Читать книгу Спокута сатани - Марія Кореллі - Страница 5

Наступного ранку, щойно вставши, я довідався, що його світлість − як називали князя Ріманського його слуги і прислужники готелю, − поїхав верхи до парку, лишивши мене снідати на самоті. Тому я зійшов до загальної зали, де мені догідливо прислуговували, незважаючи на мою потерту одіж, яку я досі мусив носити, не маючи нічого на зміну. Коли я хотів би поснідати? О котрій годині маю намір обідати? Чи залишатимусь у своїх апартаментах? Чи, може, вони не задовольняють мене? Можливо, я волів би апартаменти, подібні до тих, що займає його світлість?.. Усі ці шанобливі питання спершу дивували мене, а потім почали тішити. Якісь таємничі агенти, вочевидь, поширили чутки про моє багатство, і це був перший результат. У відповідь я сказав, що наразі нічого не можу вирішити й віддам відповідні розпорядження не раніше як за кілька годин, а поки що залишаю кімнату за собою. Після сніданку я зібрався був іти до своїх повірників, та щойно замовив екіпаж, як побачив мого нового приятеля: він повертався з прогулянки. Князь сидів верхи на прекрасному гнідому огирі з дикими очима, ноги якого тремтіли від напруги, − напевно, він щойно мчав щодуху й тепер гарячкував під владною, твердою рукою їздця, яка стримувала тварину. Кінь стрибав і крутився між кебами й возами, що видалося б доволі ризикованим, якби вершником був хтось інший, а не Ріманський. Удень князь видавався ще кращим на вроду: легкі рум'янці забарвлювали природну блідоту обличчя, а очі блищали задоволенням після моціону. Я чекав його наближення, так само як і Амієль, який зазвичай з'являвся в коридорі готелю у мить прибуття свого пана. Ріманський, побачивши мене, посміхнувся й торкнувся руків'ям хлиста до капелюха, що мало означати поклін.

− Ви довго спите, Темпесте! − сказав він, зістрибуючи з коня й кидаючи повід грумові, який його супроводжував. − Завтра ви маєте поїхати зі мною й долучитися до «Товариства печінки», як говориться модним жаргоном. Раніше вимовляти слово «печінка» або інші назви внутрішніх органів уважалося за найвищу міру неделікатності, але тепер усе змінилось, і ми вбачаємо особливе задоволення в міркуваннях про негарні фізіологічні предмети. І в «Товаристві печінки» ви побачите заразом усе мостиве панство, яке запродало душу дияволові, − людей, які об'їдаються до того, що годні луснути, а потім із поважним виглядом парадують на добрих конях, надто добрих як на такий кепський тягар, і сподіваються в такий спосіб вигнати диявола зі своєї зараженої крові. Вони думають, що я один із них, але помиляються.

Він поплескав коня, і грум відвів його; після швидкого бігу мило вкривало плямами лиснючі груди й передні ноги тварини.

− Навіщо ж ви приєднуєтесь до товариства? − спитав я, сміючись і дивлячись на князя з неприхованим захватом: костюм для верхогонів добре сидів на ньому й ніколи ще його чудова статура так не впадала мені у вічі. − Ви дурите їх!

− Так, − відказав він, − і, знаєте, я не єдиний у Лондоні, хто їх дурить. А куди це ви налагодилися?

− До тих повірників, що написали мені вчора. Назва фірми − «Бентам і Елліс». Чим раніше я матиму з ними розмову, тим краще. Як ви гадаєте?

− Так, але ось що, − і він відвів мене вбік, − вам слід мати при собі готівку. Для вашої репутації недобре буде, якщо ви відразу ж звернетесь по гроші; немає жодної потреби пояснювати цим юристам, що їхній лист застав вас на порозі голодної смерті. Візьміть цей гаманець − пам'ятайте, ви дозволили мені бути вашим банкіром! А дорогою зайдіть до якого-небудь відомого кравця й одягніться як слід.

Він відвернувся й швидко пішов геть, а я, зворушений його добрістю, поспішив за ним.

− Стривайте, Лючіо!

Уперше я називав його на ім'я. Він спинився.

− Ну?

Він уважно на мене подивився й посміхнувся.

