Читать книгу Сонячне коло - Марина и Сергей Дяченко - Страница 3

Пароплав мав причалити о шостій ранку – у Час Півня. Затримавшись у трьох портах, пропахлий димом, кіптявою, гнилими фруктами, дорогими парфумами, тютюном і несвіжою рибою, він прихилився до причальних мішків у порту Кам’яного Лісу о п’ятій годині пополудні. У Час Свині.

Іріс мріяла пройти легендарним містом на світанку, білими вузькими вулицями серед мармуру та бірюзи, торкаючись іще холодних, але вже освітлених каменів, дивлячись на протоку й на море… Але задуха і хитавиця. І запізнення на одинадцять годин. Спускаючись по трапу, вона ледве переставляла ноги.

– Пані Айріс!

Вона здригнулася, хоча голос був доброзичливий і навіть вкрадливий. Акуратний усміхнений товстун простягнув їй руку в тонкій рукавичці:

– Ласкаво просимо! Я Алекс, із цієї хвилини ваш слуга і помічник. Де ваш багаж? Порахуйте, перевірте, у такій метушні легко забути, проґавити, згубити…

Він підхопив важку сумку, в якій лежали черепашки, а футляр із сопілкою вона не віддала – не хотіла випускати з рук. Її валізи вже стояли біля вантажного трапа. Іріс здавалося, що причал під ногами розгойдується.

– Це ваші валізи? – ледь дочекавшись відповіді, Алекс махнув рукою носієві. – Пройдімо, пані Айріс, усе готово, ми вас дуже чекали!

Колишні супутники-пасажири з багажем, дітьми і втомою стояли довгою чергою до чиновника, що перевіряв документи, шльопав печаті, повільно, повільно. Іріс забарилась, та Алекс підхопив її під руку і потягнув уперед:

– Ні, пані Айріс, ви не мусите проходити загальний контроль. Ви прибули на особисте запрошення лорда-регента, прошу вас…

Перед ними розступилася портова варта, Іріс не встигла й слова мовити.

– Я так мріяв показати вам місто одразу після прибуття, – торохтів на ходу Алекс. – Відроджена імперська столиця, я клянусь, вона підкорить ваше серце! На жаль, сьогодні немає часу для екскурсій… А ось і наш екіпаж! Гей хутко вантажте валізи!

Кілька секунд – й Іріс виявила себе у глибині прохолодного просторого екіпажа. Алекс сів навпроти, всміхаючись і бурмочучи водночас:

– Пароплав запізнився на одинадцять годин, це неподобство! Капітана чекає розгляд, можливо, це і зовсім був його останній рейс! Ви втомилися…

– Капітан не винен, – сказала Іріс. – Нас затримували при вході в порти.

– Ах, зрозуміло, пароплави, приписані до Кам’яного Лісу, вічно дратують континентальних щурів, – Алекс усміхнувся ширше. – На континенті воліли б, аби імперія впала, а ми здичавіли. Вони хотіли б, аби на місці нашої столиці залишилася купа каміння, а тим часом… подивіться!

Він відсмикнув штору. Екіпаж їхав вузькою вулицею, як дном ущелини. Будинки з різьбленого каменю діставали до неба – білі, палеві, зелено-бежеві. Пахло морем і лісом. Стовбури величезних сосон виступали просто з каменю, палісадники зеленіли на балконах і галереях, струмки текли мармуровими й мідними жолобами.

Іріс на секунду забула, що у неї болить голова.

– Цьому місту тисячі років! – урочисто проголосив Алекс. – І воно простоїть іще стільки ж! Ніякий бунт, ніяка війна не завадить нашому процвітанню. Темні роки закінчились. Імперія відроджується, єдина і могутня як ніколи!

Екіпаж звернув на іншу вулицю, ширшу, торгову. За склом вітрин блищало дорогоцінне каміння. На гранях дробилося світло. Найяскравіші іскри змусили Іріс примружитись.

– Легендарний ювелірний квартал, – натхненно вів далі Алекс. – Дивіться і розкажіть потім на континенті. Камінь, оброблений нашими майстрами, не сплутати ні з яким іншим. Єдиний погляд, і ви скажете: так, це діаманти з Кам’яного Лісу… Яким прикрасам ви віддаєте перевагу?

– Я не ношу прикрас.

– Ох ні, – він злякано замахав руками. – Ви просто не приміряли справжніх камінчиків. Один погляд, і ви не захочете звідси йти, я обіцяю!

Екіпаж знову звернув. Стук коліс змінився, став тихішим на широкій площі з помостом. Повз вікна проплив закопчений мідний казан в людський зріст заввишки. Алекс із усмішкою засунув штору.

– Тут уже курно, – сказав вибачливо. – На площі правосуддя в будні торгують рибою – ринок для бідняків. Але навіть бідняки в Кам’яному Лісі… Що з вами?

– Це і є казан для страт?

Вона закашлялася, намагаючись очистити горло. Алекс підніс руки, ніби відгороджуючись од її слів:

– Усього лише традиція! Ця штука просто тут стоїть, її давно не застосовують! Але навіть у найтемніші часи, знаєте, тільки найстрашніший злочин… державна зрада, замах на життя імператора… Ох, що ж я, я ж мав передати вам…

Він вийняв із кишені й простягнув їй білий конверт із золотим тисненням. Іріс кілька секунд дивилася на конверт, намагаючись зрозуміти, що з ним робити, поки Алекс не допоміг їй і не зламав печатку. Всередині було запрошення, виписане ідеальним писарським почерком: пані Іріс Май бажали бачити на прийомі лорда-регента в його особистій резиденції сьогодні о сьомій вечора. Час Кота.

– Зараз ми поселимо вас в апартаменти – просто в палаці, з краєвидом на море, – торохтів Алекс. – У вас буде півгодини, щоб опорядитися після дороги… Будь ласка, зверніть увагу: на прийомах лорда-регента завжди буває тепло, навіть жарко. Вдягайтеся легко, як на прогулянку в літній полудень. Допускаються відкриті плечі. Ще одне прохання – не використовуйте парфуми. На прийомах це не прийнято.

Іріс торкнулася долонею скроні:

– Пане… Алексе. По правді сказати, я почуваюся розбитою і зовсім хворою.

– Вам не доведеться виступати, це не концерт! Це прийом! Ви відпочиватимете, розважатиметеся і…

– …І мрію тільки про ліжко. Можливо, лорд-регент прийме мої вибачення…

Вона замовкла, побачивши, як невловно змінилось обличчя її провідника.

– Пані Айріс, – сказав він м’яко. – Це Кам’яний Ліс. Від запрошень лорда-регента не відмовляються. Якщо ви хворі, я пришлю лікаря. Але рівно о пів на сьому ви мусите бути готові, я прийду за вами й особисто супроводжу до резиденції.

За вікном пливла назустріч нова вулиця – кам’яні фасади з білого і червоного мармуру, дерева та квіти, тріскучі водоспади, струмки, що біжали кам’яними руслами. Це Кам’яний Ліс, відсторонено подумала Іріс. Ти мала рацію, сестричко, відраджуючи мене від цієї поїздки.

* * *

Два дні тому, під час останньої стоянки, вона розминала ноги, походжаючи уздовж палуби, чекаючи, поки пароплав нарешті відчалить. Непримітний молодик в одязі портового службовця з’явився, здається, нізвідки:

– Вам лист, пані Іріс…

Вона не чекала листів, і тим більше на борту пароплава. Вона була вражена, звідки службовцю відоме її ім’я, але самовпевнено вирішила, що це слава. Розгорнувши папірець, вона впізнала почерк Лори.

«У нас усе добре, – писала сестра. – Ми переїхали. Людина, яка передасть тобі лист, бажає нам добра. Ми з дітьми любимо тебе, Іріс».

– Що це означає? – запитала вона у посильного. – Що таке – «переїхали»? Куди?!

– У безпечне місце, – відповів той майже весело. – Тобто воно залишиться безпечним, якщо ви, пані Іріс, будете цяцінькою і провернете сяку-таку просту справу в Кам’яному Лісі. А яку – вам повідомлять після прибуття.

Пароплав відшвартувався. Працювали машини, пахло димом і рибою. Між бортом і причалом розширювалася смужка води.

– Хто ви такий?!

Хлопець вирвав у неї з рук листа, перескочив через борт і стрибнув на причальну тумбу. Помахав Іріс рукою:

– Не здумайте тікати, не виконавши доручення! Адже ви любите свою сестру і племінників, еге ж?

Іріс захотілося зістрибнути за ним, зіскочити з корабля, що відвозив її до країни, де за зраду варять у казанах. Але пароплав уже далеко відійшов від причалу.

* * *

В апартаментах її чекала готова тепла ванна. З вікна відкривався краєвид на балюстраду, за якою лежало море, підсвічене низьким сонцем.

Лікар виявився небагатослівним і ненастирливим. Пігулка, яку Іріс спершу не хотіла у нього брати, подіяла майже миттєво, і головний біль відступив. Стоячи біля вікна, вдихаючи теплий вітер, Іріс відчула себе набагато краще. Можливо, думала вона, ті люди – звичайні контрабандисти. Можливо, вони зрозуміють, що я не можу бути їм корисною. Та й що такого жахливого вони мені можуть доручити?

У двері постукали рівно о пів на сьому. Сонце вже висіло над самісіньким горизонтом, а Іріс закладала останню шпильку у волосся.

Як і раніше всміхаючись, Алекс оглянув її з голови до ніг і залишився задоволений:

– Ви чудово виглядаєте. Вас чекає чудовий вечір – легкі закуски, напої, спілкування з приємними людьми…

Він провів її по коридору до дверей, біля яких височіли стражники у темних мундирах, із піками в руках. Іріс внутрішньо підібралась; Алекс, не звертаючи на стражників уваги, відімкнув двері й вивів її на балкон.

Сонце торкнулось обрію. Алекс смикнув шовковий шнур, балкон хитнувся і плавно пішов угору. Іріс мимоволі вхопилася за бортик.

– Цей замок сповнений чудес і секретів, – із самовдоволеною усмішкою сказав Алекс. – Вам сподобається тут, пані Айріс. Нічого не бійтесь, поводьтеся так, як звикли. Будьте собою.

* * *

– Пані Айріс Май! – оголосив церемоніймейстер.

Усі голови повернулися до неї; у просторій залі горіли каміни, хоча зовні було зовсім тепло. Блищали очі, блищало дорогоцінне каміння в мочках вух і на алебастрових шиях; чоловіки і жінки, одягнені зі стриманою розкішшю, дивилися на Іріс із інтересом: вони знали, хто вона така.

Що, коли хтось із них зараз передасть їй послання?!

– Ласкаво просимо, пані Айріс, – літня дама простягнула їй м’яку руку. – Ласкаво просимо до Кам’яного Лісу.

У неї були неочікувано сильні холодні пальці. У волоссі виблискували діаманти.

– Ваш візит – висока честь, – плечистий чоловік у військовому мундирі дочекався, поки Іріс подасть руку сама. – Почувайтесь як удома! Лорд-регент прибуде з хвилини на хвилину.

Вони називали свої імена, вона кивала, потискувала руки і тут же забувала, як кого звуть. Вони побіжно згадували своє становище – урядовці Кам’яного Лісу, державні радники, чиновники з міської управи, аристократи; в кутку пив вино капітан пароплава, на якому приїхала Іріс.

Вона не повірила своїм очам. Капітан тримався осібно, був пригнічений, по обличчю градом котився піт. Може, саме він має «повідомити після прибуття», чого хочуть від неї шантажисти?

Іріс зробила крок уперед, натрапила на його погляд і позадкувала. Ні, він не шукав із нею зустрічі. Він за щось ненавидів її. Іріс згадала слова Алекса: «Капітана чекає розгляд» – через те, що Іріс Май прибула із запізненням…

Слуга підніс келих. Іріс похитала головою. Подивилась у пошуках простої води; гості неголосно розмовляли, розбившись на невеликі групи, здається, втративши до неї інтерес. В їхніх усмішках Іріс бачила тепер вимушеність, навіть нервозність; або їй так здавалося через те, що сама вона хвилювалася дедалі більше?

– Ви втомилися з дороги, – сказала висока жінка років сорока, з волоссям кольору слонової кістки, гладеньким і ретельно укладеним. Кілька хвилин тому вона назвала Іріс своє ім’я.

– Але пароплав запізнився не з вини капітана, – сказала Іріс перше, що спало їй на думку.

– Можливо, – жінка кивнула. – Ви забули, як мене звуть? Тереза, член імператорської ради. Розумію, вам зараз не по собі. Не треба нічого боятися. Всі ми знаємо, що розповідають на континенті про Кам’яний Ліс…

Вона трохи зсунула брови, її обличчя стало жорстким:

– Коли ми задихалися у кривавій каші… і прохали про допомогу, на континенті вдали, що оглухли й осліпли. Мало того – вони таємно підтримували змовників! Бунт готувався задовго, з першого дня хвороби старого імператора. Коли почалася різанина на вулицях, принц Міло зважився на переговори з бунтівниками… на переговори! Ми вважаємо за краще називати це «помилкою» – з поваги до загиблого, хоча це була, звичайно, зрада. І ось, коли здавалося, що все скінчено, все валиться, на вулицях трупи, на площі страти… Бунтівники першими запустили казан і почали варити в ньому незгодних. Уперше за дві сотні років! І знаєте, що ми змогли протиставити варварству і насильству?

– Е-е… Справедливість?

