Читать книгу Спокута сатани - Марія Кореллі - Страница 1

Чи знаєте ви, що означає бути злиденним? Бути злиденним не тими злиднями, що на них деякі люди скаржаться, маючи п’ять або шість тисяч на рік і запевняючи, ніби ледь-ледь животіють, але насправді злиденним − жахливо, відразливо злиденним? Нужда, така огидна, принизлива та обтяжлива, − нужда, яка змушує вас носити ту саму одіж до цілковитої її ветхості; яка відмовляє вам у чистій білизні через спустошливі витрати на пралю; яка позбавляє вас самоповаги і спонукає вас у замішанні переховуватись на задніх вулицях замість того, щоб вільно й незалежно гуляти між людьми. Саме таку злиденність я маю на увазі. Це гнітюче прокляття, яке придушує шляхетні прагнення. Це моральний рак, який гризе серце добропорядної людської істоти і робить її заздрісною, лихою та навіть здатною на застосування динаміту. коли людина бачить тлусту бездільну світську жінку, що проїздить у розкішній колясці, лінькувато розлігшись на подушках, з обличчям, розчервонілим від переситу; коли завважує безмізкого й чуттєвого модника, що курить і позіхає знічев’я в парку, ніби цілий світ із мільйонами чесних трударів було створено виключно для розваги так званих «вищих верств», − тоді її кров перетворюється на жовч і стражденна душа обурюється й волає:

− Навіщо така несправедливість в ім’я Боже? Навіщо негідний ледащо має повні кишені золота, здобутого випадково чи то отриманого у спадок, коли я, працюючи невтомно з ранку до ночі, заледве можу пообідати?

Справді, навіщо? Чом би бур’янові не цвісти, наче зеленому ваврину? я часто про це думав. Тим не менш, тепер мені видається, що я можу розв’язати це завдання за допомогою власного досвіду.

Але… якого досвіду! Хто дійме цьому віри? Хто повірить, ніби щось таке химерне і страховинне випало на долю смертного? Ніхто. Між тим, це правда − правдивіша, ніж багато іншого, званого правдою. Утім, я знаю, що багато людей живуть у таких самих умовах, під таким самим тиском, усвідомлюючи, можливо, час від часу, що вони обплутані пороком, але заслабкі волею, щоб розірвати тенета, у які добровільно потрапили. Я навіть маю сумнів: чи візьмуть вони до уваги урок, даний мені? У тій самій школі, тим самим грізним учителем? Чи пізнають вони той розмаїтий, осібний, діяльний розум, який ненастанно, хоча й безмовно, працює? Чи пізнають вони Вічного правдивого Бога, якого я змушений був пізнати всіма фібрами свого умогляду? Якщо так, то темні завдання стануть для них ясними, й те, що видається світовою несправедливістю, виявиться справедливим!

Але я не пишу з якою-небудь надією переконати чи просвітити моїх товаришів. Я надто добре знаю їхню впертість: я можу судити зі своєї власної. Були часи, коли мою гордовиту віру в самого себе не могла похитнути жодна людська особина на земній кулі. І я бачу, що й інші стоять на тому самому переконанні. Я лише маю намір переповісти кілька випадків зі свого життя − згідно з тим порядком, як вони відбувалися, − залишаючи більш самовпевненим умам ставити й розв'язувати загадки людського існування.

Однієї жорстокої зими, що запам'яталася своєю полярною суворістю, коли величезна холодна хвиля розпросторила свою льодову силу не тільки на щасливі Британські острови, але й на цілу Європу, я, Джеффрі Темпест, був сам-один у Лондоні і майже вмирав із голоду. Тепер голодна людина рідко коли збуджує співчуття, на яке заслуговує, оскільки мало хто повірить їй. Заможні люди, які щойно поїли до переситу, − найнедовірливіші; багато хто з них навіть усміхнеться, коли їм розкажуть про голодних злидарів, ніби це жарт, вигаданий для пообідньої розваги. Або з дратівливо статечною увагою, що характеризує аристократів, які на поставлене питання не чекають відповіді чи то не розуміють її, після доброго обіду, почувши про якогось бідолаху, що помирає з голоду, промурмочуть: «Який жах!» − і одразу ж повернуться до обговорення останньої новини, щоби згаяти час, доки він не вбив їх правдивою нудьгою. «Бути голодним» − звучить грубо й вульгарно для високого товариства, адже воно завжди їсть більше, ніж потребує.

