Читать книгу Спокута сатани - Марія Кореллі - Страница 4

IV

Оглавление

Перед під'їздом на нас чекала князева карета, запряжена парою гарячих вороних огирів у срібній збруї. Чудові чистокровки били копитами землю та гризли вудила з нетерплячки; на появу господаря чепурний ліврейний лакей відчинив дверцята, шанобливо торкнувшись капелюха; на настійну вимогу мого супутника я ввійшов першим і, опустившись на м'які подушки, піддався приємному усвідомленню розкоші й могутності, неначе дуже давно лишив позаду дні прикрощів і журби. Відчуття голоду та щастя змагалися в мені, і я перебував у непевному, хисткому стані, який приходить, якщо довго постити: геть усе здавалося мені примарним і невідчутним на дотик. Я знав, що не зможу відчути повноти свого дивовижного щастя, доки не буде задоволено моїх фізичних потреб. Мій мозок наче обертався вихром, мої думки були невиразні й безладні; мені здавалося, що й сам я перебуваю в якомусь чудернацькому сні, з якого маю негайно пробудитись.

Карета на гумових колесах їхала безшумно, вчувався тільки стукіт кінських копит − коні мчали учвал.

Я бачив у напівмороку блискучі темні очі мого нового приятеля − очі, що дивились на мене пильно й напружено.

− Чи не відчуваєте ви, що світ уже біля ваших ніг, ніби м'яч в очікуванні удару ногою? − спитав він напівжартома, напівіронічно. − Світові так легко надати руху. Розумні люди впродовж усіх віків намагалися зробити світ бодай не таким смішним − результат один: він і надалі віддає нерозважності перевагу над мудрістю. Світ − ніби м'яч або, скажімо, волан, ладний полетіти куди завгодно і як завгодно, аби лишень ракетка була золота!

− Ви говорите з якоюсь гіркотою, княже, − сказав я. − Але, без сумніву, маєте великий досвід щодо людей?

− Великий, − повторив він із притиском. − Моє князівство дуже просторе.

− То ви володар! − вигукнув я з певним здивуванням. − Отже, «князь» − не просто почесний титул?

− О, за правилами вашої аристократії це просто почесний титул, − швидко відповів він. − Коли я сказав, що моє князівство просторе, я мав на думці, що владарюю скрізь, де люди підвладні силі багатства. Хіба з цього погляду я помиляюся, твердячи, що моє князівство просторе? Хіба не є воно майже безмежним?

− Завважую, ви цинічні, − сказав я. − Однак ви, звичайно ж, вірите, що не все можна купити за гроші, − честь і чесноту, наприклад?

Він окинув мене поглядом, загадково посміхаючись.

− Я припускаю, що честь і чеснота існують, − відповів він. − Оскільки вони існують, вони, звичайно, не можуть бути куплені. Але мій досвід навчив мене: я завжди можу купити все. Що біль шість людей називає честю і чеснотою? Щонаймінливіші, щонайхисткіші властивості. Призначте солідну суму, й вони розсіються на порох. Визнаю, я одного разу зустрів випадок непідкупної чесності, однак то був лише один раз. Можливо, колись я зустріну таку чесність знову; зрештою, маю щодо того великі сумніви. Та повернімося до мене. Прошу вас, не думайте, що я нахваляюся перед вами та видаю себе під фальшивим титулом. Повірте, я справжній князь, і такого роду, яким жодна з ваших найстаріших фамілій не може похвалитись; але князівство моє зруйноване, й підданці мої розсіяні між усіма націями; анархія, нігілізм та політичний безлад узагалі змушують мене радше мовчати про свої справи. На щастя, грошей маю достатньо, й лише вони торують мені шлях. Коли ми познайомимось ближче, ви більше дізнаєтеся про мою історію. Я маю багато інших імен і титулів поза тими, що позначені на картці, але користуюсь найпростішим із моїх імен, позаяк більшість людей спотворює вимову іншомовних назв. Близькі друзі зазвичай випускають титул та звуть мене просто Лючіо.

− Чи це ваше хресне ім'я? − почав був я.

− Жодною мірою, я не маю хресного імені, − перервав він поспішно й гнівно. − Я не християнин.