– Ще більше насильство, – відгукнулася вона з м’якою усмішкою. – Чому лорда-регента вважають чудовиськом? Бо він чудовисько. Він став таким, рятуючи імперію. Рятуючи нинішнього імператора, Ференца. Єдина людина змогла збожеволіти настільки, щоб зупинити безумство, і це був…

– Лорд-регент! – проголосив від дверей церемоніймейстер.

Стихли всі розмови. Відчинилися стулки дверей – на галереї, на другому поверсі. Ввійшов чоловік у чорному вільному костюмі, з широкою пов’язкою на обличчі, що повністю закривала очі.

Тереза, а з нею всі в залі, схилились у поклоні. Іріс, яка не звикла кланятися, просто опустила голову.

– Добрий вечір, панове, – сказав чоловік на галереї. – Сьогодні ми зустрічаємо дорогу гостю, Іріс Май, я сподіваюся, ви вже встигли познайомитись.

Він єдиний виголосив її ім’я так, як воно звучало на континенті, а не так, як жителям Кам’яного Лісу було зручно його вимовляти.

Він рушив униз крутими сходинками. Іріс здалося, що зараз він неодмінно оступиться й упаде, але він крокував легко, як зрячий. Гості вишикувалися нерівною шеренгою, лорд-регент ішов повз цей імпровізований стрій, потискуючи руку кожному, напівголосом кажучи кілька слів, вислуховуючи вітання. Пов’язка закривала його лоб, очі й вилиці. Усі трималися так, ніби це була природна річ.

Іріс пошукала очима Терезу – і побачила її серед інших. Лорд-регент якраз підійшов до неї, і Тереза по-дружньому простягнула руку. Він про щось запитав, й Іріс моментально зрозуміла, що мова йде про неї; Тереза всміхнулась і відповіла:

– Ти мав рацію, Ерно.

Лорд-регент повернув голову, Іріс відчула, що її розглядають. Чим він дивиться, подумала вона, відчуваючи, як у скроні починає пульсувати новий біль.

Тепер він ішов просто до неї – через залу, повз гостей, які шанобливо розступилися.

– Із прибуттям, – він простягнув руку без рукавички. Іріс нічого не залишалося, як торкнутися його долоні, сухої та прохолодної.

– Чого ви боїтеся? – запитав він наступної миті, не випускаючи її руки.

– Чудове місто, – не до ладу відповіла Іріс. – Дякую… Ні, я нічого не боюся, мене прекрасно зустріли…

Куточки його губ опустилися донизу:

– У вас болить голова? Запросити лікаря?

– Доктор… уже… дав мені ліки, – Іріс захотілося висмикнути долоню, вона насилу втрималася.

– Ви втомилися, – сказав він повільно. – І вас щось турбує. Сподіваюся, це не я вас налякав?

– Усе так незвично, – Іріс нервово засміялася. – Мені доводилося бувати… на прийомах, але ніколи – в імператорському палаці. Вибачте моє хвилювання.

Він випустив її руку:

– Відпочивайте.

Іріс раптом поспішила:

– Я хотіла ще сказати…

Уже відходячи, він обернувся:

– Що?

– Капітан не винен у тому, що судно запізнилося, – твердо сказала Іріс.

– Дякую, – відповів він після паузи.

Натягнуто посміхаючись, Іріс дивилась, як регент іде до капітана в кутку і, не простягнувши руки, щось запитує. Капітан довго відповідає, і піт блищить у нього на лобі. Пауза; регент киває, щось говорить і відходить; капітан стоїть очманілий, і на обличчі у нього написане колосальне полегшення; він хапає келих із таці слуги, що пробігає мимо, і випиває залпом, утирає піт…

– На прийомах бувають різні люди, – сказала Тереза, що несподівано опинилася поруч.

– Це я сказала лорду-регенту, що капітан не винен, – Іріс усміхнулася ширше, відчуваючи, як натягується шкіра на обвітрених губах. – І він мені повірив.

– Ви благородна людина, – Тереза пригубила від свого келиха. – Але лорд-регент нікому не вірить, він усе перевіряє сам… До речі, ніколи не намагайтеся йому брехати, може вийти недобре.

Регент стояв тепер у натовпі гостей, розмовляв, усміхався – не знімаючи пов’язки.

– Він здатний відчути зраду до того, як вона дозріє і принесе отруйні плоди, – неголосно сказала Тереза. – Тому регулярні прийоми, тому на них запрошують різних людей, впливових і не дуже, тому так жарко… Регент підозрює всіх, щомиті чекає зради – й небезпідставно. Минулого місяця стратили трьох шпигунів…

– Їх зварили на площі?!

– Не вважайте нас варварами, – Тереза скривилася. – Відтоді, як було придушено бунт, казан стоїть порожній і холодний. Як на мене, досить було вислати цих людей, але… Лорда-регента вже не переробити. Який час, такий правитель.

Вона зробила паузу, оцінила обличчя Іріс і заговорила в іншому тоні:

– …Але часи змінюються! Імператор – чудова дитина, ви побачите, розважлива, відповідальна не по роках. Через п’ять років ми отримаємо на троні ідеального государя, мудрого і доброго… Чому ж ви нічого не їсте? Розкішні фрукти, витончений сир, вино дуже легке, скуштуйте.

Іріс похитала головою, сподіваючись, що її гарячковий рум’янець спишуть на спеку.

Ніби відчувши її погляд, регент повернув голову. Покрокував через усю залу, на ходу взяв келих у слуги з таці. Підійшов до Іріс і Терези, пригубив шампанського і зняв пов’язку. У нього були сірі очі, з тих, що змінюють колір залежно від освітлення. І, звичайно ж, він не був сліпим.

– Пані Іріс, – він сховав пов’язку до внутрішньої кишені вільного піджака, – ви не хотіли б вийти на балкон, подихати свіжим повітрям, помилуватися нічним містом?

* * *

На балкон вели двері просто із зали прийомів, і звідти справді відкривався прекрасний краєвид на вогні міста, але віяв такий пронизливий вітер, що Іріс одразу заклякла. І це було до речі: не довелося пояснювати, чому вона так тремтить і цокотить зубами.

Лорд-регент запропонував їй руку, і вона не змогла відмовитися. Спираючись задерев’янілою долонею на його лікоть, проїхала вниз по сходах до внутрішнього двору, де від вітру затуляли стіни. Тут було тепло і тихо, у напівтемряві ледь чутно шелестіла вода.

– Спасибі, що ви погодилися приїхати. Імператор закоханий у вашу музику. Уроки сопілки – те, про що він давно мріє, тим більше від вас, адже ви його кумир… Він страшно самотній у свої дванадцять років, він приречений на владу – і самотність. Ви все ще тремтите?

– Я майже зігрілась.

– Ви вагались, отримавши запрошення. Вас напевно відраджували від поїздки. Що допомогло вам зважитися?

– Я…

Вона зрозуміла, що не знає, що сказати. Мріяла побачити Кам’яний Ліс? Слабка відповідь, мотивація роззяви, він може навіть образитися. Мріяла вчити імператора музики? Солодкава й нещира відповідь. Хотіла потішити своє марнославство? Єдина правдива відповідь, але вимовляти її вголос – безумство.

– Мені приємно, коли людям цікава моя музика. Інтерес молодого імператора… підкупив мене.

Він подивився на неї з повагою:

– Ви вмієте бути чесною, я дуже це ціную.

Акуратно вийняв пов’язку з внутрішньої кишені, зав’язав собі очі, повернув до Іріс сліпе обличчя:

– Ще раз: що вас турбує? Чого ви боїтеся… за кого ви боїтеся?

– Я… ні. Я просто…

Наступної миті Іріс жбурнули на підлогу – на гладенький полірований камінь, різко, грубо, вона придушено охнула, завмерла, скорчившись, інстинктивно прикриваючи голову. Її смикнули вгору, як ватяну ляльку, наступної миті вона виявила себе в ніші стіни, за колючим стовбуром присадкуватої пальми.

– Усе добре, – прошепотів лорд-регент їй на вухо. – Це замах. Не рухайтеся.

Із дерев’яної різьбленої балки стирчала стріла з курчачо-жовтим оперенням.

* * *

Прийом тривав, хоча людей стало наполовину менше. Офіціанти так само розносили напої та закуски. Капітан корабля, на якому прибула Іріс, був такий щасливий і п’яний, що не міг підвестися з оксамитової лави біля стіни.

Тереза зустріла Іріс чіпким поглядом:

– На вас лиця немає. Ви мене лякаєте… що сталося?!

Із бічних дверей виринув Алекс:

– Пані Терезо, лорд-регент просить вас піднятися до нього в кабінет просто зараз… Пані Айріс, я негайно проведу вас у ваші апартаменти.

* * *

У кімнаті Іріс виявила, що футляр із сопілкою пропав.

Вона занервувала. Облилася холодним потом. Викликала покоївку. Та показала їй футляр – у шафі на полиці, на почесному місці; покоївка вирішила навести лад, поки Іріс була на прийомі.

Іріс накричала на неї – негідно, грубо, верескливо. Покоївка почервоніла і пішла. Іріс переконалася, що сопілка абсолютно ціла і черепашки з записами теж на місці. Треба було повернути покоївку і вибачитися, натомість Іріс сіла на край ліжка й опустила руки.

Ще секунда, і замах обернувся б убивством при єдиному свідку. Той, що стріляв у лорда-регента, – як він пов’язаний із людьми, які тримають у заручниках Лору з хлопчаками?

Чи він стріляв зовсім не в лорда-регента?!

Думки ставали абсурднішими з кожною секундою, найкращим виходом було перестати думати взагалі. Іріс обняла футляр із сопілкою і застигла, скорчившись, на ліжку.

* * *

У двері загрюкали кулаками о другій годині ночі – час Кажана. Господар, у якого Ольвін винаймав кімнату, вискочив у самій сорочці, заздалегідь до смерті наляканий: він пережив бунт тут, у місті, і такий ось стукіт у двері означав для нього занадто багато.

На порозі стояли стражники в чорних мундирах палацової охорони. Господар повільно сповз по стіні: безліч разів він бачив це в нічних кошмарах.

– Майстер Ольвін тут живе?

Ольвін маячив на сходах поверхом вище. Господар, не в змозі видати ні звуку, підніс руку і ткнув пальцем: здав, не чинячи опору. Стражник подивився на Ольвіна знизу вгору: вони були ровесниками. Обидва провінціали. Стражник іще не знав, як тягти людину в казан, Ольвін уявлення не мав, що означає стукіт серед ночі.

– Поїдете з нами, – сказав стражник. – З усіма своїми штучками… з цими… з речами!

– У чому його звинувачують?! – придушено пискнув господар. Не розраховуючи на відповідь, так, із доброти душевної. Він по-своєму любив постояльця і дбав про нього, як про рідного сина.

* * *

– Це ти, значить, фаршируєш черепашки музикою, як пироги сиром?

– Так, – сказав Ольвін.

Чотири місяці тому його вже викликали до палацу, щоправда, не посеред ночі. Не цей офіцер, а інший, але в такій же тісній канцелярській кімнаті вимагав від нього «таємниці» – як поміщати музику всередину порожніх черепашок. Ольвін чесно все показав і розповів. Той офіцер нічого не зрозумів – і не дивно: ремесла5 навчаються роками, якщо є талант. Офіцер пригрозив в’язницею, конфіскував резонатор – вартістю, як вулиця у провінції Руді Пагорби, і рідкістю, як величезний алмаз. Конфіскував розчини, співучу сіль, черепашки, срібний камертон. Майже місяць Ольвін жив надголодь, тягаючи на ринку мішки з рибою. Потім йому несподівано повернули все цілим і неушкодженим, а за дві черепашки запропонували гроші, хорошу ціну. Черепашки були – колекційні записи Іріс Май, «Пори року». Ольвін не хотів би їх продавати, але, з огляду на обставини, сперечатися не було про що.

І ось тепер перед ним стояв інший офіцер, раз у раз витираючи блідий спітнілий лоб:

– Ти можеш вкласти туди будь-які звуки? Крики чайок? Собачий гавкіт?

– Так.

– Людське мовлення?

– Так, – Ольвін здивувався, навіщо б так бездарно використовувати таку красиву і складну оболонку. Слова, на відміну від музики, легко записати на папері.

– Тоді швидко, швидко… готуй свої каганці!

Ольвін не сперечався. Розбуди його посеред ночі, як, власне, і сталося, – він завжди готовий приготувати розчин, встановити резонатор, триногу, пальник…

– Ти пояснюй, що робиш! Не удавай із себе розумника, обдурити мене не вдасться!

Велика неприємність у палаці, подумав Ольвін, ця людина налякана і зла. Добре б усе скінчилось, як минулого разу, хоч би мені дозволили піти по-доброму.

– Ось посудина ідеальної форми, я називаю її резонатор, стінки влаштовані так, щоб ловити звук і передавати коливання розчину співучої солі. Ось зародок кристала, поки він росте – звук зберігається в його гранях. Тепер я розігріваю розчин і додаю солі: щоб кристал ріс, насичений розчин має остигати. Вміщую розігрітий розчин у посудину, обережно… а всередину, на тонкій нитці, вміщую зародок. Що ви хочете, щоб я записав?

– Мовлення. Я буду говорити, а ти…

Ольвін кивнув:

– Все готово. Один, два…

– Не командуй! – у розпачі гаркнув офіцер. – Тут я рахую! Один, два, почали!

Ольвін дзвякнув камертоном, у канцелярському приміщенні поплив срібний дзвін. Офіцер роззявив рота. По його очах було ясно, що бідоласі на думку не спадає жодного слова, жодного рядка, жодного судження.

