Читать книгу Загадковий нічний інцидент із собакою - Марк Геддон - Страница 20

Наступного дня була субота, а в суботу я нічого особливого не роблю, якщо тільки Батько не возить мене на вилазку до озера з човнами або до садівницького магазину, але цієї суботи Англія грала в футбол проти Румунії, а це означало, що ми не збиралися їхати на вилазку, оскільки Батько хотів подивитися матч по телебаченню. Тому я вирішив продовжити своє розслідування.

Я вирішив піти й попитати в кількох людей, які жили на нашій вулиці, чи не бачили вони, хто вбив Веллінгтона, і чи не помітили вони нічого дивного, що відбувалося надворі в четвер уночі.

Зазвичай я не розмовляю з незнайомцями. Мені не подобається говорити з незнайомцями. Це не через правило «Стережіться незнайомця», про яке нам розповідають у школі. Це коли незнайомий чоловік пропонує тобі цукерку чи покататися на машині, оскільки хоче мати з тобою секс. Мене це не хвилює. Якби до мене торкнувся незнайомий чоловік, я б його вдарив, а я можу дуже сильно бити. Наприклад, коли я стусонув Сару через те, що вона смикнула мене за волосся, то вдарив так, що вона знепритомніла, дістала струс мозку і її довелося відправити в лікарню до відділу невідкладної допомоги. А також я завжди ношу в кишені свого швейцарського армійського ножа, а в ньому є пилка, якою можна відрізати людині пальці.

Мені не подобаються незнайомці, оскільки мені не подобаються люди, яких я раніше не зустрічав. Їх важко зрозуміти. Це наче перебувати у Франції, куди ми якось поїхали в туристичний табір на відпочинок, коли Мати була жива. І мені там дуже не подобалося, оскільки коли я був у магазині, ресторані чи на пляжі, то зовсім не розумів, що кажуть інші люди, і це було страшно.

Я довго звикаю до людей, яких щойно побачив. Наприклад, коли до нашої школи приходить на роботу новий персонал, то я цілими тижнями з ними не розмовляю. Я просто слідкую за ними, поки не переконаюся, що вони безпечні. Потім я ставлю їм запитання про них самих, наприклад: чи є в них домашні тварини, який у них улюблений колір і що вони знають про космічні місії «Аполлон», прошу накреслити план їхніх будинків і цікавлюся, яку машину вони водять, аби познайомитися з ними. І потім я не заперечую, якщо вони перебувають зі мною в одній кімнаті, і мені не потрібно весь час за ними стежити.

Тому говорити з іншими людьми на нашій вулиці – це був сміливий вчинок. Але якщо ти збираєшся вести розслідування, то треба бути сміливим, тож я не мав вибору.

Перш за все я склав план нашого кварталу на вулиці, яка називається Рендольф-стрит, ось він:

Потім я пересвідчився, що мій швейцарський армійський ніж лежить у кишені, вийшов із дому й постукав у двері № 40 навпроти будинку місіс Шиєрс, а це означає, що ці сусіди мали найбільші шанси щось побачити. Люди, які живуть у будинку № 40, звуться Томпсонами.

Мені відчинив містер Томпсон. На ньому була футболка з надписом:

ПИВО

допомагає страхопудам

вести статеве життя

вже 2000 років

– Чим я можу тобі допомогти? – поцікавився містер Томпсон.

– Ви не знаєте, хто вбив Веллінгтона? – спитав я.

Я не дивився йому в обличчя. Мені не подобається дивитися людям в обличчя, особливо якщо це незнайомці. Кілька секунд він мовчав.

– Ти хто? – зрештою заговорив він.

– Я Крістофер Бун з 36-го будинку, і я вас знаю. Ви містер Томпсон, – відповів я.

– Я брат містера Томпсона, – сказав він.

– Ви не знаєте, хто вбив Веллінгтона? – спитав я.

– І хто ж такий цей, бляха, Веллінгтон?

