Читать книгу Господар колодязів - Марина и Сергей Дяченко - Страница 3

На возі жовто-рожевою гіркою лежали яблука. Окремо – гігантські, з тих яблунь, де танцювали по весні ельфуші. Окремо – звичайні, але теж дуже великі, чисті, без єдиної червивинки. Світало; Юстин виїхав затемна, щоб устигнути до початку базарного дня.

Наближалася осінь. Шкапа, позичена у сусідів із хутора, прекрасно розуміла, що Юстин їй не господар і поганяти батогом не має права, а тому йшла непоквапно – Юстин ніколи не бачив, як гуляють городянки по бульвару, але, ймовірно, якраз таким прогулянковим кроком вони і походжають…

На передку воза погойдувався ліхтар. Жовте світло його впліталось у сірі сутінки дня, що наближався.

Перед в’їздом до міста Юстин зупинився біля колодязя. Умився; мозолясті долоні майже не відчували дотику багатоденної жорсткої щетини.

…Попервах він усе коптив скельця, накладав саморобні замовляння й дивився на сонце. І щоразу бачив рівний білий круг, і щоразу залишався на тому самому місці, тільки одного разу, зопалу виклавши всі відомі йому заклинання, при погляді на сонце відчув ніби удар по потилиці, впав і не відразу підвівся.

Дід спершу вмовляв його і втішав. Потім мовчав, удаючи, що нічого не сталося. Потім – це сталося після чергової спроби Юстина подивитися на сонце крізь заговорене скло – дід раптом збожеволів. Він, хто ні разу в житті не підвищив на вихованця голос, тепер кричав, лаявся, плювався і навіть замахувався на Юстина.

Юстин став цілодобово пропадати на березі, у полі або в саду. Засинав на голій землі, підхоплювався від дотику до плеча – але дотик щоразу виявлявся сном. Він виходив у поле, намагався приманювати ельфушів; ті зліталися, зачувши манок – та, ледве угледівши Юстина, кидалися врозтіч.

Дід затих. Перестав сварити Юстина, узагалі перестав із ним розмовляти. Сильніше згорбився, знову почав кашляти. Наближалась осінь…

Юстин важко виліз на віз, погасив ліхтар. Було вже зовсім світло, слід було поспішати – але Юстин раптом відкинувся назад, ліг, закинувши руки за голову, просто на яблука.

Білі яблука були холодні, ніби з льоду. У крапельках роси.

Рожеві яблука здавалися теплими, їхній дотик був – як дотик живої шкіри.

Юстин лежав на яблуках і дивився в небо. Мав бути базарний день, а Юстин завжди задихався на базарі, завжди здригався від окриків, ненавидів суєту, натовп, пил, гордовитих городянок, скупих селян, грубих збирачів податей, гарненьких служниць, чиє настирливе кокетство було настільки ж витонченим, як колода для рубання дров: «Гей, красунчику, почому нині яблучка?» І витягнуті вперед губи, масні та червоні, які щойно цілувалися з мащеною пампушкою…

Юстин знав, що мине рік, два – і Аніта стане примарою, і згадувати її можна буде без гіркоти, а можна буде взагалі не згадувати…

Юстин знав, що ніколи більше не буде всміхатися.

* * *

Ярмарки змінювали один одного; пора стояла гаряча, тільки встигай. Юстину щастило – він продавав дорого, купував дешево, скоро у діда у дворі знову завелися дві кози й два десятки курчат, а найголовніше – вдалося купити коняку, не стару ще, хоча, звичайно, і не молоду. На сусідньому хуторі сучка навела цуценят, Юстин вибрав найзліше, приніс додому і назвав Вогником. Дід ночами безперервно варив зілля в казані – ворожив; Юстин хотів сказати йому, що майбутнього не існує і передбачати його – тільки час утрачати.

Але не сказав.

Одного разу вночі Юстин прокинувся від того, що дід стояв над ним зі свічкою. Юстин розлютився і мало не образив діда грубим словом, але втримався.

– Юстинку, – сказав дід, і свічка в його руці здригнулася, проливаючи віск на пальці. – Ну, повір ти старому…

– Що? – запитав Юстин, злякавшись, що дід збожеволів од переживань.

– Будь він проклятий! – тонко скрикнув дід. – Чаклуни ж, хоч які могутні – із людей усе-таки, і ясно, чого від них чекати… А цей – ти знаєш, яких колодязів він Господар? Не знаєш, Юстинку… Не тих, де воду беруть. Інших колодязів… Ох, глибоких, Юстинку. Не треба нам біди, заклинаю, забудь її, забудь, пояснити не можу – так хоч повір старому, повір, га?

Із здорового ділового ока скотилася сльоза. Юстин злякався.

На його пам’яті дід не плакав ніколи.

* * *

Того, що сталося в самій середині осені, ніяке дідове ворожіння передбачити не змогло. Напевно, не збрехав Господар Колодязів – майбутнього немає…

Юстин був удома – розвантажував віз дров, який удалося напередодні виміняти на десять кошиків «ельфушачих» яблук. Носив дрова під навіс, сортував, складав; перестук багатьох копит почув тільки тоді, коли вершники були вже зовсім близько.

П’ятеро. На високих ситих конях, таких величезних, що Юстинова шкапа була поряд із ними, як жаба перед куркою. Бородаті. Добре одягнені. Засмаглі. Похмурі.

У кожного на поясі була шабля.

Юстин як стояв перед стосом дров – так і опустив руки, і дрова викотилися на землю з дзвінким, якимось навіть музичним стуком.

– Відчини ворота, – звелів старший вершник, дивлячись на Юстина поверх хисткого похиленого паркану.

Юстин підкорився. Два вершники в’їхали на подвір’я і спішилися; троє залишилися зовні.

Старший витягнув із-за пояса жовтий, згорнутий рурочкою папір. Розгорнув, провів по написаному товстим, як молода яблуня, пальцем:

– Як звати?

– Мене? – з жахом запитав Юстин.

Стражник підвів на нього світло-блакитні каламутні очі:

– Мене я знаю, як звати… Тебе, ховраше!

– Юстин…

Стражник знову зазирнув у свій папір,

– Ага, – сказав задоволено. – Недарма, значить, у таку далечінь перлися…

З хати вийшов дід. Вийшов – і ніби вріс у поріг.

– Років тобі скільки? – вів далі допит стражник, не дивлячись на діда.

– Вісімнадцять…

– Ага! – повторив стражник ще більш задоволено.

– В армію? – слабо запитав дід, притримуючись рукою за одвірок.

Володар паперу нарешті помітив його. Поманив негнучким пальцем:

– Іди сюди, старий…

Дід мало не впав, спускаючись із порога. Юстин кинувся до нього, підхопив під руку.

– Родич він тобі? – запитав стражник, коли дід і Юстин, що підтримував його, зупинилися просто перед ним.

– Ні, – сказав дід, не опускаючи очей. – Приймак.

– Це молодець, що не брешеш, – похвалив стражник. – Де взяв? Як звали бабу, яка тобі його принесла?

– Фрина-гусятниця, – насилу вимовив дід. – Пане мій, помру без нього. Не забирайте.

Стражник не звернув на його слова ніякої уваги.

– А ця Фрина була мати йому?

– Ні. Мати його померла.

– А батько?

– А батька не знаю.

– Скільки йому було, коли ти його взяв?

– Рік йому був… Пане, не забирайте! Він хворий…

– А ось тепер брешеш, – розчаровано сказав стражник. – Він здоровіший за нас усіх, он який рум’яний…

І перевів погляд на Юстина – а у того тим часом уся кров пішла кудись у живіт, і щоки стали, напевно, білі-білі – в усякому разі стражник гмикнув:

– Ну, тепер він злякався… А то червоний був, як дівка.

Юстин мовчав.

Ось так, значить. Від тих вербувальників він у могилу сховався… Даремно, виходить, старався. Даремно Вогника прикінчили, марно діда ледве не забили до смерті… Тому що все одно – ось вона, доля. Господар Колодязів каже – немає майбутнього, а народна мудрість не погоджується – чому бути, мовляв, того не минути…

– Я не боюся, – через силу мовив Юстин.

– І славненько, – схвалив стражник. – Он до того худого в сідло сядеш. За спину. Зрозумів?

– Куди? – ледь чутно закричав дід. – Не пущу!