– Хай славиться у віках Кам’яний Ліс! – гаркнув офіцер. – Хай світить сонце над десятьма провінціями та столицею! Хай буде імператор на троні, як сонце в чистому небі, хай не закриють хмари гніву світлий лик його! Хай згинуть кляті бунтівники, чиї імена забуто, а діяння проклято!

Його голос гучно лунав у напівпорожній канцелярській кімнаті. Поверхня соляного розчину в резонаторі ледь помітно вібрувала. Там, усередині, ріс кристал співучої солі, його найтонші грані повторювали і записували хрипке горлання, несамовиті заклинання, прокляття і славослів’я, що не мали сили. Велике диво – записувати звук, думав Ольвін із гіркотою.

Офіцер виснажився. Махнув рукою – все, мовляв. Ольвін дзвякнув камертоном, завершуючи запис. Потім витягнув нитку з розчину – кристал вийшов зовсім маленький.

– Це можна слухати?!

– Ні, – сказав Ольвін. – Поки що ні.

Відповідних черепашок залишилося всього три, йому страшенно не хотілося віддавати їх злим і нещасним людям – палацовим стражникам. Згнітивши серце, він узяв зі столу черепашку; момент заселення кристала – найскладніший, треба відчувати оболонку зсередини, розуміти її душу, сполучати з душею записаної музики. Але музики ж немає – тільки відчайдушний злісний крик. Як пояснити мушлі, що це і є її доля?

Якщо я зараз зіпсую запис, подумав Ольвін, мене вб’ють на місці.

Потрапивши в самісінький центр завитка, кристал стає серцем черепашки. Вийняти його і вмістити новий уже неможливо. За роки учнівства Ольвін погубив сотні кристалів, намагаючись вкласти їх у мушлю, навіть майстер може помилитись, а руки, як на зло, тремтять…

Він видихнув крізь зціплені зуби. Доклав черепашку до вуха: спів моря, далекий вітер, срібний дзвін камертона…

– Хай славиться у віках Кам’яний Ліс! – гаркнула черепашка. Треба ж, яким точним вийшов запис. А з музикою, буває, б’єшся-б’єшся, а виходить плаский, різкий, а то й фальшивий звук.

– Все, – Ольвін віддав черепашку офіцерові. – Я можу бути вільним?

* * *

Він приготувався чекати в канцелярії до ранку, але відповідь прийшла набагато раніше. За десять хвилин офіцер повернувся з п’ятьма стражниками:

– Беріть оце. Оце все! Палиці, пляшки, пальник, триногу… Склянка якщо поб’ється, відповідаєш головою! І оцю скриньку бери…

Стражники в десять рук схопили майно Ольвіна і, мало не стикаючись у дверях, миттю винесли з кімнати. Ольвін стиснув кулаки: від несправедливості хотілося битись.

– Це мої речі!

– А ти теж іди, геть, геть, швидко!

Ольвін остаточно перестав розуміти, що відбувається.

Стояла глупа ніч, до світанку було далеко, але по всьому замку металися вогні. Чужі руки в рукавичках стискали посуд, що до нього Ольвін боявся зайвий раз доторкнутися, такий він був крихкий. Офіцер замикав процесію, гнав Ольвіна перед собою, підштовхував у спину – повз пости, повз приміщення варти, крізь переляканий шепіт слуг. Завилися нескінченні сходи – вниз. Стражники гуркотіли чобітьми та лаялися тихо і брудно. Ольвін щомиті чекав, що пролунає дзвін битого скла, але жоден зі змилених носіїв так нічого і не впустив на крутих сходинках.

Шлях закінчивсь у кімнаті з ґратчастими вікнами. Це була, без сумніву, тюремна камера, причому з найгірших, з вмурованими у стіну сталевими кільцями та ланцюгами, з ледь помітними у темряві огидними пристосуваннями. Прикутий за розкинуті руки, біля стіни сопів стражник. Чи чоловік в одязі стражника. Мундир на ньому був розірваний, обличчя закривавлене. Ольвін глянув на нього, відвів очі й вирішив більше не дивитися.

Стражники, квапливо уклонившись комусь у темному кутку, розставляли речі Ольвіна – як попало. Ольвін не поспішав їх поправляти. В його становищі чим менше вдієш – тим менше зробиш помилок.

Один жест людини в темному кутку – і в камері залишилися тільки прикутий стражник, Ольвін і той, хто віддавав накази. Ольвін кліпнув; обличчя людини в тіні було майже повністю закрите чорною пов’язкою, вільними залишалися тільки підборіддя та губи:

– Я хочу зберегти допит, так щоб його можна було почути заново у будь-який момент.

Ольвін кивнув. Поправив триногу, підготував пальник, дбайливо встановив посудину. Витягнув із найтоншого конверта зародок кристала на нитці. Людина з кутка спостерігала за ним – не очима. Від цього сліпого погляду хотілося сховатись, як від крижаного протягу.

– Спотворення реальності, – пробурмотів чоловік у кутку, звертаючись сам до себе. – Побутова магія. Немає законів природи, щоб вкладати звук у черепашки.

– Музику, – сказав Ольвін.

– Що?

– Музику, а не звук! – Ольвін випростав спину. – Закони природи – закони гармонії. Музика – гармонія у чистому вигляді. Повітря тремтить, сповнене гармонії. Кристал росте, народжуючи новий всесвіт. Немає спотворення реальності! Це природа… це природніше, нормальніше, ніж…

Він затнувся. Чоловік із зав’язаними очима уважно його слухав:

– Ніж що?

– Ніж ваші допити, – сказав Ольвін хрипко. – Ніж усе це… чим займаються люди.

Знову стало тихо. Хрипко дихав бранець під стіною.

– Ти провінціал, і я знаю, звідки, – сказав чоловік із зав’язаними очима. – Руді Пагорби, чи не так? У вашій провінції не було ні різанини, ні страт. Ти, звісно, можеш розповідати мені про гармонію…

Він зняв пов’язку з обличчя. Ольвін упізнав його, і йому стало зле. Він нагрубив лорду-регенту, який до того ж не гребує спускатися у підвали для тортур.

– Якщо соляний кристал покласти у порожню черепашку, він не співатиме – він випаде назовні, – сухо сказав регент. – Подивися на себе: ти маг, а не хімік.

Розумніше було б промовчати у відповідь. Але Ольвін вже не міг зупинитися:

– У різних розчинів різні властивості, щоб зрозуміти це, не обов’язково бути хіміком. Співуча сіль називається так, тому що…

Бранець гучно випорожнився собі в штани. Поверх застарілих запахів кімната наповнилася новим смородом. У Ольвіна слова застрягли в горлі. Він силкувався і не міг зрозуміти, як в одній і тій же реальності можуть існувати «Пори року» Іріс Май і обгиджена людина в очікуванні тортур.

– Гармонія світу, – сказав лорд-регент із кривою посмішкою.

Він встав, двома кроками наблизився до Ольвіна, взяв п’ятірнею за потилицю і примусив подивитися на прикутого:

– Що ти бачиш? Мішок із лайном? А от і ні, це гідна людина… славний воїн. Хоробро бився під час бунту, захищав імператора. Ветеран битви на Палаючому Піку. А потім продався ворогам і став зрадником. Ось обличчя твоєї гармонії. Відчуваєш, як вона пахне?

Ольвіна знудило на кам’яну підлогу.

– Та ти романтик, – лорд-регент обтрусився від бризок. – Почнемо!

* * *

Натикаючись на одвірки, він ледве знайшов вихід із камери. Стражники у коридорі подивилися на Ольвіна – і чомусь запропонували йому води.

Скільки тривав допит? Стільки ж приблизно звучать дві перші частини «Пір року». Хоча від такого порівняння Ольвін відчував фізичний біль.

Він повернувся до камери, коли його покликали, – увійшов, дихаючи ротом. Чоловік біля стіни висів нерухомо на своїх ланцюгах. Крізь тонкі стінки посудини було видно кристал у прозорому розчині – найніжнішого опалового кольору, то як небо, а то як мед.

Ні про що не думаючи, він витягнув запис допиту і перемістив його в кращу черепашку – велику, з білим гирлом і рельєфною спіраллю. Колись Ольвін мріяв, як поїде на континент, знайде там Іріс Май і вкладе її пісню ось у цю черепашку.

Потім його відвезли додому. Ольвін вимився холодною водою, не чекаючи, поки господар нагріє ванну. Впав у ліжко і проспав до вечора.

Увечері господар, радіючи, показав йому доставлені з палацу речі: все повернули! Сіль, склянки для розчинів, триногу, пальник, камертон – і резонуючу посудину, порожню, суху і чисту.

Ольвін криво посміхнувся, піднявся сходами до своєї кімнати, під самісінький дах. Поставив на підлогу посеред кімнати резонатор, отриманий у спадок від учителя, вартістю, як вулиця в рідній провінції, і рідкістю, як величезний алмаз.

Взяв молоток із коробки з інструментами. Примірявся.

Резонатор не винен. Але після того, що прозвучало у підземній камері, тут не може бути музики.

Ніколи.

* * *

За сніданком Іріс принесли лист у конверті з уже знайомою печаткою. Цього разу почерк був не каліграфічний, не писарський, але великий і цілком розбірливий.

«Прийміть іще раз мої вибачення, – писав лорд-регент. – Турбуватися нема про що, стрільця знешкоджено. Я не нагадую, що обговорювати тему замаху не слід ні з ким, особливо з імператором, – не нагадую, бо впевнений у вашій розсудливості».

За кілька секунд текст на папері став танути, поки не зник зовсім.

* * *

Кімната була наповнена світлом: одинадцята ранку, час Коня, ясний сонячний день. За вікнами стояло море, внизу котилися білі вали, беззвучно, далеко. Біля стіни височів стелаж із черепашками; ніде, ні в кого Іріс не бачила такої колекції. У неї самої ніколи не було стільки музичних записів.

Вона обережно взяла одну, найбільшу. Доклала черепашку до вуха. Звук моря. Тихий дзвін… І могутній вступ: тема весни і радості з «Пір року». Іріс відчула, як розпливаються в усмішці сухі губи.

Де і коли було зроблено запис? Вона не могла згадати, її виступи записували багато разів. Але, судячи зі звучання, вона була щаслива того дня. Це щастя тепер лилось їй у вухо.

У сусідній кімнаті кашлянув стражник, й Іріс стямилася. Повернула черепашку на місце. Мигцем глянувши на двері, приклала до вуха другу, потім третю, четверту; всередині звучали струни та мідь і багатоголосий величезний хор. Тут зібрано колекцію музики, можливо, найкращу в світі, але імператор побажав учитися на морській сопілці, а не на флейті й не на лютні, та захотів, аби його вчила Іріс Май.

У хлопчика хороший смак; вона аж почервоніла від самовдоволення, осмикнула себе, перевела подих і відкрила футляр із інструментом.

Морська сопілка важка в навчанні, але в неї прекрасний голос. Походить із моря, як усі ці черепашки на стелажі, але ці, маленькі, зберігають музику. А сопілка, теж черепашка, тільки величезна, – сопілка здатна її створювати.

Химерна спіраль, зсередини піщано-біла, зовні кармінова із сірими та сизими вкрапленнями. Кістяний мундштук. Ряд отворів уздовж завитка – великих і малих. Щоразу, коли Іріс дивилася на це чудо, її обличчя ставало на мить дурнувато-мрійливим. Щоразу вона запитувала себе: хто з нас справжній музикант – я чи моя сопілка?

У ту ж секунду вона згадала про Лору з дітьми і перестала всміхатися. Чи добре з ними поводяться, чи не погрожують, чи не залякують? І найголовніше – як я зможу їм допомогти?!

Вона торкнулася губами кістяного мундштука, пальці лягли на отвори. Сопілка зазвучала; це не був ідеальний звук, у ньому чулося нерівне дихання, напруження та страх, але це була її музика. І, як завжди, музика надала їй сил. Можливо, не всі шляхи до порятунку закриті.

Регент пише, що стрільця «знешкоджено». Убито? Значить, варта не дала йому втекти… Але подумайте, вбивця в самому серці палацу, поряд із покоями імператора – це, мабуть, і є та сама зрада, якої лорд-регент весь час боїться. Ще б якась частка секунди…

Вона опустилася на октаву нижче. Частка секунди там, на балконі, й Іріс усе б виклала регенту, зізналася, що вона шпигун мимоволі, що вона на гачку. Доля її після такого визнання була б незавидна, але головне – Лора з дітьми напевно загинули б. Можливо, стрілець, з’явившись так вчасно, мимоволі врятував їх усіх?

Чи надовго цей порятунок?

Я мушу придумати план, аби негайно покинути Кам’яний Ліс, розмірковувала Іріс. Сісти на пароплав і…

І це погубить сестру.

У сусідній кімнаті гримнули алебардою по підлозі, Іріс перервала гру на середині такту. Відчинилися різьблені двері. Імператор ступив до кімнати – за його спиною маячили стражники. Слідом за імператором увійшов лорд-регент, без пов’язки на обличчі, й безшумно зачинив за собою двері.

Вона чекала побачити маленького хлопчика, «чудесну дитину», закохану в музику. Перед нею стояв підліток, який мав вигляд п’ятнадцятирічного, блідий, із коротким чорним волоссям, із великим ротом і важким поглядом дуже темних очей. Обличчя його було помітно асиметричним – і від того страшливим.

Іріс, забарившись, низько опустила голову, зображуючи уклін. Невідомо, чи помітив імператор її замішання, але лорд-регент зауважив напевно.

Іріс не підводила очей, забувши настанови місцевого етикету, не знаючи, що говорити, куди дивитися, чи слід їй першою вітати імператора, чи, навпаки, не розкривати рота, поки до неї не звернуться. Пауза затягувалася, ставала непристойною, і…

– Це ваша сопілка?