− Ви не даєте мені часу говорити, − промовив я тихо, оскільки ми стояли у загальному коридорі готелю. − Річ у тім, що я маю гроші, тобто можу їх негайно отримати. Керрінгтон надіслав мені в листі чек на п'ятдесят фунтів, я не встиг вам про це сказати. Він був такий добрий, що позичив їх мені. Візьміть цей чек як гарантію за гаманець. До речі, скільки в гаманці?

− П'ятсот банківськими білетами.

− П'ятсот! Любий друже, мені не потрібно стільки. Це забагато!

− За наших часів краще мати забагато, ніж замало! − швидко заперечив він. − Любий Темпесте, не надавайте цьому надто великої ваги! П'ятсот фунтів − це насправді ніщо. Ви можете витрати ти їх на один туалетний несесер, наприклад. Краще відішліть назад Джонові Керрінгтону його чек: я не дуже вірю в його щиросердність, беручи до уваги, що кількома днями перед моїм від'їздом з Австралії він відкрив копальню, оцінену приблизно у сто тисяч фунтів.

Я вислухав це з великим здивуванням і, мушу зізнатись, почувався дещо скривдженим. Відвертий і великодушний характер мого приятеля Босслза, здавалося, раптом примерк у моїх очах. Чому в листі він жодним словом не обмовився про свій успіх? Чи злякався, що я надалі турбуватиму його проханнями про позики? Мабуть, мій вигляд зраджував мої думки, оскільки Ріманський, який спостерігав за мною, сквапливо додав:

− Хіба він вам не згадував про своє щастя? Це не по-приятельському, але, як я вже говорив, гроші часто псують людину.

− О, гадаю, він не мав наміру зневажити мене, − поспішив я сказати з вимушеним усміхом. − Без сумніву, це буде темою його наступного листа. Що ж стосується цих п'ятисот фунтів…

− Облиште, любий мій! − проказав князь нетерпляче. − Навіщо ви говорите про гарантії? Хіба ви самі не є моєю найпевнішою гарантією?

Я засміявся.

− Ну так, тепер я цілком благонадійний і не маю наміру тікати.

− Від мене? − спитав він із напівхолодним, напівлагідним поглядом. − Ні, не думаю!

Він зробив легкий жест рукою й залишив мене, а я, поклавши шкіряного гаманця з банкнотами в бічну кишеню, покликав кеб і поїхав на Басінгхолл-стрит, де чекали на мене мої повірники.

Діставшись місця призначення, я звелів доповісти про себе, і мене негайно з великою пошаною прийняли двоє маленьких чоловічків, які являли собою «фірму». На моє прохання вони відіслали вниз клерка, щоб розплатитися й відпустити кеб, і я, відкривши гаманець Лючіо, попросив їх розміняти банкноту в десять фунтів на золото та срібло, що вони зробили з великою охотою.

Потім ми разом узялися до справ. Мій померлий родич, якого я, як себе пам'ятаю, ніколи не бачив, але він бачив мене сиріткою на руках у годувальниці, залишив мені геть усе, що мав, включно з кількома рідкісними колекціями картин і коштовностей. Заповіт був таким коротким і однозначним, що не було жодної можливості над ним мудрувати, й мені було оголошено, що за тиждень, найбільше за десять днів, усе буде впорядковано й надано в моє виключне розпорядження.

− Ви дуже щаслива людина, містере Темпест, − сказав мені старший компаньйон, містер Бентам, згортаючи останній доку мент. − У ваші літа ця княжа спадщина обіцяє вам або великі втіхи, або велике прокляття − ніколи не знаєш! Таке величезне багатство накладає велику відповідальність.

Мене насмішила зарозумілість цього слуги закону, який насмілився повчально просторікувати про моє щастя.

− Багато хто охоче взяв би на себе таку відповідальність і по мінявся б зі мною місцями, − сказав я викличним тоном, − самі ви, наприклад?

Я знав, що це заувага поганого тону, але зробив її навмисне, вважаючи, що не Бентамова справа проповідувати мені про відповідальність, пов'язану з багатством. Однак він не образився, тільки скосив на мене пильний погляд; у цю мить він скидався на замислену ворону.

− Ні, містере Темпест, ні, − відповів він сухо, − не думаю, щоб я з вами помінявся місцями. Я є тим, чим є, та мене це задовольняє. Моя голова − мій банк, і цей банк забезпечує мені відсоток цілком достатній, щоб жити. Це все, чого я бажаю. Жити не злидарюючи й чесно працювати − з мене досить. Я ніколи не заздрив багатству.

