Читать книгу Дай спокій - Мария Джоан Хайленд - Страница 3

Січень, неділя – похмурий зимовий день, і я сиджу за обіднім столом з татом і мамою. Батько сидить спиною, ступнями сперся на стіну, на колінах книжка. Мати праворуч від мене, її книжка спочиває на столі. Я сиджу поруч. Моє крісло розвернуте до вікна. Відчуваю тепло від печі.

У центрі столу чайник з гарячим чаєм, а в кожного з нас чашка і тарілка. На тарілках бутерброди з шинкою та індичкою, і якщо ми захочемо ще їсти чи пити – всього повно. Комірчина забита.

Час від часу ми відриваємось від читання, щоб поговорити. Це приємне відчуття, немов ми одна людина, яка читає книжку, а не троє окремих і самотніх людей.

Такі дні прекрасні.

Крізь маленьке квадратне віконце я бачу вузьку сільську дорогу, яка веде до містечка Горі, за нею – засніжене поле. За тим полем снігу – хоча зараз я не бачу його – дерево, біля якого я проходжу кожного ранку, а за деревом через дві милі – національна школа міста Горі, куди я повернуся після різдвяних канікул.

На розі вулиці, ліворуч від головних воріт, – пошта, на ній знак, який указує на Дублін, під ним менший знак, указує на кладовище. Ще два дні ми будемо разом, утрьох, і я цього хочу. Більше мені нічого не треба.

* * *

Коли я бачу, що мама дочитує останню сторінку, я беру колоду карт і підсовую їй під лікоть. Скоро вона відкладе книжку і запропонує мені зіграти. Я заглядаю їй в обличчя і чекаю.

Раптом вона закриває книжку і встає.

– Джоне, – каже вона, – ходімо зі мною.

Вона веде мене до коридора, подалі від батька. Вона забирає мене геть із його очей як непотріб.

– Ходімо. І лиши свою книжку тут, – каже вона.

Ми стоїмо біля крутого підйому вузьких сходів, які ведуть до спальні моїх батьків – єдиної кімнати на горищі, – і вона схрещує на грудях руки і притуляється до поручнів. Шкіра на її руках холодна і біла як крейда.

– У мене сьогодні особливий вигляд? – питає вона.

– Ні. Чому?

– Ти знову витріщаєшся. Ти витріщався на мене.

– Я просто дивився, – кажу я.

Вона відхиляється від поручнів і кладе руки мені на плечі. Її зріст 5 футів 10 дюймів1, і, хоч я лише на півтора дюйма нижчий, вона тисне на мене, доки я не присідаю. Її тіло нахилилося вперед, і її сідниці випнулися.

– Ти витріщався на мене, Джоне. Не можна так дивитися.

– Чому я не можу дивитися на тебе?

– Тому що тобі одинадцять. Ти вже не дитина.

Мене відволікло нявкання нашої кішки Кріто, яка була зачинена в комірчині під сходами разом зі своїми черговими кошенятами. Я хочу піти до неї. Але моя мати тисне ще дужче.

– Я просто дивився, – сказав я.

Я хочу сказати, що в роздивлянні речей немає нічого дитячого, але моє тіло трясеться під її руками і я занадто сильно тремчу, щоб щось казати.

– Навіщо? – питає вона. – Навіщо так витріщатися на мене?

Вона робить боляче моїм плечам, і її вага неймовірна. Вона здається легшою, і меншою, і гарнішою, коли сидить за столом або на моєму ліжку, коли розмовляє зі мною, смішить мене. А зараз я злий на неї, за те що вона висока, за те що вона така велика, така важка, і за те, що вона робить великим мене, занадто великим для мого віку.

– Я не знаю навіщо. Мені просто подобається це, – сказав я.

– Може, слід позбутися цієї звички?

– Чому?

– Бо це дратує. Неможливо розслабитися, коли на тебе так витріщаються.

– Вибач, – кажу я.

Вона випростовується і відпускає мене. Я подаюся вперед і цілую її біля рота.

– Ну добре, – каже вона.

Я цілую її вдруге, але коли я огортаю своїми руками її шию, аби притягнути ближче, щоб обійнятися, вона відступає.

– Не зараз, – каже вона, – тут холодно.

Вона розвертається, і я йду за нею на кухню.

Темне кучеряве волосся мого батька скуйовджене, спадає йому на очі.

– Зачини двері, – каже він, не відриваючись від книжки.