У нього змінився голос. Несподівано тонкі ноти видали хвилювання. Він дивився на інструмент у руках Іріс, і його бліде обличчя перетворилося: загорілись очі. Асиметричні губи розтягнулися у невпевненій усмішці. Іріс зрозуміла: він маленький. Дитинячий навіть для своїх дванадцяти – в тілі майже дорослого юнака.

– Це сопілка, на якій ви граєте «Пори року»?!

– Так, ось вона, – Іріс раптом відчула себе абсолютно природно. – Можете потримати. Тільки обережно.

Імператор узяв інструмент, як батько приймає первістка. Завмер, розглядаючи, обмацуючи, нічого навколо не помічаючи, ніби впавши у транс.

Іріс підвела очі – й зустрілася з поглядом лорда-регента. Той усміхався.

* * *

– Тут найкраща музика з усього світу! Я думав, що чув усе на світі, але три місяці тому Ерно, тобто лорд-регент, роздобув для мене «Пори року», всі п’ять частин!

– Вражаюча якість запису, – сказала вона щиро. – Як вам удалося зібрати таку колекцію?

– Ерно купує для мене у торговців – через посередників, на континенті, вони й гадки не мають, кому продають, – він розсміявся. – От би здивувались, якби дізналися! Вони ж вважають нас людоїдами, всерйоз пишуть, що лорд-регент садист і вбивця, яка вже тут музика… Нічого, через кілька років налагодиться зовнішня політика, тоді я зможу поїхати з візитом на континент і зайти у «Грот», це знаменитий магазин. У них є все – майстри, майстерні, лабораторії, у них кращі записи, справжні…

Він раптом нагадав Іріс старшого племінника. Подібність була миттєвою, але такою сильною, що Іріс захотілося обійняти хлопця і розтріпати на маківці волосся. І тут же вона згадала, що той хлопчик у біді, а цей на порозі величезної влади.

Імператор відволікся від мрій, заговорив знову, швидко, азартно:

– …А в нас у Кам’яному Лісі є один… чоловік, він уміє вирощувати співучі кристали. Божевільний хлопець, навіть не розуміє, як у нього убого все виходить, і продає свої записи таким же простакам… У мене є… де ж? А, ось, є його черепашка, саморобка. Дурниця, звичайно, але для колекції треба. Хочете послухати?

Вона доклала до вуха гладку коричневу черепашку. Шум моря, удар камертона…

Народна мелодія, «Колискова в час Кота». Ксилофон і дзвіночки. Запис не ідеальний. Виконання аматорське, але щире і дуже незвичайне. Іріс не втрималась і дослухала до кінця, а імператор не перебивав її – терпляче чекав.

– Здорово, – сказала Іріс. – Можна… мені взяти це з собою, щоб прослухати ще раз, пізніше?

– Звісно, беріть! А ось іще записи, а ось іще… Беріть скільки хочете! А то, окрім мене, це ніхто не слухає, Ерно плювати на музику…

Він замовк, і в його очах щось миттєво змінилося:

– Мій батько грав на арфі. Чесно кажучи… це він почав збирати колекцію, коли був трохи старший, ніж я тепер. Іще він грав на лютні, на ксилофоні…

Стало тихо.

– Співчуваю, – сказала Іріс. – Я знаю, що він загинув під час бунту.

Імператор задумливо кивнув:

– Так, і мама теж. Вона прекрасно співала. Якби хтось здогадався… зміг… помістити її голос у черепашку, ми могли б і зараз її слухати.

Він знову замовк. Не знаючи, що сказати, Іріс узяла сопілку, і в кімнаті зазвучала тема зими – тема тепла і співчуття.

* * *

Черепашка горлала хрипким людським голосом, крик не припинявся, поки Тереза не відняла черепашку від вуха:

– Чому я мушу це слухати?

– Даремно ти перервалася, – сказав він сухо. – Доведеться починати спочатку і витрачати час.

Із кам’яним обличчям вона знову приклала черепашку до вуха. Шум моря, звук срібного камертона… пауза… крик.

Вона мигцем подивилася на Ерно, той стежив за її реакцією. Іноді, коли він дивився на неї, ось як зараз, крізь його безпристрасне хиже обличчя проступало інше, обличчя хлопчака, з яким вона цілувалася під гуркіт водоспаду – страшенно давно. Вічність тому. І дуже недоречний, зайвий спогад.

Крик обірвався. Черепашка захрипіла й заговорила, швидко і ледь розбірливо:

– Я промахнувся, але інші тебе вб’ють. Ти здохнеш за те, що зробив із моєю провінцією… Адже вони вже здалися! Вони здались, а ти що з ними зробив?! Тепер їхні діти ростуть німі, вони оніміли від жаху! Тобі кінець. Це змова, велика, це павутина, в якій ти муха. Але якщо візьмеш когось живим, як мене, – він не знатиме нічого! Нічого, нічого! Нічого!

Знову крик. Пауза. Звук срібного камертона. Далекий шум моря.

– Мені важливо, що ти про це думаєш, – сказав Ерно.

– Це маячня, – коли їй було страшно, робилися холодними руки, а права долоня ставала і зовсім як лід. – Такій величезній змові нізвідки взятися. Немає… опори, ти ж усе вичистив. Усіх. Поруч тільки вірні. Цей чоловік, можливо, і не брехав, але він сам обманювався.

– Як ти вважаєш, – запитав він задумливо, – каральний похід на Щасливий Острів був непотрібним звірством – чи стратегічно виправданим актом залякування, який у результаті врятував багато життів?

Вона мовчки пораділа, що він дивиться на неї без пов’язки на очах.

– Він був виправданим звірством… Ерно… Навіщо ти записав допит?

– Щоб ти його потім почула.

– Навіщо?!

– Бо мені важливо, чи дійдеш ти того ж висновку, що і я.

Вона підібралася; його манера всіх навколо випробовувати і перевіряти дратувала багатьох, але вже її він міг би позбавити цих екзаменів.

– Цей чоловік… не мав шансів тебе вбити. Стріла летить занадто довго. Або змовники тебе зовсім не знають… а це навряд. Або тебе не збиралися вбивати.

– Тоді чого вони хотіли? – він усміхнувся краєчками губ. У неї заболіло серце: ця усмішка будила заборонені спогади. І знову недоречно.

– Відвернути увагу, – просто сказала Тереза. – Я не розумію, від чого, і це мене турбує.

– Не «від чого», – пробурмотів він. – Від кого… Дякую, Терезо. Ти мені дуже допомогла.

* * *

Після обіду Алекс повіз її на екскурсію по місту, з обов’язковим візитом в ювелірний квартал. Хоч як намагалась Іріс відкрутитися, м’яка наполегливість Алекса не залишала їй шансів. Простіше було б домовитися з припливом на океанському узбережжі:

– Це справа нашої честі, пані Айріс. Варто вам побачити усі ці камінці зблизька – і ви тут же забудете, що не носите прикрас!

Я ні на секунду не відійду від провідника, – твердо сказала собі Іріс. У тих людей, хоч ким би вони були, не буде шансу ще раз зі мною зв’язатися.

– …Зверніть увагу, це справжній музей! Голубчику, відкрий-но для нас іще оту вітрину…

У величезному магазині, окрім прикажчика, Алекса, Іріс і стражника біля дверей, нікого не було. Спалахували камінці, текли застиглими струмочками золото і срібло, Алекс майже силою змушував Іріс приміряти то один набір, то другий, то третій. Щоразу із дзеркала на Іріс дивилася нова жінка; врешті-решт вона захопилася цією грою, навіть виявила слабку ініціативу, вказавши на намисто, яке їй чимось сподобалося. Не минуло й секунди, як намисто було упаковано в різьблену шкатулку:

– Не здумайте сперечатися, пані Айріс! Лорд-регент зніме з мене голову, якщо ви не приймете подарунка! До речі, на завтрашній музичний вечір, де ви гратимете, – ви ж не відмовитеся надіти обновку? Вона приголомшливо личить вам!

Ні про який музичний вечір її ніхто не попереджав. Дізнавшись про це, Алекс зробив великі очі:

– Це формене неподобство, вам мусили надіслати запрошення! У нас є ще кілька годин до часу Свині, що б ви хотіли побачити в місті?

Він набрид їй зі своєю безцеремонністю і нав’язливою опікою.

– Я хочу побачити чоловіка, який наповнює черепашки музикою. Він іще тримає магазин, як я зрозуміла.

– Черепашки? – Алекс на мить забарився. – Гм… Це не магазин, це крамничка на нижньому базарі, не надто вдале місце. Там повно сміття і голодранців.

– Їдьмо, – сказала Іріс.

* * *

Не так уже й багато сміття, у будь-якому порту більше буде. А людей справді багато, хоча торговий день вже закінчувався, багато крамничок зачинялись. Іріс насторожено озиралася – вона вже пошкодувала про своє рішення. У цій штовханині може ховатися хто завгодно, за нею можуть стежити, це простіше простого – вона вирізняється серед натовпу. Добре, що є супроводжуючі – Алекс, кучер, охоронець. Іріс намагалася не відставати від них ні на крок, та вони й самі не дозволили б.

– Де ж? Десь тут, – бурмотів собі під ніс Алекс. – Ця крамничка куди поділася? А, ось… ось, пані!

Іріс побачила акуратну маленьку крамничку. На дерев’яній дошці над входом була намальована морська черепашка, і нижче криво приклеєно рукописне оголошення: «Розпродую крамницю. Все по двадцять монет». Жінка-городянка і дівчинка років п’ятнадцяти пошепки сперечалися біля входу:

– …у тебе вже є співуча черепашка!

– Але мені ж мало однієї! Ну давай же зайдемо, там є «Танці восьминога»…

– Не здумай слухати цю погань! Будь-яка музика – трата часу, грошей, розпуста, безсоромність, що вона дає порядній жінці?! Ні-ні, ходімо, й не проси…

Вона потягла дівчинку геть від прилавка. Іріс, провівши їх поглядом, зробила крок, другий до входу…

Відтіснивши її і навіть не помітивши цього, до крамниці увійшли двоє чоловіків. Алекс подивився на Іріс із тривогою: хіба вона не бачить, що місце невідповідне? Залишатися тут – значить наражатися на обрáзи, і що накажете робити?! Іріс заспокоїла його поглядом і ввійшла слідом за безцеремонними візитерами.

– Ольвіне! – з порога крикнув перший, високий і неосяжний. – Я знайшов покупця, візьме все оптом.

– Сто монет, – сказав другий, щуплий і швидкий як батіг. – Просто зараз.

– Твоє, – сказав крамар. – Забирай.

Високий, блідий, дуже молодий, але з погаслими очима, він стояв над столом, на якому горою лежали черепашки, – тут не менше півсотні, подумала Іріс. За найнижчою ціною – не менш як тисячу монет.

– Ні, я це куплю, – вона не впізнала свого голосу.

Зробилося тихо. У тісній крамничці на неї дивилися четверо чоловіків: Алекс, що проковтнув язика. Обидва покупці – як на говорячу вошу. І крамар – поглядом людини, яка щойно отямилася від важкого кошмару.

– Я купую всі записи, – сказала вона, інтонацією нагадавши всім і собі, що вона – вільна мешканка континенту, якій ніхто не сміє наказувати. – Дві тисячі за все. Пане Алексе…

Вона обернулася до провідника, той витріщив очі:

– Але…

– Ви хотіли зробити мені подарунок? Оце він і є. Видайте гроші господареві, а мені, будь ласка, упакуйте черепашки…

Вона знову подивилася на крамаря. Той стояв і дивився, вона не змогла витлумачити цей погляд і розгубилася.

Чуже життя, чужі звичаї. Вона втрутилася в хід подій, нічого до пуття не розуміючи, навіщо вона це зробила? Навіщо нарешті їй купа кустарних черепашок із народними піснями?!

– Що ти мені голову морочиш, – сказав щуплий покупець, розвернувся і вийшов. Другий поспішив за ним усією своєю тілесною масою і мало не вибив одвірок:

– Та зажди… Це казна-що… Ми так не домовлялися…

Крамар стояв нерухомо і зачудовано дивився на Іріс.

– Так пакуйте ж черепашки, – вона починала нервуватися. – Пане Алексе, оплата готова?

– Для вас безкоштовно, – хрипко сказав крамар. – Пані Іріс Май.

* * *

Іріс Май, жива, непристойно юна, сиділа в його крамниці, одну за одною прикладала черепашки до вух, ставила Ольвіну запитання і сяяла очима, слухаючи і дивуючись.

Звичайно, він пам’ятав походження кожної черепашки: щось купував і вимінював, щось записував сам. Він розповідав їй, як цілодобово чекав у порту і хвилювався, що посередник купив не те, розбив товар при вантаженні або втік із грошима. Як розшукував музикантів і платив їм: хтось грав на свищику посеред базару, хтось на арфі в салоні для знаті. Він показав їй особливий трюк: дві черепашки з однією мелодією; якщо прикласти їх одночасно до вух, буде чутно об’ємний звук.

Вона слухала. Він дивився на неї, і йому здавалося, що він бачить дивний, небувалий, прекрасний сон.

Її супутники були незадоволені, особливо товстун в оксамитовій куртці. Той кілька разів заглядав до крамниці, все наполегливіше даючи зрозуміти, що візит затягнувся. Іріс не звертала на товстуна ніякої уваги.

– …Ксилофон і дзвіночки? Я вже чула схожий запис. Хто виконавець?

– Я.