У той період, що про нього кажу, я, що зробивсь відтоді одним із людей, які найдужче збуджують заздрість, надто добре пізнав жорстоке значення слова «голод». Гризливий біль, хвороблива слабкість, мертовне заціпеніння, ненажерливість тварини, що благає їжі, − всі ці відчуття задосить страхітливі для тих, хто через безталання день при дні готував себе до них; але, можливо, набагато болісніші вони для того, хто дістав витончене виховання і вважав себе за «джентльмена». І я відчував, що не заслуговую на страждання вбозтва, в якому опинився. Я сумлінно працював. Після смерті свого батька, коли я виявив, що кожен пенні з його позірного статку належить кредиторам і що з нашого дому й маєтку мені нічого не лишилося, крім коштовної мініатюри моєї матері, яка віддала життя, народжуючи мене на світ, − відтоді, кажу я, мені довелося трудитися зранку й допізна. Університетську освіту я застосував до літератури, до якої, як мені здавалося, мав покликання. Я шукав собі заняття мало не в кожній лондонській газеті. У багатьох редакціях мені були відмовляли, в деяких брали на випробування, але ніде не обіцяли постійної роботи.

Хто б не шукав заробітку, маючи саму лишень голову й перо, на початку цієї кар'єри з ним будуть поводитись, як із парією. Нікому він не потрібен, усі його зневажають. Його прагнення осміюють, його рукописи повертають нечитаними, про нього піклуються менше, ніж про ув'язненого вбивцю. Убивця принаймні одягнений і нагодований, статечний священик відвідує його, а тюремник інколи навіть не від того, щоб зіграти з ним у карти. Але людина, обдарована оригінальними думками і здатна висловлювати їх, уважається найгіршим злочинцем, і її, якби могли, заштурхали б до смерті.

Я терпів у похмурому мовчанні й стусани, й удари і жив далі − не з любові до життя, а лише тому, що зневажав боягузтво самознищення. Я був іще надто молодим, щоб легко облишити надію. Я мав невиразну думку, що й моя черга настане, що колесо фортуни, яке вічно обертається, одного чудового дня знесе мене вгору, як тепер тягне донизу, лишаючи мені тільки змогу подальшого існування, − адже це було нидіння й більше нічого. Врешті-решт я дістав роботу в певному добре знаному літературному виданні. Тридцять романів на тиждень присилалося мені на критику. Я набув звички неуважно переглядати вісім або десять з-поміж них і писав шпальту гучної лайки, цікавлячись тільки цими, випадково дібраними; решту ж я залишав загалом без уваги. Такий спосіб дій виявився вдалим, і протягом певного часу я чинив саме так, щоби сподобатись моєму редакторові, який платив щедрий гонорар у п'ятнадцять шилінгів за мою щотижневу працю.

Та одного разу, дослухавшись до голосу сумління, я змінив тактику та палко похвалив твір, котрий був і оригінальним, і прекрасним. Автор його виявився ворогом часопису, що в ньому я працював. Результатом моєї хвальної рецензії на твір ненависного суб'єкта було те, що особиста злоба видавця взяла гору над совісністю і мене позбавили заробітку. Після цього мені довелося злидарювати, заробляючи собі на хліб працею найманого письменника, живучи обіцянками, яких ніколи не виконують, аж поки, як я сказав, на початку січня, посередині лютої зими, не опинився дослівно без шеляга, віч-на-віч із голодною смертю, заборгувавши місячну платню за свою вбогу квартирку, що її наймав на одній з глухих вуличок неподалік Британського музею.