Він говорив із такою нетерпимістю, що на хвилину я знітився, не знаючи, що відповісти.

− Справді? − пробурмотів я зніяковіло. Він розреготався.

− «Справді?» Це все, що ви знайшли сказати! Справді, справді і знову справді! І ви не християнин, і ніхто інший: люди лише претендують на те, щоб зватися християнами, і в цьому лицемірстві, гідному прокляття, вони блюзнять більшою мірою, ніж пропащий янгол! А я нікого з себе не вдаю − в мене одним-одна віра!

− І яка ж?..

− Глибока і страшна віра! − проказав він, і голос його тремтів. − Найгірше те, що вона істинна, бездоганно правильна, як машина світобудови! Однак говорити про це доцільно лише тоді, коли відчуваєш похмурість духу й бажання розмовляти про темні та страшні речі, а наразі ми прибули на місце призначення, і головним клопотом у нашому житті (а це найголовніший клопіт у жит ті більшості людей!) має бути питання нашого поживку.

Карета спинилася, й ми вийшли. На появу двійко вороних і срібної збруї швейцар готелю і двоє-троє слуг кинулись були до нас, але князь пройшов до вестибюля, не помічаючи жодного з них, і звернувся до статечного чоловіка − власного лакея, який вийшов назустріч із глибоким поклоном.

Я пробурмотів щось стосовно того, що хотів би найняти для себе кімнату в готелі.

− О, мій лакей зробить це для вас, − сказав князь недбало. − Готель далеко не заповнений; принаймні всі найкращі кімнати вільні, а ви, певна річ, хочете взяти одну з найкращих.

Слуга, який досі стояв і торгував витрішками, позираючи на мій потертий костюм з особливим презирством, що його нахабні холопи виявляють до тих, кого вважають за злидарів, − той самий слуга, почувши князеві слова, миттєво змінив насмішкуватий вираз своєї лисячої фізіономії й догідливо вклонився мені, коли я проходив повз нього. Мене пройняв дрож відрази, поєднаний з певним злісним тріумфом: лицемірство на обличчі холопа було, як я знав, лише тінню, блідим відбиттям поводження й манер «вищого» світу − адже там чесноти не мають жодної ціни в порівнянні з грішми.

Якщо ви погано вдягнені через вашу нужденність − вас відштовхнуть; але якщо ви багаті − о, тоді можете носити потерту одіж, скільки вам заманеться: вам догоджатимуть, вам леститимуть і всюди запрошуватимуть, хоч би ви були найбільшим дурнем або першорядним негідником.

Такі думки невиразно блукали в моїй голові, поки я йшов за князем до його покоїв. Він наймав величезні апартаменти, які складалися з великої вітальні, їдальні, кабінету, оздоблених із надзвичайною розкішшю, крім того − спальні, ванної кімнати й убиральні, а також кімнати для лакея та ще двох слуг.

Стіл, накритий для вечері і прикрашений кошиками найвишуканіших фруктів та квітів, виблискував дорогим кришталем, сріблом і порцеляною, і кілька хвилин по тому ми вже сиділи біля нього.

Лакей князя очолював обслугу, і в яскравому світлі електричних ламп я помітив, що обличчя цього чоловіка здавалося дуже похмурим і нелюб'язним, навіть таїло вираз злоби, але обов'язки свої він виконував бездоганно: був спритним, уважливим і шанобливим, − тож я потайки докорив собі за інстинктивну неприязнь до нього. Його ім'я було Амієль; я мимоволі стежив за його рухами, такі вони були безшумні; кроки його нагадували скрадливу ходу кішки або тигра.

Йому допомагали ще двоє слуг, так само метких та добре вишколених, і я насолоджувався вишуканими стравами, яких так давно не куштував, та ароматним вином, про яке могли тільки мріяти найдосвідченіші знавці. Я вже почувався зовсім легко, розмовляв вільно й довірливо, і прихильність до мого нового друга зростала з кожною хвилиною, перебутою в його товаристві.

− Чи маєте ви намір продовжувати літературну кар'єру тепер, коли ви отримали цю невеличку спадщину? − спитав князь після вечері, коли Амієль, поставивши перед нами вишуканий коньяк та сигари і шанобливо вклонившись, вийшов.