– Ви музикант?!

Він мало не провалився під землю. Іріс Май поглядала на нього, здивована й зраділа, і питала у нього, ремісника, простака і крамаря: «Ви музикант?»

– Я аматор, – Ольвін прочистив горло. – Розумієте… Музики на світі набагато менше, ніж порожніх черепашок. Коли це усвідомлюєш… нічого іншого не залишається, як заново її створювати… музику, я маю на увазі. Вже як вийде, з чого вмієш.

– Мені дуже подобається ваше виконання, – вона дивилася чесними бузковими очима, він був вражений, який же у них незвичайний колір. – Інструменти прості, мелодія теж, але ви музикант. Це чутно з декількох тактів, і не сперечайтеся, я професіонал.

Вона забрала черепашку від вуха, простягнула Ольвіну, ніби запрошуючи його в свідки. Черепашка була тепла, вона зберігала тепло шкіри Іріс Май і її запах.

– Що з вами? – вона всміхалася.

Обережно і повільно, ніби боячись, що мана зникне, Ольвін притиснув черепашку до вуха. Ніколи знайома мелодія не звучала для нього з такою силою; в пісні, яку він колись вигадав і зіграв, тепер відкрився щемливий смуток і така ніжність, що Ольвін тремтів усе дужче.

Іріс Май дивилася на нього вже без усмішки. В її очах було здивування.

– У нашій провінції, – сказав він ледь чутно, – квіти на пагорбах розпускаються один раз, навесні. У них білі, сині, бузкові пелюстки та пухнасте жовте серце. Вони цвітуть, і закохані гуляють на пагорбах ночами, нічого не помічаючи, окрім зірок і квітів. Усього через кілька днів сонце випалює землю до попелу, до бурого пилу. Я хотів зберегти… спробувати… зробити хоч щось для цих квітів. Зіграти їх.

Тепер в її очах з’явилися сльози. Ольвін похолов:

– Я вас образив?!

– А ви… можете замкнути двері? – запитала вона тремтячим голосом.

Натикаючись на стільці, він пройшов до дверей, відсунув фіранку. З зусиллям піднявши дерев’яну стулку, поставив в отвір, засунув засув:

– Так?

Вона кивнула:

– Я просто не хотіла… щоб Алекс знову сюди з’явився і нас перервав.

– Чому ви плачете?

– Не знаю, – вона всміхнулася крізь сльози. – Дайте мені ще що-небудь послухати з вашого. Тільки ксилофон, чи є щось іще?

– Є дерев’яна дудка. Зараз…

Він наспіх приклав до вуха черепашку, аби переконатися, що не помилився. Так, це була мелодія, яку він придумав колись у корчмі й пам’ятав, як веселилася публіка. Йому аплодували, корчмар намагався найняти його музикантом на кожен вечір…

Іріс слухала. Ольвін дивився, затамувавши подих, як рожевіють її губи. Як у такт пісні здіймаються й опадають груди. Там, у завитку черепашки, співала, повискувала, заливалася дудка – зухвала, метка, бігла по краю фальші, ніколи не скочуючись за грань. Життя, веселощі, смак жіночих губ, солодкість, гіркота – все змішалося…

Він встав. Перетнув кімнату. Тепер його й Іріс Май розділяли кілька кроків, а вона слухала дудку, щоки розчервонілися…

– Відійдіть!

Ольвін відсахнувся. Вона дивилася на нього люто, щоки горіли. Черепашка недбало лягла на стіл до решти:

– Це не музика. Це цирк на потіху юрбі.

Вона мигцем подивилася на замкнені двері; у цьому погляді виявилося щось, від чого в Ольвіна зробилося кисло в роті. Він задкував доти, поки не наткнувся спиною на стіну:

– Але… це такий жанр…

Вона мовчала. Ольвін прокляв власну дурість.

– Такий жанр, – повторив він безнадійно. – Вибачте, це було нетактовно з мого боку.

У замкнені двері забарабанили:

– Пані Айріс?!

Ольвін заплющив очі. Зараз вона холодно попрощається й піде. От і все.

– Зачекайте трохи, – підвищивши голос, відповіла вона.

– Але…

– Зачекайте! – повторила вона владно.

Ольвін знову подивився на неї. Іріс Май думала про своє, розглядала щілинисту дерев’яну стелю і черепашки на столі. Пауза затягувалася.

– З духовими у вас не виходить, – сказала вона задумливо. – При тому, що техніка майстерна. Ви не пробували струнні?

– У мене дуже короткі пальці.

Вона встала, перетнула кімнату, зупинилася навпроти:

– Покажіть.

Він розчепірив п’ятірню.

– Звичайні пальці. Вам пішла б мандоліна. Навчіться грати тремоло, це цілком у вашому характері…

Здається, вона іронізувала.

– Я пробував, у мене не вийшло, – сказав він із важким серцем.

– Пробували? – її бузкові очі трохи потемніли. – Можливо, залишилися записи?

– Ні, – відповів він твердо.

Вона зсунула брови:

– Просто не хочете мені показувати, чи не так?

– Не хочу.

– Не довіряєте?

Він мовчав.

– Ну гаразд, – вона зіщулилася, ніби від холоду. – Давайте тоді, напевно… Упаковувати покупки, а то мій супровідник – він же збожеволіє. Одімкніть, будь ласка, двері…

Він ступив до виходу й обернувся через плече:

– Це довгий запис.

– Ви ж продали мені всі свої черепашки, – сказала вона прохолодно. – Я послухаю на дозвіллі.

– А цей не продав.

– Он як?

Він зціпив зуби. Підчепив лезом ножа дошку в кутку, вийняв зі схованки черепашку, тьмяну зовні, з чорним глянцевим гирлом:

– Не продається. Даю послухати один раз.

Вона глузливо посміхнулась – і прийняла черепашку з його рук.

* * *

Коли пролунали перші такти, їй захотілося забрати черепашку від вуха і висміяти його… Або дати ляпаса. Ніхто не сміє перегравати «Пори року» Іріс Май!

Але вона слухала далі. Й далі. І ще. Він відкривав для неї те, що вона побачила колись і забула. Захопившись, вів мелодію вбік, можливо, в пагорби, залиті квітами, але щоразу дбайливо повертав на місце.

Десь тарабанили в двері, Алекс благав відімкнути, вона кричала, не віднімаючи черепашки від вуха, щоб її чекали. Чекали. Чекали.

Пір року, як відомо, п’ять. Зима, весна, літо, осінь і тлін – час між осінню та зимою, коли старе життя закінчено, а нове ще не настало. Іріс слухала музику тепла і співчуття, надії й радості, задоволення і спокою, музику невиразної тривоги – і музику смерті з надією на воскресіння. Вона слухала із заплющеними очима. Слухала, кусаючи губи. Слухала, дивлячись на Ольвіна: той сидів навпроти, блідий і нерухомий, як шматок мармуру.

* * *

Вона забрала від вуха черепашку. На шкірі залишився червонуватий відбиток.

Ольвін укотре прокляв себе: не треба було дозволяти їй це почути. Простіше розпороти собі живіт і викласти кишки на загальний огляд.

– Ольвіне, – сказала вона. – Я хотіла б зіграти з вами дуетом.

– Що?!

Йому захотілося зловити цю хвилину в резонатор, виростити кристал, вкласти в черепашку і зберегти назавжди.

– Ви не просто музикант. Ви… я схиляюся.

Вона встала, і він підхопився теж. Вона зробила крок до нього:

– Де ваші інструменти? Резонатор, розчин, кристали? Давайте зіграємо дует і запишемо його… скажімо, завтра? Я привезу сопілку, а ви приготуйте все для запису. Еге ж? Що з вами?!

– Я не можу, – сказав Ольвін.

Йому здалося, що з найвищої вершини він летить у найглибшу холодну яму.

– Вибачте, але… я більше не можу записувати музику.

Вона розглядала його, тривожно, зі співчуттям:

– У вас щось трапилось? Чому ви розпродали крамницю? Вибачте, що я не здогадалася спитати одразу.

– Ні, нічого, – він силувано всміхнувся. – Резонатор… він розбивсь, а новий я вже не дістану. Значить, прийшов час щось змінити в житті… Вибачте, але я теж не здогадався запитати одразу: а як ви взагалі опинилися в Кам’яному Лісі?! До нас зазвичай ніхто не їздить…

Вона забарилася на частку секунди:

– Делікатне запитання, але, ймовірно, це не таємниця: імператор захотів, щоб я дала йому кілька уроків. Я приїхала на запрошення лорда-регента.

* * *

У нього застигло обличчя. Просто-таки за кілька секунд перетворилося на дерев’яну маску. Іріс злякалася:

– Вам зле?!

– Нічого, – сказав він хрипко. – Значить, ці люди з вами – слуги лорда-регента?

Вона кивнула, вже розуміючи, що в чомусь помилилась, і болісно намагаючись зрозуміти, чи можна щось виправити.

– Вам краще піти, – сказав він глухо. – Я зараз спакую черепашки.

Він відімкнув двері, відсунув фіранку. Рухаючись повільно, як у товщі води, поставив ящик на стіл посеред кімнати: ящик був повний пакувальної стружки.

– Ольвіне, – вона все ще шукала вихід. – Поясніть. Ви так ненавидите лорда-регента?! Але я ж не служу йому, я викладаю музику дитині!

– Ви… належите іншому світу, – він болісно підбирав слова. – Тут Кам’яний Ліс. Ви приїхали – і поїдете…

Напевно, у неї теж змінилось обличчя, позаяк він оцінив її реакцію і заговорив швидше:

– Я вам дуже вдячний, пані Іріс. За те, що ви слухали… і назвали мене музикантом. І запропонували зіграти дуетом. Але… Знаєте, в наших краях у рибалок є байка про величезну медузу, здатну прибирати подобу дівчини і заманювати хлопців – у прибої біля порожніх берегів. Хлопці тягнуться обіймати її, а вона кричить їм у вухо одне тільки слово. Тоді вони проживають сто років мук за одну секунду і вмирають.

– Яка… моторошна і мерзенна легенда.

– Дехто вважає, що це правда. Але… Розумієте, я не можу ненавидіти лорда-регента. Він для мене – неможлива в нашому світі річ, ніби як… крик медузи. Тому я обманюю себе, я переконую себе, що його немає… або він далеко. Якщо ви приїхали на його запрошення – і вас теж немає. Я вас не бачу. Я вас не слухав. Я вас не зустрічав.

Він говорив, а руки його рухались, упаковуючи черепашки в ящик серед полотна і стружок. Алекс знову з’явився в дверях і був цього разу налаштований рішуче:

– Пані Айріс, сутеніє, ми мусимо їхати негайно!

– Можна вантажити, – вона вказала на ящик.

Кучер і стражник удвох винесли важкий вантаж. Алекс чекав її, вона махнула рукою:

– Я буду за хвилину! Дочекайтеся біля екіпажа!

– Я зобов’язаний супроводжувати вас.

– Може, ви надінете на мене повідець?!

Вона нервувалась і не вибирала виразів. Алекс вийшов – він теж хвилювавсь і злився на неї.

Ольвін стояв серед порожньої крамниці. Підлога була всипана пакувальною стружкою, на столі лежав гаманець із грошима – з моменту, коли Алекс із дзвоном опустив його на стільницю, Ольвін до нього так і не доторкнувся.

– Візьміть ці гроші, – сказала Іріс. – Купіть собі новий резонатор. Ви маєте рацію: музики набагато менше, ніж порожніх черепашок.

Вона вийшла, відсмикнувши портьєру, і була вражена, як змінилося повітря: стало холодно. Від моря наповзав туман. Екіпаж чекав за сто кроків, кучер і стражник, ледь помітні в серпанку, вантажили покупку в багажне відділення. Алекс роздратовано крокував помітно спорожнілим ринком, Іріс майже не бачила його, тільки чула гуркіт черевиків по бруківці.

За її спиною мовчала колишня крамниця співучих черепашок. У Іріс було відчуття, ніби вона залишає палаючі руїни рідного дому. Дивно, зважаючи на те, що ще сьогодні вдень вона й гадки не мала про існування цієї крамниці.

Вона зупинилася. Майже зробила крок, аби повернутися. Туман згустився так, що Іріс здалося, ніби в обличчя їй тицяють мокрою ватою. Алекс вже добрався до екіпажа і лаяв за щось кучера, не добираючи слів, – зривав злість…

Їй затиснули рот іззаду – широкою долонею в рукавичці. Іріс забилась, її здавили міцніше, знерухомивши, майже повністю перекривши повітря:

– Тихо! Все в порядку, сестра і племінники здорові… Кричатимете?

Вона похитала головою, наскільки дозволяв захват. Її відпустили. Навколо стояла стіна туману – ліхтарі на екіпажі були ледь помітні. Вона обернулась і мигцем побачила обличчя під насунутим капелюхом, наполовину закрите високим коміром:

– Ми патріоти Кам’яного Лісу, нам усього лиш і потрібно, щоб імператор почув нас.

У неї перед очима з’явилася рука в рукавичці зі світло-бежевою черепашкою на долоні:

– Покладіть на полицю з іншими записами, нехай імператор знайде. Не намагайтеся прослухати самі, якщо спробуєте, ми обов’язково дізнаємося. Треба говорити, що ми тоді зробимо з вашою сестрою і племінниками? Ні?

Черепашка була рельєфна, колюча, дуже холодна.

– Вам нічого не загрожує, – ледь чутно сказав чоловік із туману. – Ніхто не запідозрить. Лорд-регент – чудовисько, але імператор – невинна дитина. Дайте йому шанс! Зробіть це – допоможіть собі, сестрі, Кам’яному Лісу… всім! Врятуйте нас, пані Айріс!