− Містер Бентам філософ, − завважив його компаньйон містер Елліс, усміхаючись. − Завдяки нашій професії, містере Темпест, ми так часто зустрічаємось із примхами долі, що, спостерігаючи мінливе щастя наших клієнтів, самі вчимося задовольнятися з малого.

− Я цього не навчився й досі, − сказав я весело. − Але цієї миті визнаю, що задоволений.

Кожен із них віддав мені легкий офіційний поклін, і містер Бентам потиснув мені руку.

− Справу владнано, дозвольте мені привітати вас, − проказав він чемно. − Звісно, будь-якої миті, якщо ви забажаєте доручити ваші справи комусь іншому, ми − я та мій компаньйон − із цілковитою готовістю ретируємося. Однак ваш померлий родич ставив ся до нас із великою довірою…

− І я також, запевняю вас! − швидко перервав я. − Ви зроби те мені ласку, якщо надалі провадитимете мої справи, як ви роби л це для мого родича, і майте певність, що я буду вдячний.

Двоє маленьких чоловічків уклонилися знов, і цього разу містер Елліс потиснув мені руку.

− Ми зробимо все, що в наших силах, містере Темпест. Чи не так, Бентам?

Бентам поважно кивнув головою.

− А тепер, Бентам, − повів далі Елліс, − як ви гадаєте, чи слід сказати містерові Темпесту… чи, може, не варто?

− Можливо, − відповів сентенційно Бентам, − краще буде сказати.

Я дивився то на одного, то на другого, нічого не розуміючи. Містер Елліс потер руки й усміхнувся.

− Річ у тім, містере Темпест, що ваш покійний родич, хоча людиною був тонкою й досить розумною, мав одну вельми дивну ідею − можливо, якби він уперто її тримався, вона могла б довести його до божевільні й таким чином завадила б йому розпорядитися своїм величезним багатством так мудро та справедливо; на щастя для нього і для вас, він не надто обстоював її й до останнього дня залишався талановитим ділком. Але я не думаю, щоб сам він коли-небудь уповні звільнився від тієї ідеї, чи не так, Бентам?

Бентам замислено роздивлявся чорну округлу мітку від газового ріжка на стелі.

− Не думаю, ні, не думаю, − проказав він. − Надто він був у ній переконаний.

− Що це за ідея, нарешті? − спитав я нетерпляче. − Чи не займався він винайденням нового літального апарата, щоб у такий спосіб спекатися своїх грошей?

− Ні, ні, ні! − і містер Елліс розсміявся тихим, приємним сміхом. − Ні, шановний пане, жодні фантазії в царині механіки або торгівлі не захоплювали його уяви. Він надміру… є… гадаю, я можу так сказати… він надто глибоко опирався тому, що зветься у світі поступом, − надто глибоко, щоб сприяти цьому поступові новими винаходами або будь-якими іншими засобами. Бачите, мені трохи незручно пояснювати вам те, що дійсно видається за найфантастичнішу, найбільш неоковирну ідею… Скажу на початку, що ми насправді ніколи не знали, яким шляхом він надбав своє багатство. Чи не так, Бентам?

Бентам щільно стулив вуста.

− Ми здійснювали операції з великими сумами, − вів далі Елліс, − і радили, як їх краще розмістити; але запитувати, звідки вони йдуть, було не нашою справою. Чи не так, Бентам?

Бентам статечно кивнув головою.

− Нам довіряли, − говорив Елліс, делікатно стискаючи кінчики пальців, − і ми намагалися виправдати цю довіру нашою скромністю та відданістю, і лише після довгих років ділових зв'язків наш клієнт повідомив нам свою ідею, найхимернішу, найнеймовірнішу з усього, що тільки можна уявити: він був переконаний, що запродався дияволові та що його величезне багатство було результатом торговельної угоди. Я щиро розреготався.

− Що за безглузда думка! − вигукнув я. − Бідолашний! Вочевидь, він був несповна розуму! Чи, може, він ужив цього вислову лише у фігуральному розумінні?

− Не думаю, − заперечив містер Елліс, досі погладжуючи свої пальці, − не думаю, що лише у фігуральному розумінні. Чи не так, Бентам?

− Рішуче − ні, − відказав Бентам поважно, − він говорив про торговельну угоду як про факт, який справді відбувся.