– Собака місіс Шиєрс. Місіс Шиєрс живе в будинку № 41, – відповів я.

– Хтось убив собаку? – спитав він.

– Вилами, – сказав я.

– Господи Ісусе!

– Садовими вилами, – додав я на випадок, якщо він вирішив, що йшлося про граблі з чотирма зубцями для перегною. Потім я знову спитав:

– Ви не знаєте, хто його вбив?

– Не маю жодного уявлення, чорт забирай, – відповів він.

– Ви не бачили нічого підозрілого в четвер уночі? – продовжив я.

– Слухай, синку, мені здається, тобі не слід ходити по людях і питати такі речі, – сказав він.

– Я гадаю, що слід, оскільки я хочу дізнатися, хто вбив Веллінгтона, а ще я пишу про це книжку, – пояснив я.

– Ну, у четвер я був у Колчестері, тож питай деінде, – порадив він.

– Дякую, – сказав я й пішов.

У будинку № 42 двері ніхто не відчинив.

Я бачив людей, які жили в будинку № 44, але не знав, як їх звати. Вони були чорношкірі, і там жили чоловік, пані й двоє дітей, хлопчик і дівчинка. Пані відчинила двері. На ній були черевики, схожі на армійські, а на зап’ястку дзеленчало 5 браслетів, зроблених зі сріблястого металу.

– Тебе звати Крістофер, чи не так? – сказала вона.

Я відповів, що так, і спитав, чи не знає вона, хто вбив Веллінгтона. Вона знала, хто такий Веллінгтон, тому мені не довелося пояснювати, і вона чула, що його вбили.

Я спитав, чи помітила вона щось підозріле в четвер уночі, що би могло допомогти розслідуванню.

– Наприклад? – спитала вона.

– Наприклад, незнайомці. Або крики, наче хтось сварився, – відповів я.

Але вона сказала, що нічого не чула й не бачила.

А потім я вирішив спробувати те, що називається Змінити Тактику, і спитав її, чи вона не знає нікого, хто хотів би засмутити місіс Шиєрс.

– Може, тобі слід поговорити про це зі своїм татом, – запропонувала вона.

А я пояснив їй, що не можу поговорити зі своїм татом, оскільки це таємне розслідування, бо він наказав мені не лізти в чужі справи.

– Ну, може, він мав рацію, Крістофере.

– Отож, ви не знаєте нічого, що б допомогло розслідуванню, – сказав я.

– Ні, – відповіла вона, а потім додала: – Будь обережним, юначе.

Я пообіцяв, що буду обережним, подякував їй за відповіді на мої запитання й пішов до будинку № 43, який стоїть поруч із домом місіс Шиєрс.

У будинку № 43 жили містер Вайз і його мати, яка була в інвалідному візочку, і саме тому він мав жити з нею, щоби супроводжувати її по крамницях і всюди її возити.

Двері відчинив містер Вайз. Від нього пахло потом, старим печивом та зіпсованим попкорном, а так пахнуть, коли дуже довго не миються, так пахне Джейсон із моєї школи, бо він із бідної родини.

Я спитав містера Вайза, чи знає він, хто вбив Веллінгтона в четвер уночі.

– Трясця його матері, а поліцейські дедалі молодшають, чи не так? – відповів він і засміявся.

Мені не подобається, коли люди з мене сміються, тож я розвернувся й пішов.

Я не стукав у двері № 38, що поруч із нашим будинком, оскільки ті люди вживають наркотики й Батько каже, щоби я ніколи не розмовляв із ними, тож я не розмовляю. А вночі вони голосно вмикають музику й інколи лякають мене, коли я бачу їх на вулиці. І той будинок насправді їм не належить.

Потім я помітив стару пані, яка живе в будинку № 39, що на протилежному боці вулиці від оселі місіс Шиєрс. Вона була в саду біля ґанку й підрізала живопліт електричним секатором. Її звати місіс Александер. У неї є собака. Це такса, і тому та пані мала бути хорошою людиною, оскільки їй подобаються собаки. Але собаки в саду не було. Він був у будинку.

