Читать книгу Голос перепілки - Марія Ткачівська - Страница 2
Частина перша
Дорога до себе
Не від кожної зорі стає світло
ОглавлениеУ зірок своя траєкторія падіння. Лише вниз.
– Нині ночуєш у коморі, – гримає Варвара на кота й зачиняє за ним двері. Ставить на вікно запалену свічку й підводить очі до образів. У хаті тихо потріскує вогник. Піч уже нагрілася, вода теж. Варвара гарячково звивається по хаті. Зав’язана по-молодицьки хустина раз по раз сповзає по завитих навколо голови косах. Молодиця підправляє її рукою, поки врешті не скидає на лаву. У ноги б’ють дрижаки.
– Боже поможи, аби Стефка борше розв’язаласи, – знову зиркає на образи́.
Стефка лежить на Варвариному ліжку й мовчить. Що має казати? Батько навідріз відмовився на поріг пустити, як почув, що Стефка груба.[1] Мама спершу плакала, а далі пішла за ним. А Борис? Нащо Борисові дитини? Він ще попарубкує.
– Ще трошка, Стефцю. Ще трошка, – заспокоює свою подругу Варвара.
Час біжить, а Стефка ніяк не розродиться. «Кого кликати? Та хто прийде! – запитує й відповідає Варвара. – Зараз запалю ліниці[2]». Палить. Чекає. Стефці лиш шістнадцять минуло, як понесла. Одна надія на Варвару. Більше в неї нікого нема. Варвара на півроку старша від Стефки, ось рік як віддана. Уже й Андруся народити встигла.
Варвара ще раз торкається Стефчиної руки.
– Тужся, Стефцю, тужся! Мусиш!
«Розплести коси, відчинити всі двері, відімкнути всі замки, розв’язати в хаті всі шнурки й ґудзи,[3] аби борше розв’язаласи», – згадує Варвара все, що знає від старших. Вона швидко розчиняє навстіж хатні двері й двері до комори. Ногою виштурхує кота аж за поріг, хоч той знову поривається до хати. Швидко згадує, де й на чому може бути ще якийсь ґудз, розв’язує. Розплетені коси грубими пасмами накривають Стефчині плечі. Залишаються тільки шнурочки на сорочці.
– Ще троха, Стефцю! Ще троха, – заспокоює Варвара більше себе, ніж подругу, і запалює свячене зілля. – Зараз обкурю тебе – і легше стане.
У хаті пахне солодкуватим гаром. Варвара обносить запалене зілля навколо подруги, обкурює димом руки, ноги, сорочку, під сорочкою. Стягає з жердки своє весільне вбрання (у Стефки свого не було, бо не було весілля) і кладе подрузі під голову шлюбну сорочку.
– Має зараз помочи, – дивиться Варвара на образи́. – То шлюбна, Стефцю. Має помочи.
Стефка розуміє, що щось не так. Міцно зціплює зуби й навіть не стогне. Вона знає: Варвара зробить усе, що треба. Знає також, що Борис цієї ночі не запряже коней і не поїде з хлібом по повитуху, і не попросить священика, щоб той у таку пізню годину відчинив Райські врата в церкві, як це роблять ґазди для своїх ґаздинь, коли ті не можуть розродитися. Навіщо йому та дитина? І Стефка навіщо? Борис відмовився від них, коли дізнався, що вона тяжка[4] стала. Стефка вже про таке не думає. Лише віддає себе в руки Богові й Варварі. Кому ж іще?!
– Лиш би як у людий, – проривається тихо в Стефки.
Друга година, третя, п’ята. Варвара вже не хоче слухати півнів. Не хоче знати, котра година… «Боже, поможи!» Вона то бере Стефку за руку, то торкається чола, то тисне їй що є сили десь нижче ямки: «Тужся, Стефцю, ще трошка». Нарешті крихітне тільце опиняється у Варвариних руках. «Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, амінь», – приймає Варвара дитину на світ, щоб як у людей. Дитина голосно кричить. «Хлопец!» Вона обертається до образів і подумки хреститься: «Дєкувати Богу!»
– Уже все минулоси, Стефцю, минулоси.
