Читать книгу Сонячне коло - Марина и Сергей Дяченко - Страница 4

Пролог

Дівчина танцювала в сонячному колі. Платани на бульварах, бруківка на площі, будівля університету і машини на повітряних трасах були свідками цього танцю. Щойно пройшов дощ, калюжі виблискували під новим небом, боса дівчина в легкій сукні танцювала свободу й канікули, ніжність і безстрашність, вона танцювала себе і любов, і їй було начхати на чужі погляди.

Навколо зупинялися люди, прояснювались очі, світлішали заклопотані обличчя. Зібралася невелика юрба, і ніхто не дивився осудливо.

Молодий скульптор стояв серед інших, затримавши подих, уже знаючи, що для нього настав момент істини. А коли танець закінчився, він вибрався з натовпу і пішов до себе в майстерню. Без ескізів, без чорнових зліпків, без відпочинку та їжі він працював багато днів, і дівчина з’явилася на світ заново.

Старий художник, наставник скульптора, довго дивився на неї. Потім поклав руку на плече молодого: «Тепер ти один із нас».

Дівчина танцювала на постаменті, залишаючись нерухомою, і здавалося, від неї струмує видиме світло.

У лісі пахло залізом, туманом і гниллю. Дерева стояли, пригнувшись, розчепіривши гілки, ніби готові зчепитися в бійці й увігнати одне одному сокиру під корінь. Небо тріщало розрядами: поруч висіла аномалія, глушила сигнал. Стрілка компаса крутилась, як шпигун на допиті, раз у раз змінюючи показання.

Відчувши запах диму, Кайра пішла за ним, як шукач, і скоро вийшла на галявину. Зовсім поруч, нижче по схилу, диміло печами живе селище: руїн мало, городи доглянуті, громовідводи в робочому стані. Люди примудряються виживати у будь-якій дірі, у будь-якій щілині, за декілька кілометрів від фронту; втім, які ж це люди. Це напевно гієни. Мирні, цивільні… гієни.

Кайра подумки оглянула себе: фенотипічно чи то мешканка півночі, чи то мешканка півдня, важлива перевага при її професії. Волосся в’ється, як і в усіх одноплемінників, але на голові щільна бандана. Шкіра помірно-смаглява, одяг цивільний. Говір південців вона чудово вміє імітувати. Легенда? Їздила до військової частини провідати брата. Зламався всюдихід. Переконливо?

Блискавка вдарила у дерево на узліссі, за десять кроків від Кайри. Завив вогонь, полетіли навсібіч палаючі гілки, засичала трава, і Кайра прийняла рішення. У світлі палаючої сосни вона сховала під камінь сумку з документами й особистою зброєю. Подивилась, запам’ятовуючи прикмети. У глибоких калюжах відбивалося злісне, в сітці розрядів небо.

* * *

Доніс господар будинку, або сусідка, або обоє разом. Кайра недооцінила їх, метушливих, гостинних. Вони навперемін скаржаться на аномалії, дороги та негідний асортимент автокрамниці. Видав її акцент, чи вперте небажання знімати бандану, чи її розповіді не повірили, але коли Кайра розплющила очі, над нею стояли двоє – порослі щетиною, з червоними злими очима, з автоматами, недбало перекинутими через плече:

– Вставай, вівця. Приїхали.

Було вже світло. Аномалія чи то зрушилася на схід, чи то ослабла – небо тріщало, як синтетична майка, противно, але не небезпечно. Кайра спіткнулася на порозі; навколо будинку, що прихистив її, зібралися люди. Їй пощастило стати місцевою знаменитістю: все селище збіглося, три покоління, як на свято. Старші дивились із задоволенням, молодші – зі зловтіхою, і ненависть, ненависть висіла в повітрі, густа, як холодне м’ясне желе.

– Вівцеморда, – неголосно сказав хтось. – Дивіться, діти, оце – ворог!

– Вівцеморда!

Об паркан ударився камінь, кинутий не влучною, боягузливою рукою. Ідіоти, подумала Кайра. Я ж запам’ятала ваше селище. Я повернуся сюди зі штурмовим загоном, і буде весело, але не вам.