Читать книгу Спокута сатани - Марія Кореллі - Страница 8

З дається, жоден чоловік не забуде миті, коли він уперше опинився віч-на-віч з ідеальною жіночою вродою. Він міг раніше бачити багато привабливих облич; блискучі очі могли сяяти йому, ніби зоряне світло; він міг час від часу захоплюватись бездоганним кольором обличчя або ж спокусливими лініями граційної фігури − усе це не більш ніж крадькома кинений погляд на досконалість. Але коли всі ці невиразні перебіжні враження раптом зійшлися в одному фокусі, коли всі мрії про форми і барви набули втілення в одній істоті, яка позирає на нього, немов небесна діва, горда і чиста, − тоді він повинен скоріш пишатися, а не стидатися того, що почуття його з вини цього прекрасного видіння змішались і він, попри свою мужність або навіть брутальну силу, зробився покірним рабом пристрасті.

Саме так і я був приголомшений і переможений, коли фіалкові очі Сибілли Ельтон повільно звелися з тіні темних густих вій і спинились на мені з тим неясним виразом цікавості й байдужості водночас, який, як заведено вважати, свідчить про найвитонченіше виховання, але який найчастіше відштовхує та змушує ніяковіти відверту й чутливу душу.

Так, погляд леді Сибілли відштовхував, однак мій захват аніскільки не зменшився.

Ріманський і я увійшли до ложі графа Ельтона між першим та другим актом вистави, і сам граф, непоказний, гирявий, червонолиций дідок із сивими бакенбардами, підвівся, щоби привітати нас, і, схопивши руку князя, потиснув її з особливою сердечністю. (Я дізнався згодом, що Лючіо позичив йому тисячу фунтів стерлінгів на легких умовах − факт, який почасти пояснював дружнє завзяття графа.) Його донька не ворухнулась, але хвилину чи дві по тому, коли граф дещо різко звернувся до неї: «Сибілло! Князь Ріманський та його друг Джеффрі Темпест», − вона повернула голову, удостоїла нас холодним поглядом, який я щойно намагався описати, та ледве вклонилась.

Її вражаюча краса зробила мене німим, і я стояв, збентежений та зачарований. Старий граф зробив деякі зауваги стосовно п'єси; я ледве чув їх, тож відповідав невиразно та навмання. Оркестр грав жахливо, як це часто трапляється в театрах, і його безсоромний гуркіт відлунював у вухах, ніби шум моря. Та насправді я нічого ясно не усвідомлював, окрім дивовижної вроди цієї дівчини, вбраної в білу сукню, оздоблену кількома діамантами, які виблискували, немов краплини роси на пелюстках троянди. Лючіо розмовляв із нею, і я дослухався.

− Нарешті, леді Сибілло, − говорив він, шанобливо схиляючись до неї, − нарешті я маю щастя познайомитися з вами. Я часто бачив вас, як бачать зірку, − здалеку.

Вона подарувала йому легку й холодну усмішку, яка ледь-ледь підняла куточки її чудових вуст.

− Не думаю, що я коли-небудь бачила вас, − зауважила вона, − а тим не менш я вбачаю у вашому обличчі щось дивно знайоме. Мій батько ненастанно говорить про вас, і мені зайве говорити, що його друзі завжди будуть і моїми друзями.

Князь уклонився.

− Поговорити з леді Сибіллою − досить, щоб відчути себе щасливим. Бути її другом − означає знайти втрачений рай.

Вона зачервонілася, потім раптом зблідла і, здригнувшись, потягла до себе своє sortie-de-bal[8]. Ріманський турботливо огорнув її розкішні плечі напахченими шовковими фалдами мантильї. Як я заздрив йому!.. Потім він повернувся до мене і поставив стілець якраз позаду від стільця леді Сибілли.

− Сідайте тут, Джеффрі! − сказав він. − Я на одну хвилинку: хочу поговорити про справи з лордом Ельтоном.

Потроху моє самовладання вернуло до мене, і я поспішив скористатися з нагоди, так великодушно наданої мені, − здобути ласку молодої красуні; вона підбадьорливо всміхнулася до мене, і серце моє закалатало з радощів.

− Ви близький друг князя Ріманського? − спитала вона лагідно, коли я сів.

− Так, ми близькі друзі; він чудовий товариш.

− Можу собі уявити!

І вона кинула погляд у бік Лючіо. Той сидів поруч із її батьком і говорив про щось − палко, але неголосно.

− Він дивовижно вродливий!..