– Ти, старий ховраше, під копита не лізь, – розважливо порадив стражник. – Пустиш ти чи не пустиш – тебе не питають…

І обернувся до Юстина:

– Що став?

…Він опинився за чиєюсь пітною спиною. Босі ноги бовтались у повітрі; кричав услід дід, і Юстин кричав у відповідь, що не хвилюйся, мовляв, скоро повернуся…

А кінь пустився риссю – і скоро не стало видно ні хати, ні паркану, а тільки спина, перетягнута шкіряним ременем, спина – і трошки неба.

* * *

Відстань, на яку Юстиновій шкапі потрібно багато годин, ситі коні стражників здолали граючись. Один раз зупинилися біля колодязя – умитися, напоїти коней, перекусити; бранцю дали кусень м’якого чорного хліба, він відкусив раз – і не зміг більше їсти.

– Гей, хлопче, – сказав йому стражник, за чиєю спиною він їхав, – а що ти накоїв?

– Накоїв? – тупо перепитав Юстин. – Я… а хіба мене – не в солдати?

– Ні-і, брате, – гмикнув старший, той самий, що привіз за поясом згорнутий у рурочку папір. – Тебе за спеціальним наказом велено приставити, так що ти у нас важлива птиця! Може, язиком плескав у таверні?

– Зроду не бував я в тавернах, – пробелькотів Юстин.

– Ну, та розберуться, – кинув той, у кого Юстин їхав за спиною.

– Наша справа доставити… Ну що, рушаємо?

І вони знову поскакали, і Юстин усе намагався збагнути, звідки на нього могла впасти біда – але його підкидало на кінському крупі, і думки збивалися, ніби масло в масничці.

Було вже темно, коли в’їхали в місто.

* * *

Над великою кімнатою нависала низька, чорна від кіптяви стеля. Юстин ступив через поріг – і зупинився; кімната була повна народу, і всі обличчя обернулися до прибульця.

За його спиною скреготнув засув.

– Іще один, – сказав хтось.

– Хлопче, ти чий?

– Юстин я, – хрипко сказав Юстин. І переступив з ноги на ногу.

– Ну, так заходь, – сказав смаглявий хлопець, на вигляд років двадцяти. – Всі ми тут… такі. Не бійся, заходь.

Уздовж стін кімнати тяглися лавки. Дехто лежав, закинувши ногу на ногу, хтось сидів на підлозі, на купі соломи. Смаглявий хлопець поплескав долонею по вільному місцю на лавці біля себе:

– Іди, сядь…

З-під долоні його вискочив багатоногий домохранець, обурено пискнув, погрозив тонким кулачком. Смаглявий хлопець байдуже нігтем скинув пискуна в щілину; Юстин здригнувся – він терпіти не міг домохранців. Гидував.

– Мене Акіром звуть, – сказав смаглявий хлопець. – Я сільський, але в місті найнявся водовозом… Так мене просто з вулиці заграбастали. Сьогодні вранці.

– А за що? – запитав Юстин, озираючись. Обличчя навколо були молоді й не дуже, налякані й байдужі, похмурі й відчужені. Один хлопчик років тринадцяти сидів, забившись у куток, і тер кулаками очі.

Акір пирхнув:

– За що, за що… В армію коли беруть – хіба питають за що?

– А нас хіба в армію? – обережно запитав бородатий чоловік із лавки навпроти.

– А куди? – поблажливо гмикнув Акір.

– Я чув, – сказав Юстин, – що мене за спеціальним наказом…

– Багато в голову про себе забрав, – пирхнув огрядний юнак із дуже блідим обличчям, яке не знає засмаги. – Просто зараз! Будуть на всякого селюка спеціальний наказ складати…

В’язні загомоніли:

– А що…

– Сам селюк…

– В армію, це точно… Князь закликає…

– Не в армію! Який князь, ти з дуба впав?! Скинули князя, намісник є…

– А я хіба кажу, що Червонобровий?

– Червонобровий…

– Червонобровий об’явився! – вагомо заявив Акір. І додав, задоволено оглядаючи принишклих співрозмовників: – Червонобровий не помер, виявляється. Усе брехня… нам шаблі дадуть, самостріли, кожному – коня хорошого…

– Розігнався, – похмуро сказали з кутка. – Пішки потупаєш, гарматне м’ясо.

– Ти, може, і гарматне м’ясо, – образився Акір, – а у мене батько мисливець… Я такий стрілець, що мене у війську на вагу золота…

– А мене взагалі скоро заберуть звідси, – сказав огрядний юнак. – Я тут випадково.

– Стривай, – перебив його жилавий світловолосий хлопець із олов’яною сережкою у вусі. Обернувся до Акіра: – Кого, ти кажеш, ми воювати підемо? Червонобрового? Чи, навпаки, під Червонобрового прапори? Хто рекрутує?

– Мене заберуть, – уперто повторив огрядний, і його штовхнули в бік.

– Я чув… – знову почав Юстин, хоча голос його тонув у загальному галасі. – Я чув, що не в армію, не у військо!

На його слова не звернули уваги. Усі говорили разом, ніхто нікого не слухав, усім було страшно і тоскно, усіх невідомо навіщо висмикнули з повсякденного життя, усі боялися майбутнього, усі хотіли виговоритися… Зрештою Юстин заснув, згорнувшись калачиком. Уві сні до нього прийшли ельфуші, що вигризали сердечка на круглих рожевих яблучних боках; Юстин кричав, аби перестали псувати товар – але ельфуші тільки знущально шкірили зуби…

А вдосвіта Юстин прокинувся від того, що якийсь домохранець уліз йому за комір. Юстин завив од відрази, виттям розбудив сусідів і дістав стусана від бородатого. Повітря в кімнаті стало за ніч таким щільним, що з нього можна було, напевно, відливати свічки.

Було вже світло, коли в’язнів підняли, вервечкою вивели у двір і звеліли вмитися. Холодна вода повернула отупілому Юстину здатність міркувати; відійшовши вбік, він порахував товаришів по нещастю – разом із Юстином їх виявилося сорок дев’ять! Занадто багато, щоб знаходитися в одній кімнаті з низькою стелею, але явно недостатньо, щоб поповнити армію.

Дід розповідав – у той рік, коли його забрали вербувальники, рекрутів рахували тисячами. Годували по двадцятеро з одного казана, утримували в чистому полі, в загороді, ніби худобу. Ні, сорок дев’ять – занадто мало для рекрутського набору…

Що тепер із дідом буде? Як він зараз? Мучиться, не знаючи нічого про Юстинову долю…

Тим часом на середину двору викотили казан, і парубійко в білому фартуху взявся наповнювати кашею глиняні миски. Мисок теж було сорок дев’ять; огрядний юнак не наївся, а плечистий хлопець із неприємними чорними очима спробував відібрати порцію у хлопчика, проте зустрівся поглядом із нудьгуючим стражником у кутку двору – і передумав. Попоївши, Юстин підбадьорився; в’язням дали можливість справити потреби і привести себе до ладу, а потім вишикували вервечкою і повели кудись, і незабаром Юстин та інші опинились у високій просторій залі, прохолодній і зовсім не задушливій.

Сорок дев’ять чоловіків вишикували вздовж стіни. Праворуч і ліворуч стояли, бавлячись батогами, байдужі воїни в шовкових плащах поверх кольчуг. Юстин опинився на лівому боці нерівної шеренги – поруч з Акіром і хлопчиком.

Звідкись із бічних дверей з’явився багато і неохайно вдягнений чоловік без головного убору, з відблисками на лисині. Зупинився посеред зали, окинув поглядом сторопілих в’язнів; кивнув комусь, невидимому в отворі:

– Можна.

Загуркотіли по підлозі важкі колеса; Юстин роззявив рот. Двоє стражників викотили й обережно встановили біля протилежної стіни візок. На візку містилася срібна таця, а на таці лежала, підводячи й опускаючи боки, незбагненних розмірів сіра жаба.

Хлопчик, який стояв ліворуч від Юстина, не витримав і вигукнув, на мить випередивши загальне зітхання подиву та жаху.

Юстин бачив, звичайно, великих жаб, але та, яку привезли на срібному блюді, була розміром з доброго собаку. Боки її – Юстин розгледів – вкривала жорстка сива шерсть, волога спина блищала, ця обставина чомусь ріднила гігантську жабу і лисого чоловіка.