− Звісно, − відказав я, − хоча б для власного задоволення. При грошах я зможу привернути до себе увагу. Жодна газета не від мовить у добре оплаченій рекламі.

− Слушно! Але натхнення − чи сумісне воно з набитим гаманцем і порожньою головою?

Це зауваження розгнівало мене.

− Ви вважаєте, що голова в мене порожня? − спитав я, дещо ображений.

− Не тепер, любий мій Темпест: не дозволяйте випитому токайському чи коньяку так поспішно говорити за вас. Запевняю, я не вважаю, що у вас порожня голова; навпаки, я чув і я переконаний, що голова ваша була і є сповнена ідей − прекрасних ідей, оригінальних ідей, небажаних у світі літературної псевдокритики. Але чи будуть ці ідеї надалі пускати паростки у вашому мозку чи повний гаманець придушить їх? − ось у чім питання. Мільйонери рідко коли обдаровані оригінальністю й натхненням − так уже ведеться. Припускають, що натхнення приходить згори, а гроші − знизу… Зрештою, у вашому випадку і натхнення, і оригінальність можуть і надалі процвітати й давати плоди, я в цьому переконаний! Хоча нерідко трапляється, що коли мішок із грішми випадає на долю честолюбного генія, Бог залишає його, а диявол увіходить у свої права. Чи ви ніколи про це не чули?

− Ніколи! − відповів я, всміхаючись.

− Звичайно, ці слова звучать сміховинно й по-дурному в наш вік, коли не вірять ані в Бога, ані в чорта. Між тим, вони означають, що слід обирати між генієм і грішми: геній − це Верх, а гроші − Низ; не можна водночас літати і плазувати.

− Важко повірити, що гроші змушують людину плазувати, − сказав я. − Як на мене, це єдиний засіб, необхідний, щоби піднести її обдарування до найбільших висот.

− Ви так вважаєте?

Князь запалив сигару; вигляд він мав поважний і занепокоєний.

− Тоді, боюся, ви мало обізнані в натуральній психології − саме так я називаю ці речі. Те, що належить землі, до землі й горнеться. Розумієте? Золото належить землі; ви видобуваєте його звідти, ви використовуєте його. Геній являється хтозна звідки − ви не можете ані викопати його, ані виготовити, а можете лише стояти й чудуватися; цей рідкісний гість, примхливий, наче вітер, зазвичай спричиняє сумне спустошення в людських умовностях. Він вивищується над земними смаками та уявленнями, і ті, кого він осяває, завжди живуть у незвіданих піднесених світах. Тоді як гроші − це користь, співвідносна з поверхнею землі: коли вам їх вистачає, ви впевнено сходите вниз і внизу лишаєтесь!

Я засміявся.

− Слово честі, ви виголошуєте дуже красномовні проповіді проти багатства! − сказав я. − Між тим, самі ви надзвичайно багаті. Хіба ви на це нарікаєте?

− Ні, я не нарікаю, адже це не має жодного сенсу − саме марнування часу, − заперечив він. − А я ніколи не марную свого часу. Але я вам кажу правду: геній і велике багатство не живуть разом. Візьмімо за приклад мене: ви й уявити собі не можете, які величезні здібності я мав колись! Колись давно, до того, як зробився володарем!..

− Я певен, що ви маєте їх і тепер, − стверджував я, милуючись його шляхетним обличчям і прекрасними очима.

Дивна тонка усмішка, яку я помічав уже не раз, знову осяяла його обличчя.

− Вам хочеться говорити мені компліменти! − сказав він. − Вам, як і багатьом іншим, до вподоби моя зовнішність, але, врешті-решт, ніщо не є таким оманливим, як зовнішність. Причиною цієї оманливості є ось що: ми, тільки-но виростаємо з дитячого віку, ненастанно намагаємося здаватися не такими, якими ми є, і шляхом повсякчасної практики досягаємо того, що наша фізична форма починає приховувати наш справжній зміст. Це вимагає розуму й майстерності, але справа того варта: кожен індивід стіною власного тіла захищений від шпигування друзів чи ворогів. Кожен являє собою самотню душу ув'язнену у власноруч збудованій тюрмі, і кожен знає про це; коли він залишається наодинці з собою, то часто ненавидить себе, подекуди навіть страхається лютої потвори, прихованої під маскою власного тіла, і силкується забути про її гнітючу присутність, шукаючи того забуття в пияцтві й розпусті, що й трапляється інколи зі мною. Ви б не подумали цього про мене, чи не так?

