Читать книгу Дай спокій - Мария Джоан Хайленд - Страница 5

Четвер, вечір, я сиджу на своєму ліжку, їм банан і читаю книжку, коли її машина заїхала на гравій. Моя бабуся повернулася з Дубліна.

Я встаю з ліжка і прислухаюся біля дверей. Вона на парадних сходах, розмовляє з Йозефом, чий фургон припаркований з п’ятьма іншими за дві милі звідси. Напевно, він чекав на повернення бабусі. Вона дає йому трохи грошей, і він каже:

– Дякую, місіс Іган. Ви справжній друг. У вас немає яблука для Недді?

Недді – це строкатий кінь Йозефа, який витріщається і фиркає на мене кожного разу, коли я його бачу. Бабуся йде на кухню, бере яблуко і дає його Недді.

– Ти гарний коник, – каже вона.

Вона зачиняє передні двері, і я повертаюсь у ліжко; мені чути, як вона йде у свою спальню, а тоді в кухню, а потім до мене. Я б хотів, щоб вона лишила мене в спокої. Завжди, коли вона заходить у мою кімнату, я хочу натягти ковдру на голову, сподіваючись, що відключуся і прокинуся тоді, коли вона піде.

– Я повернулась, – каже вона, ввалюючись до моєї кімнати і обдивляючись мене з голови до ніг великими вибалушеними очима глибоководної риби.

– Привіт, – кажу я.

– Ти скучив за мною?

– Так, – кажу я. – Сподобалось на перегонах?

– О, так. І ще я бачила у Дубліні твою тітку Евелін.

– Чудово.

– Розкажу тобі казку: приніс зайчик дров в’язку, поколов їх дрібненько, моя казка коротенька.

Ненавиджу ці казочки. Я хочу сказати «Йди звідси», але не можу. Це її котедж, і я волію в ньому жити. Вона сідає на моє ліжко і хапає мою руку, я не зупиняю її.

Ми жили в двокімнатній квартирі з блідо-зеленими стінами, просмерділій цвіллю і мишачою сечею. Але коли батько втратив роботу, а маминої платні не вистачало на оренду, декілька місяців по тому бабуся запросила нас жити у неї.

У мого дідуся була ювелірна крамниця, яку він відписав бабусі. Він помер, коли мені було сім, і бабуся продала крамницю разом з усіма коштовностями. Щодо мого батька, частина грошей від продажу крамниці має належати йому.

– Іде коза рогата, – каже вона, накидається на мене і встромляє свої холодні пальці мені під праву пахву, встромляючи нігті.

– Я знаю, де тобі лоскотно, – каже вона. – Я знаю де! Отут!

Я вириваюся і відхиляюся. Я хочу, щоб вона мене лоскотала, але я знаю, що на початку це приємно, а в кінці ні.

Що більше я ухиляюся, то сильніше вона встромляє нігті мені під пахвою. Ми не розмовляємо, і я прикидаюся, ніби мені смішно і приємно, і тиша під час цих епізодів робить їх ще дивнішими, наче ми обидва розуміємо, що я прикидаюся.

Вона зупиняється.

– Можна мені гостинці? – питаю я.

– Може, так. А може, й ні.

– Будь ласка, – кажу я.

До того як бабуся встигла відповісти, мама з усієї сили відчиняє двері до спальні, так, що вони вдаряються об стіну. Можливо, вона ненавмисно.

Її обличчя пашить, і шия також, її очі великі і блакитні. Вона на вигляд гарніша після повернення зі свого лялькового театру, і я знаю, що вона ніколи не стане занадто старою чи бридкою і ніколи не буде такою, як бабуся.

Коли мама говорить, я дивлюся на її рот – саме такий, яким і має бути красивий рот. Коли говорить потворна людина, її губи схожі на надрізане тісто, яке закриває чорну дірку. Я часто пильно придивляюсь до облич: чи красивий рот, чи належний у нього вигляд, чи він огидний і схожий на криву рану, що відкривається і закривається.