На місіс Александер були джинси й кросівки, які старі люди зазвичай не носять. На джинсах засохла земля. А кросівки були фірми «Нью-беленс». А шнурівки червоні.

Я підійшов до місіс Александер і спитав:

– Вам щось відомо про вбивство Веллінгтона?

Вона вимкнула електричний секатор і сказала:

– Боюся, тобі доведеться повторити своє запитання. Я трохи глухувата.

Тож я повторив:

– Вам щось відомо про вбивство Веллінгтона?

– Я вчора про це дізналася. Жах. Справжній жах, – відповіла вона.

– Ви знаєте, хто його вбив? – спитав я.

– Ні, не знаю, – відказала вона.

– Хтось має знати, оскільки той, хто вбив Веллінгтона, знає, що він це зробив. Якщо тільки він не божевільний та гадки не мав, що робить. Або якщо в нього амнезія, – сказав я.

– Ну, ти, мабуть, правий, – погодилася вона.

– Дякую, що допомогли мені з розслідуванням.

– Тебе звати Крістофер, чи не так? – спитала вона.

– Так. Я живу в будинку № 36, – відповів я.

– Ми з тобою раніше ніколи не розмовляли, так? – спитала вона.

– Ні, не розмовляли. Мені не подобається розмовляти з незнайомцями. Але зараз я веду детективне розслідування, – пояснив я.

– Я щодня тебе бачу, коли ти йдеш до школи, – промовила вона.

Я нічого на це не відповів, і тоді вона сказала:

– Це дуже мило з твого боку, що ти зайшов привітатися.

Я також нічого на це не відповів, оскільки місіс Александер займалася тим, що називається «теревенити», це коли люди кажуть одне одному речі, які не є запитаннями чи відповідями і їхні фрази не пов’язані між собою. Потім вона додала:

– Навіть якщо ти просто ведеш детективне розслідування.

І я знову їй подякував.

Я вже збирався йти, коли вона сказала:

– У мене є онук твого віку.

Я спробував потеревенити:

– Мені 15 років, 3 місяці й 3 дні.

– Ну, майже твого віку, – відповіла вона.

Потім ми трохи помовчали, і вона спитала:

– У тебе немає собаки, чи не так?

– Ні, – відповів я.

– Мабуть, тобі б хотілося мати собаку? – поцікавилася вона.

– У мене є щур, – відповів я.

– Щур? – перепитала вона.

– Його звати Тобі.

– А-а, – протягнула вона.

Тоді я сказав:

– Більшість людей не люблять щурів, оскільки вони вважають, що щури переносять такі хвороби, як бубонна чума. І це лише тому, що вони жили в каналізації й забиралися на кораблі, які припливали з чужих земель, де були невідомі хвороби. Але щури дуже чепурні. Тобі постійно вмивається. І його не треба вигулювати. Я просто пускаю його побігати по своїй кімнаті, щоби він робив фізичні вправи. А інколи він сидить у мене на плечі або ховається в рукаві, наче в лігві. Але на волі щури не живуть у лігвах.

– Ти не хочеш зайти до мене на чай? – запросила місіс Александер.

– Я не заходжу в чужі будинки, – відповів я, і вона запропонувала:

– Ну, може, я винесу щось надвір. Ти любиш воду з лимоновим сиропом?

– Мені подобається тільки апельсиновий сироп, – відповів я.

– На щастя, у мене є трохи. А як щодо «баттенберга»? – спитала вона.

– Не знаю, оскільки я не знаю, що таке «баттенберг».

– Це такий торт. Посередині на ньому є чотири рожеві й жовті квадратики, а по краях – марципанова глазур, – пояснила вона.

– Це видовжений торт, квадратний у поперечному перерізі, який поділено на однакові різнокольорові квадрати, розташовані за шаховим порядком? – спитав я.

