Читать книгу Дай спокій - Мария Джоан Хайленд - Страница 4

Мати надворі в машині – чекає на мене, щоб поїхати зі мною в місто і купити нові штани. Я виріс зі своїх старих.

На виході з кухні я проходжу повз батька, який читає за столом. Вночі він поховав кошенят на задньому дворі і поставив на них камінь. Вікно моєї спальні в боковій стіні будинку, і, коли я встаю, я бачу за парканом вузеньку дорогу, яка веде на кладовище. І хоча я не виглядав у вікно вчора вночі (я грівся під ковдрою), я знав, що мій батько шукає камінь, бо він гучно стукав ногою.

– Привіт, – кажу я.

Перед ним тарілка наполовину з’їденої кров’яної ковбаси. Я наближаюсь до нього і питаю:

– Про що книжка?

Він піднімає на мене очі.

– Про ті самі речі, про які була тоді, коли ти питав минулого разу.

– О, – кажу я.

– Злочинці і кримінологія, – каже він і чухає коліно.

– Які злочинці?

– Вроджені злочинці Ломброзо. Злочинці, які не можуть утриматися від порушення закону.

Халат у нього занадто короткий, і його коліна і білі волохаті литки стирчать із-під столу.

– Як грабіжники і вбивці? – питаю я.

– Мама чекає. Побачимось пізніше. І в мене є подарунок для тебе.

– Останнього разу ти забув.

Сильний вітер захряснув двері, й він подивився на мене так, ніби це моя провина.

– Я не забув, – каже він. – Але цей подарунок дуже гарний. Ось побачиш.

Він опускає очі на книжку, і я дивлюся на його широкий рот. Я думаю: а що, як я підійду до краю столу і поцілую його на прощання? Йому це сподобається чи він роздратується? Зазвичай я можу сказати, чи він у гуморі для поцілунку, але сьогодні у нього такий вигляд, ніби він хоче і не хоче, щоб я був поруч. Я пильно придивляюся до нього. Він знову чухає коліно, тоді дивиться на мене.

– На що ти витріщаєшся?

– Ні на що.

– Бувай, синку. Гарного тобі дня з мамою.

Я вийшов.

Мати витирає зсередини лобове скло рукавом свого пальта. Я сідаю в машину.

– Чому ти затримався?

– Я говорив з татком.

Холодно сьогодні, а в машині ще холодніше. Я притуляю пальці до долоні й дивуюся, як моя долоня може бути теплою, коли пальці вже такі холодні, наче їх повідбивали. Я міцно обхопив своє тіло руками і застиг.

Я хочу спитати маму, чи вважає вона, що батько вступить до університету, і, якщо так, чи переїдемо ми в Дублін. Мені подобається тут, але Дублін також подобається, і це лише за дві години звідси. У Дубліні легше зустрітися з людьми з «Книги рекордів Гіннеса».

– Ти хочеш повернутися до школи наступного тижня?

– Не дуже.

Тим самим рукавом, яким протирала скло, вона витерла в себе під носом.

– Хочеш носовичок? – питаю я. У мене є в кишені.

Я витираю їй носа носовичком, а вона в цей час веде машину, і я думаю, куди подівся рожевий носовичок, який я подарував їй на Різдво. Кінчик її носа червоний і навколо края ніздрі тоненька блакитна жилка. Не пам’ятаю, щоб я бачив раніше цю жилку чи темну родимку на її пальці, з якої росте три чорні волосини.

– Коли тебе востаннє міряли в школі? – питає вона. – Може, нам треба знову поговорити з лікарем?

– Я на півтора дюйми8 нижчий за тебе, – кажу я. – Мій зріст рівно п’ять футів вісім з половиною дюймів9.

– Ми просто хочемо слідкувати за всім. І все. Може, краще поговорити про це з лікарем?

– Немає про що говорити. Я просто високий. І все.

– Що стосовно всіх інших речей?

– Немає інших речей! Я просто високий.

Вона відкашлюється і збавляє швидкість.