Я знов засміявся, але вже не так щиро.

− За наших часів люди мають різноманітні фантазії, − сказав я. − Ідеї Блаватської[2], Безант[3], гіпнотизм… Нема чого дивуватись, якщо хтось іще зберіг старі дурні забобони, наприклад віру в існування диявола; але для людини з цілком здоровим глуздом…

− Та-ак, так, − перервав містер Елліс, − ваш родич був людиною з цілком здоровим глуздом, і ця ідея була єдиною фантазією, закоріненою в його глибоко практичному розумі. Будучи тільки ідеєю, вона навряд чи варта уваги; однак, можливо, добре − містер Бентам зі мною погоджується − добре, що ми згадали про неї.

− Для нас велике полегшення, що ми згадали про неї, − під твердив містер Бентам.

Я посміхнувся, подякував їм і підвівся, щоб піти. Вони ще раз одночасно вклонились мені, у цю мить нагадуючи близнюків − так спільна юридична практика позначилась на їхніх рисах.

− До побачення, містере Темпест, немає потреби говорити, що ми служитимемо вам, як служили нашому попередньому клієнтові, в міру наших сил. Можна спитати, чи не потребуєте ви тієї або іншої суми негайно?

− Ні, дякую вам, − відповів я, відчуваючи певну вдячність до свого друга Ріманського, який поставив мене в цілком незалежне становище перед цими адвокатами. − Дякую вам, я маю більше, ніж потребую.

Вони, вочевидь, дещо здивувались, однак утримались від зауважень.

Вони занотували мою адресу й доручили клеркові провести мене. Я дав йому півсоверена та наказав випити за моє здоров'я, і він охоче пообіцяв це зробити.

Потім я пішов пішки, досі впевняючи себе, що це не сон, що я справді мільйонер і що це така сама правда, як те, що двічі по два − чотири.

Звернувши за ріг, я несподівано зіткнувся з джентльменом, який виявився тим самим редактором, що напередодні знехтував мій рукопис. Упізнавши мене, редактор одразу спинився.

− Куди ви прямуєте? − спитав він. − Досі маєте надію десь розмістити цей злощасний роман? Дорогенький, повірте мені, він геть непридатний…

− Непридатний? Буде придатний, − сказав я спокійно, − я сам видам його.

Він відступив.

− Самі видасте? Сили небесні! Та це вам обійдеться в шістдесят, сімдесят або й сто фунтів стерлінгів!

− Навіть якби це коштувало тисячу − мені байдуже. Рум'янці залили його обличчя, й очі широко розкрилися зі здивування.

− Я думав… даруйте мені, − затинався він, − я думав, ви злидарюєте…

− Я злидарював, − відповів я сухо, − та не злидарюю тепер. Його неймовірно розгублений вигляд − тим паче, що я остаточно ще не прийшов до тями після подій, які перевернули моє життя, − справив на мене таке палке враження, що я розреготався − дико, шумно, несамовито! Це, вочевидь, стривожило його, оскільки він почав нервово озиратись довкола, ніби подумуючи про втечу.

Я схопив його за руку й промовив, намагаючись угамувати цю майже істеричну веселість:

− Я не божевільний, не думайте так, я просто мільйонер!

І я знову зайшовся в реготі: становище видавалося мені вкрай смішним, але статечний редактор, вочевидь, тримався іншої думки, і його риси відбивали таку щиру стривоженість, що я спромігся на останнє зусилля й нарешті опанував себе.

− Даю вам слово честі, я не жартую, це факт. Учора ввечері я потребував обіду, й ви, як людина добросерда, запропонували мені його; нині я маю п'ять мільйонів. Не дивіться так! Ви дістанете апоплексичний удар! Отже, я вам сказав, що сам видам свою книжку, й вона мусить мати успіх! О, я цілком серйозний! Тепер у моєму гаманці задосить грошей, щоб заплатити за видання!

Я випустив його руку, й він відсахнувся, ошелешений та засоромлений.

− З нами Бог! − пробурмотів він, − це схоже на сон! Я ніколи в житті не був такий здивований!

− І я теж! − я ледь поборював спокусу знову вибухнути реготом. − Але в житті, як і в казках, трапляються дива, і твір, який відкинули «лектори», буде подією сезону! Скільки ви візьмете, щоб видати його?

− Я? Щоб я видав його?