Один із охоронців з поклоном передав лисому простий глиняний глечик із широкою шийкою. Звідкись узявся лікар у чорному вбранні й чорному ж ковпаку, поставив на підлогу об’ємистий саквояж, запитально подивився на лисого.

– Почнемо, – сказав лисий надтріснутим нудним голосом. Витягнув із-за вуха чорне перо ніжно полоскотав жаб’ячу морду.

Сонна рептилія розкрила помаранчеві очі. Вискочив, як на пружині, і затремтів у повітрі довгий клейкий язик.

– Підходити по одному, – звелів стражник, який стояв праворуч.

І, підхопивши під руку, потяг назустріч жабі того найогряднішого юнака, який із блідого зробився тепер синім.

Лікар ступив уперед, швидко закотив гладкому юнакові рукав – і блиснув ланцетом. Юнак зойкнув; у підставлений кимось тазик дзвінко закапали краплі. Юстин стояв збоку – і тому добре бачив усе.

Жаба зловила краплю крові на кінчик язика – і язик сховався. Лікар тут же перехопив руку юнака широкою стрічкою пластиру; жаба зовсім по-людськи поплямкала, потім широка паща розкрилась, і всі – лисий, стражники, лікар, Юстин – почули глухе утробне:

– Так.

Огрядний юнак м’яко зомлів. Два стражники підхопили його і відтягли у двері праворуч, тоді як лисий витягнув зі свого глечика щось невелике, в’юнке і поклав на вимогливо витягнутий жаб’ячий язик. Перш ніж жаба проковтнула, Юстин устиг здогадатися: годували її звичайним домохранцем.

Назустріч жабі вже вели наступного – бородатого, який відважив Юстину ляпаса. Лікар закотив йому рукав, полоснув ланцетом – бородатий не здригнувся; закапала кров, жаба злизала краплю, подумала і прорекла:

– Ні.

Бородатого повели в двері ліворуч. Лисий запропонував жабі домохранця, а стражники вели вже наступного Юстинового товариша, на ходу підсмикуючи тому рукав…

Нерівна шеренга хвилювалася. Когось, заспокоюючи, огріли батогом; Юстин стояв, розглядаючи жабу, намагаючись зрозуміти, страшно йому чи ні.

Страшило всіх одне – незрозуміло, що відбувається. «Так» – «ні». Як тоді, коли Господар Колодязів кидав монетку. Майбутнє виникає щомиті…

– Я боюся, – скиглив хлопчик.

Акір мовчав.

Усе відбувалося дуже швидко. Шеренга біля стіни танула; жаба видавала вирок то негайно, щойно отримавши краплю чиєїсь крові, або ж замислювалася на хвилину, і тоді лисий діставав із глечика чергового домохранця й починав спокусливо крутити у жаби перед очима. Пройшли дивне випробування перші десятеро; три було «так», сім – «ні». Пройшли випробування двадцять; вісім було «так», дванадцять – «ні». Юстин відчував, як наростає хвилювання; він стояв сорок восьмим, перед ним до жаби вирушив Акір, і, скуштувавши його кров, жаба відразу ж повідомила:

– Так.

Акір був сімнадцятим із тих, хто вирушив праворуч.

Юстин вирушив до лікаря сам – стражник просто йшов поруч. Юстин простягнув руку з уже підсмикнутим рукавом; лікар, добряче вже втомлений, полоснув ланцетом, але Юстин не відчув болю. Липкий жаб’ячий язик був зовсім близько; Юстинова кров, рубіново-червона, закапала в таз, бризки полетіли на штани – жаба не відразу знайшла язиком краплю, що летить. Нарешті прийняла кров і проковтнула; Юстин чекав. У залі залишалися тільки він – і наляканий хлопчик за його спиною (не беручи до уваги, зрозуміло, лисого, лікаря, стражників і жаби).

Лікар заліпив Юстинову руку пластирем.

Жаба мовчала. Навколо було дуже тихо. Навіть хлопчик не схлипував.

Жаба мовчала. Юстину вперше стало страшно в цій залі – страшно по-справжньому.

Лисий – від нього пахло солодкувато і неприємно – витягнув із майже порожнього глечика напівздохлого придавленого домохранця. Юстин гидливо відсторонився; домохранець був непритомний, шість його ніжок безсило теліпалися, коли лисий тряс приманкою перед напівприкритими очима жаби.

– Нажерлася, – пошепки сказав хтось із охоронців.

Лисий кинув непритомного домохранця назад у глечик. Витягнув іншого – теж прим’ятого, але він іще подавав ознаки життя. Юстин був уражений – як він бере таку гидоту руками?!

Новий домохранець мляво пискнув. Жаба розплющила очі.

– Так, – глухо сказав довгий рот.

І Юстина підхопили за плечі і підштовхнули до отвору дверей праворуч.

* * *

Їх набралося дев’ятнадцятеро – тих, смак чиєї крові оцінений був жабою як «так». Серед нещасних – чи щасливчиків? – опинились і Акір, і огрядний юнак, який під час випробування знепритомнів, і хлопчик, допроваджений до тварюки останнім.

Тепер із ними поводились якщо не шанобливо, то принаймні чемно. Повели до лазні, потім нагодували ситно і смачно; коли Юстин отримав назад свою одіж, вона виявилася випраною й висушеною. Одягнені в усе чисте, зі свіжими пластирами на руках, відібрані жабою щасливчики – чи все-таки нещасні? – виявилися замкненими в просторій, багато прибраній кімнаті, де підлогу замість соломи встеляли килими, а вздовж стін замість лавок височіли перини з подушками.

Ніхто ні про що не говорив – не вистачало сил. Товариші по нещастю – чи по удачі? – повалилися на перини і довго лежали мовчки, дивлячись у підлогу і в стелю, за півгодини не було сказано ні слова – однак ніхто не спав.

Нарешті мовчання порушив огрядний юнак зі слабкими нервами.

– Мене скоро заберуть звідси, – сказав він, ніби продовжуючи давно розпочату розмову.

Ніхто не відповів. Мовчали ще хвилин п’ять. Юстин сидів, прихилившись спиною до стіни, і розглядав мимовільних своїх товаришів. Найстаршому було років двадцять вісім-тридцять, молодшому, хлопчику, виявилося при найближчому розгляді років чотирнадцять-п’ятнадцять, щоправда, страх і відчайдушна жалість до себе робили його молодшим. Чим довше Юстин дивився, тим більше вловлював схожість між підлітком і Акіром – немов два брати. Це здавалося тим більш дивним, що вони явно не були знайомі раніше.

– Я тут випадково, – знову повідомив огрядний.

Акір помацав пластир на руці. Скривився.

– Не до війська нас забрали, – задумливо сказав жилавий хлопець із олов’яною сережкою, – ох, не до війська…

І обернувся до Юстина:

– Ну, ти… що ти там казав? Про спеціальний наказ? Що знаєш?

– Нічого не знаю, – сказав Юстин, якому стало незатишно під вісімнадцятьма вимогливими поглядами. – Чув… ті, що везли мене, запитували, чи не накоїв чого, чи не базікав у тавернах…

Вісімнадцять облич спохмурніли. Кожен, мабуть, намагався згадати за собою більш-менш вагому провину; загальний роздум обірвав Акір.

– Брехня, – сказав він без особливої, втім, упевненості. – Якщо по крові судили… По крові! Значить, ми особливі. Перини постелили, килими, стіл накрили, як благородним – значить, буде честь.

– Поросят теж відгодовують, перш ніж на ніж насадити, – похмуро нагадав тонкогубий і тонколиций ровесник Юстина, той самий, що вчора обізвав Акіра гарматним м’ясом.

Усі притихли.

– Гей ти! – обернувся до Акіра жилавий володар сережки. – Що ти там казав про те, що Червонобровий живий?

На Акіровому обличчі позначилася внутрішня боротьба. Напевно, йому дуже хотілося похвастатися, похизуватися, дати зрозуміти, що він знає більше за інших.

– Та так, – промимрив він нарешті. – Чув.

– Від кого чув?

Акір зовсім скис:

– Та так… Від людей якихось.

– Базікало, – презирливо процідив тонкогубий.

Акір навіть не глянув у його бік.

– Це ось що, – стурбовано почав жилавий. – Ось що… Кров. Когось серед вас двоголовий змій кусав коли-небудь?