Варварині руки ще досі тремтять. Вона відчуває в собі непевність, але бере ножиці, конопляне прядиво. Невмілими руками підкладає під пуповину сокиру, аби ґаздовитим був. Перетинає. Зав’язує матіркою:[5] «Зав’язуй щісті, здоровлі і многая літа», – промовляє Варвара й всміхається. Аж тепер помічає, що під лавою сидить переляканий кіт, який таки ввійшов до хати крізь прочинені двері.
Варвара глипає на цебер із купелем. Ще з вечора готовий. І свяченої води вже влила, і ґрейцери[6] кинула. Лиш зілля ще не поклала, бо не знала, чи хлопець буде, чи дівочка. Варвара хлюпає в цеберку настоянку дев’ясилу, кладе гілочку дубу, кілька чорнобривців, аби чорнобривим був. «Дивиси, аби було, як у людий», – згадує Стефчине. Малий голосно схлипує, щойно торкається прохолодної води, і вигинається, як рибинка в Черемоші. Звивається своїм маленьким тільцем у цеберці, бовтає ручками воду. Варвара висушує дитину Андрусевою пеленкою, загортає у свою хустку й кладе під образами, на покутті.
На підвіконні тихо мерехтить каганець, освітлює високі образи, велику зелену піч, стіл, лаву й широке дерев’яне ліжко, на якому лежить Стефка. У печі потріскують укотре підкинуті поліна. У казанку все ще кипить вода. Варвара не знає, які то вже півні кукурікали. Знає, що скоро світанок. Тільки Стефка не знає. Та німо лежить у ліжку, накрита сірою вереткою.[7]
Варвара сідає на крайчик ліжка й кладе свою руку на Стефчину.
– Як чуєшси? – шепоче.
Стефка повільно розплющує очі. Варвара підсувається на великий солом’яний матрац.
– Тобі вже ліпше?
– …? – ворушить губами Стефка.
– Стефцю, ти годна[8] встати? – упівголоса промовляє Варвара. – Зараз прийде Дмитро. Як роззлостиси, то нас обох із хати вижене. Попробуй! Годна?
Стефчина думка хапається за останнє слово й відсторонено, наче далеке й чуже відлуння, відновлює його в пам’яті. «Год-на», – пригадує пам’ять, не осягаючи змісту почутих слів. «Год-на, – крутиться в голові. – Що годна?»
Варвара кладе руку на Стефчине чоло.
– Йой, падоньку![9] Ти гориш! У тебе горєчка![10] – Варварині руки знову тремтять. Вона хапає зі стола келишок із заздалегідь наготовленою настоянкою мандригори та арніки, піднімає Стефчину голову й прикладає до вуст. – На, пий, Стефцю! Легше стане.
Стефка ледве протискує крізь вуста один-єдиний ковток. Варвара мигцем хапає з лави свою хустину, намочує в коновці з холодною водою, що стоїть коло дверей (якби ж то холодна… за ніч у хаті нагрілася), і прикладає Стефці до голови. Далі біжить до комори, хапає пляшку самогонки й за мить уже обливає Стефці руки, груди, ноги. Обливає й тре, тре й обливає. «Боже, поможи їй». Варвара не зважає, що з-під подушки вислизає й мокріє її шлюбна сорочка, що солома сиплеться на землю, що верета стає мокрою.
Стефка не противиться. Тільки далі ледь помітно ворушить пальцями, вибиваючи в пам’яті нові слова: «Го-ри-Ш», «го-ри-Ш», «Ш-Ш-Ш»…
Вікно починає сіріти. Стефка відчуває, що по її щоці збігає вода. Вона силкується розплющити очі. Важка мокра шматина затуляє не лише чоло, а й повіки. «Се я?»
– Слава Богу! – тішиться Варвара й знімає мокру хустину з її чола.
Стефка розплющує очі. У кімнаті ще напівтемно. Вона поволі ворушить рукою, ногою. Пробує набрати в легені повітря: «Се я».
– Горєчка вже троха спала. Дєкувати Богу! Я вже дві чвертки самогонки на тебе вилила, – хитає головою Варвара.
