріском уростає у промерзлу землю коріння дерев-одноденок, як піднімається частокіл стовбурів, ачей, не проберуться кінні…

Потім обманки скінчилися. Він біг, вибираючи яри глибші та хащі густіші. Йшов, не зупиняючись ні на хвилину, не відпочиваючи навіть уночі, ніби і не знаючи, що таке втома. Він ішов крізь забутий людьми ліс, це була важка робота – але робота куди важча відбувалась у нього всередині.

«Чому, – вражено питала Аніта. – Хіба ти збираєшся зраджувати мене?»

«Ні, – твердив він крізь зуби. – Саме тому, що не збираюся. Саме тому, що люблю тебе і довіряю тобі… І ти мені довіряй! Без будь-якого прапорця в душі!»

«Але ж це традиція, – говорила Аніта і здавалася при цьому такою розгубленою, що навіть тепер, згадуючи, Юстин скрипів зубами від жалю. – Це – як клятва, – говорила Аніта. – Адже в усі часи і в усіх народів майбутні чоловік і дружина дають одне одному клятву… Ти скажеш, що не треба давати, адже і так зрозуміло, що вони люблять одне одного?»

«Клятву я можу дати і без допомоги твого батька», – твердив Юстин.

«Значить, ти просто боїшся, – з полегшенням сміялась Аніта. – Ну що ти, це не боляче і не страшно. Це взагалі непомітно, ось побачиш…»