− Так, ви! А чом би й ні? Якщо я пропоную вам можливість чесно заробити гроші, невже зграя ваших найманих «лекторів» за вадить вам пристати на мою пропозицію? Ви не раб, ми живемо у вільній країні. Я знаю тих, хто читає для вас: сухе п'ятдесятирічне бурмило, яке страждає на розлади травлення, буквоїд, який сам зазнав невдачі в літературі й тому нічого іншого не зробить, як тільки надряпає лайливу рецензію на твір, що подає надії. Навіщо ж вам довіряти такій некомпетентній думці? Я заплачу вам за видання моєї книжки суму, яку ви самі призначите, й навіть більше − за щире прагнення! І я ручуся, що вона дасть добре ім'я не лише мені як авторові, але й вам як видавцеві. Я не пошкодую коштів на рекламу й примушу працювати пресу. Усе на світі купується за гроші.

− Стривайте, стривайте, − перервав він, − це так несподівано! Дайте мені час, і я обміркую вашу пропозицію.

− У такому разі даю вам день на обмірковування, − сказав я, − але не більше, бо, якщо ви скажете «ні», я знайду іншого видавця, який добре наживеться замість вас. Будьте розсудливі, друже мій! Бувайте!

− Чекайте! Ви такий збуджений, так дивно поводитесь − ваша голова, вочевидь, іде обертом!

− Справді! І на те є причина!

− Боже мій! − усміхнувся він. − Дозвольте ж мені привітати вас. І знаєте, я справді щиро вас вітаю. − І він палко потиснув мені руку. − А що стосується книжки, то я певен, що її насправді гудили не через брак таланту чи літературного стилю, − вона просто написана надто, надто піднесено, а тому не пасує до смаків публіки. За наших часів найбільший успіх мають повісті про «беззаконня хатнього вогнища». Однак я поміркую про вашу книжку. Де вас знайде мій лист?

− Ґранд-готель, − відповів я, в душі насміхаючись із його не спокійного, розгубленого вигляду; я знав, що подумки він уже розрахував, скільки можна взяти з мене за втілення моєї літературної примхи. − Приходьте до мене завтра на сніданок або обід, якщо хочете, але спершу дайте мені знати. Пам'ятайте, я даю вам рівно добу на роздуми. Протягом двадцяти чотирьох годин ви маєте вирішити: так чи ні.

І на цьому я залишив його, приголомшеного, тоді як він усе дивився мені вслід, ніби побачив дивину, що зненацька впала з неба. Я продовжував путь, нечутно сміючись із самого себе, доки не помітив здивованих поглядів кількох перехожих і не дійшов висновку про необхідність тримати свої думки при собі, якщо не хочу скидатись на навіженого. Я крокував дуже швидко, й моє збудження помалу охололо. Я повернувся до нормального стану − стану флегматичного англійця, який передусім намагається не виявляти жодних ознак особистого хвилювання. Решту ранку я присвятив купуванню готового одягу який, на моє велике щастя, виявився мені цілком до міри, і зробив велике, щоб не сказати екстравагантне, замовлення модному кравцеві, який пообіцяв мені виконати все швидко та акуратно. По тому я відіслав свій борг хазяйці мого колишнього помешкання, додавши ще п'ять фунтів на знак вдячності бідній жінці − за кредит, довготерпіння і взагалі за доброту, виявлену до мене, коли я мешкав у її непоказному будинку. Зробивши це, я в чудовому настрої повернувся до Ґранд-готелю, вдягнений у новий, добре припасований костюм, я мав значно кращий вигляд і самопочуття. Слуга зустрів мене в коридорі та з найдогідливішою шанобливістю доповів, що «його світлість князь» запрошує мене до своїх апартаментів на пізній сніданок. Я негайно вирушив туди і знайшов Ріманського самого в розкішній вітальні; він стояв біля величезного вікна, тримаючи в руці довгасту кришталеву скриньку, на яку дивився мало не з любов'ю.

− А, Джеффрі! Ви тут! − вигукнув він. − Я розраховував, що ви закінчите справи на цю годину, тому й чекав.

− Дуже люб'язно з вашого боку! − сказав я, задоволений із приязної фамільярності, яку він виявив, називаючи мене на ім'я. − Що це у вас там?

− Мій улюбленець, − відповів він, ледь посміхнувшись. − Чи бачили ви щось подібне раніше?