– Іди ти, – розлютився чомусь Акір. – Тіпун тобі на язик!

– А мене кусав, – повідомив жилавий із похмурою гордістю. – Я ось подумав… Кажуть, кого двоголовий змій з обох голів кусне – у того кров змінюється.

Юстин спробував пригадати, чи кусав його коли-небудь двоголовий змій. Якщо і кусав, то в ранньому дитинстві – тому що інакше настільки значна подія не могла б забутися.

– Може, наврочення якесь? – невпевнено сказав хтось. – Або зараза?

– Я тут ні при чому! – вигукнув огрядний юнак. – І змій мене не кусав, і наврочення немає ніякого, і я не заразний! У мене ось що… У мене батько – Червонобровий, це точно, моя мати у нього в покоях служила, так що я наполовину князь!

Юнак замовк. Безпорадно озирнувся – на нього спрямовано було вісімнадцять важких поглядів, і жоден не обіцяв розради.

– Це правда, – тихо сказав юнак. – Я Червонобрового навіть бачив одного разу, ось як тебе! – і чомусь тицьнув пальцем Юстину в груди.

Зробилося тихо. Хтось здивовано крутив головою, хтось сидів, витріщивши очі, ніби побачивши на стіні перед собою Королеву верхівців.

– Моя мати теж у покоях служила, – сказав жилавий хлопець після довгого, дуже довгого мовчання.

Усі втупилися в нього, як ніби він зізнався у пристрасті до людського м’яса.

– І у мене, – несподівано зізнався хлопчик. – А коли я народився, її вигнали.

Усі погляди перекинулися на хлопчика.

Юстин зрозумів, що йому холодно. Що мороз дере по шкірі, ніби дерев’яна терка. Вони сиділи кружком – дев’ятнадцять молодих чоловіків, – мовчали і дивилися. Передавали один одному погляди, як передають відра на пожежі.

Хтось беззвучно питав і сподівався отримати відповідь. Хтось поглядом шукав підтримки. Хтось оцінював, хтось примірявся.

Хтось нічого не розумів, але таких була меншість.

– У мене, між іншим, теж Червонобровий – батько, – повільно сказав тонколиций хлопець, провісник нещасть.

Жилавий володар сережки люто задер голову:

– Ану, в кого мати в покоях служила, – піднесіть руки!

Хлопчик підніс руку відразу. І огрядний юнак – теж; інші дивилися на жилавого, напружено вирішуючи для себе, а чи варто визнавати за ним право розпоряджатися.

Нарешті тонкогубий гмикнув і підніс руку. І відразу пішли вгору, одна за одною, ще вісім чи дев’ять рук; жилавий перерахував. Усього рук виявилося дванадцять.

– А ти? – жилавий обернувся до Акіра.

– А у мене мати ніколи з дому не виїжджала, – сказав Акір самими губами, і смагляве обличчя його зробилося жовтим. – А батько мій – мисливець… Білку в око б’є.

Жилавий недобре посміхнувся. Глянув на Юстина:

– А ти? Де твоя матінка Червонобрового зустріла?

– Брехня! – вигукнув Акір, але жилавий не звернув на нього уваги.

– Моя мати померла, – сказав Юстин. – Давно.

– А ти? – жилавий обернувся до хлопця, який сидів навпроти і теж не підніс руки, а потім до наступного; якось непомітно змирившись із тим, що жилавий має право ставити запитання, йому відповідали. Троє, як Юстин, не пригадували своїх матерів, в одного мати була маркітантка в обозі, а ще в одного мати була селянка, що народила чоловікові одинадцять дітей, і всі, оминай нас нещастя, живі-здорові…

– Братики, – з поганим смішком сказав тонкогубий вісник нещастя. – Ну і пики, покусай мене ельфуш. Що, і цей, – він кивнув у бік огрядного юнака, – і цей теж – мій брат?

І клацнув пальцями, ніби скидаючи зі столу домохранця – жест, що означає крайнє презирство.

– У мене батько мисливець, – тихо сказав Акір.

– Ага, – гмикнув тонкогубий. – Розкажи це тій жирній жабі.

Юстин стиснув скроні долонями, та легше не стало. Він зрозумів, давно зрозумів, про що говорили жилавий і тонкогубий. Він зрозумів – і навіть повірив.

Рекрутчина, ворони, страх. Ось що згадується при слові «Червонобровий».

«…Я кину монетку, і ніхто не знає напевно, як вона впаде. Якщо випаде мертвий князь…»

Дід – знав? Навряд.

– Розумієш, – сказав Акір жилавому, дуже серйозно сказав, без тіні хизування. – Я краще віритиму своїй матері, ніж якійсь жабі. Може, ти вчинив би по-іншому – твоє право…

Юстин зрозумів, що непомітно для себе смикає пластир на руці і вже третину його розсмикав.

– Та скільки хочеш, – байдуже відгукнувся жилавий. – Вір… Тільки питання все ж не в тому. Питання, братики, ось у чому – на кий біс нас зібрали? У лазні попарити?

– Прикінчити, – з незрозумілим задоволенням сказав тонкогубий. – Так завжди робиться. Коли скидають князя, то і діточок усіх під ніж – щоб, значить, диначтію змінити начисто.

– Династію, а не диначтію, – пошепки сказав Юстин.

– Що? – тонкогубий примружився.

– Династію, – сказав Юстин. – А не диначтію.

– А ти звідки знаєш, ублюдку?

– Від ублюдка чую, – Юстин навіть трохи посміхнувся. – Кажуть: «Золотар сажотруса плямою дорікає».

– Ти, може, навіть грамотний? – після паузи поцікавився тонкогубий.

– Може, – сказав Юстин.

– А-а, – тонкогубий відвернувся, ніби втративши до Юстина інтерес.

– Хлопці, – сказав Акір, який остаточно розгубив усю свою браваду. – Хлопці… Ну, не може так бути. Не бастард я. І ти, – він тицьнув пальцем у того хлопця, чия мати була селянкою й виростила одинадцять здорових дітей, – ти теж… І ти, – Акір обернувся до Юстина. – Що ж ти віриш так легко, що твоя мати…

І Акір запнувся. Смагляве обличчя його зробилося мідним через приплив крові.

– А то ти не знаєш, як це буває, – сказав у тиші веснянкуватий хлопець років двадцяти. – До нас на хутір Червонобровий їздив, як до себе додому. Хто з дівчат сподобається – готово, батьків не питає і обручок не дарує, тут-таки й весілля на один день…

Акір захитав головою:

– Ні. Моя мати з дому не виїжджала навіть… Мій батько полював!

– Полював, – гмикнув тонкогубий. – Добряче полював на баб.

Акір схопився і кинувся на тонкогубого; хтось метнувся розбороняти, але з лихої нагоди дістав у ніс, розлютився і включився в бійку на правах учасника. Пролилася перша кров; Юстин відійшов убік, узяв відро з водою, що стояло біля порога, і перекинув на забіяк.

На нього визвірились:

– Дурень! Домохранець смердючий!

Бійка змінилася лайкою. Юстин дивився, як Акір витирає розбитий ніс, як у веснянкуватого стрімко запливає око, як жилавий, лаючись по-чорному, намагається викрутити поли мокрої сорочки – а перед очима у нього стояли яблука, повільно падаючи у високу траву одне за одним.

І як трава погойдується, змикаючись.

Тепер усі дивилися на нього.

– Я не хочу вмирати, – жорстко сказав Юстин. – Це ви, домохранчий корм, можете один одному носи розбивати. Давайте, лупіть один одного… Брати-бастарди, вас же відібрали, вимили, нагодували і в чисте переодягли. Сказати, кого в чисте переодягають? І що з ним потім роблять? Чи самі знаєте?

– Сядь, хлопчику, – неголосно сказав жилавий із сережкою. – Адже ти не батько родини, щоб перед вечерею добру вчити.

– Ти теж не батько родини, – кинув Юстин. – І він, – кивнув на тонкогубого, що стрімко втрачав цю свою ознаку через розбиту губу, яка швидко розпухала. – Тут не сперечатися, хто головний, тут вибиратися треба, нас тут дев’ятнадцять здорових лобуряк…

Зробилося тихо. Жилавий повільно обводив поглядом братів-бастардів – Юстин бачив, як він мовчки вербує собі прихильників.