− Ніколи, − швидко промовив я. Щось у його голосі та погляді невимовно зворушило мене. − Ви зводите на себе наклеп!

Він стиха засміявся.

− Може бути! − недбало зронив він. − Але це змусить вас думати, що я не гірший від більшості людей! Але повернімося до питання про вашу літературну кар'єру. Ви сказали, що написали книжку; чудово, надрукуйте її й побачите результат. Можливо, він буде успішним. А способів улаштувати цей успіх багато. Про що ваша історія? Сподіваюся, щось нескромне?

− Ясна річ, що ні! − заперечив я палко. − Це повість про найшляхетніші взірці життя, про найвищі прагнення! Я писав її з наміром піднести й очистити думки моїх читачів, утішити тих, хто тужить і страждає…

Ріманський усміхнувся співчутливо.

− Ваша книжка не годиться, − перервав він. − Не годиться, запевняю вас. Вона не відповідає духові часу. От якби ви змалю вали «першу ніч» із описом розкішної вечері та всіх наслідків сп'яніння − тоді, можливо, твір мав би шанси. Інше не має жодного сенсу. Щоб мати успіх, книжка не мусить мати літературну цінність − їй досить бути непристойною. Непристойною в такій мірі, щоб не ображати почуттів передової жінки. Це відкриє вам широку царину. Опишіть у подробицях любовну інтригу, розпростортеся про народження дітей − словом, говоріть про чоловіків і жінок, як про тварин, що існують для єдиної мети − розмноження! Тоді матимете величезний успіх. Не буде жодного критика, який би не схвалив вас, не буде жодної п'ятнадцятилітньої школярки, яка б не поглинала очима ваших сторінок у тиші своєї дівочої спальні!

Його погляд блищав таким злісним глумом, що я, спантеличений, не міг відшукати відповідь, і він вів далі:

− Як це вам спало на думку, любий Темпест, писати книжку про «найшляхетніші взірці життя», як ви висловлюєтесь? На цій планеті немає шляхетних взірців життя; всюди панує підла торгівля. Людина − ніщо, і всі її цілі так само нікчемні, як і вона сама. Бо шляхетні взірці життя шукають інших світів. Інші світи існують!.. І потім, люди не бажають підносити й очищувати своїх думок романами: задля цього вони відвідують церкву, причім неймовірно нудьгують упродовж служби Божої, а романи читають задля задоволення. І навіщо ви хочете втішати людей, які зазвичай тільки через власну глупоту завдають собі мук? Вони не хотіли допомогти вам. Вони не дали вам шести пенсів, щоб урятувати вас від голоду. Друже мій, облиште ваше безглуздя разом зі злиденністю. Живіть для себе. Якщо ви житимете для інших, дістанете у відповідь чорну невдячність; тож пристаньте на мою пораду і не жертвуйте власними інтересами з жодних міркувань!

Він вийшов із-за столу й говорив, стоячи спиною до яскравого вогню й спокійно палячи сигару. Я дивився на його гарну фігуру й обличчя − дивився та мучився тяжкими сумнівами, які затьмарили мій захват.

− Якби ви не були таким прекрасним, я сказав би, що ви без сердечні, − промовив я нарешті. − Однак ваші риси цілковито суперечать вашим словам. Насправді ви не маєте тієї байдужості до людства, яку намагаєтесь виявляти. Уся ваша зовнішність свідчить про великодушність, якої ви не можете в собі здолати, навіть якби хотіли. Крім того, хіба ви не прагнете завжди робити добро?

Він усміхнувся.

− Завжди! Тобто я завжди зайнятий задоволенням людських бажань. Чи добре це з мого боку, чи погано − питання двозначне. Людські бажання безмежні; єдине, чого жоден з людей, як мені видається, не бажає, − це розірвати зі мною знайомство!