– Вони зачинені, – кажу я.

– Добре, – каже він, – нехай будуть зачинені.

Він посміхається своїй книзі: «Френологія та кримінальний череп».

Мій батько не працює три роки, стільки ж ми живемо тут, у котеджі його матері. До того як ми переїхали до бабусі, він працював електриком у Вексфорді, але він ненавидів свою роботу – казав про це щовечора, повертаючись додому. Тепер, замість того щоб ходити на роботу, він читає. Він каже, що готується до вступних іспитів у Трініті-коледж, і що з цим не буде жодних проблем, бо минулого року він склав тест Менса з відмінним результатом.

– Подивись у вікно, – кажу я матері. – Сніг летить горизонтально.

– Так, – каже вона. – Наче борошно крізь сито, еге ж?

– Борошно не летить горизонтально крізь сито, – кажу я.

Її язик показався, щоб облизати куточок рота, і залишився зовні. Я нахиляюся через стіл, щоб доторкнутися до нього.

– У тебе такий холодний язик, – кажу я.

Батько дивиться на нас, і губи матері щільно стуляються.

– Я наче ящірка, – каже вона.

Вона посміхається мені. Я посміхаюся у відповідь.

– Дивна парочка, – каже батько.

Кріто мовчить. Вона, мабуть, рада чути нас і знати, що ми поряд.

Я продовжую читати «Книгу рекордів Гіннеса», мою улюблену книжку. У мене є всі її випуски, окрім 1959, і це один з моїх різдвяних подарунків кожного року. Лишилося кілька сторінок до завершення нового видання 1972 року, і я майже закінчив читати вчетверте розділ «Людина». У «Книзі рекордів Гіннеса» повно чудес, наприклад китайський монах з найдовшими нігтями. За двадцять сім років він виростив їх двадцять два дюйми завдовжки 2, і на фото вони чорні й закручені, як баранячий ріг.

Найкращі – це ілюзіоністи і люди типу Блондена, який перейшов по канату через Ніагарський водоспад, або Йоганн Хурлингер, який ішов на руках понад п’ятдесят днів. Він пройшов на руках 871 милю.3

Одного дня я опинюся в «Книзі рекордів Гіннеса», поміж інших людей, які не хочуть, щоб їх забули або не помітили. Я поб’ю значний рекорд або зроблю щось видатне. Я не бачу іншого сенсу жити, окрім того, що я можу робити щось краще за інших або зможу робити те, що ніхто більше не може.

Я згинаю сторінку з фотографією найнижчої у світі жінки, і вона опиняється навпроти найвищого чоловіка. Його звати Роберт Першинг Вадлов, і його зріст 8 футів 11,1 дюймів4. Коли йому було одинадцять, його зріст був уже 6 футів 7 дюймів5.

Цікаво, чи почав його голос ламатися раніше за мій? Цікаво, а що було б, якби я став гігантом. Я все ще непокоюсь через це, але не так сильно відтоді, коли я вирішив, що не опинюся в «Книзі рекордів Гіннеса» як потвора. Я потраплю туди з кращих причин.

Найнижчу жінку звали Пауліна Мустерс, і вона була 1 фут 11,2 дюйми заввишки6. Коли я притулив її фото до найвищого чоловіка, вона походила на якусь річ, що випала в нього з кишені, не на людину взагалі: людина не може бути іншій людині по коліно.

– Дивись, – кажу я матері. – Ця ліліпутка як іграфка.

Я вже знаю, що вона скаже.

– Іграшка, – каже вона.

– Не перегинай свою книжку, – каже батько.

– Добре, – кажу я.

– І ти майже не доторкнувся до бутерброда, – каже він.

– Я не хочу до нього торкатися, – кажу я.

Мати ляпнула по моїй руці.

– Ти не доїв свій бутерброд просто для того, щоб це сказати?

– Ні.

– Тоді з’їж.

Але хліб уже зачерствів і зараз шоста година, час пити чай. Мати встає і виглядає у вікно. Сніг перестав. Вона витирає руки об свій светр і ставить чайник з водою на піч. Вона відкриває холодильник і дістає пакунок.

– Будеш це? – питає вона батька.

Він чеше підборіддя і не відповідає. Вчора він зголив бороду, і тепер видно ямку; темний вертикальний рівчачок у плоті його підборіддя. Він чеше його цілий день, наче хоче розгладити складку.

– Майкле, ти хочеш це до чаю чи ні?