– У них шаблі, – тихенько припустив веснянкуватий, той самий, на чий хутір Червонобровий їздив, як до себе додому. – І потім двері не виламати…

– Тебе як звуть? – запитав Юстин у жилавого.

Той чомусь здригнувся. Скривив губи:

– Ну, Арунасом…

– Ти, Арунасе, не коваль часом?

– Ну, коваль, – сказав жилавий після паузи. – А ти звідки знаєш?

– А сильний ти, – Юстин дивився жилавому у вічі, лестощі його були невигадливі, як колода. – Подивися, брате, міг би ти ці двері зламати?

Арунас відповів поглядом на погляд, гмикнув:

– Дешево ж ти мене купуєш, брате-бастарде.

* * *

Вони згадували розташування коридорів, загинали пальці, рахуючи стражників, пропонували, відкидали і погоджувалися, доводили, сперечались, але не билися більше. Над усіма висіла одна сокира; Юстин скоро знав усіх на ім’я, знав, хто чим слабкий і в чому сильний. Розпоряджався, як і раніше, Арунас – Юстин був при ньому головним порадником. Тонколицього вісника нещастя звали Уляном, спершу він відмовчувався, сидячи в кутку, але тінь сокири й гарячкова жадоба порятунку врешті-решт і його штовхнули назустріч братикам-бастардам.

Юстин, який ніколи не мав справжніх друзів, протягом півгодини знайшов вісімнадцять майже рідних душ. Арунас на перевірку виявився не тільки марнославним і сильним, але і розумним, відважним хлопцем. Огрядного звали Флором, у нього виявилася незвичайна пам’ять – він до останньої дрібниці пам’ятав, хто із охоронців де стояв, чим був озброєний і куди дивився.

Цей довгий день видавався Юстину одним із найстрашніших – і найкращих у його житті. Адже, незважаючи на страх смерті, незважаючи на все, що довелося пережити, а можливо, завдяки цьому – вони любили один одного, як тільки можуть любити справжні брати. Майже в усіх були наречені та дружини, у деяких – діти, у деяких – старі матері; усі знали, для чого жити, всім потрібно було вижити, і Юстин, як міг, переконував їх у тому, що порятунок – можливий.

В Арунаса був однорічний син, і Юстин поклявся братові, що коли під час утечі Юстин урятується, а Арунас ні – то Юстин обов’язково добереться до селища Липи й розповість усе Арунасовій дружині, й передасть, що гроші закопані в просмоленому мішку під ялинкою і що чекати вона мусить рік, а потім виходити заміж, щоб малий Ронько без чоловічої руки не ріс…

Однак чим далі готувалася втеча, тим ясніше ставало, що Арунасу сина не бачити. Залізні двері не здатні були зняти з завіс і сорок ковалів, а не те що один. А якби і вдалося якось вибратись із в’язниці – у вузьких коридорах дев’ятнадцять беззбройних хлопців не мали ніякої переваги перед двома-трьома збройними і навченими стражниками.

Гарячкове збудження змінювалося зневірою і готове було перейти в тугу – коли за дверима почулися кроки, скреготнув засув і на порозі став хтось у чорному, одягом схожий на лікаря, але з шаблею при боці. Прибулець був гладенько поголений, блакитноокий, посміхався широко і жорстоко; дев’ятнадцять братів-бастардів позадкували, хто сидів – схопився, хто стояв – відсахнувся.

– Здрастуйте, хлопчики, – весело сказав прибулець.

У нього було довге світле волосся, зачесане назад і зібране кіскою. І ще у нього були великі вуха, що не прилягали до голови.

– Сподіваюся, вас ніхто тут не образив? – поцікавився незнайомець усе так само весело; знайомі слова в його вустах звучали незвично, хоча і цілком розбірливо.

Бастарди мовчали, переглядалися; за спиною у незнайомця стіною стояла варта.

– Ви вже здогадалися, навіщо ви тут? – запитав довговолосий.

Юстин із тугою дивився через його плече. Стражників зібралося з десятеро, а може, й більше. Спроба втечі була приречена.

– Що ти там побачив?

Юстин не відразу зрозумів, що запитання звернене до нього. Відступив на крок; веселі – і дуже холодні – очі незнайомця дивилися йому в перенісся.

– Я не полюбляю, хлопчику, коли зазирають мені за спину, – з усмішкою вів далі довговолосий. – Моє ім’я – Звор… Вухатий Звор, якщо хто-небудь із вас чув.

* * *

– Червонобровий князь помер. В усіх у вас у жилах тече кров Червонобрового. Кожен із вас може стати його спадкоємцем…

Ймовірно, зараз піде вирок; Юстин сидів, не підводячи голови.

– …Я хочу, щоб на трон зійшов чоловік, у чиїх жилах тече кров династії Червонобрових. Така традиція; ніхто, навіть найрозумніший ворог, не зможе назвати нового володаря самозванцем. Законних дітей у князя не було, зате, на щастя, він багато залишив бастардів, здорових і міцних, осудних і розумних, і одному з них визначено стати володарем… Ви чуєте мене, хлопчики? Це може бути будь-хто із вас: ти, – Звор кивнув гладкому Флору, – або ти, – тонкий палець майже уткнувся в груди Арунаса, – або ти, – він м’яко всміхнувся підлітку.

Зробилося тихо.

Вони сиділи вздовж стін, Вухатий м’яко ступав, ходячи туди й сюди, час від часу його погляд зупинявся на чиємусь обличчі – й тоді той, хто удостоївся Зворової уваги, червонів, бліднув і відводив очі.

Їм потрібен час, аби усвідомити. Занадто багато ударів долі обрушилося на кожного з них за минулі два дні; потрапити в рекрути, виявитися бастардом, пережити страх смерті й одразу після цього виявитися наслідним принцом – навіть Арунас, чиєму самовладанню Юстин заздрив, сидів тепер блідіший за непропечений млинець і часто глитав, смикаючи шиєю.

– Отже, – Звор зупинився. – Отже, хто з вас не хоче бути князем? Хто не хоче доводити своє право на трон? Підведіться!

У Юстина затремтіли коліна.

«Відпустіть, мене чекає дід, ярмарки ще не скінчилися, мені потрібно додому…»

Усі ці слова мали бути сказані саме тепер, Юстин мусив устати – і голосно сказати їх в обличчя полководцю, якій наказав викувати на своєму шоломі сталеві вуха, щоб будь-який солдат у бою міг бачити його і рушати за ним…

Рипнула лава.

Але ніхто не підвівся.

* * *

«Він гарний», – сказала Аніта далеко-далеко, давним-давно.

Падали яблука в траву. Погойдувалися кетяги черешні; мелькали в гілках круглі п’яти.

«Я ходила через скельце до Звора в парк. Один раз із ним говорила… У нього справді великі вуха. Але він усе одно красивий…»

Юстин лежав без сну, закусивши зубами подушку.

Коли вкладалися на ніч, Арунас сказав йому ніби ненароком:

– Ти один тепер знаєш, де я гроші зарив. Так що коли недорахуюся…

Юстин не зрозумів:

– Що?

– Гроші під ялинкою, – жорстко сказав Арунас. – У мене вдома, в селищі. Так ти врахуй – лише ти знаєш…

Юстин довго дивився на нього. Потім відвів очі; не знайшов навіть, що сказати. «Подавися ти своїми грошима»? Принизливо.

Юстин знав, що Арунас хоче бути князем більше за всіх. І огрядний Фрол хоче бути князем більше за всіх, і кожен із них хоче бути князем, а на шляху до трону стоять ні багато ні мало – вісімнадцять інших претендентів, вісімнадцять братів…

Юстин лежав, закусивши подушку, і думав про Аніту.

Це була ніби ниточка між ним – і Звором. Вухатий теж бачив Аніту, нехай і одного разу. Може, він її пам’ятає…

Може, ставши князем, Юстин поверне Аніту?

Його кинуло в піт. Від частих ударів серця підстрибувало простирадло, яким він був укритий. Він подякував долі за те, що в нього вистачило розуму не відмовитися від боротьби за трон – спонукання це було слабкістю, боягузтвом.

Що таке князь? У своєму князівстві князь може все. Може, наприклад, розшукати чаклуна, вимагати від нього, щоб знайшов Аніту… Та якщо Юстин стане князем – із якого дива Господарю Колодязів відмовляти йому?!