…Тільки в апартаментах, залишившись на самоті, вона розтулила долоню. Черепашка нагрілася в її руці; на шкірі залишилися синюваті вм’ятини від «ріжків» уздовж завитка.

* * *

– Мій лорде, пані Айріс Май побажала відвідати крамницю, де торгують черепашками. Вона знала про цю крамницю заздалегідь. І таке враження, що вона знає і крамаря! Вони розмовляли, як рідні…

– Дуже добре, Алексе. Нехай за цим крамарем приглядають. Але тихо, щоб не злякати.

– Буде зроблено, мій лорде.

* * *

Тепер у нього був власний інструмент, який трохи поступався сопілці самої Іріс. Правду кажучи, ця морська сопілка була навіть занадто хороша для учнівства: широке гирло, чудовий об’ємний звук. Природно, звук витягувала Іріс: у імператора, незважаючи на всі його старання, сопілка хрипіла і похрокувала в руках.

Він сів на підвіконня, дивлячись на море, колисаючи сопілку в натруджених руках. Це був чудовий момент, аби непомітно підкинути на полицю чужу черепашку, але Іріс проґавила його.

– Не засмучуйтеся. Щоб добре зіграти просту гаму, треба тренуватися кілька місяців.

Він сумно дивився на неї, в його погляді був сумнів і щось іще, чого вона не могла зрозуміти.

– Скажіть, – почав він, – адже у мене вийде коли-небудь… Не так, як ви, але хоча б… щоб вийшла справжня музика?

– Звичайно, – сказала вона палко. – Обов’язково. Якщо тільки ви не закинете заняття…

– Ніколи не закину! – він дивився із вдячністю, ніби Іріс зняла з його душі величезний тягар. – Я клянусь, ніколи не закину… але… може, ви залишитесь у нас… надовше?

Іріс обережно всміхнулася. Хід розмови перестав їй подобатися.

– Ні, я не можу залишитися, – сказала вона якомога м’якше. – Але я обов’язково повернуся… скоро. Чотири дні на пароплаві – не такий уже й довгий шлях.

У двері просунулася суха мордочка камердинера, за його спиною маячила варта:

– Ваша величносте, дозвольте нагадати, що час уроку…

Імператор різко обернувся:

– Тут я вирішую, коли минув час!

Камердинер, здається, розчинився в повітрі. Іріс опустила очі.

– Ой, вибачте, – сказав він зовсім іншим голосом. – Ви ж не втомилися? Просто скажіть, коли стомитесь, і ми закінчимо. Ненавиджу камердинера, він такий настирливий…

Іріс кивнула, намагаючись не дивитися на нього.

– Я б не хотів, щоб ви їхали, – сказав він і прокашлявся. – Але у мене і в думках не було… вас затримувати. Я розумію. У вас, напевно, є сім’я… на континенті?

Іріс подивилася йому у вічі. Імператор мав пригнічений вигляд, але жодної задньої думки в його запитанні не було. Іріс закусила губу:

– У мене є сестра… старша. Її звуть Лора. У неї два сини.

– А… чоловік? Вас багато хто має любити, домагатися…

– Немає.

– Це сумно, – сказав він після паузи.

– Але чому?! У мене є музика…

Він про щось глибоко замислився:

– Ви вчите племінників грати на сопілці?

– Ні, вони не хочуть. Їм більше подобається кататися в човні та рибалити.

– Діти, – сказав він із дивним виразом, – рідко розуміють, що насправді цінне.

Він знову видивився на море. Іріс проґавила ще один чудовий шанс непомітно підкинути черепашку.

– Якби у мене був брат, – сказав імператор, дивлячись на білі гребінці внизу. – Або сестра. Все було б інакше. Ми б грали разом, гуляли по галереї, ходили на шлюпці…

– Чому б вам не знайти друзів? – сказала вона, не встигнувши подумати, піддавшись співчуттю. – У членів імператорської ради напевно є діти, та й просто… можливо… діти добропорядних городян?

Він подивився на неї засмучено: звісно, вона нічого не розуміла у тутешніх реаліях.

– На жаль, ні, – сказав він дорослим голосом. – Мене хочуть убити. Хлопчик, дівчинка, дорослий, друг… Будь-кого можна шантажувати. Будь-кого можна залякати, і він підкине отруту в мою склянку… Тому я сиджу під замком.

Іріс ніби ненароком взяла хустку і заходилася протирати сопілку – щоб захопити себе дією, щоб руки не тремтіли.

– Ви гадаєте, я фантазую, – сказав він докірливо. – Але це правда. Йдеться не просто про майбутнє… про саме існування Кам’яного Лісу.

Він встав і пройшовся кімнатою, змахнув рукою, розрізаючи повітря, ніби щось комусь забороняючи.

– Так, – він зупинився, зціпив зуби, на блідих щоках заграли жовна. – А ви з сестрою – ви дружите? Ви близькі люди?

– Дуже, – сказала Іріс, вдячна йому за зміну теми. – Вона мене виростила… майже як мати. Ми рано осиротіли.

– Розумію, – сказав він пошепки. – Я теж… я знаю.

Тоді Іріс не витримала й обняла його – зворушливу дитину, самотнього сироту. Він у першу секунду зіщулився, ніби його ніхто не торкався раніше, а потім раптом обійняв її у відповідь, але зовсім не по-дитячому, не синівськими обіймами.

Вона нарешті витлумачила вираз, із яким він раніше на неї дививсь, і їй стало страшно. Вивільняючись, вона відштовхнула його, неделікатно, майже грубо.

Серце гуркотіло у вухах. Щоки горіли. Вона була ідіоткою, сліпою дурепою, вона помилилась і не уявляла навіть ціну цієї помилки. Перший її погляд був – на двері.

– Не йдіть, – сказав він благально. – Я все розумію, я ж не божевільний. Не бійтеся, будь ласка, я знаю, як поводитися. Просто це все музика…

Вона не знаходила слів.

– Не йдіть, – повторив він. – Розкажіть… що-небудь. Як вам сподобалося наше місто?

– Воно прекрасне, – Іріс відійшла до протилежної стіни, намагаючись дихати рівно й глибоко, всім своїм виглядом показуючи, що нічого не сталось. – Я бачила… вулиці, площі, ювелірний квартал… Я зустріла чоловіка на базарі, у нього крамниця, черепашки, народні пісні. Але виявляється, він і сам грає! Ксилофон і дзвіночки, пам’ятаєте? Його звуть Ольвін. Якщо десь у Кам’яному Лісі і є справжній музикант…

Вона перервала себе. Імператор дивився спідлоба, куточок його рота поїхав донизу:

– Ксилофон і дзвіночки…

Він підійшов до стелажа, безпомилково вибрав черепашку Ольвіна, широко відчинив вікно, впускаючи в кімнату вітер і гул шторму, і, розмахнувшись, кинув черепашку в хвилі.

* * *

Увечері вона грала в приймальні для гостей, чиї імена й особи згадувались їй дуже смутно. Нове діамантове кольє здавалося страшенно холодним, важким, давило на шию.

Лорда-регента не було серед слухачів. Іріс напружено чекала, що він з’явиться, але час ішов, звучала одна мелодія за одною, а лорд-регент барився, відвернений, можливо, державними справами. У залі було багато варти – майже непомітної на галереях і, навпаки, підкреслено-надійної, з алебардами, біля дверей. Тут два дні тому стався замах на головного державного сановника, думала Іріс. Чому ці люди тримаються так, ніби нічого про це не знають?

Слухачі були прихильно-байдужі, перемовлялися, пили вино, виходили з зали й поверталися; хтось аплодував із більшою ретельністю, хтось ліниво склеював долоні на секунду, щоб тут же розняти їх і продовжити перервану бесіду. Іріс змусила себе зосередитися на музиці, ввійти в сопілку, сховатися в сопілці; кращі спогади її дитинства, прогулянки з сестрою світлим лісом, зелені схили, з яких вони скочувалися стрімголов по черзі, всі ці дні були розчинені в мелодіях, і вона відтворювала їх нота за нотою.

Потім Тереза, яка сиділа у першому ряду, попросила її зіграти «Пори року». Після перших же тактів Іріс упізнала в своїй музиці виконання Ольвіна. Вона повірила голосу, нечутному для інших, підкорилася його волі й зламала колишню тему, вибудовуючи мелодію заново. У залі стихли розмови – ці люди розбиралися в гармонії, як риба у феєрверках, але не могли не відчути сили, яка струмувала цієї миті від Іріс і від її сопілки.

Вона закінчила фрагмент, перевела подих – і побачила імператора на галереї, у щільному кільці охоронців. Він дивився на Іріс, в його погляді був той самий вираз, який тепер до смерті її лякав.

У перерві вона стала свідком сцени, для її вух не призначеної. Тереза крижаним тоном порекомендувала імператору покинути залу, той спокійно і владно нагадав їй, що вона – всього лише слуга трону. Тереза пішла, не глянувши на Іріс. Стражники продовжували тримати імператора в кільці.

– Я прийшов вас послухати, – він силувано всміхнувся Іріс. – Ви грали «Пори року» не так, як раніше. Чому?

– У вас… чудовий слух, – сказала вона сухими губами. – Я рада, що ви прийшли на концерт.

– Дехто намагався мене утримати, – він недобре оглянув обличчя стражників із витріщеними очима. – Мені не можна вільно ходити по власному палацу… Ідіть геть! Це наказ імператора!

Стражники вагалися частку секунди. Потім один із них, слабка ланка, відступив, і за ним позадкували інші. Іріс і імператор залишилися самі на широкій галереї – знизу долинали голоси із зали. Навпроти тягнулася глуха цегляна стіна. Іріс озирнулася, відразу згадавши стрілу з курчачо-жовтим оперенням.

– Це може бути небезпечно, государю. Бунтівники…

– Не пролізуть же вони прямо до палацу!

– Можливо, – вона говорила з навіяння, ніби ступаючи по тонкому льоду, – ці люди намагалися коли-небудь… зв’язатися з вами…

Він глянув здивовано:

– З якого дива? П’ять років тому вони хотіли використати мене як маріонетку на троні. Тепер я їм потрібен тільки мертвий.

І все це ти знаєш від лорда-регента, подумала Іріс.

– Але, можливо, вони ще спробують щось до вас донести… Подати свою точку зору…

– Точку зору?! – він глянув так, що їй стало по-справжньому страшно. – Бунтівники хочуть відмовитися від двох провінцій! Це не точка зору, це зрада, за яку слід варити живцем! Ви… так ви просто…

Він хотів сказати «дурепа» або навіть «зрадниця».

– …Ви нічого не знаєте про наш світ!

У кінці галереї зазвучали кроки. Через плече імператора Іріс побачила лорда-регента, за його спиною штовхалися стражники.

* * *

Відступати їй нікуди. Завтра під час уроку вона залишить непримітну черепашку на стелажі в кімнаті для занять. Імператор обов’язково знайде її й захоче прослухати незнайомий запис. Що він зробить потім?

Він піде до лорда-регента. Тоді Іріс викриють, схоплять і звинуватять… у чому, в шпигунстві? Вона, звичайно ж, розповість усе як є, але до цього часу Лора з дітьми буде в безпеці… напевно.

Обличчя імператора, коли він вимовив слово «зрада», стояло у неї перед очима. Бунтівники даремно сподіваються, що він здатний прислухатися до якихось їхніх доводів. Імператор повністю під впливом лорда-регента… Навіщо Іріс знати історію бунту, навіщо заглиблюватись, адже вона завжди уникала політики?!

«Відмовитися від двох провінцій». Для Іріс це нічого не означає. Але заради своєї правди люди готові варити супротивників у казанах – і бути звареними.

Її пальці бігали по завитку сопілки. На страшенній глибині, куди не дотягнеться жоден нирець, жив равлик і сто років ріс разом зі своєю черепашкою, а потім помер. І порожню черепашку підняли на світло, випалили кислотою поверхню, відполірували гирло і прорізали клапани на місці хітинових голок. Смерть равлика набула нового змісту – вона звучить.

Що буде з моєю сопілкою, подумала Іріс із раптовим страхом. Коли мене стратять… Чи зможуть ці люди зрозуміти, наскільки дорогоцінна саме ця черепашка і наскільки вона тендітна? Раз жбурнути в роздратуванні об стіну – і звуку немає. Однієї тріщини досить.

Можливо, змовники підібрали вірний підхід до юного імператора? Вони далеко не дурні… знайшли ж вони слова для Іріс, ту ниточку, яка обов’язково спрацює, якщо за неї смикнути. Чи є у хлопчика така ниточка? Пам’ять про батьків? Іще щось?

Тоді він не побіжить до лорда-регента. Той не влаштує розслідування. Іріс залишиться гостею, а не полонянкою в цьому палаці, і через місяць, як домовлено, виїде додому, зустрінеться з Лорою і обійме племінників…

Завтра, сказала собі Іріс. Я залишу черепашку із записом на полиці в кімнаті для занять. Лора б зробила для мене те ж саме.

* * *

Він зіграв гаму від початку й до кінця, без фальші. Пальці тремтіли, в рухах не було плавності, але… Що ж він, тренувався без відпочинку – вчора, позавчора, ночами?!

– Просто не розумію, як це можливо, – сказала вона чесно. – Навчитися грати гаму за два дні – не в людських силах.

– Ви мені лестите, – сказав він сухо.

Трутизна між ними нікуди не поділась, але вона бачила, що її оцінка йому приємна.