− Ще б пак, звісно, що ні! Зустрівши вас, мати таке бажання неможливо! − І я засміявся, здивований із такої дурниці.

Князь скоса кинув на мене загадковий погляд.

− Людські бажання не завжди доброзичливі, − завважив він, обернувшись, аби струсити попіл від сигари за камінні ґратки.

− Але ж ви, безперечно, не потураєте їм у їхніх пороках! − ви гукнув я, досі сміючись. − То був би вже надмір доброчинності!

− Бачу, ми потонемо в сипучих пісках теорії, якщо підемо в цій розмові далі, − сказав він. − Ви забуваєте, друже мій: ніхто не може постановити, що таке порок і що таке чеснота. Вони подібні до хамелеона: в різних краях набувають різного забарвлення. Авраам мав двох чи трьох дружин і кількох наложниць, а він, за Святим Письмом, був людиною доброчесною; тоді як лондонський лорд Том-Ноббі за наших днів має одну дружину й кількох наложниць та й у решті має багато спільного з Авраамом, проте вважається жахливою особою. Змінімо тему, інакше ми ніколи не скінчимо. Що робитимемо цього вечора далі? Є в Тіволі симпатична дівчинка з гарною статурою, яка знайшла собі пристановище у маленького бездільного герцога; варто подивитись на її дивовижне кривляння, завдяки якому вона втирається в англійську аристократію! Чи, може, ви втомилися й бажаєте відпочити?

Правду кажучи, я був геть утомлений хвилюваннями дня − як фізично, так і морально. Моя голова обважніла після вина, від якого я вже зовсім відвик.

− Дійсно, мені б найдужче хотілося лягти спати, − зізнався я. − До речі, що там з моєю кімнатою?

− О, Амієль подбав про це; зараз ми спитаємо його. Князь подзвонив, і лакей негайно з'явився.

− Ви приготували кімнату для містера Темпеста?

− Так, ваша світлосте. Апартаменти поряд, майже навпроти. Кімната вмебльована не так, як належить, але я, наскільки міг, зробив її комфортабельною для ночі.

− Дякую, − сказав я, − я вам дуже вдячний. Він шанобливо вклонився.

− Дякую вам, пане.

Лакей пішов, і я зробив рукою жест, щоб побажати господареві доброї ночі. Князь узяв мою простягнену руку й потримав у своїй, допитливо дивлячись на мене.

− Ви мені подобаєтесь, Джеффрі Темпест, − сказав він. − Ви подобаєтесь мені: ви маєте в собі дещо вище, ніж має звичайна земна тварина. Тому я хочу запропонувати вам щось таке, що може видатися дивним. Ось що: якщо я не подобаюсь вам, скажіть це негайно, і ми розійдемось тепер, раніше, ніж пізнаємо один одного. Я намагатимусь більше не зустрічатись на вашому шляху − хіба що ви самі станете шукати мене. Якщо ж, навпаки, я вам подобаюсь, якщо вам здається, що мій характер і спосіб мислення нагадують ваші, то дайте мені обіцянку, що будете моїм другом і товаришем, принаймні, на якийсь час, на кілька місяців. Я введу вас у найкраще товариство, відрекомендую найвродливішим жінкам Європи, так само як і найвишуканішим чоловікам. Я їх усіх знаю і гадаю, що можу стати вам у пригоді. Але якщо у глибині душі таїться бодай найменша відраза до мене, − тут він на мить спинився і потім повів далі з надзвичайним пафосом, − в ім'я Господнє, не приховуйте її, і я піду, позаяк, присягаюся вам, я не той, за якого видаюся!

Приголомшений його дивним поглядом і незвичайними манерами, я вагався лише мить, і ця мить, я знав, вирішувала мою долю. То була правда: мене бентежило якесь недовірливе, відворотне почуття до цього чарівного, але цинічного чоловіка, і той, вочевидь, угадав його. Однак тепер усі підозри розвіялись, і я стиснув його руку в новому пориві щирості.