Він дивиться на пакунок.

– Ні, – каже він. – Я б хотів копченої риби.

– Ні, – каже мати. – У нас немає копченої риби.

Моя мати ненавидить готувати.

– Тоді я буду ту рибу з пакета, – каже він.

– Тоді ти будеш, – каже вона.

Вони посміхаються одне одному. Іншою посмішкою, не такою, яку вони використовують для мене.

Те, що мій батько називає рибою з пакета, – це їжа, зварена у воді: квадратний кусок риби в прозорому пластиковому пакеті, повному білого соусу.

– Можна я потримаю це? – питаю я.

– Якщо ти так хочеш, – каже мати.

Я беру в неї пакет і причавлюю пластик, м’який, як волога вовна.

– Схоже на золоту рибку, яку я виграв в Батлінсі, – кажу я.

– Іди до мене, – каже батько й обіймає мене. Але його руки надто тиснуть на мою шию, а в нього дуже міцна хватка.

– Припини обіймати мою шию, – кажу я. – Боляче.

– Віддай пакет з рибою, – каже він.

Я віддаю йому рибу в пакеті, і він гладить її.

– Не погоджуся з тобою, – каже він. – Цей пакет більше схожий на пакет зі шмарклями, ніж на золоту рибку.

Батько розсміявся, і я розсміявся, хоч мені і не сподобалося, що він порівняв мій обід зі шмарклями.

Мати відібрала рибу і поклала її в каструлю з водою. Я зазирнув в обличчя батькові.

– Татку, розкажеш мені історію?

– Яку історію?

– Будь-яку.

Батько прочистив горло і випростався на стільці, перед тим як почати.

– Добре. Ця історія про Тантала, якого боги послали стояти по пояс у воді. Взимку вода була холодною, а влітку гарячою. Коли Тантал захотів пити і в нього пересохло в роті, він нахилився напитися, і вода відступила, а коли він зголоднів і потягнувся до гілок, усіяних смачними фруктами, гілки піднялися вгору, і вода з їжею були недосяжними. І так було з Танталом…

– Декілька днів, – каже мати. – Як покарання за те, що він не мив руки перед чаєм, а потім він улаштував собі бенкет зі смаженою куркою і шоколадним морозивом і більше ніколи не голодував і не відчував спраги.

Він посміхається і каже:

– Мий руки.

Я мию руки та уявляю Тантала, який облизував губи, коли нахилявся до води. По дорозі до кухні я підходжу до книжкової полиці у вітальні, де мій батько тримає свої довідники і підручники. Я гортаю енциклопедію, доки не знаходжу потрібну сторінку. Це Сізіф з червоним знаком оклику біля імені. Я поставив цей знак минулого року. Я повертаюся до кухні.

– Тантал дуже нагадує Сізіфа, – кажу я. – Можна сказати, вони обидва страждають однаково.

Мій батько засміявся.

– Ти згадав це сидячи в туалеті?

– Я не був у туалеті. Я просто мив руки і тоді згадав.

Я обережно дивлюся йому в обличчя. Він не сміється з мене, то ж я поступаюся.

– Так, – кажу я. – Я ясно бачу Сізіфа, який штовхає вгору великий камінь, і цей камінь котиться прямісінько біля Сізіфа вниз до підніжжя гори. Я бачу, як Сізіф стоїть там, дивиться на камінь, що котиться, сам сумний і мовчазний, а тоді штовхає його знову вгору. А камінь скочується на те саме місце, знову і знову. Я думаю, він почувається точно як Тантал.

– Обидва не можуть допхати велику коричневу штуку туди, куди хотілося б, – каже мій батько і сміється так, що на очах виступають сльози.

Тепер уже і мати сміється.

– Принесіть хто-небудь бідному чоловікові склянку води.

Я схоплююсь і несу батькові склянку води і коли сідаю на місце, мати цілує мене в ніс, дякуючи мені.

– Добре мати тебе під рукою, – каже вона. – Думаю, ми залишимо тебе у себе.

– Добре, – кажу я.

Коли батько допив воду, я помітив, що на його куртці неправильно застібнуті ґудзики. Він робить це навмисно і часто на знак того, що він у доброму гуморі. Я нахиляюся і тягнуся до верхнього ґудзика.

– Можна поправити тобі ґудзики? – питаю я.

– Ні, ні! – сміється він. – Ти зруйнуєш мій недбалий обеззброюючий вигляд.