Юстин розтиснув зуби, випускаючи край подушки. У роті стояв смак полотна і пір’я; Юстин подумав, що на шляху його до трону – і до Аніти – стоять вісімнадцятеро.

* * *

– …Ну ж бо! Іди! Іди, скотино, вперед!

Це було останнє випробування. У критому возі їх привезли на велике поле, обнесене свіжим парканом. У центрі стояло на підвищенні самотнє крісло для Звора. Біля воріт була конов’язь, до неї були прив’язані дві шкапи – старі, худі, з розбитими копитами, але під хорошими бойовими сідлами.

– Уперед!

Свист батога. Іржання – ніби стогін.

– Ну от, хлопці, – почав Звор, зупиняючись перед останніми з братів-бастардів. – Ви у нас обидва відважні та розумні, володарі багатьох безцінних якостей… Бачите це поле і цих коней? Вам належить проїхати кожному по десять кіл. Хто прийде першим – буде княжити.

Юстинова шкапа виривалася вперед тільки тоді, коли він піддавав їй шпорами. Та сусідська корова, на якій Юстин один час возив на базар яблука, була ще нічого порівняно з цією нещасною старою; він подумки поклявся, що коли переможе і якщо шкапа виживе – залишок днів її пройде у спокої, пещенні й ситості.

І він шпорив знову і знову. І бив по боках батогом, і всякий раз коняка здригалась – і наддавала ходи.

Він чув, як люто кричить на свою шкапу Арунас.

З дев’ятнадцяти їх залишилося двоє. Випробування зайняли тиждень, який здався Юстину роком; їм задавали мудровані задачки і каверзні запитання, їх до нестями поїли якимось зіллям, із ними довго розмовляв той самий лисий, що годував жабу домохранцями – і завжди під час розмов десь поблизу перебував Вухатий. Їм веліли по багато разів вибирати між двома абсолютно однаковими статуетками, їм показували голих спокусливих товстух, їх лякали до смерті й потім рахували удари серця – і після кожного випробування претендентів ставало все менше, і ось нарешті залишилися тільки Юстин і Арунас.

П’ять кіл пройдено; шкапи ледве ворушили ногами, проте півдороги вже залишилося позаду.

– Іди! – кричав Арунас і лаявся.

– Іди! – кричав Юстин і лаявся теж.

Відчуття, що саме він буде все ж князем, не покидало Юстина з учорашнього дня. Це було не просто відчуття – упевненість; Юстин не тішився цим і не дивувався. Він просто знав.

Мабуть, напередодні останнього випробування Арунас відчував його впевненість – і тому був налаштований, як кулачний боєць перед сутичкою. Напевно, з Арунаса вийшов би хороший князь – азарт і натхнення майбутньої боротьби робили його простацьке обличчя величним і майже красивим.

– Іди!

Юстин пришпорив. Шкапа не рвонула вперед – тільки здригнулась і застогнала.

Розбиті копита її ступали все повільніше. Чому, вкотре подумав Юстин, чому для цього останнього змагання їм не дали хороших коней? Що, у війську Вухатого перевелися коні?

Ні, не перевелись. Але для змагання спеціально вибрали найстаріших і немічних. Чи не для того, аби принизити претендентів? Щоб про майбутнього князя говорили – він виграв скачку на напівдохлім коні?

– Іди, – сказав Юстин благально. – Ну будь ласка, давай, залишилося небагато…

Арунас випередив його вже на чверть кола. Юстин змахнув новим шкіряним батогом – але не вдарив.

Шкапа тремтіла великим тремтінням. Капала в пил тягуча слина. Мокрі боки здіймались і опадали. На шкурі видно було смуги від попередніх дотиків батога.

Арунас випередив Юстина вже на півкола! Юстинова впевненість, що саме він стане князем, раптом потьмяніла і зморщилась, як проколотий бичачий міхур.

– Ну ж бо!

Коняка ледве тяглась. Юстину ні з того ні з сього згадався мертвий Вогник біля порога, і як дихав дід, коли його побили вербувальники…

Ззаду налетів Арунас. Молодецьки присвиснув; безперервно шпорячи свою шкапу і невтомно нахльостуючи її, він випередив Юстина вже на ціле коло.

Юстин зрозумів, що програв.

Чому їм веліли скакати на шкапах? Ні, не для того, щоб принизити. Кожне попереднє випробування мало свій зміст – нехай Юстину не завжди вдавалося розгадати його, але він був. Звор нічого не робить без змісту; ймовірно, за його задумом майбутній князь мусив домагатися мети будь-якою ціною, і якщо під час скачки доведеться до смерті загнати коня – так тому і бути…

Арунасу залишалося проїхати два кола. Юстину – чотири. Він не скакав – тягнувся, не наважуючись торкнутися шпорами запалих закривавлених боків, не наважуючись ударити, та й навіщо, все одно Арунаса вже не наздогнати…

Коли Арунас перетнув межу вдесяте, Юстин одразу ж зліз із коняки. Вона стояла, опустивши голову, дивлячись на нього каламутними старечими очима; у цих очах не було подяки, тільки докір.

Арунас кинув повід, скинув руки, ніби маючи намір схопити в долоні сонце. Кінь під ним захитався і впав, і забився в конвульсіях – Арунас вибрався з-під важкого тіла, накульгуючи, рушив до підвищення, на якому стояло крісло Звора; в міру того, як він ішов, груди його все більше видавалися вперед, підборіддя випиналося вище, це крокував не коваль і не бастард, а молодий князь, і стражники, помітивши цю зміну, розступилися шанобливо і, здавалося, подумували, а чи не вклонитися?

Юстин підійшов і зупинився в стороні. Арунасів кінь перестав сіпатися, остаточно перетворившись на дохлятину.

– Молодець, – сказав Звор Арунасу, – ти переміг, значить… що ж. Тепер відпочивай, готуйсь… Я розпорядився – тебе відвезуть до палацу.

Ймовірно, Арунас чекав поздоровлень, якихось тепліших і поважніших слів. Він забарився, а потім, вирішивши, мабуть, що його князювання тільки починається і розгулятися він іще встигне – все тією ж величною ходою пішов за приставленим до нього стражником.

Юстину здалося, що про нього всі забули. Він уже подумував, чи не втекти під шумок – коли Звор піднявся з крісла, і блакитні очі його зупинилися на Юстиновім переніссі.

– Іди сюди, – Юстин скоріше прочитав ці слова по губах, ніж почув їх.

Тікати було нікуди. З неприємним передчуттям Юстин підійшов і зупинився за два кроки від Звора.

Очі Вухатого були такими світлими, що здавалися шматочками дзеркала, яке відображало небо, Юстин подумав, що цей ось красивий чоловік із великими, як лопухи, вухами вів в атаку війська, вигравав битви і збирав генералів до себе в намет, і що він, Юстин, мріяв побачити його хоча б раз у житті, перед боєм, хоча б над верхівками списів.

І що у нього був шанс стати з ним урівень. Стати князем. Як дивно; хто б йому сказав вісім днів тому, що він шкодуватиме за княжим вінцем, який відплив просто з рук…

– Чому ти не боровся за перемогу? – запитав Звор.

Юстин не знав, що відповісти. Він уперше в житті розмовляв із Вухатим ось так, віч-на-віч.

– Чи не коняку ти пожалів? – Звор ледь помітно посміхнувся.

– Ні, – швидко сказав Юстин. – Звичайно, ні.

– А чому, як ти думаєш, хороший князь не мусить жаліти коней?

– Я не знаю, – сказав Юстин безпорадно.

Звор якийсь час розглядав його. Потім кивнув:

– Ходімо…

І попрямував до своєї карети. Юстин тягнувся слідом, не знаючи, куди себе подіти, і, мигцем озираючись, шукав шляхи до відступу, однак тікати, як і раніше, було нікуди.

Звор увійшов у карету (двері відчинив і опустив сходинку служник). Юстин забарився.

– Сюди, – сказали з оксамитової напівтемряви. – Іди сюди, невдахо, я тобі щось скажу…

І Юстин уперше в житті вліз у карету. Опустився на м’яке сидіння. Карета рушила, але так легко, що Юстин майже не відчув поштовху.

Звор сидів навпроти. Вітер із відчиненого вікна смикав шовкову фіранку з гербом Червонобрового.