− Мій друже, ваше попередження надійшло запізно, − сказав я з радістю. − Ким би ви не були чи за кого б себе не вважали, я відчуваю до вас велику симпатію і щасливий, що зустрів вас. Мій давній товариш Керрінгтон дійсно зробив мені послугу, познайомивши нас, і запевняю вас, що я пишатимусь нашою дружбою. Ви, здається, відчуваєте насолоду від самоприниження? Однак є старе прислів'я: «Не такий страшний чорт, як його малюють!»

− І це слушно, − промовив він замислено. − Бідолашний чорт! Його провини, без сумніву, перебільшені. Відтак, ми друзі?

− Маю надію, не я перший порушу угоду?..

Князеві темні очі з увагою спинились на мені, хоча в них, здавалося, таївся усміх.

− Угода − влучне слово, − сказав він. − Отже, вважаймо це угодою. Маючи віднині статки, ви обійдетесь без матеріальної допомоги, але, повторюю, я гадаю, що стану вам у пригоді, щоби ввести вас у товариство. І, звичайно, ви схочете закохатись, якщо ще не закохані?

− Ні, − швидко відповів я, й це була правда. − Досі я не зустрічав жодної жінки, яка б відповідала моїм вимогам стосовно вроди.

Він зайшовся в реготі.

− Дійсно, самовпевненості вам не бракує, − зазначив він. − Тільки довершена врода задовольнить вас? Однак візьміть до уваги, мій друже: хоч ви і показний, і поставний молодий чоловік, але самі не вповні Аполлон!

− Не в тім річ, − завважив я. − Чоловік повинен обирати собі дружину уважним оком, так само як він обирав би коня чи вино: або досконалість, або нічого.

− А жінка? − спитав Ріманський, і очі його блиснули.

− Жінка насправді не має права вибору, − відповів я; оскільки це був один із моїх улюблених аргументів, то говорив я охоче. − Вона мусить коритися, коли її жадають. Мужчина − завжди муж чина, а жінка − тільки його приналежність, і не маючи вроди, вона не може розраховувати ані на його прихильність, ані на підтримку.

− Слушно! Вельми слушно і логічно! − вигукнув він, зробившись на хвилину надзвичайно серйозним. − Я сам не симпатизую новим ідеям щодо жіночої інтелектуальності. Вона лише самиця чоловіка, вона не має власної душі, крім тієї, яка є відбиттям його душі, і, позбавлена логіки, вона не здатна мати правильні судження стосовно речей. Це істеричне створіння породжує весь обман, який тільки існує на землі, − і самого цього вже достатньо, щоб зрозуміти, яку примітивну істоту являє собою жінка! Цікаво простежити, скільки зла вона завдала світові, руйнуючи плани наймудріших радників і королів, пануючи над ними, тоді як саме вони, без сумніву, мали б панувати над нею! А за нинішньої доби жінка зухваліша, ніж будь-коли.

− Це тільки перебіжна фаза, − заперечив я недбало, − започаткована кількома несимпатичними особинами жіночої статі. Я так мало цікавлюся жінками, тож не впевнений, чи одружуся коли-небудь.

− Маєте досить часу для міркувань, а наразі забавляйтеся з красунями en passant[1], − сказав він, пильно стежачи за мною. − Я тим часом покажу вам усі можливі шлюбні ринки у світі, хоча найбільший з-поміж них, звичайно, − наша столиця. Чудові торги маєте попереду, любий друже! За екземплярчики прекрасних блондинок і брюнеток правлять загалом дуже дешево. Ми розглянемо їх на дозвіллі. Я радий, що ви самі вирішили приятелювати зі мною, бо я дуже гордий − можу сказати, гордий, як диявол, − і ніколи не залишаюсь у товаристві людини, якщо вона виявляє бодай най менше бажання позбутись мене. Добраніч!

− Добраніч! − відповів я. Ми знову потисли один одному руки і не встигли роз'єднати їх, як раптом сяйнула яскрава блискавка, супроводжувана страшними перекотами грому. Електрика погасла, і тільки вогонь у каміні осявав наші обличчя. Я був трохи ошелешений і почувався зніяковіло; князь залишався цілком бай дужим, і очі його блищали в темряві, немов очі кішки.