Він у гуморі – судячи з ґудзиків, тож я йду навколо столу і хапаю його за другий ґудзик. Він кричить і сміється.

– Відчепися, риб’яча мордо! Відчепися від мене!

– Лише чотири ґудзики! – кричу я у відповідь.

Мені вдається розстібнути ще один ґудзик, і тоді він встає і йде до вікна. Він стоїть і дивиться, обличчя раптом стає серйозним; досить гри.

– Боже правий. Думаю, вона повертається сьогодні.

– Сьогодні? – питаю я.

Він говорить про мою бабусю, свою матір, яка повернеться з Леопардтаунських перегонів у вівторок. Лишилося всього два дні побути з ними наодинці.

– Ні, – каже він. – Фальшива тривога.

Ми сідаємо, і він продовжує читати.

Я розвернутий до буфета, тож я бачу чорно-білий весільний портрет 1960 року. Батькові тоді було двадцять сім, він був навіть красивіший, ніж тепер, бо в нього було довше волосся. Матері двадцять шість. Вона і зараз така ж гарна.

Майже всі у Вексфорді знали про стосунки моїх батьків і те, як кожен з них розірвав заручини з іншими. Кажуть, що кожен зупинявся подивитися на них, коли вони йшли вулицею: вони були як кінозірки. На фото у них щасливий вигляд, батько позаду матері, на 4 дюйми7 вищий за неї, це робить її маленькою. Мені подобається, як вони разом розрізають торт, мамина рука на татовій, обидва тримають довгий білий ніж.

Я некрасивий, надто довготелесий, і мій ніс уже завеликий для мого обличчя. Мабуть, батькам важко дивитися на мене, гадаючи, чи є якась надія, що я стану таким же гарним, як вони.

Я повертаюся до «Книги рекордів Гіннеса» і читаю на сторінці 398 про те, що рекорд поховання живим у труні стандартного зразка належить ірландцю Тіму Гейзу. Він був похований на 240 годин, 18 хвилин і 50 секунд. Він виліз назовні 2 вересня 1970 року. Дивно, що я про нього не чув. Може, колись я зустрічав його.

Вже майже сьома година, і мені стає нудно. Я кладу свої ступні на мамині ступні, а вона витягає свої ступні з-під моїх і кладе на мої. Ми робимо це знову і знову, доки батько не дивиться на нас і не трясе головою. Я не подаю виду, що помічаю, але це повільне трясіння головою миттєво зупиняє маму, і вона встає і дивиться на годинник.

– Тобі краще покінчити з цим, – каже вона батькові.

Вона говорить про кошенят Кріто, яких треба вбити до повернення бабусі.

– Одну хвилину, – каже він.

– Будь ласка, зроби це до того, як хтось почне давати їм імена, – каже мама. – І, Джоне, ти залишаєшся зі мною.

– Мені байдуже, – кажу я. – Я збирався допомогти цього разу.

– Мені теж байдуже, – каже вона. Зараз вона дивиться на батька. – Просто позбудься їх до того, як повернеться твоя мати, бо цьому не буде кінця.

Батько назвав кішку Кріто на честь близького друга Сократа, який найбільше плакав біля його смертельної постелі. Мені подобаються чорно-білий писок Кріто та її довгі білі шкарпетки.

Мати киває батькові, і він встає.

– Ну, ходімо тоді, – каже він. – Зараз побачимо, з чого зроблений цей хлопчик.

Я йду за ним до комірчини під сходами. Він зігнувся і поліз у темінь, між пилосмоком і лопатою. Він каже мені ввімкнути світло і потім тягне за хвости шістьох кошенят, щоб відірвати їх від сосків Кріто. Він кладе їх до «сумки», яку зробив, заправивши свою куртку в штани.

– Все добре, – кажу я Кріто. – Ми візьмемо їх на прогулянку.

– Ти впевнений, що готовий до цього? – питає батько.

– Так, – кажу я.

– Тоді піди візьми мішок біля печі й віднеси до ванної. Зустрінемося там.

Він сказав це так, ніби ми зустрінемося десь далеко, але котедж – це невелике місце, і ніхто навіть не може загубитися в ньому: ти заходиш у парадні двері і стоїш у коридорі, і якщо ти повернеш праворуч, то ідеш через кухню, з кухні ти можеш або повернутися до коридора, або піти до вітальні. У вітальні двоє дверей, і ти можеш вийти знову до коридора, де ти натрапиш на двері до ванної, і тоді, зробивши декілька кроків, бачиш двері до моєї спальні, а тоді в задній частині котеджу ти побачиш спальню моєї бабусі. А в самому кінці коридора чорні двері, які ведуть до маленького саду. Єдина пригода – це піднятися вузькими сходами до спальні батьків.