– Так чому хороший князь не мусить жаліти коней? – знову запитав Вухатий.

– А навіщо їх жаліти? – похмуро запитав Юстин.

– От і невірно, – Звор помацав мочку свого величезного вуха. – Хороший князь, як і полководець, обов’язково мусить жаліти коней… Обов’язково. Людей іще так-сяк, але коней – обов’язково. Зрозумів?

* * *

На терасі бив фонтан, у чаші його кольоровими пелюстками плавали червоні й жовті рибки. Герб Червонобрового, вишитий шовком на темній важкій скатертині, був у багатьох місцях закритий денцями тарілок, пляшок і страв.

– Завтра приймеш князювання, – неквапливо говорив Вухатий. – Справи мої тут закінчені… Людей тобі залишу. І порадять, і навчать. Пий. Відпочивай.

– Мені треба дідові звісточку передати, – сказав Юстин. Срібна виделка в його руках була химерно вигнута, і Юстин продовжував згинати й розгинати її, сам того не помічаючи. – Мені треба дідові дати знати, що я живий… І що я князь.

– Ти ще не князь, – Вухатий сьорбнув із кубка. – Ти завтра будеш князь. Ось тоді хоч наказ підписуй, щоб діда твого розшукали і з почестями приставили, хоч сам до нього їдь… Виделку залиш. А втім – гни, твоє право, хоч усі виделки переламай тут, твоє добро, не моє…

І Вухатий усміхнувся. І Юстин зрозумів, що коли зараз не опанує себе – знепритомніє, як товстун Флор перед жабою.

Він підвівся. Похитуючись, підійшов до фонтана. Перехилився через борт і засунув голову до рибок. У воді розкрив очі; дно фонтана було мозаїчним, і на ньому зображено було сцену купання товстом’ясих білошкірих дівчат.

Юстин випростався – крапельки холодної води приємно лоскотали шию, стікали за комір нової шовкової сорочки. Він винувато озирнувся на Звора, однак Вухатий зовсім не був засмучений Юстиновою вільністю – навпаки, усміхався.

– Зроби так, – Звор клацнув пальцями.

Юстин повторив його жест. Звідки не візьмись вискочив служник – і з поклоном простягнув Юстину рушник.

Юстин відчув себе людиною, що проковтнула сонце. Неначе світило м’яко розпирає його ребра, тепла куля зсередини штовхається в груди, маючи намір злетіти хай там що і підняти з собою Юстина. Сховавши обличчя в ніжний ворс княжого рушника, він тільки зараз – через декілька годин – повністю усвідомив, що сталося з ним і що за життя чекає його, починаючи з завтрашнього дня.

Він забере до палацу діда. І, звичайно, він розшукає Аніту – і зробить її княгинею.

Він зрівнявся з Вухатим Звором, на якого мріяв колись подивитися хоч мигцем.

Щоправда, Звор тримає свою долю у власних руках, а він, Юстин, поки що просто ставленик, щасливчик, якому поталанило більше за інших…

Він проковтнув слину, ніби намагаючись угамувати внутрішнє сонце, загнати його нижче, в шлунок. Повернувся до столу; кубок його був повний. Юстин сьорбнув і закашлявся.

– Можна… спитати?

– Авжеж, – кивнув Звор.

– Ці… люди, – почав Юстин. – Бастарди… Арунас… Акір… Флор… Де вони зараз?

Йому здалося, що величезні вуха його співрозмовника трохи ворухнулися.

– А ти як думаєш? – поцікавився Звор.

Юстин мовчав. Йому стало страшно. Внутрішнє сонце стислося в цятку і потемніло, як жаринка.

– Я не знаю, – мовив він повільно.

– Ну ось ти – без п’яти хвилин князь… Де, по-твоєму, вони мусять бути? Якщо мудро, по-княжому, розсудити? Як краще для майбутнього, для країни?

– Мудро, – Юстин опустив голову. – Якщо мудро… то звичайно. Для майбутнього… Щоб усобиць не було. Так. Але розумієте, – він скинув на Звора благальні очі, – адже вони ж ні в чому не винні! Хіба може князь стратити безневинних?!

Звор усміхнувся. Блакитні його очі стали трохи темнішими; Юстину здалося, що він зараз підморгне.

– Звісно, ні, – м’яко сказав Вухатий. – Звісно, стратити безневинних – не діло… Я не помилився в тобі, Юстине, іди відпочивати, завтра важкий день… Іди.

* * *

Він ночував у князівській спальні. І, певна річ, не міг зімкнути очей.

Велично спадали портьєри. Мерехтіли нічні світильники. Пахло трояндовою олією, але не нудотно і душно, а так – ледь-ледь.

Юстин лежав на високім ліжку, під шовковими простирадлами, на пухових подушках, ніби на хмарі.

Думки його були не думки, а картинки. Він бачив обличчя Арунаса – як він тепер? Що відчуває, дізнавшись, що удача в останню мить відвернулася?

Треба буде розшукати його і взяти до себе… радником? Багато ж коваль нарадить. Полководцем? Але ж він, крім дубини, і зброї в руках не тримав… Він злиться на Юстина, він заздрить Юстину, не треба його розшукувати, нехай собі працює у своїй кузні…

Під зімкнутими Юстиновими повіками висвічувались і знову губились у темряві фонтан із золотими рибками, обличчя діда, коли дід дізнається, що Юстин князь, обличчя Аніти, коли ось тут, у цій кімнаті, він обійме її на цих ось перинах…

І він обіймав пухову подушку, тонув у ній обличчям, бурмотів щось нерозбірливо навіть для самого себе, качався в ліжку і розумів, що треба спати, треба гідно пережити цю ніч, адже завтра – церемонія, завтра Звор опустить вінець на його голову і перед усією країною визнає законним спадкоємцем Червонобрового, князем…

Йому здалося – чи полум’я нічних світильників справді захиталось? І звідкись потягнуло раптом холодом, ніби відчинили ляду в глибокий льох?

Він сів на ліжку. Йому привидівся Арунас, який прокрався в княжі покої через потайні двері – з сокирою.

– Хто тут?!

– Я.

Ні, це не був Арунас. Юстин із жаху закрутив головою; в кутку спальні стояла висока фігура, і напівтемрява поруч згущувалася, перетворюючись на темряву.

– Це я, пане майбутній князю, – у голосі Господаря Колодязів була насмішка. – Не лякайся. Я тут за договором зі Звором.

– Нам можна одружитись?! – Юстин спустив із ліжка босі ноги. – Нам – можна? Адже тепер я князь… Аніта…

– Ти ще не князь, – Ос вільно чи мимоволі повторив слова Вухатого. – Будеш князем – завтра… Але спершу я ввійду в твою душу і залишу там червоний шовковий прапорець. Звор заплатив мені – не грошима, звичайно…

– Аніта… Що?!

– Це умова твого князювання. Прапорець у твоїй душі буде невідчутний для тебе, однак ти ніколи не зможеш учинити – або помислити – проти волі Вухатого. Ти був черв’яком, він зробив тебе князем – адже він може розраховувати хоча б на вірність, чи не так?

Юстин сидів, не торкаючись ступнями ворсистого килима. Тонка нічна сорочка повільно прилипала, приклеювалася до холодної мокрої спини.

– Стривайте, – сказав він пошепки. – Але я ж і так буду вірний Вухатому… У мене і в думках не було зрадити його!

– Зараз ти молодий, – заперечив Господар Колодязів, роблячи крок уперед, пливучи крізь хиткий простір, ніби крапля олії поверхнею води. – Нині ти наївний… Твої клятви легкі… і легко забуваються. Прапорець – вічний… Тобі доведеться деякий час дивитися мені у вічі.

– Я мушу впустити вас у свою душу? – із жахом запитав Юстин.

– Тобі нічого боятись. Я тільки залишу там червоний шовковий прапорець. Непомітний, розміром з горіхову шкаралупу. І ти не змінишся ні на волосок, ти залишишся собою.

– Я не впущу вас, – сказав Юстин, відсуваючись назад.

– Але ж ти хочеш бути князем?

– Але я і так вірний Звору! Він нічого не говорив про…

– Звор дуже мало говорить, набагато більше робить. Ти хочеш бути князем?

– Хочу!

– Тоді ти мусиш прийняти прапорець.

Зробилося тихо. Вогники в нічних лампах ледь жевріли.