Я не відповідав. Безумовно, Лючіо був наділений надзвичайною привабливістю, і це неможливо було заперечити, але тієї миті мене радше розсердила адресована йому похвала. Репліка леді Сибілли видалась мені нетактовною, − все одно, якби мужчина, сидячи поруч із гарненькою жінкою, почав уголос хвалити іншу. Я не вважав себе красенем, однак був упевнений, що вигляд маю значно пристойніший, ніж більшість чоловіків. Образившись, я мовчав; тим часом завіса піднялася. Розігрувалась вельми сумнівна сцена, у якій вихвалялася «жінка з минулим». Мене опанувала відраза, і я окинув оком інших, сподіваючись спостерегти в них те саме враження. На світлому обличчі леді Сибілли не було видно ознак осуду; батько її нахилився вперед, вочевидь, жадібно вловлюючи кожну подробицю. Обличчя Ріманського зберігало загадковий вираз, який не дозволяв визначити, що відчуває князь. «Жінка з минулим» надалі виявляла свій істерично-удаваний героїзм, а її партнер, солодкомовний дурень, заявляв їй, що вона − «скривджений чистий янгол»; нарешті завіса впала під шквал гучних оплесків. Чийсь поодинокий голос шикнув з галереї.

− Янгол прогресує, − сказав Ріманський насмішкувато. − Раніше цю п'єсу було б освистано та вигнано зі сцени як твір, що розбещує суспільство. Нині ж протестує лише один голос із «нижчої» верстви.

− Ви демократ, княже? − спитала леді Сибілла, ліниво обмахуючись віялом.

− Я? Ні! Я завжди обстоюю гордість і першість багатства − однак багатства не майнового, а розумового. У такий спосіб я передбачаю виникнення нової аристократії. Коли вище розбещується, воно занепадає і робиться нижчим; коли нижче горнеться до освіти і прагне висот, воно робиться вищим. Це закон природи.

− Але, Боже мій, − вигукнув лорд Ельтон, − ви ж не назвете цієї п'єси аморальною? Це − реалістичне вивчення життя сучасного суспільства; це − те, що є в дійсності. Ці жінки, знаєте, ці бідолахи з «минулим» збуджують великий інтерес!

− Дуже великий! − промовила стиха його дочка. − Вочевидь, для жінки без такого «минулого» немає майбутнього! Доброчесність і скромність віджили своє.

Я нахилився до неї і майже прошепотів:

− Леді Сибілло, я дуже радий, що ця негідна п'єса обурює вас. Вона зі здивуванням підвела на мене свої бездонні очі.

− О ні, − заперечила вона, − я бачила дуже багато подібних п'єс. Я читала так багато романів на цю тему! Запевняю вас, я цілком переконана, що так звана «пропаща жінка» − найуспішніший, найпопулярніший нині типаж: вона бере від життя всі можливі втіхи, вона часто робить чудову партію і взагалі не марнує часу. Це дещо нагадує становище злочинців у в'язниці: вони харчуються значно краще, ніж чесні трударі. Гадаю, жінці немає резону бути шанованою: її лише вважатимуть нудною.

− Ах, тепер ви жартуєте! − і я поблажливо всміхнувся. − У глибині душі ви думаєте зовсім інше.

Вона нічого не відповіла, і завіса знову піднялась, відслонюючи непристойну даму на борту розкішної яхти.

Під час неприродно пишномовного діалогу я відсунувся трохи назад, углиб ложі; уся моя самоповага і впевненість, які так раптово покинули мене, коли я побачив красу леді Сибілли, тепер знову повернулись до мене, і бездоганна холоднокровність узяла гору над гарячковим збудженням. Я згадав слова Лючіо: «Леді Сибіллу призначено до продажу» − і з тріумфом подумав про свої мільйони. Я глянув на старого графа, що смикав свої сиві бакенбарди, уважно слухаючи Лючіо, який, найімовірніше, розповідав йому про якісь грошові проекти. Мій погляд оцінювача знову повернувся на прекрасні вигини молочно-білої шиї леді Сибілли, на чудові плечі та груди, на її розкішне волосся кольору дозрілого каштана, на ніжне гордовите обличчя з блискучими рум'янцями, на імлисті очі, і я з насолодою подумав: «Уся ця краса продається, і я куплю її!» Тієї самої миті вона обернулась до мене і спитала:

− Ви той самий уславлений містер Темпест, чи не так?

− Уславлений? − повторив я з глибоким відчуттям насолоди. − Майже так, хоча моєї книжки ще не видано…

Вона здивовано підвела брови.

− Вашої книжки? Я й не знала, що ви написали книжку. Мою підлещену пиху звели нанівець.

− Про неї дуже багато публікували… − почав був я, однак вона зі сміхом перервала мене:

− О, я ніколи не читаю публікацій: це втомлює. Коли я спитала вас, чи не ви той самий уславлений містер Темпест, я хотіла сказати: чи не ви той славнозвісний мільйонер, про якого так багато говорили останнім часом?

Я вклонився дещо холодно. Вона допитливо подивилась на мене з-під мережаного краєчка віяла.