Я поклав мішок біля ніг батька.

– Добре. Засунь їх сюди.

Я беру кошенят (усі вони чорно-білі, як Кріто) із пазухи мого батька і складаю їх у мішок, поки він наповнює ванну гарячою водою. Моє обличчя спітніло через пару.

– Вони не дуже пручаються, – кажу я. – Мабуть. у мішку затишно.

– Не будь м’яким, – каже він. – Подай мені те крісло, я сяду, і візьми собі стілець.

Він посунув своє крісло ближче до ванни, я сів на стілець біля крана на випадок, якщо йому знадобиться більше води. Він занурює мішок у гарячу воду. Мішок спливає на мить, а тоді тоне. Мішок рухається, бо всередині рухаються кошенята.

– Скільки часу зазвичай на це потрібно? – питаю я.

Батько знизує плечима.

– По-різному.

Ми не розмовляємо. Його нога смикається вниз і вгору, повітряні бульбашки випливають на поверхню води. Я хитаюсь на стільці, і мені ні за що вхопитися. Я майже падаю і хочу сісти на підлогу, але я не кажу цього.

– Боже, татку, – кажу я. – Вони так рухаються. Може, треба було зробити їм якийсь укол чи що?

Він не відповідає. Він витріщається на воду, закусивши губу. Голівки кошенят пнуться з темної тканини мішка.

Бульбашок меншає.

– Це так довго, – кажу я.

Він повернувся до мене.

– Ти здатен на це чи ні? Якщо ні, йди до матусі і допоможи на кухні.

Моя мати не на кухні. Вона за дверима, у моїй спальні. Я чую, як вона співає.

– Я здатен на це, – кажу я.

Наодинці батько каже мені деякі речі, які викликають у мене змішане почуття збудження і роздратування.

– Дідько, – каже він. – Напевне, вода недостатньо гаряча.

Він встає з крісла і витягає мішок з води. Я злажу зі стільця і дивлюся, як батько намагається розв’язати вузол на мішку. Кошенята все ще рухаються.

– Швидше, – кажу я. – Випускай.

Вузол не піддається, аж ось мішок розв’язаний. У батька почервоніли обличчя і шия. Він висипав чотирьох кошенят на підлогу, вони звиваються і лізуть одне на одного. Їхні маленькі ребра підіймаються і опускаються під мокрим темним хутром. Якби вони не нявчали, не можна було б зрозуміти, що це кошенята.

– Я знав, що ти їх випустиш, – кажу я. – Я знав, що ти не можеш їх убити.

Мій батько повертається до мене, бере в руку кошеня, замахується і розбиває його голову об край ванни. Звук трощіння черепа гучний і гострий, як від зламаної навпіл лінійки.

– Ти тупий слабкий малий вилупок, – каже він.

Він тримає забите кошеня за хвіст над ванною. Я хочу, щоб воно було живе, і все ще сподіваюся на це, але кров капає з його черепа і вух і воно не рухається. Я знаю, що, скоріше за все, воно мертве. Крові не так уже й багато, але достатньо, щоб натекти на дно ванни і пофарбувати поверхню води в рожевий. Крові меншає, потім вона зупиняється. Я не дивлюсь на батька і потім, без попередження, він піднімає з підлоги наступне мокре кошеня і б’є його головою об край ванни. Я ще не бачив, щоб його обличчя було настільки червоним. Коли він потягнувся за наступним кошеням, його рука тремтіла.

– Припини! – кажу я. – Будь ласка, припини.

Він дивиться вниз. Ті кошенята, що ще в мішку, вже не рухаються.

– Це природно, – каже він, його груди здіймаються і падають. – Ти повинен зрозуміти, що це природно.

Я дивлюсь на нього.

– Хіба тобі не сумно? – питаю я.

– Чому мені має бути сумно?

Він встає.

– Це лише те, що роблять фермери кожного дня протягом тижня, щоб роздобути їжу для твого столу.