– Джоне, час пити чай, – каже мама.

Я кладу наполовину з’їдений банан під подушку. Я не люблю їсти банани на людях.

– Ти можеш взяти банан із собою, якщо хочеш.

Мама так говорить про мій банан, наче це домашня тваринка.

– Нічого, – кажу я. – Я доїм пізніше.

– Як знаєш, – каже вона.

Ми сидимо за кухонним столом і їмо курячий суп-пюре. Бабусина сумка лежить на підлозі біля дверей, а її пальто – на спинці її крісла. Зазвичай, коли вона повертається з Дубліна, то просить мене віднести пальто і сумку до її кімнати, а коли я повертаюся з її капцями, вона дає мені гостинці. Щось не так сьогодні.

Вона скидає черевики на підлогу, і запах нейлону і поту заповзає на стіл, а потім у мій курячий суп. Я спостерігаю, як вона їсть, і мене нудить від її поведінки за столом. Батько поводиться майже так само. Порівняно з мамою вони немов дикі собаки. Вони наповнюють кухню такими звуками, як у туалеті від сцяння, і я хочу заткнути собі вуха. Вони цокотять ложками по тарілках, плямкають язиками, і ти вже не можеш думати ні про що інше.

Ми доїли суп, і бабуся іде до буфета і повертається з шістьма булочками з кремом і куском весільного торта. Торт вкритий марципаном і смердить свіжою фарбою. Я кладу дві булочки собі на тарілку і встаю з-за столу. Я хочу їсти у своїй кімнаті. Але батько простягає ноги переді мною, тож я не можу вийти.

– А куди це ти зібрався? – каже він з гнівом, занадто раптовим і занадто готовим, наче він накопичував його з неділі.

Біль, не гострий, але й не тупий, метнувся з сечового міхура прямо в горло.

– Нікуди, – кажу я і сідаю на місце.

– Отже, – каже батько бабусі, – ти гарно провела час у Дубліні?

Бабусина помада розмазана по булочці, на носі крем. Її рот повний мокрого хліба, варення і крему, але вона навіть не завдає собі клопоту проковтнути мокре місиво перед тим як говорити.

– Пречудово. Після перегонів я поїхала до крамниці Евелін і трохи посиділа в неї біля вогню.

Евелін – це старша сестра моєї матері.

Батько з бабусею розмовляли, а ми з мамою спостерігали за ними, чекаючи, доки щось трапиться. Коли батько з бабусею разом за столом, це часто закінчується скандалом.

Після чаю бабуся випила склянку хересу, і її плечі опустилися від задоволення. Її голова звісилася, очі заплющилися, а потім голова нарешті впала. Батько посунув своє крісло, і скрегіт розбудив її. Вона дивиться на нього, перелякана.

– Де твоя борода? – питає вона, щойно прокинувшись.

Мама і я сміємося.

– Я хочу знати, що трапилось з обличчям мого сина, – каже вона. – Його немає, все м’яке й поголене.

Ледве вона сказала це, як її очі заплющилися, а голова вклалася на груди.

– Підйом! – кричить батько. – Стіл тобі не ліжко.

Вона розплющує очі.

– Це мій дім, і якщо я захочу, буду спати в комірчині під сходами.

Мені стало цікаво, де зараз Кріто, і я почав її кликати:

– Кс-кс-кс! Кріто! Кріто!

Батько похмуро глянув на мене, підвівся і мовчки вийшов.

Якщо бабуся виграє на перегонах більш ніж п’ятдесят фунтів, вона повезе мене в табір Батлінз чи в цирк, якщо поруч є якийсь. Минулого року в Батлінзі була виставка «Неймовірні чудеса світу». Там були фотографії гігантів і ліліпутів; чоловіка без рук, який грав на піаніно ногами; сіамських близнюків, одвернутих одне від одного, щоб поцілуватися зі своїми нареченими. Ми з бабусею сиділи в першому ряді і дивилися фільм про чоловіка, який перетнув Ніагарський водоспад у бочці, і реконструкцію трюка Гаррі Гудіні, де він звільнився від гамівної сорочки і ланцюгів. Справжнє ім’я Гудіні – Еріх Вайс. Він народився у 1874 і помер у 1926 році.