Стефка аж тепер починає розуміти, що лежить у Варвариній хаті. Вона впізнає її по образах, що дивляться на Стефку з напівтемряви. Шо вона тут робит? Чого лежит? Чого ту’? Стефка пробує підвестися. Спочатку на лікті, потім на руки, спирається на дерев’яне бильце ліжка, поволі сідає. Її тіло неслухняне й чуже. Тягне внизу живота і в крижах. Стефка однією рукою поправляє сорочку, намагається стягнути її на коліна, а другою тримається побічниці, щоб не похитнутися. Її довге волосся розповзається по грудях. Стефка хоче змахнути його рукою, але не може. Дівчина тихо й безмовно знову опускається на ліжко.
– Хочеш подивитиси на дитину? – тримає Стефку за руку Варвара.
Дитина? Яка дитина? Стефка міцно спирається на руки й наструнчує спину. Її натомлене тіло не пручається. Вона вже майже не відчуває болю. І нічого не відчуває. Її втомлені сині очі спантеличено дивляться на Варвару: «Се я?»
До Стефки поволі приступає пам’ять. На покуті лежить маленький згорточок, завитий у Варварину хустину. Він не рухається й не подає жодних ознак життя. «…добре», – шепоче Стефка подумки, поволі набираючи в груди повітря. Мало-помалу підводить до образів очі й завмирає. Далі простягає руку, торкаючись повітря в напрямку згортка.
Її серце калатає, як дзвін біля Рожнівської церкви, що його чути мало не до Косова. Як звестися на ноги? Поволі переставляє одну ногу, другу, торкається долівки. Варвара підставляє їй плече. Стефка робить крок, другий, п’ятий… Розпростирає руки, як знесилені крила. Повільно шукає рівновагу і, як підбита перепілка, ступає до печі. За якусь мить вона вже стоїть біля маленького згорточка, провівши в повітрі рукою. «Не дихає. Добре».
Варвара міцно тримає Стефку за лікоть. Другою рукою простягає їй свою велику вовняну хустку.
– Я обів’ю тобі груди. Застудишси.
– …хо-чу застудитиси, – якось дивно шелестять Стефчині вуста. Дівчина незграбно обертається до згортка й знову проводить рукою в повітрі. – І він хоче, правда?
– Ти хоч думай, шо мелеш. Добре, що живов лишиласи, – отямлює її Варвара.
– Ні дівка, ні жінка, – шепоче про себе Стефка. – Ні дівка, ні жінка. Тепер люди ще більше плювати будут. А на него не будут. Не… Будут…
На покутті щось крекоче. Стефка обертається, виструнчується, як жердина, і простягає поперед себе руку.
– Живе. Жи-ве! – поволі тягнеться пальчиком до червоного личка. – Жи-в-е! Дєкувати Богу!
І тут їй раптом провиднюється світ. Хапається за вітер, за хмари, за ялиці, за гори над Рожневом. Вцілює блискавка десь аж під серце: «Божечку, то моя дитина!» Стефка опускається на лавицю, незграбно бере маленький згорточок і невміло пригортає його до себе. «Жива!» І прориваються в ній усі її болі, і спливають у бистрінь Черемошу всі її жалі. Усе те, про що мовчала всі ці місяці. По щоках один за одним збігають струмочки сліз. Безпорадною пташкою вона хилиться до безпомічного крихітного згорточка. «Хлопчик». Знову й знову пригортає до себе той згорточок і жебонить.
– Колисочка нова-нова, колиска з горіха.
Колишисі в колисочці, мамина утіхо.
А як я сі постарію, на кого сі лишу?
А на тую дитиноньку, яку я колишу…
– бринить ледь чутний тоненький голос утішеної перепілки.
Стефка підводить очі до Бога. Він тут, на стіні, і там, за вікном, за вже вицвілим місяцем, за небом і за ніччю, за ранковою зорею й за її долею. «Дай й’му щісливу доленьку, Божечку».
1
Груба (діал.) – вагітна.
2
Ліниці (діал.) – повісмо. Палити ліниці й обкурювати ними приміщення – народний ритуал від вроків.
3
Ґудз (діал.) – вузол.
4
Тяжка (діал.) – вагітна.
5
Матірка (діал.) – конопляна нитка, якою після пологів перев’язували пуповину.
6
Ґрейцер (істор.) – дрібна монета.
7
Верета (діал.) – те саме, що рядно.
8
Годна (діал.) – можеш.
9
Падоньку! – вигук здивування.
10
Горєчка (діал.) – висока температура.