− Яка гроза! − зауважив він. − Такий грім узимку − доволі незвичайне явище. Амієле!

Лакей увійшов, його зле обличчя скидалося на білу маску посеред мороку.

− Ці лампи погасли, − промовив князь, − дивно, що цивілізоване людство ще не вповні навчилося давати собі раду з електричним світлом. Чи можете ви поладнати їх, Амієле?

− Так, ваша світлосте.

Минуло кілька хвилин, і завдяки вправним маніпуляціям, яких я не зрозумів і не міг бачити, кришталеві ріжки засвітилися новим блиском.

Знову прогуркотів грім, і розпочалась надзвичайно сильна злива.

− Справді, дивна погода, як на січень, − сказав Ріманський, знову простягаючи мені руку. − Добраніч, друже мій! Спіть спокійно!

− Якщо гнів стихії мені дозволить, − усміхнувся я.

− О, що вам за діло до стихії! Людина панує над усіма стихіями чи, принаймні, невдовзі так буде. Амієле, покажіть містерові Темпесту його кімнату.

Амієль послухався і, перейшовши коридор, провів мене до просторих розкішних апартаментів, пишно оздоблених і яскраво освітлених. Затишним теплом війнуло на мене, коли я ввійшов. І я, що з дитинства не бачив такої розкоші, почувся як ніколи враженим, із радістю усвідомивши моє несподіване та небувале щастя.

Амієль із повагою чекав, час від часу крадькома кидаючи на мене погляди, в яких, мені здавалося, можна було прочитати щось глузливе.

− Чим можу служити вам, пане? − спитав він.

− Дякую, ви мені не потрібні, − відказав я, силкуючись надати своєму голосові недбалої інтонації. Так чи інак, але я відчував, що цьому чоловікові слід указувати на його місце. − Ви були дуже уважливі, я цього не забуду.

Легка усмішка промайнула на його вустах.

− Вельми вдячний, пане. Добраніч!

І він пішов, лишивши мене самого. Я ходив туди-сюди кімнатою, радше машинально, ніж свідомо; я намагався думати, збагнути дивовижні події дня, але в моєму мозкові досі панував хаос і єдиним рельєфним образом була яскрава особистість мого нового друга Ріманського.

Його незвичайна зовнішність, приємне поводження, його оригінальний цинізм, поєднаний з глибоким почуттям, якому я не міг віднайти назви, всі несуттєві, однак рідкісні обставини його походження та риси характеру переслідували мене: я відчував, що все це віднині нерозривно поєднане зі мною та з усім, що зі мною пов'язане.

Я роздягнувся, стоячи перед вогнем, прислухаючись до дощу та грому, який тепер затихав у гнівних відлуннях.

− Джеффрі Темпест, світ відкрився перед тобою! − сказав я, звертаючись до самого себе. − Ти молодий, здоровий, показний та розумний; на додачу тепер маєш п'ять мільйонів на рахунку й багатого князя за приятеля. Чого ж іще ти бажаєш від фортуни? Нічого, крім слави! А цього ти досягнеш легко, бо в наші часи навіть слава купується, так само як і кохання. Твоя літературна каторга, хлопче, закінчилася − твоя зірка сходить! Насолоджуйся спокоєм та задоволенням упродовж решти свого життя. Ти щасливець! Нарешті твій день настав!

Я кинувся на м'яке ліжко й намагався заснути, але в напівдрімоті ще чув віддалені глухі відгомони грози. Одного разу мені вчувся голос князя, який кликав: «Амієле! Амієле!» − з дикістю лютого буревію. Іншого разу я раптово прокинувся через враження, ніби хтось підійшов і дивиться на мене.

Я сів на ліжку й вглядівся в темряву: вогонь у каміні згас. Я повернув ключика маленької електричної лампочки поблизу ліжка, і кімната освітлилась, однак нікого в ній не було.

Між тим уява надалі бавилася зі мною, і перед тим як знову заснути, я чув − чи мені здалося? − біля себе свистячий шепіт: «Тихше! Не турбуй його! Нехай безумний спить у своєму безумстві!»

1

Побіжно (фр.).

Спокута сатани

Подняться наверх