Читать книгу Загадковий нічний інцидент із собакою - Марк Геддон - Страница 23

Коли я повернувся додому, Батько вже приготував для мене вечерю й сидів за столом у кухні. На ньому була картата фланелева сорочка. На вечерю були печена квасоля, броколі та два шматки шинки, і вони були викладені на тарілці так, що не торкалися одне одного.

– Де ти був? – спитав Батько.

– Я був надворі, – відповів я. Це називається «безвинна брехня». Безвинна брехня – це зовсім не брехня. Це коли ти кажеш правду, але не всю. Це означає, що все, що ми говоримо, – це безвинна брехня, наприклад, мене питають: «Чим ти хочеш сьогодні займатися, Крістофере?», а я відповідаю: «Хочу малювати з місіс Пітерс», але я не кажу: «Я хочу з’їсти свій ланч, сходити в туалет, піти додому після школи, погратися з Тобі, повечеряти, погратися на комп’ютері й лягти спати». Тож я припустився безвинної брехні, оскільки знав, що Батько не хоче, аби я був детективом.

– Мені щойно дзвонила місіс Шиєрс, – повідомив Батько.

Я почав їсти свою печену квасолю, броколі й два шматки шинки.

– Якого біса ти роздивлявся в неї в саду? – спитав тоді Батько.

– Я проводив розслідування, оскільки хотів дізнатися, хто вбив Веллінгтона, – відповів я.

– Крістофере, скільки разів я маю тобі казати? – знову спитав Батько.

Печена квасоля, броколі й шинка вистигли, але мені було байдуже. Я їм дуже повільно, і їжа майже завжди холоне.

– Я казав тобі не пхати свого носа в чужі справи, – продовжив Батько.

– Я гадаю, що Веллінгтона міг убити містер Шиєрс, – промовив я.

Батько промовчав.

– Він – мій Головний Підозрюваний. Оскільки я гадаю, що Веллінгтона вбили для того, аби засмутити місіс Шиєрс. І вбивство зазвичай скоює хтось із близького… – сказав я.

Батько дуже сильно стукнув кулаком по столу, так що наші тарілки та його ніж із виделкою підстрибнули, а моя шинка сповзла набік і торкнулася броколі, тож я більше не міг їсти ані шинку, ані броколі.

– Не смій промовляти ім’я цього чоловіка в моєму домі! – закричав тоді Батько.

– Чому? – спитав я.

– Бо він – дуже погана людина, – відповів він.

– А це означає, що він міг убити Веллінгтона? – спитав я.

Батько обхопив руками голову:

– Господи помилуй.

Я зрозумів, що батько сердиться на мене, тому сказав:

– Я знаю, що ти наказав мені не лізти в чужі справи, але місіс Шиєрс – наш друг.

– Ну, більше не друг, – відказав Батько.

– Чому? – спитав я.

– Гаразд, Крістофере. Запам’ятай, що я тобі зараз скажу, запам’ятай раз і назавжди. Повторювати не буду. Дивися на мене, коли я до тебе звертаюся, заради всього святого. Подивися на мене. Ти більше не ходитимеш до місіс Шиєрс і не питатимеш, хто вбив того клятого пса. Ти більше нікого не питатимеш, хто вбив того клятого пса. Ти більше не залізатимеш без дозволу в чужі сади. І ти негайно покинеш гратися в цього клятого детектива, – сказав Батько.

Я нічого не відповів.

– Я змушу тебе пообіцяти, Крістофере. І ти знаєш, що відбувається, коли я змушую тебе обіцяти, – сказав він.

Я дійсно знав, що відбувається, коли я щось обіцяю. Мені треба сказати, що я ніколи більше цього не робитиму, а потім я не можу цього робити, оскільки тоді обіцянка стане брехнею.

– Знаю, – відповів я.

– Пообіцяй, що ти більше ніколи так не робитимеш. Пообіцяй, що ти негайно покинеш свої дурні забавки, гаразд?

– Обіцяю, – сказав я.