Цілісінький день я тинявся з однієї газетної редакції до іншої, шукаючи роботи й не знаходячи її. Усі місця було зайнято. Так само надаремно намагався я презентувати свій рукопис, але редакційні «лектори» визнали його за особливо бездарний. Більшість тих «лекторів», як я довідався, самі були романістами, які на дозвіллі читали чужі твори і видавали свій вирок. Я ніколи не міг знайти справедливості в такій системі. Мені здається, що це − звичайнісіньке протегування посередності та придушення оригінальності. Романіст-«лектор», який домагається для себе місця в літературі, природно, радше схвалить пересічний твір, ніж той, що міг би виявитися вищим за його власний. Добра ця система чи погана, але для мене й мого літературного дитяти вона була шкідливою. Останній редактор, до якого я звернувся, був, імовірно, людиною доброю: він дивився на мою потерту одіж і виснажене обличчя з певним співчуттям.

− Мені дуже шкода, − сказав він, − але мої «лектори» одностайно відкинули ваш твір. Мені здається, ви надміру серйозні й за гостро висловлюєтесь проти суспільства. Це непрактично. Не слід ніколи засуджувати суспільства: воно купує книжки. От якщо можете, напишіть дотепну любовну історійку, трошки фривольну: твори такого штибу мають найбільший успіх у наші часи.

− Даруйте мені, − заперечив я нерішуче, − та чи певні ви, що слушно міркуєте про смаки публіки?

Він усміхнувсь поблажливо.

− Звичайно, певен, − відказав. − Мій обов'язок − знати смаки публіки так само достеменно, як і власну кишеню. Зрозумійте мене, я не раджу, щоб ви писали книжку відверто непристойного змісту − це можна сміливо лишити для «Нової жінки». − Він за сміявся. − Запевняю вас, класичні твори не мають збуту. Почнімо з того, що критики їх не люблять. Те, що є приступним для них і для публіки, − це уривок сенсаційного реалізму, переказаний в елегантній англійській газеті. У «Літературній» чи в «Газеті Еддісона» це було би помилкою.

− Думаю, що і я сам − теж помилка, − сказав я з силуваним усміхом. − У будь-якому разі, якщо те, що ви говорите, правда, я маю облишити перо і спробувати інше заняття. Я застарів, уважаючи літературу за найвищу з усіх професій, тож радше не пов'язуватиму її з тими, хто зумисне принижує її.

Він скоса окинув мене швидким поглядом − напівнедовірливим, напівзневажливим.

− Гаразд, гаразд! − нарешті завважив він. − Ви дещо екстравагантні. Це минеться. Чи не хочете піти зі мною до клубу й разом пообідати?

Я відмовився від запрошення. Я усвідомив своє жалюгідне становище, і гордість − фальшива гордість, якщо волієте, − здійнялася в мені. Я поспішив попрощатись і потягся додому зі своїм знехтуваним рукописом. Удома на сходах я зустрів свою квартирну хазяйку, яка спитала, чи не буде моєї ласки завтра з нею розрахуватись. Вона говорила доволі ввічливо, бідолашна, і не без певної нерішучості. її явне співчуття вкололо моє самолюбство так само, як запропонований редактором обід вразив мою гордість, і з абсолютно впевненим виглядом я відразу ж пообіцяв їй сплатити гроші у строк, який вона призначила, хоча не мав жодного уявлення, де і яким чином видобуду потрібну суму.

Увійшовши до своєї кімнати, я жбурнув непотрібний рукопис на підлогу, кинувся на стілець і… вилаявся. Це дало мені полегшення: хоч я тимчасово підупав на силах через нестачу їжі, але не настільки, щоби проливати сльози, і міцна лайка була для мене такими самими ліками, якими, гадаю, бувають сльози для схвильованої жінки. Як не міг я плакати, так само й не був здатен звернутись до Бога в моєму розпачі. Кажучи відверто, я тоді не вірив у Бога. Я був самовпевненим смертним, що зневажає заяложені часом забобони.

Звичайно, я був вихований у християнській вірі, але віра ця стала для мене аж надто непотрібною. Розумово − я перебував у хаосі. Морально − мені шкодили ідеї та прагнення. Мій стан був безнадійним, і сам я був безнадійний.

А між тим я відчував: я зробив усе, що міг. Мене загнали у глухий кут мої побратими, які змагалися зі мною за місце в житті. Але я боровся проти цього: я працював чесно й наполегливо; однак, усе надаремно.