Моя тітка Евелін побувала на Ніагарському водоспаді. Коли вона повернулася додому, то сказала:

– Дивіться, яка в мене гарна засмага.

Але вона стала товстішою, ніж була до подорожі. І на її засмагу ніхто не дивився. Моя мати каже, що тітка Евелін власними зубами риє собі могилу.

Я чекаю на зустріч з тіткою Евелін, бо вона розказує мені історії зі своєї подорожі. Вона розповідає мені про містечко з пагорбом Кліфтон Гілл, вкритим музеями та милими кафе, кунсткамерами, домами чудес, неоновими ліхтарями та неймовірними розвагами. Вона каже, що місто біля Ніагарського водоспаду – це наш спосіб позмагатися з природою.

– Потвора природна – гігантський водоспад і людське шоу потвор. І все це разом там, у Ніагарі.

Мені спало на думку, що я можу потрапити до Ніагари швидше, якщо тільки бабуся допоможе.

– Ти виграла? – питаю я, торкаючись її плеча. Вона прокидається. – То що, ти щось виграла на перегонах?

– Цього разу ні, – каже вона. – Але перемога – це не головне.

– То ти не виграла на перегонах? – кажу я.

– Ні, – каже вона. – Але я гарно провела час.

Раптом у мене запаморочилось у голові, наче я втрачаю рівновагу.

– Ти справді нічого не виграла на перегонах? – питаю я.

– Нічого. Я вже сказала тобі, – каже вона. – Я не виграла жодного пенні.

Я опустив очі.

– Я зроблю ще чаю, – каже мама. – Візьми бабусині пальто і сумку і віднеси до її кімнати.

Я приніс пальто і сумку до її спальні. Всередині її великої кімнати здається, що ти перебуваєш в іншому будинку чи шале на кшталт того, де ми зупинялися у Батлінзі. Я ставлю її сумку на ліжко і відкриваю.

Її гаманець аж розпирає від грошей. Я дивлюся на двері, а потім починаю рахувати гроші, сортуючи купюри. П’ятдесятки, двадцятки й п’ятірки стовпчиками. Деякі банкноти пожмакані, декілька розірваних. Я порахував один раз, потім рахую знову, моє серце калатається, вистрибуючи з грудей.

Мене от-от знудить. Я мчу до ванної, відкриваю холодну воду і схиляю голову над унітазом. Мене вирвало жовтою рідиною, як минулого разу. Майже все блювотиння я спрямував в унітаз, решту витер туалетним папером. У роті присмак гіркого помаранчевого соку.

Я проходжу повз кухню і заглядаю всередину. Бабуся п’є чай і розмовляє з мамою. Я повертаюся до її спальні і дивлюся на гроші: сімсот сорок п’ять фунтів! Я молюся Господу, щоб він затримав бабусю на кухні і мене не спіймали, і мої руки тремтять, коли я беру трохи грошей собі. Я кладу їх у кишеню, але я не крадій. Це лише потрібні мені докази того, що я не уявляв такого багатства, і того, що вона бреше.

Я йду до своєї кімнати і не виходжу звідти весь день. Я не хочу, щоб хтось бачив мої тремтячі руки. Я загороджую двері комодом і знову рахую гроші. Я взяв дев’яносто фунтів. Я сортую купюри на маленькі купки. Три двадцятки, дві десятки, два п’ятірки. Сховаю гроші під матрац і пізніше вирішу, що з ними робити.

О дев’ятій мати прийшла до моєї спальні сказати «добраніч».

– Як тут наш задавака? – каже вона.

– Добре.

– Що робиш?

– Думаю.

– Ти забагато думаєш. Обережно, бо станеш відлюдником.