– Я, щоправда, нічого не знаю про ваш світ, – сказала вона після паузи. – Прошу пробачити мені, якщо чимось ненароком вас образила, государю.

– Мене звуть Ференц.

– Я знаю.

– Ну так і називайте мене Ференц… Ви не можете мене образити. Я… справді багато займався ці дні. І ночі. Щоб камердинер не доніс Ерно, я тренувався без звуку… перебирав пальцями, затримавши подих, дотик. Я хочу навчитися грати… до того, як ви поїдете.

– Квапливість шкодить мистецтву, – сказала вона занадто сухо і повчально. І, щоб виправити враження, всміхнулася: – Коли-небудь ми зіграємо разом.

– Коли-небудь, – сказав він майже по-старечому, з глибокою гіркотою. – Я розповім вам про наш світ… щоб ви зрозуміли. Ви пам’ятаєте, що мої батьки загинули під час бунту?

– Як я можу забути!

– Але ви не знаєте, чому вони загинули. Батько погодився ввести бунтівників в уряд, скликати так зване народне зібрання, дати двом провінціям автономію – Кременю і Щасливому Острову. Він зрадив імперію, поставив нашу батьківщину на грань катастрофи.

– Але бунтівники, – мовила Іріс, – не повірили йому і тому вбили?

– Хто сказав, що його вбили бунтівники?! Його вбив Ерно, своїми руками, щоб не ганьбити його дотиком ката.

Іріс мовчала. В її вухах наростав дзвін, як від далекого камертона. Імператор дивився на неї, граючи жовнами, і вона не могла відвести погляду.

– А він знає, що ви знаєте? – хрипко спитала Іріс.

– Він сам мені сказав. Коли я підріс трохи.

– І…

– Він убив мого батька, рятуючи його честь і батьківщину. Інший вихід означав би ганьбу і загибель Кам’яного Лісу. Такий був час. Зараз усе змінилося – мені можна бути добрим, бо Ерно врятував країну. Мені можна бути милосердним, бо Ерно нікого не жаліє, він і мене вбив би, якби я став зрадником… Тепер давайте розбирати нову вправу.

…Поки імператор, заплющивши очі, намагався витягти із сопілки чистий, не сиплий, не різкий, не тремтячий звук, Іріс потихеньку вийняла черепашку з сумки і поклала на полицю до іншої колекції.

Черепашка вляглася там на перший погляд непомітно – але, кинувши на неї другий погляд, імператор обов’язково зацікавиться. А якщо й ні – це вже не турбота Іріс. Вона виконала те, що їй веліли.

– Завтра я зіграю гаму вперед і назад із заплющеними очима, – пообіцяв імператор.

І не дотримав слова.

* * *

– Пані Айріс, сьогодні уроку не буде.

Алекс зупинився на порозі кімнати, і був він незвично похмурий.

– Але чому? – вирвалось у Іріс.

– Імператор погано почувається.

– Що з ним? Він хворий?!

– Уроку не буде, – повторив Алекс. – Будь ласка, залишайтеся у своїй кімнаті. Лорд-регент, можливо, захоче поставити вам кілька запитань.

– Про що?!

Алекс пішов.

Вона захотіла вийти на балкон, але двері виявилися замкненими на ключ. Хто їх замкнув, покоївка?! Іріс пройшлася кімнатою; що з імператором, що з ним могло статися? Не від того ж, що він прослухав цю черепашку?!

Вхідні двері знову відчинилися – без стуку, чого ніколи не бувало раніше. Якщо до того Алекс був похмурий – тепер він був вражений і не міг опанувати себе.

– Пані Айріс, ходімо… Я дістав розпорядження щодо вас. Будь ласка, візьміть сопілку і всі ваші черепашки…

– Урок усе-таки відбудеться?

– Ні.

У мовчанні вони пройшли коридором. Правоохоронців було вдвічі більше, ніж зазвичай. Ліфт опустив їх на десять поверхів униз, далі Алекс повів її незнайомою частиною палацу – похмурою, чорною, з безліччю ґратчастих дверей і вікон-щілин.

Ще один ліфт, теж униз. Алекс кілька разів намагався заговорити й обривав себе – у нього дерло в горлі.

– Я, правду кажучи, сам не розумію… Ймовірно, лорд-регент хоче вам щось показати… або когось показати… раніше такого ніколи не було. Я не чекав такого наказу…

– Якого наказу?!

– Зараз ви про все дізнаєтесь…

Стражники біля кожного повороту. Важкі двері відчинились і зачинились. У ніс ударив огидний запах – вогкість, піт і ще щось, від чого волосся ворушиться на голові. Іріс захотілося негайно бігти з цього місця – бігти стрімголов.

– Сюди, будь ласка…

Вона пригнулась, аби увійти в низькі двері з кам’яним склепінням. Тут не було вікон, тільки свічки та факели. Біля стіни, прикутий за руки, стояв Ольвін – чоловік, який показав їй «Пори року».

– Та що ж ви творите?!

Вона кинулася до прикутого, стражники перехопили її за лікті обабіч.

– Цей чоловік узагалі ні в чому не винен! Ні при чому! Ви, шкуродери, кати, відпустіть його негайно!

– Тихіше, пані Іріс, – сказали у неї за спиною.

Вона обернулася. Лорд-регент, із пов’язкою на очах, стояв, спершись об спинку залізного крісла:

– Тихіше. Не треба кричати завчасно.

Вона спробувала опанувати себе:

– Цей чоловік ні в чому не винен.

– Що це?

Регент простягнув руку – на долоні лежала черепашка, навколо завитка вилися гострі шипи.

Іріс опустила плечі.

– Звідки черепашка? – тихо запитав регент. – Її передав вам цей чоловік, майстер на ім’я Ольвін?

– Я купила у нього цілу партію! Тому що він розпродавав крамницю, бо…

– І ви залишили її на стелажі в кімнаті для музичних занять?

Від звуку його голосу в неї віднімалися ноги. Піт струменів по спині під шовковою блузою. Вона пошкодувала, що не стрибнула з балкона в море ще сьогодні вранці.

– Що ж ви мовчите?

Вона не могла говорити через спазм у горлі. Не могла видати ні звуку. Минула довга хвилина.

– Я можу все пояснити, – сказала Іріс. – Це не те, що ви думаєте… Усе не зовсім так. Вони взяли в заручники мою сестру і племінників…

Лорд-регент дивився на неї, не очима:

– І заради сестри та племінників ви підкинули цю річ імператору. Подивимося…

Він підійшов до прикутого Ольвіна. Той мовчав і, не відриваючись, дивився на Іріс. Лорд-регент приклав черепашку до його вуха.

Спливали секунди. Ольвін спершу часто задихав, потім трохи розслабився, глибоко вдихнув, облизав губи:

– Варіації для флейти і барабана.

Лорд-регент ривком відняв черепашку. Секунду повагавшись, почав слухати сам. Обличчя його під пов’язкою не мало виразу.

* * *

– Це не та черепашка, яку мені веліли підкинути! Зовні вона схожа, але всередині флейта і барабан. Це дійсно одна з тих, що я купила у Ольвіна. А ще одну черепашку мені передав чоловік на вулиці…

В її кімнаті панував розгром. Іріс говорила і нишпорила руками серед стружок у ящику.

– …Я подумала: якщо всередині замку є підглядач… покоївка, прислуга… На око ніхто не відрізнить ту черепашку від цієї. Вони люди, переконаються, що я виконала їхнє доручення, звільнять сестру і племінників… Ось вона.

Лорд-регент узяв черепашку. Потримав на долоні. Зняв пов’язку з обличчя; у нього були запалені нездорові очі:

– І що там, по-вашому?

– Звернення до імператора. Вони хочуть перетягнути його на свій бік.

І нагадати, хто вбив його батька, додала вона беззвучно.

– Тоді навіщо такі складнощі? – лорд-регент дивився на неї. – Чому ви просто не зробили, як вони наказали, і не підкинули імператору цю черепашку?

Іріс мовчала.

– Вам розв’язати язика?

– Я пожаліла… Ференца. Він дитина. Він переніс таке… і продовжує з цим жити. Я не хотіла, щоб він… знову через це проходив. Робив якийсь… жахливий вибір.

Лорд-регент підкинув рогату черепашку на долоні – і зловив:

– Йому доведеться зробити жахливий вибір, не раз і не двічі… Тому що він імператор, і це його обов’язок. А я сподівався…

Він на мить замовк. Саркастично скривився:

– Я сподівався, що темні часи минули назавжди і хлопчик тепер може грати на сопілці.

– Він здоровий? – у Іріс дедалі сильніше паморочилось у голові. – Просто скажіть, так чи ні!

– Він здоровий, – лорд-регент посміхнувся. – Але дуже злий, бо я його замкнув. А він хоче займатися музикою… і він любить вас.

Їй не сподобалася його інтонація.

– Я був такий радий, – сказав він повільно, – коли ви погодилися приїхати. Я бачив, який він був щасливий ці дні. Ви дуже багато йому дали, чого я дати ніколи не зможу. Я хотів би, щоб він був іншою людиною – не такою, як я. Для процвітаючої, мирної, доброї імперії потрібен мудрий і милосердний правитель, покровитель мистецтв. У мене зовсім немає музичного слуху… А музика ж вчить милосердя?

Іріс мовчала.

– По місту повзуть чутки, – сказав він з кривою посмішкою. – У палаці сум’яття. Базікають, що імператор чи то мертвий, чи то помирає. Бунтівники повірили, що їхній план спрацював, і піднімають повстання. А мені тільки того й треба.

– Який план?

– Ви хочете це послухати? – він простягнув їй черепашку на долоні. Іріс потягнулася до мушлі, не замислюючись, адже втрачати було нічого…

Лорд-регент відступив, відводячи руку:

– Дурепа! Там усередині болісна смерть, яку вони передали імператору вашими руками, ви – державна злочинниця, пані Іріс Май, винна у замаху на життя імператора. Варта!

Загуркотіли чоботи.

* * *

– Панове, я розкрив змову. На жаль, масштабну. На превеликий жаль…

У залі імператорської ради зібралися всі, кого Тереза давно знала: зневажала, цінувала, поважала, використовувала. Вісім чоловіків і чотири жінки сиділи за круглим столом-підковою: у кожного було постійне місце. Коли вони увійшли до зали, на столі перед кожним кріслом уже стояв келих із білим вином, а Ерно, теж із келихом, у невимушеній позі стояв біля порожнього трону.

– Я мушу назвати ім’я зрадника. Призначити імператорський суд і кару – на площі, в казані, за традицією. Але сьогоднішній зрадник зробив для імператора і для країни занадто багато. П’ять років тому, під час бунту, він був одним із тих, хто врятував імперію.

Навіть на дні океану ніколи не буває так тихо.

– З поваги до колишніх заслуг цю людину я не ганьбитиму судом і стратою. Перед кожним із вас стоїть келих… зараз ми вип’ємо разом. У келиху зрадника швидка отрута. Це легка смерть. Мій подарунок.

Знову непритомна тиша.

– Але, Ерно, – сказала Рея, найстаріший член ради, сива й округла, як морська черепаха. – Змова – це занадто серйозно! Особисто я хотіла б почути, у чому полягають звинувачення, який вигляд мають докази… врешті-решт, вислухати цю людину!

Він зняв пов’язку. Обвів співрозмовників червоними безсонними очима:

– Той, кого я маю на увазі, може зараз встати, зізнатись, і ви його вислухаєте. Отже?

Тиша. Вальтер, беззмінний воєначальник і командувач флоту, поклав важкі долоні обабіч свого келиха:

– Я сподіваюсь, Ерно, що ти не збожеволів.

– Ні. Після того як… зрадник нас покине, я надам вам і свідчення, і докази.

– А якщо ти помилився?! – знову подала голос Рея. – Чи не занадто пізно подавати докази – після смерті обвинуваченого?!

Тільки ці двоє не бояться говорити з ним, подумала Тереза. Решта мовчать, як ошпарені миші, й судорожно питають себе: а раптом це я винен? А раптом я завинив і сам того не знаю?!

– Нікчеми, – сказала вона вголос.

Усі погляди звернулися на неї. Вона встала, стискаючи в руці келих:

– Яка ж дорога вам шкура, статус, блага… але не ваша країна. Яку веде у прірву божевільний узурпатор!

– Тереза?! – видихнули одразу кілька осіб.

– Все, за що ми боролися п’ять років тому, за що загинув принц Міло і десятки тисяч людей, – усе це спущено у вигрібну яму! Я зрадник? Ні, ось зрадник, – вона подивилася лорду-регенту просто у вічі, на це потрібна була вся її сміливість, але боягузкою вона ніколи не була. – П’ять років тому в нас був шанс. Ви пам’ятаєте, якою ціною далася нам перемога? Громадянська війна, розруха, епідемія, голод… Ми перемогли бунтівників! Ми поклялися, що з руїн імперії постане нова могутня країна – республіка! Ми домовилися, що поділимо владу, ми, сильний уряд, при якому імператор – красива ширма… Чи не так?! Озирніться навколо. Де сильна республіка? Де наш уряд?!

У неї дерло в горлі, але вона відчувала натхнення. Щось схоже, напевно, відчуває Айріс Май, коли стоїть на сцені зі своєю сопілкою.

– Він диктатор! – вона підвищила голос. – Хто загрожував його владі – того він звинувачував у змові з бунтівниками і відправляв у казан! Він – імператор, а ви нікчеми! Члени імператорської ради?! Боязкі маріонетки!

Її рука здригнулася, вона мало не розхлюпала вино:

– Поверніть гідність, убийте його хто-небудь, заради своєї країни… Я поаплодую з того світу!