− Мабуть, це чудово − мати стільки грошей! − сказала вона. − До того ж ви молодий і гарний на вроду.

Відчуття ображеного самолюбства заступилося задоволенням, і я посміхнувся.

− Ви дуже добрі, леді Сибілло.

− Чому? − спитала вона, сміючись чудовим тихим сміхом. − Лише тому, що я вам сказала правду? Ви молодий і гарний на вроду. Мільйонери зазвичай такі потворні! Фортуна, даруючи їм статки, часто позбавляє їх розуму та особистої привабливості. А тепер розкажіть мені про вашу книжку!

Вона, вочевидь, раптом звільнилася від попередньої стриманості; впродовж останнього акту ми вже вільно розмовляли пошепки, й цей шепіт сприяв нашому зближенню. її поводження зі мною було сповнене грації й чарівності, і вона цілком зачарувала мене. Вистава скінчилася, ми разом вийшли з ложі, і, оскільки Лючіо надалі розмовляв з лордом Ельтоном, я мав задоволення допомогти леді Сибіллі сісти в карету. Усівшись поруч із дочкою в кареті, граф звідти кілька разів по-дружньому потис мені руку, коли ми з Лючіо вдвох стояли біля екіпажа.

− Приходьте обідати, приходьте обідати! − повторював він збуджено. − Приходьте… даруйте, сьогодні вівторок… приходьте в четвер. Без церемоній! Моя дружина паралізована, тож не може приймати гостей; вона тільки зрідка бачить сторонніх осіб, коли має добрий настрій; її сестра, тітонька Шарлотта, опікується домом і приймає гостей. Ха-ха-ха! Якби моя дружина померла, то я б, можливо, одружився з міс Шарлоттою Фітцрой! Ха-ха-ха! Приходьте до нас обідати, містере Темпест. Лючіо, приводьте його, чуєте? З нами мешкає молода дівчина, американка: долари, акцент і таке інше. І я гадаю, вона хоче одружитися зі мною, ха-ха-ха! І чекає, коли леді Ельтон переселиться до кращого світу, ха-ха! Приходьте подивитись на маленьку американку, чуєте? У четвер, гаразд?

Прегарне обличчя леді Сибілли захмарилось, коли батько натякнув на «маленьку американку», але вона нічого не сказала. Лише погляд її, здавалось, питався про наші наміри та заохочував нас дати згоду, і вона, вочевидь, лишилась задоволена, коли ми обидва пристали на запрошення. Іще апоплексичний переривчастий сміх графа, кілька потисків рук, іще легкий граційний поклін красуні, коли ми зняли капелюхи на прощання, − і карета від'їхала. Ми сіли в наш екіпаж, який завдяки послужливості вуличних хлопчаків та полісменів опинився просто перед театром. Коли ми рушили, Лючіо пильно глянув на мене. У напівмороку бруму я міг розрізнити сталевий блиск його очей.

− Гарна? − спитав він. Я мовчав.

− Як, ви не захоплені нею? − вів далі він. − Мушу зізнатись, вона холодна, цілком безпристрасна весталка, але сніг часто вкриває вулкани. Вона має бездоганні риси і натуральний свіжий колір обличчя.

Я хотів був відмовчатись, але такого блідого опису стерпіти не зміг.

− Вона − красуня, − вихопилося в мене. − Найкороткозоріше око помітить це, і з її боку мудро бути стриманою й холодною: якби вона увсебіч розсипала усмішки й чари, вона б довела до божевілля багатьох чоловіків.

Я скоріш відчув, ніж побачив його блискучий погляд.

− Без сумнівів, Джеффрі: незважаючи на лютий, на вас дме південний вітер, із яким линуть пахощі троянд і померанцевих квітів. Мені здається, леді Сибілла справила на вас неабияке враження.

− Вам хочеться, щоб так було?

− Мені? Любий мій, мені ніколи не хочеться нічого, чого б вам самому не хотілося. Я завжди пристосовуюсь до вдачі моїх друзів. Якщо ви питаєте моєї думки, то мені трохи шкода, що вас насправді вразила молода леді: шкода, бо тут немає перешкод до нападу. На мій погляд, любовна історія мусить натрапляти на перепони та утруднення, справжні або вигадані. Якнайменше скромності, як найбільше сваволі та брехні: це додає приємності в коханні, принаймні, на цій планеті.

Я перервав його.

− Бачите, Лючіо, ви дуже любите нападатись на «цю» планету, ніби щось знаєте про інші! − промовив я нетерпляче. − «Ця» планета, як ви її зневажливо називаєте, єдина, з якою ми маємо справу!

Він окинув мене таким палким і пронизливим поглядом, що я зніяковів.