Я обережно дивлюся на нього, і тут щось сталося. Я знаю – я впевнений – він бреше. Його обличчям пробігає блискавична самовдоволена посмішка, і потім він хмурніє. Також є щось фальшиве в тому, як він сказав: «Це лише те, що роблять фермери кожного дня протягом тижня, щоб роздобути їжу для твого столу» (такого він раніше ніколи не казав). Він бреше, що йому не сумно.

– Тобі справді не сумно?

Він витріщається на мене, я витріщаюся у відповідь, його карі очі стають чорними.

– Ні. Зовсім ні. Вони ще навіть не мають душі. А тобі саме час ставати більш жорстким.

– Але ти розтрощив їм голови. Це не змушує тебе почуватися винним перед ними?

– Ні, точно ні. Я казав тобі. У цьому немає нічого сумного. Вони лише волохаті опариші.

– Ти сміливий, – кажу я, і одразу після цього мене знудило.

Я блюю, без попередження, на підлогу у ванній, за кілька дюймів від голови кошеняти і за дюйм від ступні батька. З мене вийшло відро жовтої отрути. Він збрехав мені, і через це мене знудило. Він відійшов назад і покликав матір:

– Гелен, іди допоможи нам з цією бридотою.

Я прибираю свої черевики з калюжі жовтого блювотиння і блюю знову. Я дивлюсь униз, щоб він не бачив мого обличчя.

– Ісусе, – каже він. – Бідне слабке хлопча.

Прийшла мати з ганчіркою в руці і побачила на підлозі моє блювотиння.

– Майкле? Що сталося?

– Його знудило, – каже батько.

Я дивлюсь на її черевики. Це батькові. Вона не повинна носити його взуття.

Я хочу, щоб вона щось сказала, але вона витріщається на моє блювотиння і нічого не каже. Я йду до неї, і вона все одно мовчить.

– Вони всі мертві, – кажу я, протискуюсь між мамою і татом і виходжу в двері.

Мати прийшла до мене в кімнату о пів на дев’яту і сіла на край мого ліжка.

– Джоне, піди скажи таткові «добраніч».

– А може, ляльковий театр? – питаю я.

Іноді ввечері, перед тим як лягти спати, моя мати влаштовує мені ляльковий театр. На картонній коробці з-під яблук намальовані штори, з боків отвори для її рук. Ця коробка стоїть у моїй кімнаті біля мого ліжка, а ляльки зберігаються в моїй шафі.

– Не думаю. Не сьогодні, Джоне.

Вона встає.

– Ходімо. Треба сказати «добраніч».

Батько у своєму кріслі біля вогню. Зазвичай, коли я приходжу до нього казати «добраніч», він розсуває ноги, якщо вони схрещені – ставить їх рівно. Але навіть так я завеликий, я сідаю йому на коліна, жартома, щоб він спитав мене, чи розчесав я свої зуби, щовечора той самий жарт, і ми сміємося.

Але, побачивши, що я заходжу до вітальні, він продовжує тримати свої ноги перехрещеними і дивиться на мене так, наче ніколи раніше не бачив мене біля свого крісла. Він змахує волосся з очей, і артерія на його лівій скроні пульсує в одному ритмі з дідусевим годинником; наче ртуть пульсує в ковбасній шкірці, бридкій і гарячій.

– Добраніч, татку, – кажу я.

– Добраніч, – каже він.

– Добраніч, – кажу я ще раз.

Він робить вигляд, що не почув. Я повертаюсь у ліжко і деякий час читаю.

Заходить мати.

– Все добре? – питає вона.

– Так, – кажу я.

– Якщо хочеш, сьогодні можеш почитати довше, – каже вона.

Вона в татовій піжамі, і краї штанів волочаться по підлозі.

– Чому сьогодні все по-іншому? – питаю я.

– Ні, сьогодні все як завжди, Джоне.

– О, – кажу я, – ти впевнена?

– Так, любий. Я впевнена.

Вона підходить ближче до ліжка. Я сідаю і нахиляюся вперед. Замість того щоб поцілувати мене, вона торкається комірця моєї піжами.

– Солодких снів, – каже вона стіні позаду мене. Але її голос лагідний, і коли вона йде, я щасливий, але лише на мить, доки не розумію, що в мене клубок у горлі, і самопочуття погіршується.

Я чую, як на вулиці талий сніг стікає до каналізації, і я чогось боюся, хоча і не знаю, чого саме. Я замислився, як це – бути впевненим у тому, що людина бреше. Завтра я перевірю «Книгу рекордів Гіннеса», чи приймаються заявки на детектор брехні.