Не знаю, чому те, що хтось проводить час за міркуванням, когось дивує. Є тисячі речей, про які варто думати. Коли ти розмірковуєш, життя перетворюється на великий парк розваг. Коли ти заходиш до парку, тобі хочеться покататися на всіх атракціонах.

Я б сказав їй це, але вона може подумати, що я смішний, і почати сміятися, а я не в гуморі для сміху.

– Добре, – кажу я. – Припиняю. Можеш трохи побути зі мною?

Вона зачиняє двері і сідає на моє ліжко.

– Почухаєш мені ступні? – питаю я.

– Тоді висунь їх з-під ковдри.

Вона робить мені масаж ніг, я дивлюсь на неї.

– Ти сумний, – каже вона.

– Тому що батько брехун.

– Що значить «батько брехун»?

Я хочу розказати їй, що бабуся теж брехуха, але тоді вона дізнається, що я залазив до її гаманця, і може запідозрити мене.

– Він брехун. І в мене є докази. Я блював, бо він збрехав мені. Він збрехав, що йому не сумно.

– Ти блював від вигляду мертвих кошенят.

Я сідаю.

– Ні, – кажу я. – Я блював, бо зрозумів, що він бреше. Якщо я скажу тобі, як я це зрозумів, обіцяєш не казати таткові?

– Давай, скажи мені.

– Обіцяєш?

– Обіцяю. Скажи.

– Присягаєшся, що не скажеш?

– Клянуся. Кажи.

– Я давно підозрював, що батько брехун. Іноді він обіцяє щось зробити, і я знаю, що він не виконає обіцянки. Іноді він каже, що повернеться додому до полудня, і я знаю, що він не повернеться. Я підозрюю його дуже давно. Просто мені були потрібні докази. Тепер я їх маю, тому що я блював. Я знаю, що батько брехун.

– Що ти верзеш? Ти блював, бо був засмучений. Твій батько не брехун.

– Не тільки через це. Я бачив, як змінилося його обличчя, коли він брехав, і я чув, як змінився його голос, і бачив, як затрусилися руки.

Вона встає і йде до дверей, не обертаючись до мене.

– Ти стомлений і засмучений, – каже вона. – Лягай спати. Побачимося вранці.

– Але…

Вона вийшла.

Я перевірив у «Книзі рекордів Гіннеса», чи був хтось зі здібністю викривати брехню. Нікого. Я напишу їм і скажу, що можу викривати брехню. Якщо вони вирішать перевірити мене і я пройду тест, то можу потрапити до книги, і не через те, що я поб’ю чийсь рекорд (як, наприклад, поїдання найбільшої кількості яєць чи відпускання найдовших вусів), а через те, що я можу робити унікальні речі.

Можливо, треба написати до музею Ріплі «Віриш чи ні!». Вони можуть мною зацікавитися. Над моїм ліжком висить фотографія Роберта Лероя Ріплі. Він стоїть, обіймаючи за плечі чоловіка на ім’я Ель Фусіладо, «Страченого», який вижив після розстрілу. Обличчя Ель Фусіладо вкрито шрамами від куль, але він посміхається, щасливий бути з Ріплі. Принаймні, за свій талант я отримаю гроші для подорожі до Ніагарського водоспаду.

Я прислухаюся, чи не повернувся батько: цікаво, чи він прийде до моєї спальні з подарунком? Я дістаю коробку з-під ліжка і роздивляюся листівки і брошури, які тітка Евелін присилала мені з Ніагари.

Я точно знаю, якою має бути моя подорож. По-перше, це будемо ми з мамою, і я хочу, щоб ми сиділи вдвох у великому літаку і дивились у вікно на водоспад Хорсшу, найбільший водоспад, а потім приземлилися в аеропорту Ніагари. І я хочу, щоб нас двох сфотографували в кабіні разом з пілотом і другим пілотом.

Я хочу, щоб ми промокли під бризками водоспаду, а потім висохли (це буде влітку) по дорозі на Кліфтон Гілл до парку розваг, де безліч атракціонів і, найголовніше, музей Ріплі «Віриш чи ні!».