− Якщо так, − відказав він, − чому ж людство тоді не дає спокою іншим планетам? Навіщо ж ви намагаєтесь пізнати таємниці їхнього руху? Якщо люди, як ви стверджуєте, не мають справи з жодними іншими планетами, окрім цієї, то навіщо ж вони так поспішають розкрити таїну сильніших світів − таїну, яка одного чудового дня випадково вжахне їх?!

Урочистість його голосу і натхненний вираз обличчя вселяли в мене майже побожне відчуття. Я не мав готової відповіді, і він вів далі:

− Не говорімо, друже мій, про планети, навіть про цю піщин ку серед них, знану, як Земля. Повернімося до цікавішого сюжету − до леді Сибілли. Як я вам уже сказав, тут не буде перешкод на шляху до сватання, і ви легко можете одружитися з нею, якщо забажаєте. Лише як автор книжки Джеффрі Темпест не наважив ся б домагатись руки графської дочки, але Джеффрі Темпест- мільйонер буде бажаним нареченим! Справи бідного графа Ельтона кепські, він майже банкрут. Американка, що в нього на пансіоні…

− На пансіоні! − вигукнув я. − Він що, утримує пансіон для шляхетних панночок?

Лючіо розсміявся.

− Ні, ні! Просто доброчесні граф і графиня Ельтон дають опіку міс Даяні Чесней, тій американці, за невеличку суму − дві тисячі гіней щороку; графиня передала свій обов'язок представництва сестрі, міс Шарлотті Фітцрой, але корона вже висить над головою міс Чесней. Вона має в домі кілька власних кімнат і виїздить куди їй завгодно під крильцем міс Фітцрой. Такий порядок не до смаку леді Сибіллі, і вона ніде не з'являється інакше, як із батьком. Вона не хоче приятелювати з міс Чесней і відверто ви являє це.

− За це я ще дужче захоплююсь нею! − промовив я палко. − Щиро кажучи, я дивуюся, що лорд Ельтон погодився…

− Погодився на що? Погодився брати дві тисячі гіней на рік? Боже мій! Я знаю незліченну кількість лордів і леді, які б негайно пристали на таку угоду! «Блакитна» кров стала рідкою та блідою, і лише гроші можуть згустити її… Даяна Чесней має мільйони доларів, і якщо леді Ельтон поквапиться вмерти, то я не подивуюсь, коли маленька американка з тріумфом обійме вакантне місце.

− Я не схвалюю таких мінливостей долі, − сказав я напівсердито.

− Джеффрі, друже мій, далебі, ви дивовижно непослідовні. Чи є яскравіший приклад мінливості долі, ніж ви самі? Шість тижнів тому ким ви були? Звичайнісінький базграч зі змахами крил генія в душі. Але ви не мали певності, чи є ці крила достатньо сильними, щоби піднести вас над темною колією, в якій ви билися, задихаючись і ремствуючи на нещасливу долю! Тепер ви мільйонер та зі зневагою відгукуєтесь про старого графа − лише тому, що він вирішив дещо збільшити свої прибутки, причому збільшити цілком законно, взявши на пансіон американську спадкоємицю та ввівши її до товариства, до якого б вона ніколи не потрапила. Тепер ви домагаєтесь − чи, принаймні, прагнете домагатися − руки графської дочки, ніби самі є нащадком королів.

− Мій батько був дворянином, − сказав я дещо погордливо, − і я нащадок дворянського роду. Ми ніколи не були просто людинами, й наш рід був одним з найшанованіших у графстві.

Лючіо всміхнувся.

− Я не маю в цьому ані найменшого сумніву. Однак просто дворянин набагато нижчий від графа − або вищий, зважаючи з якого боку дивитись! Насправді це не має жодної ваги за наших днів. Ми прийшли до такого історичного періоду, коли рід і стан утратили своє значення − завдяки тупій недолугості тих, хто наділений титулами. Буває подекуди, що пивоварів призначають на перів держави, пересічні торгівці стають делегатами графств у палаті общин; тим часом справжні старі дворянські родини настільки зубожіли, що змушені продавати свої маєтки та діаманти покупцеві, який призначає найвищу ціну, − а цим покупцем є найчастіше якийсь вульгарний залізничний король чи промисловий фабрикант. Ви ж, відтоді як отримали спадщину, перебуває те у значно кращому становищі; понад те − ви навіть не знаєте, як було здобуто ці гроші!

− Слушно! − відповів я, замислившись; потім, раптом згадавши, додав: − До речі, я ніколи не говорив вам: мій померлий родич стверджував, що запродав душу дияволові та що все це величезне багатство є платою за тією угодою.

Лючіо вибухнув несамовитим реготом. Урешті заспокоївшись, він вигукнув:

− Що за ідея! Гадаю, він був несповна розуму! Не можу уявити собі нормальної людини, яка б вірила в існування диявола. Тим паче за нашої передової епохи! Дурна людська фантазія не має меж! Ми приїхали!