– А якщо я не прийму? – пошепки запитав Юстин. Темна фігура похитнулася:

– Тоді я піду… Князем стане інший юнак. Його ім’я Арунас, він зараз у в’язниці…

– У в’язниці?!

– Так. А інші мертві, і ти теж будеш мертвий. Тому що мудрий князь ніколи не залишить живим претендента на трон настільки ж законного, як і він сам…

– Це неправда!

– Ти сам сказав про це Звору. Ти сам зрозумів сенс цього жорстокого, не сперечаюся, вчинку… Хто говорив тобі, що бути князем – просто?

– Ніхто не говорив, – сказав Юстин, раптово відчуваючи повний спокій. І – порожнечу.

Господар Колодязів знову ступив уперед – і одним рухом перемістився через усю кімнату, опинившись просто перед Юстином:

– Ти боїшся. Ти злякався. Ти, як дитина, яка вперше побачила лікаря.

– Я не боюся, – сказав Юстин, розуміючи, що бреше.

– Зараз вирішується, бути тобі князем чи черв’яком. Мертвим черв’яком. Думай.

Юстин перевів погляд на вікно. За парчевими портьєрами позначились обриси веж на сіріючому небі, потьмяніла зірка, що всю ніч дивилась у вікно.

Трояндовий запах розтанув, змінившись запахом сирості. Мокрого каменю.

– Я подумав.

– Ти готовий?

– Ні, – сказав Юстин. – Я не буду.

– Не будеш князем?

– Не буду людиною, в чиїй душі побував чужий. Не буду підставкою для червоного шовкового прапорця. Не буду вбивцею своїх братів…

– Значить, ти мертвий. Коваль Арунас – князь.

– Нехай так, – сказав Юстин.

І нічого не відчув.

* * *

У кінці галереї стояв стражник. Юстин відсахнувся; стражник насторожився, але Юстина не помітив.

Ранковий вітер був несподівано холодним. А може, холодним було дихання ями, в яку Юстин нестримно падає?

Він повернувся в княжі покої. Звор передбачив усе – біля кожних дверей поставив варту. Князю, що спочивав на перині, вона не була помітна, але ось утікач, який шукає шляхи до порятунку, не міг відшукати ні мишачої норки, ні щілини. Навіть камінний димар було перегороджено ґратами.

Юстина трясло. Від думки про відкритий двобій із вартою довелось відмовитися – він не настільки спритний і хитрий, щоб напасти зовсім беззвучно, а значить, відразу вдарять на сполох. Утім, думав Юстин, якщо через півгодини вихід не буде знайдено – не минути битви. Краще загинути в поєдинку, ніж чекати розвінчання, таємної страти в якомусь темному казематі.

– Звор, – шепотів Юстин, обхопивши себе за плечі. – Але Звор!.. Усі брати-бастарди – Акір, Флор, Миха, той хлопчисько – всі вони мертві, мертві…

Він розумів, що Звор діє бездоганно правильно. Від такого розуміння хотілося лізти на оббиту шовком стіну.

Господар Колодязів уже передав Вухатому, що Юстин не годиться в князі? Якщо так, то де ж варта? Якщо ні – чого він чекає? Світанку?

На важких дверях не було замків. Юстин не міг навіть зачинитись у кімнаті, прожити в облозі кілька зайвих годин…

Може, він справді злякався, як дитина, побачивши лікаря? Може, ще не пізно все повернути?

Юстин узявся за комір сорочки. Але Звор, Звор… Юстин зберігав би вірність Звору і без прапорця… Зберігав би, життя б віддав за величного воїна; ще вчора ввечері він був у цьому абсолютно впевнений – до того, як дізнався правду про долю братів-бастардів… Але раптом для того, щоб зберігати вірність Звору, і в майбутньому доведеться вбивати, карати, віддавати людожерські накази, що ідеально зіставляються з державним благом, із неписаним законом великої влади…

Юстин рвонув комір, ніби бажаючи висмикнути з себе душу. Гірше, ніж домохранця на груди… впустити в себе шовковий прапорець, що нечутно віддає накази, що проводить невидиму межу, за якою рішення Юстина – вже не рішення Юстина, і все, що з малих років здавалося добром або злом, за цією межею перестає мати значення. Вірність Звору – ось єдине добро за цією гранню. Вірність Звору…

Юстин зубами взявся за кінець простирадла. Рвонув; тканина розповзлася двома широкими смугами. Юстин рвав і рвав, даючи вихід розпачу та образі, скоро простирадло перетворилося на чотири довгі стрічки, Юстин зв’язав їх одну з одною, всі три вузли намочив водою з умивального глечика, вийшла мотузка, придатна для того, щоб спуститися на землю з вікна. Ось тільки вікно забрано ґратами, і замок на них Юстину не зламати. Він знав це, коли брався рвати простирадла, просто йому потрібно було щось робити – щось осмислене, що вказує хоч примарну, але дорогу до спасіння…

Юстин зітхнув. Щільніше зсунув стулки дверей, ременем зв’язав ручки, затягнув як міг міцно. Хоч би так.

Маленькі двері на сходи защепнув ніжкою важкого стільця.

Ліг на ліжко. Простягнувся. Заплющив очі.

Подумав про Аніту. Про ельфушів, про яблука…

Небо за вікном стало зовсім світлим, коли хтось без стуку рвонув двері. Ремінь не дозволив стулкам розчахнутися.

– Еге, – сказали за дверима. І рвонули знову.

Затанцював стілець, ніжка якого слугувала засувом потайних дверей. Хтось рвався до Юстина в гості.

– Відчиняй, – утомлено сказали за дверима. – На коронацію пора, князю.

Стулки сіпнулися знову. На цей раз між ними виявилася щілина; в щілині блиснуло довге лезо, полоснуло по ременю…

Холодні пальці схопили Юстина за зап’ястя. Він ледве не закричав від несподіванки.

– Тримай, – сказала Аніта. – Подивися на сонце!

У кулаці в нього виявився осколок закіптявленого скла. З гострими краями – Юстин відразу ж порізався.

Двері розчинились. Аніти вже не було поруч; Юстин не встиг сказати ні слова, а його вже брали під руки, вже кудись вели, вивели на галерею; небо затягнуте було пір’їнками хмар, низьке сонце ледь угадувалося за сірою пеленою. Ніхто не говорив ні слова, та й потреби такої – про щось говорити – ні у кого не виникало.

Юстина вели через двір – до вежі. Темниця, підвал, туди ніколи не досягають сонячні промені…

Осколок скла все ще був у Юстина в кулаці. Ніхто не завертав йому руки за спину – ніби маючи на увазі, що він сам вибрав свою долю і тепер вільний без примусу йти назустріч смерті…

– Стривайте, – сказав Юстин хрипко. – Одну хвилину… Тільки на сонце подивитися…

Стражники перезирнулися.

– Дивися, – з погано прихованим співчуттям сказав старший.

– Сонця ж немає, – зауважив інший.

– Зараз вийде! – пообіцяв Юстин. – Одну хвилину!

– Нам не можна тут стояти, – сказав старший стражник.

– Але воно зараз вийде! – не здавався Юстин. Спершу ніби іскорка прорвалася за край хмарного покривала. Потім – шматочок диска.

І наступної секунди Юстин побачив світлий небесний круг крізь осколок закіптявленого скла.

* * *

Він лежав на теплій землі, потилиця упиралася в тверде. Цвірінчали коники.

Він полежав трохи – і сів.

Під ним була могила. Не дуже давня. Він схопився; на могильному камені було грубо витесане його ім’я.

Юстин здригнувся і озирнувся.

Так, цю могилу він викопав своїми руками, рятуючись від вербувальників Червонобрового. І вийшло так, що Червонобровий – мертвий, а він, Юстин, який ось уже кілька разів стояв на порозі смерті – живий…

Він подивився на свою долоню. Закіптявленого осколка не було – залишилися тільки порізи і закипіла кров.

За деревами виднілася хата. Юстин спершу пішов до неї, потім побіг. Назустріч йому вискочило цуценя-підліток і спершу загавкало, а потім упізнало; дід, що місив глину в старому кориті, обернувся. Підсліпувато примружився.

Грудки свіжої глини налипли на шовкову княжу сорочку. Дід, що не обіймав Юстина відтоді, як він став дорослим, тепер намертво схопив його в білі обійми, що пахли глиною.