– Так, мабуть, його можна й так описати, – відповіла вона.

– Гадаю, мені сподобаються рожеві квадрати, але не жовті, оскільки я не люблю жовтий колір. І я не знаю, що таке марципан, тож не знаю, чи він мені сподобається, – сказав я.

– Боюся, марципан також жовтий. Може, мені варто натомість принести печиво. Тобі подобається печиво? – спитала вона.

– Так. Певні види печива, – відповів я.

– Я принесу різне, на вибір, – пообіцяла вона.

Вона повернулася та пішла до будинку. Вона рухалася дуже повільно, бо була старою пані, і перебувала всередині понад 6 хвилин, тож я почав нервуватися, оскільки не знав, що вона робить у будинку. Я погано її знав, щоби напевне сказати, чи вона не збрехала про апельсиновий сироп і торт «баттенберг». І я подумав, що вона може подзвонити в поліцію і тоді в мене будуть серйозні проблеми через попередження.

Тому я пішов.

Коли я переходив вулицю, то мені сяйнула думка про те, хто міг убити Веллінгтона.

Я уявив собі Послідовність Міркувань, яка мала такий вигляд:

1. Хтось убив собаку, оскільки:

a) він ненавидів собаку;

б) він був божевільним;

в) він хотів засмутити місіс Шиєрс.

2. Я не знаю нікого, хто б ненавидів Веллінгтона, тож імовірно, що у випадку а) його вбив незнайомець.

3. Я не знаю жодного божевільного, тож імовірно, що у випадку б) його також убив незнайомець.

4. Більшість убивць знайомі зі своїми жертвами. Власне кажучи, скоріш за все, тебе вб’є член твоєї власної родини на Різдво. Це факт. Тому імовірно, що Веллінгтона вбив хтось, кого він знав.

5. У випадку в) я знав лише одну людину, якій не подобалася місіс Шиєрс, і це був містер Шиєрс, який справді дуже добре знав Веллінгтона.

Це означає, що містер Шиєрс став моїм Головним Підозрюваним.

Містер Шиєрс був одружений із місіс Шиєрс, і ще два роки тому вони жили разом. Потім містер Шиєрс пішов і не повернувся. Саме тому місіс Шиєрс часто приходила й готувала нам їсти, коли померла Мати, оскільки їй більше не треба було готувати для містера Шиєрса, не треба було сидіти вдома та бути його дружиною. А ще Батько сказав, що їй потрібне товариство і що вона не хотіла лишатися сама.

Інколи місіс Шиєрс у нас ночувала, і мені це подобалося, бо тоді вона прибирала, розставляла банки, сковорідки й каструлі на кухонних поличках за розміром, завжди повертала їх етикетками й надписами назовні, складала ножі, виделки й ложки у відповідні відділи кухонної шухляди. Але вона курила сигарети й говорила багато речей, які я не розумів, наприклад: «Піду задам хропака», «Такий дубак, що хоч тарганів мори» та «Гайда зварганимо щось приточити». Мені не подобалося, коли вона так говорила, бо я не розумів, що вона мала на увазі.

І я не знаю, чому містер Шиєрс покинув місіс Шиєрс, оскільки мені ніхто про це не розповідав. Але коли люди одружуються, то хочуть жити разом і мати дітей, а якщо вони одружуються в церкві, то обіцяють бути разом, поки смерть не розведе їх. А якщо вони не хочуть жити разом, то треба розлучатися, а так трапляється тому, що хтось із подружжя мав секс із кимось іншим, або вони сваряться, або ненавидять одне одного й більше не хочуть жити в одному будинку й мати дітей. І містер Шиєрс не хотів більше жити в одному будинку з місіс Шиєрс, тож він напевне її ненавидів і міг повернутися й убити собаку, аби її засмутити.

Я вирішив спробувати дістати більше інформації про містера Шиєрса.