– Що стосовно статевого дозрівання? У тебе це може початися рано.

– Ну. Не почалося. То про що тоді говорити?

– Але подивися на свої ноги, – каже вона. – Вони майже не вміщаються в машину. А руки! Великі, як чоботи-заброди.

– Я такий уже декілька тижнів. Вони такі вже щонайменше три тижні.

– Ясно. У тебе черговий стрибок росту. Може, поговоримо з лікарем? Що скажеш?

Незабаром після мого десятого дня народження мій голос почав ламатися, як у хлопців із шостого класу. Але шостий клас – це лише на один клас старше за мене зараз, і мій голос і зріст уже не турбують мене так, як раніше. Окрім того, у школі я завжди відчуваю себе дивакуватим. Я нервуюся, і, хоч мені це і не подобається, я звик до цього.

Я маю лише одного друга в школі. Його звати Брендон, і я потоваришував з ним у свій перший день у школі Горі. Він спитав мене, чи вмію я робити паперовий вертоліт, і на перерві ми сіли на підлогу і спробували його зробити. Більшість хлопців не люблять мене, бо я мовчазний і не граю з ними, не займаюся спортом.

Я не надто подобаюся моїй шкільній учительці, міс Колінз, бо в мене не дуже з ірландською, а вона знає, що як я захочу, то в мене вийде досить добре. Я не зразковий учень; третє, четверте, а іноді й нижче – п’яте місце на тестах. Але я не тупий.

Хочу сказати, що мені хочеться бути розумнішим, ніж я є, і було б непогано гарно писати тести, докладаючи менших зусиль. Але я знаю, що знайду спосіб відзначитися і справити враження речами більш важливими, ніж розум.

Мати ніяк не хоче міняти тему.

– Джоне, будь ласка, слухай, коли я тебе питаю. Тебе дражнять через твій зріст? Інші діти дражнять тебе?

– Ні, – відповідаю я. – Вони навіть не звертають уваги.

Вони звертають увагу. Іноді вони обзивають мене Тролем, так звали монстра з казки про трьох козенят, який жив під мостом. А перед Різдвом мої дядько Джек і дядько Тоні гостювали в нас кілька днів. Вони грали з батьком у карти. Дядько Джек зайшов до ванної, коли я мився перед тим, як піти спати.

У дядька Джека велика борода, і він сором’язливий, часто в нього наче клубок у горлі з’являється, і слова застряють, і він зовсім не може нічого сказати. Але того вечора він напевно хильнув склянки зо дві, бо здавався щасливим. Він дав мені фунт і спитав про школу.

Я трохи поговорив з ним, і він сказав:

– Говорити з тобою – це наче говорити з лялькою черевомовця, тільки самого черевомовця немає.

Пізніше, коли я поклав фунт собі до скарбнички, я взагалі пожалкував про те, що говорив з ним. Говорити з п’яним – це те саме, що говорити з твариною.

Ми чекаємо на розі, доки діти перейдуть дорогу. Мама витирає вітрове скло. Потім вона повертається до мене.

– Якщо ти колись захочеш поговорити з доктором Раяном або міс Колінз, дай мені знати. Ми з твоїм батьком тебе дуже любимо.

– Добре, – кажу я, розмірковуючи, чи є серед тих, хто переходить дорогу, той, хто вміє читати по губах.

– Любий хлопчику, ти поговориш з міс Колінз, якщо тебе щось турбує? Якщо є якась проблема?

– Я вже поговорив, – кажу я. – Все гаразд.

Я не говорив з міс Колінз про мій зріст чи голос. Я просто хочу все владнати; це все, що мені потрібно.

Ми переїжджаємо через вибоїну на дорозі і в’їжджаємо до маленького метушливого містечка, де ми купимо мені нові штани. Після магазину я йду до бібліотеки за рогом, доки мати в аптеці. Я беру книжку про детекцію, і бібліотекар допомагає мені замовити ще одну книжку з Вексфордської бібліотеки, значно більшу. Я кажу їй, що заберу її дорогою зі школи наступного тижня.