Що ж було робити? Як розпочати єзуїтську діяльність, аби, заподіявши зло, дістати у відповідь добро? Так я міркував − якщо ці шалені фантазії заслуговують на те, щоб зватися міркуваннями. Ніч видалась особливо холодна. Руки мої заніміли, і я намагався відігріти їх біля олійної лампи, якою моя квартирна хазяйка із власної доброти дозволяла мені користуватися попри прострочений чинш.

Раптом я помітив три листи на столі: один у довгастім синім конверті, які зазвичай містили або судові повістки, або повернені рукописи; другий − із маркою Мельбурна; третій − грубий квадратний пакунок із золоченою коронкою. Спершу я дивився на всі три байдужно; потім, обравши той, що був з Австралії, трохи покрутив його в руках, перед тим як розкрити.

Я знав, від кого він, і не сподівався приємних звісток. Кілька місяців тому я написав розгорнуту оповідь про свої труднощі й дедалі більші борги до старого шкільного товариша, який, уважаючи, що Англія затісна для його честолюбства, вирушив у ширший Новий Світ розробляти золоті копальні. Як мені було відомо, він домігся успіху у своїй справі й досяг солідного незалежного становища. Тому я ризикнув звернутись до нього з проханням позичити мені п'ятдесят фунтів стерлінгів. У листі, без сумніву, містилася його відповідь, і я вагався, перед тим як розкрити конверта.

− Звичайно, буде відмова, − сказав я майже голосно.

Яким би прихильним до вас не був приятель за всіх інших обставин, на прохання позичити грошей він неодмінно виявить брак чуйності. Він висловить свої співчуття, звинуватить професію і взагалі кепські часи та запевнить, що все невдовзі минеться. Мені це було добре відомо. Урешті, чому я мав би сподіватися, що цей мій приятель не такий, як інші? Я не мав на нього жодних прав − усе обмежувалось кількома сентиментальними спогадами про Оксфорд.

У мене вихопилося мимовільне зітхання, і на мить очі пойняло туманом. Знову я бачив сірі вежі церкви Марії Магдалини, чудові зелені дерева, що затінювали доріжки всередині й навколо старого милого університетського міста, де ми − я та людина, чий лист я наразі тримав у руках, − разом гуляли, уявляючи себе молодими геніями, народженими, щоби перетворити світ. Ми обидва любили класиків: ми були сповнені Гомера, наснажені думками і принципами всіх безсмертних греків та римлян. У ті далекі замріяні дні ми думали, що створені з речовини, з якої постають герої. Однак вихід на життєву арену незабаром зруйнував наші високі фантазії; ми виявилися звичайними робочими одиницями − не більше; проза щоденного життя відсунула Гомера на задній план, і ми невдовзі відкрили, що суспільство дужче цікавилось останнім скандалом, аніж трагедіями Софокла або мудрістю Платона. Без сумніву, було неймовірним глупством мріяти, буцімто ми могли перетворити світ; утім, і найзатятіший цинік навряд чи стане заперечувати, що відрадно озирнутись назад, на дні юності, в які, може бути, він сам − бодай єдиний раз у житті − мав шляхетні прагнення.

Лампа горіла слабо, й мені довелося заправити її, перед тим як узятися до читання листа від мого приятеля. У сусідній кімнаті хтось грав на скрипці, і грав добре. Ніжні звуки лилися з-під смичка, і я слухав, несвідомо радіючи. Охлянувши з голоду, я впав у стан, подібний до заціпеніння, і мелодія, що долинала, збуджуючи в мені солодке відчуття краси, приборкала на мить ненаситну тварину, яка прагла їжі.

− Грай, грай! − пробурмотів я, звертаючись до невидимого музиканта. − Ти вправляєшся на своїй скрипці, певна річ, задля заробітку, що підтримує твоє існування. Можливо, ти якийсь бідак із дешевого оркестру чи, може, навіть вуличний музика, змушений жити поряд із «джентльменом», який помирає з голоду; ти не можеш мати надії на те, що коли-небудь увійдеш у моду і гратимеш при дворі; якщо ж ти маєш таку надію, то це безумство! Грай, друже, грай! Звуки, які ти видобуваєш, дуже приємні і навіюють думку, що ти щасливий, хоча я маю сумнів у цьому. Чи в тебе теж усе зійшло на порох?..