Вона притиснула келих до губ. Вино наповнило рот, холодне, солодкувате. Вона пила жадібно, сподіваючись, що кожен ковток буде останнім, побоюючись, що горло зведе судомою…

Ерно дивився на неї. Ніколи раніше вона не бачила в його очах стільки гіркоти.

Тереза впустила спорожнілий келих, він розлетівся на друзки, і знову зробилося тихо. Тереза тупо дивилася на осколки – і не відчувала нічого, окрім підступаючого остраху.

У цій тиші Ерно зробив ковток зі свого келиха:

– Пийте, панове. Вино гарне.

– Навіщо? – після паузи запитав Вальтер.

– Щоб ви почули її зізнання. Реє, у вас були запитання? Запитуйте.

– Ти обіцяв їй легку смерть, – повільно сказала Рея.

– А я обдурив, – він знизав плечима. Вийняв із кишені й поклав перед собою маленьку морську черепашку: – Тут дар, який Тереза, руками своїх підручних, послала імператору. Терезо, ти розуміла, що мене вбити не вдасться, й вирішила вбити дитину?

– Це не дитина, – сказала вона хрипко. – Це джерело твоєї влади. Це перешкода між проклятою, злиденною, жорстокою країною і нашою справжньою батьківщиною.

Вони дивилися на неї, ніби вперше бачили.

– Але гинуть же сотні дітей, – сказала вона, вдивляючись в їхні обличчя. – Просто сьогодні, від голоду, побоїв, від злиднів. Хто має захистити їх? Хто, якщо не ми?! Зрозумійте, це закон історії – той, хто стає у неї на шляху, помирає. Хто вбив свого кращого друга?! – вона знову подивилась Ерно у вічі й, здається, відчула слабину. – Ага, принц Міло був поганим володарем! І ти прибрав його, рятуючи імперію! А тепер заради порятунку батьківщини імператор мусить зникнути! Він останній у роду, на ньому перерветься династія! Кінець імператора – кінець регентства, кінець регента і його диктатури!

Вони відводили погляд. Нічого, подумала вона з раптовою надією. Я зародила в них сумніви. Я підштовхнула до дії, і моя справа не пропаде. Чим яскравішою буде моя кара, тим краще.

– Я готова йти в казан, Ерно Безокий, – вона вимовила вголос кличку, яку він ненавидів.

– Тоді бери, – він простягнув їй черепашку на долоні.

Вони зустрілись очима.

Давним-давно, багато життів тому, вона цілувала недосвідченого хлопчиська, а він не знав, як правильно цілуватися.

* * *

– Знаєте, Ольвіне… крик медузи не легенда, він існує насправді.

Ґрати їхніх камер були розділені вузьким коридором. Якби не Ольвін – Іріс би тут збожеволіла.

– Технічно це неможливо.

– Що неможливо технічно? Величезній медузі перетворитися на дівчину?!

– Записати у черепашку цей крик. Уявіть, ви налагоджуєте резонатор, нагріваєте розчин, додаєте солі… Даєте початок запису, камертоном. Медуза кричить, і… поясніть: хто потім помістить кристал у черепашку? Якщо ви вже померли?

– Не знаю, – зізналась Іріс.

Вони втратили лік дня і ночі. Їсти їм давали часто, багато, приносили сир, хліб, масло, овочі, але у Іріс зовсім пропав апетит. Ольвін їв: життя, схоже, не балувало його різносолами.

– Ольвіне?!

– Я тут…

Вона піднялася навшпиньки і простягнула руки крізь ґрати. Він зробив те ж саме. У центрі коридора, над кам’яним жолобом, над смердючими калюжами їхні руки торкнулися, дотяглися, вчепились одна в одну.

– Вони вас випустять, – сказала Іріс. – Усім зрозуміло, що ви ні при чому. Я… доб’юсь, я вимагатиму, щоб вас випустили!

Ґрати впивалися в плечі та груди.

– Дякую, – сказав Ольвін. – Але й так усе… непогано виходить. Сонце спалює квіти, але вони мали мужність пробитися. Вони пам’ятають, як цвісти. Я пам’ятаю, як уперше вас побачив… Мені не страшна будь-яка страта. А ви – ви не бійтеся! Вас вони, звичайно, відпустять, ви ж із континенту, за вас заступляться. Вони не зважаться вас зачепити.

– Тоді, – сказала Іріс, – вони просто зобов’язані випустити нас обох. Ми поїдемо… тут вам робити нічого. Я познайомлю вас із сестрою… і з племінниками. Ми зіграємо дуетом, зробимо запис…

Його крижані пальці почали зігріватися в її руках.

Вона хотіла іще щось сказати, але цієї миті в кінці коридора загуркотіли кроки.

* * *

– Пані Іріс Май. Чи вірно, що, піддавшись шантажу, ви прийняли з рук якоїсь людини черепашку із записом з наказом підкинути її імператору?

– Так.

– Чи усвідомлюєте ви, що взяли участь у змові, спрямованій проти імператора, і в замаху на його життя?

Судова процедура проходила дивно – у порожній залі або скоріше кімнаті. Чоловік, якого Іріс бачила вперше, ставив їй запитання, лорд-регент стояв біля вікна, спиною до допитувача й до Іріс, але тут же, біля дальньої стіни, на високому стільці сидів імператор і, здається, зовсім не заглиблювався у те, що відбувається.

– Все не так, – сказала Іріс і змусила себе всміхнутися. – Так, мене намагалися втягнути у змову. Але я знайшла вихід, я обдурила шантажистів. Імператор… талановитий, він обов’язково навчиться грати на сопілці. Я б мріяла продовжувати уроки… якщо це можливо. Ференце, мені треба було все розповісти із самого початку, але я боялася за життя сестри та племінників. Я знайшла вихід! Я підмінила черепашку! Я приїду додому, побачу сестру живою та неушкодженою й тоді повернуся, ми знову почнемо займатися, попереду багато роботи…

– Імператор прийме рішення, – сказав допитувач. Лорд-регент дививсь у вікно і навіть не обернувся.

– Послухайте, – Іріс злякалася, що втратить голос і не встигне сказати головного. – У в’язниці сидить Ольвін, який не має до всього цього ніякого відношення. Він не винен! Ту черепашку мені передав зовсім інший чоловік! Ви мене чуєте чи ні?!

Хлопчик щось написав на аркуші паперу і віддав допитувачу. Той запитально подивився на лорда-регента: з таким же успіхом можна було питати поради у кам’яної статуї.

– Е, – допитувач підніс папірець до очей і тут же відсунув подалі. – Імператор виносить вирок… стратити як державну зрадницю.

Цієї миті лорд-регент нарешті обернувся, але на обличчі в нього була пов’язка, і прочитати його вираз було неможливо.

* * *

– Ольвіне?!

Камера навпроти була порожня.

– Куди ви його повели? Ви його випустили, так?!

Стражники пішли. Її голос лунав тюремним коридором, ніхто не відповідав. Іріс металася від стіни до стіни, силоміць змушуючи себе сподіватися: випустили. Випустили на свободу.

Потім надія померла, а Іріс вибилася з сил, опустилася на солом’яну підстилку і закрила обличчя руками.

У далекій темряві замерехтіли смолоскипи та застукали кроки. В Іріс волосся стало дибки: людей було багато. Значить, конвой, кати, вона не чекала, що страту призначать так швидко.

Люди зупинилися. Першим, біля самих ґрат, стояв імператор – кут його рота тягнувся донизу, очі запали, сховались, як під опущеним забралом. І він здавався дуже дорослим цієї миті, років вісімнадцять, не менше.

Іріс насилу підвелася.

– Ідіть геть, – сказав імператор, і ті, хто стояв за його спиною – стражники і камердинер, – зникли в темряві коридора.

– Імперія. Дорожча. За батька, – він стояв за ґратами і дивився їй у вічі. – Честь дорожча за життя. Ось чого навчив мене Ерно. Я б краще руку собі відрубав… ніж тебе засуджувати. Але заради імперії, згідно із законом, тебе треба стратити.

– Він тебе замучить, – сказала Іріс. – Він погана людина, жорстока… страшна. Як можна вірити тому, хто вбив твоїх батьків?!

– Він людина честі, – сказав імператор. – А ти з іншого світу. Я не зможу тобі пояснити.

* * *

Вона заснула на соломі, в уривчастім сні їй бачилася Лора і племінники. Вони гуляли зеленими схилами, і поруч був Ольвін – Іріс чула його голос, але ніяк не могла побачити, скільки не вертіла уві сні головою.

Коли з двох ворогуючих сторін обираєш середину – будь готовий дістати подвійний удар у відповідь. Я не врятувала їх, думала Іріс. Я не врятувала себе. Я погубила Ольвіна просто тому, що опинилася поруч. По заслузі ж мені.

Минуло сто років, а може, день. Знову з’явилися стражники – і цього разу точно за нею. Вона голосно й твердо попросила дати їй можливість причепуритися перед стратою: укласти волосся, вмитися, перевдягнутися.

– Не було наказу, – відгукнувся начальник варти.

Її повели довгим коридором, угору, у вузький двір, закритий з усіх боків. Небо вже світилось. Іріс схопила ковток повітря, що пахло морем. Колись вона мріяла пройти легендарним містом на світанку, білими вузькими вулицями серед мармуру та бірюзи, торкаючись іще холодних, але вже освітлених каменів…

Перед нею опустили підніжку тюремної карети. Екіпаж рушив. Вікна були наглухо закриті. Іріс намагалася згадати, скільки часу котиться карета від палацу до площі Правосуддя. П’ятнадцять хвилин, двадцять? Стільки ж часу звучить тема весни з «Пір року»…

Вона принюхалася: крізь щілини проникав запах багаття, дим від сирих дров. Неподалік збирався натовп – вона слухала голоси, тупіт ніг і коліс, дзвін. Іріс двома руками, як могла, пригладила волосся.

Карета повернула і прискорила хід. Це що ж, вони возитимуть її колами, поки кат як слід закип’ятить казан?!

– Та швидше вже! – вона вдарила кулаками в стінку. – Скільки можна?!

Карета котила щодуху. Скрипіли ресори. Гуркіт каменів під колесами змінився шурхотом піску. Ще через вічність карета уповільнила хід: Іріс осіла на підлогу.

Відчинилися дверцята. Зовні не було ні площі, ні натовпу, а тільки маленька бухта серед скель. Дув вітер із моря, шелестіли хвилі, було зовсім світло. Біля причалу стояв човен.

На кормі горою височів багаж. Поруч сидів Ольвін – Іріс протерла очі. Так, це був він. Іріс завмерла, раптом злякавшись, що все навколо – передсмертне видіння.

Човен небезпечно захитався – Ольвін схопився, побачивши Іріс. Ймовірно, думка про передсмертне видіння прийшла йому теж. Він рвонувся до неї, але човняр, масивний і кремезний, опустив йому руку на плече й змусив сісти.

Тюремна карета викотилася з бухти, за нею пішли стражники. Залишилися вражений Ольвін у човні, Іріс, незворушний човняр і лорд-регент – він стояв на краю причалу, дивлячись на морський горизонт. Його обличчя було вільним від пов’язки:

– Ваша сестра та її діти здорові. Повернулися додому.

Іріс заплющила очі. Хвилі розбивались об палі причалу. Раз, два, три…

– Вас із Ольвіном відвезуть у порт і посадять на корабель. У човні багаж. У гаманці плата за уроки. В ящику черепашки, у футлярі сопілка. Що-небудь іще?

Вона мовчала.

– Іріс, ви мене чуєте?

– Дивно, – сказала вона. – Ви вимовляєте моє ім’я… правильно. Тільки ви… і Ольвін.

– Чесно кажучи, – сказав він, помовчавши, – я волів би зустрітися з вами за інших обставин. В іншій… реальності. Шкода.

Він кивнув, вказуючи на човен:

– Вже час.

– Будь ласка, скажіть Ференцу, що я не померла.

– Навпаки. Нехай знає, що вас стратили.

– Це… немилосердно.

– Звісно. Музика нікого не робить милосердним, я помилявсь, і це на краще. Імперії потрібен такий правитель – саме такий. Заради нашої батьківщини, заради Кам’яного Лісу; він же у вас закохався, Іріс. І він вами пожертвував. Я пишаюся собою як вихователем.

– Та щоб ти здох.

– Прийнято. Але не завтра. Він дуже молодий, його треба багато чого навчити.

Вона зробила крок і оступилася. Він моментально опинився поруч. Зловив і не дозволив упасти. Підтримав і повів до човна:

– Із руїн постануть нові міста. На вулиці вийдуть гідні щасливі люди. Кам’яний Ліс процвітатиме, тому що для імператора обов’язок вищий за кохання. Я хотів для нього іншої долі… але обов’язок вищий.

– Не вийдуть гідні й щасливі, – сказала Іріс. – Не буде ні гідності, ні щастя, поки у вас у центрі міста прокопчений казан!

– А це ми подивимося, – сказав він майже безтурботно.

Човен розгойдувавсь. Ольвін стояв, балансуючи, піднісши руки, готовий зловити Іріс.

Вона повисла на лікті лорда-регента:

– Звідки ви знаєте, що сестра і діти…

– Повірте, їм більше нічого не загрожує, – він допоміг їй спуститись у човен. Ольвін, із розгубленим винуватим обличчям, підхопив Іріс і обійняв, допоміг сісти, накинув на плечі ковдру.

– Ерно, – сказала вона й нарешті заплакала. – Будьте прокляті. Я не хочу жити у світі, де існує крик медузи.

– Іншого світу не існує, – сказав він глухо. – Щасливої дороги.