Музика тихшала і ставала жаліснішою; їй тепер акомпанував стукіт граду по шибках. Вітер зі свистом удиравсь у двері й завивав у каміні − вітер, холодний, як подих смерті, і пронизливий, немов голка. Я тремтів і, нахилившись до чадної лампи, приготувався до читання.

Заледве я розірвав конверт, як із нього випав на стіл чек на п'ятдесят фунтів, які я міг отримати у знаному лондонському банку. Моє серце сповнилося полегшенням і вдячністю.

− Я був несправедливий до тебе, старий товаришу! − вигукнув я. − Ти маєш серце!

І, глибоко зворушений милосердям друга, я уважно прочитав його листа. Лист був не дуже довгий, вочевидь, його написали поспіхом.

Любий Джеффе!

Мені боляче чути, що ти перебуваєш у скруті; це свідчить про те, що дурні голови ще процвітають у Лондоні, якщо людина з твоїм обдаруванням не може обійняти належного їй місця в літературній царині. Гадаю, що справа полягає в інтригах, і лише гроші можуть їх зупинити. Тут п'ятдесят фунтів, які ти просив; не поспішай повертати їх. Я хочу тобі допомогти цього року і виряджаю до тебе друга − справжнього друга, завваж! Він передасть тобі рекомендаційного листа від мене, і, між нами кажучи, старий, ти зробиш найкраще, якщо цілком доручиш йому всі твої літературні справи. Він знає всіх, обізнаний з усіма хитрощами редакторських прийомів, з усіма вихватками газетярських зграй. Крім того, він великий філантроп і має особливу схильність до спілкування з духівництвом.

Дивні смаки, скажеш ти, але він мені зовсім відверто пояснив причину такої прихильності. Він такий страшенно багатий, що дослівно не знає, куди подіти гроші, а високодостойні джентльмени церкви завжди охоче вказують йому шляхи їх витрачання. Він завжди радий довідатись про місця, в яких його гроші і вплив (він дуже впливовий) можуть стати в пригоді іншим. Він допоміг мені виплутатися з надзвичайно скрутного становища, і я його боржник. Я розповів йому про тебе і про твої таланти, і він обіцяв виручити тебе. Він може зробити все, що схоче; це вельми природно, позаяк на світі і моральність, і цивілізація, і решта всього підпорядковуються могутності грошей, а його каса, здається, невичерпна. Скористайся з його допомоги − він сам цього бажає, і напиши мені, що і як. Не переймайся стосовно п'ятдесяти фунтів, доки не відчуєш, що гроза обминула тебе.

Завжди твій Босслз.

Прочитавши недоладний підпис, я розсміявся, хоч очі мої були затуманені подобою сліз. «Босслз» − то було прізвисько, дане моєму приятелеві кількома з наших шкільних товаришів, і ні він, ні я не знали, як воно вперше виникло. Однак ніхто, крім професорів, не звертався до нього на ім'я − Джон Керрінгтон; він був просто Босслз, і Босслзом залишався навіть тепер для найближчих друзів. Я згорнув і сховав листа разом із чеком та, розмірковуючи, що за один мав бути той філантроп, який не знає, що робити з грішми, взявся до двох інших пакунків. Я відчував із полегкістю, що тепер, хай там як, можу завтра сплатити рахунок квартирній хазяйці, як обіцяв. Крім того, я міг замовити вечерю й запалити вогонь, аби надати веселішого вигляду моїй холодній та незатишній кімнаті.

Але перед тим як скористатися з цих життєвих благ, я розкрив довгастий синій конверт, який скидався на загрозу судового протоколу, і, розгорнувши папір, дивився на нього, охоплений здивуванням. Що це означає? Літери стрибали перед моїми очима; збентежений, я перечитував папір знов і знов, нічого не розуміючи. Однак думка, що промайнула невдовзі, осяяла мене, наче електричний удар, змішавши всі почуття… Ні! Ні! Фортуна не могла бути такою безумною! Такою дивовижно примхливою! Це була якась безглузда містифікація… А втім… якщо це й був жарт, то жарт неперевершений! Такий, що мав за собою авторитет закону! Присягаюся, новина здавалася геть вірогідною!