Читать книгу Голос перепілки - Марія Ткачівська - Страница 4

Коло Стефчиної хати також була латка землі, але Стефка не мала чим засаджувати її. Ось так та латка й стояла без діла: ні для себе, ні для чужих. По сусідству був іще один клапоть. Хто ним порядкував, Мартин не знав. Знав лише, що якийсь гайдабура[39] втелющився туди й зробив на ньому збитки, і ґазда вирішив поквитатися. Уся вина лягла на Стефку. Вона єдина в селі могла мати стосунок до того трафунку: цілими днями без діла тиняється й лиш собак дражнить. Саме так ґазда й сказав війтові.[40]

На той час у селі перебував посланець, який мельдував[41] людей до Німеччини. Уже трохи люду постягав, але треба було ще. «Хто си за бідного заступит? Хіба ще й ногов трутит», – казала Стефка, коли Варвара розповідала, що беруть тих, хто не може відкупитися. Чи так було, чи ні, Стефка не знала. Знала тільки, що дехто язик мозолив і навколо Стефки. «Проти злого люду не попреш, – зітхала Стефка. – Людська лють страшніша від Божої кари». Та лють ринула і на неї.

Тодось уже бачив німецького посланця: той приходив до хати забирати до Німеччини його дєдя. Казав, що посланець упертий і нікого не слухає.

Коли Мартин побачив на порозі маленького хирлявого чоловіка, він спершу навіть не повірив, що то міг бути німецький посланець. Відтак почув його бесіду і все зрозумів.

– Це твоя робота? – дивився той на Стефку, підвівши догори підборіддя.

– Я не заходила на той поділок, – пояснювала Стефка. – Бігме Боже! Я чуже ніколи пальцем не рушила. Я могла собі все заробити сама. Бігме Боже!

– Не божиси, Стефко. Не гніви дурно Бога. Так виглядає, шо то ти була. Хто, крім тебе, міг би таке зробити?! – підливав оливи в розмову ґазда городу.

– А шо, у селі мало люду? – боронилася Стефка.

– Але не такого, як ти, – не відчіплявся ґазда.

– Годі! – зупинив їх посланник. – Стефо, мусиш прийти на постерунок.[42] Ти мусиш відповісти!

Мартин не знав, що таке постерунок. Він помітив, як Стефка сполотніла. Досі він її такою ще ніколи не бачив.

– Та бійтиси Бога, паночку. У мене дітвак сам лишиєси, – дихала глибоко Стефка. – Паночку, чуєте, він оден лишиєси, паночку. Він сам без мене не вижиє, чуєте? Не треба, паночку!

– Не проси, тобі ніц не поможе, – не відступав посланець.

– Я прошуси в вас, не треба! Чуєте? Я прошуси! Ради дітвака прошуси! – Душа вже мало не летіла до Бога, але її не пускала дитина. – Паночку! Змилосердьтеси! У вас також є діти. Є, правда? Ви також би хтіли їх видіти, правда? – Її серце топилося в дощі сліз, у повені безсилля. Ноги ставали м’якими стеблами, підкошеними холодними вітрами, і самі падали на коліна. У душі була велика моква,[43] висушити яку міг лише Бог. – Паночку, пожалійте дитину. У него нікого нема, крім мене. – Стефка стояла на колінах, складаючи до посланця руки, як до Бога. – Паночку, я знаю, від мене всі відріклиси. На мене легше плюнути, бо бідна. Кажут, шо я обгойдра,[44] шо гониці,[45] шо війтра.[46] На мене найлегше сперти. Але то не я зробила шкоду! Бігме Боже, не я. Я чуже ніколи не рушу! І ніґди-ніколи не рушила. Бігме Боже! Не забирайте в мене дитину. Прошуси в вас!

– То ти Бога не боїшси по чужих городах тлумитиси, – не давав спуску господар.

– Бігме Боже! То не я! Присягаюси! Та в мене дитина! – витирала мокрі сліпі очі Стефка, не встаючи з колін.

– Тебе заберуть до Німеччини, а дитина буде з Трохимом. Хіба він не його дід? – дивився на Стефку посланець.

– Та дід, але нас не визнає.

– Мусить визнати. По закону. Забирайте дитину!

– Стефко! – кинувся до неї Мартин, вклякнув і пригорнувся до її мокрих рук.

то співала не Стефка, а квилила підбита перепілка, що не могла сама звестися на ноги. Вона безкрило сиділа на землі й міцно тулила до себе Мартина. Колисала й тулила, тулила й колисала, аж поки посланець не вихопив його в неї.

– Стефко! – кричав Мартин. – Стефко! То я у всьому винен, то я, – тер кулаками червоні очі. – То я винен. То через мене ти так мучишси. То через мене…

Мартин добре знав Трохимову хату, але Трохим не хотів, щоб у цій хаті жив Мартин. Сусіди намовили діда, щоб той сказав, що не може собі дати ради з малим і хай Мартина заберуть від нього.

Була Бечкова неділя. У кутку за образ Трохим застромив галузку жовтих котиків. Вони ще були свіжі, хоча вже трохи осипали свій пилок на лаву. На столі лежала сіра хустина із загорненим у неї хлібом.

Мартин сидів на лаві й чекав. Трохим ходив із кутка в куток, відтак підійшов до вішака, узяв картуза із синьою смужкою й простягнув Мартинові.

– Возьми. Борис сказав тобі передати.

Мартин не ворухнувся. Не глянув ні на Трохима, ні на картуза. Якби на його місці був Тодось, той би давно вхопив картуза й висадив би собі на голову.

– Бери, кажу. Може, треба буде.

Мартин мовчав. У кімнаті було тихо, як перед грозою. Мартин стиснув кулаки й ледь чутно човгав ногами. «Мені не треба того кашкіта. Най си тримає», – подумав Мартин.

Скрипнули двері, і в кімнату зайшов високий, підтягнутий молодий чоловік у військовій уніформі. Мартин бачив його вперше. Та й узагалі він уперше бачив так близько справжнього військовика. Широкий коричневий ремінь із блискучою пряжкою, рівненькі з кантиком штани, чистенькі блискучі чорні чоботи, добре виголене обличчя, коротко підстрижене чорне волосся, на голові військовий кашкет… Військовик пройшовся широким кроком по кімнаті, поправив швидкими рухами блюзу й ремінь і подав Трохимові руку. Відтак щось сказав до Трохима, але Мартин не розчув. Проте не переставав притискати кулачок до кулачка. Його ноги приросли до землі й уже більше не човгали.

– То це ти Мартин Боднар? – звернувся військовик тепер уже до Мартина.

– Я, – впівголоса відповів хлопець.

– Готовий їхати зі мною?

Мартин мовчав.

– Я так і знав, що готовий, – обернувся він до Трохима й підійшов до Мартина. – Сирота, кажете. У нас таких багато. Не хвилюйтеся, йому в нас погано не буде.

– Лиш би не зобидив хто, – затремтів у Трохима голос.

– Не зобидить, побачите!

– Дав би Бог! – Трохимів голос іще дужче затремтів. Старий глибоко вдихнув, підійшов до столу, узяв сіру хустину з хлібом і поклав Мартинові до рук. – Возьми!

Мартин бачив, як мокро заблищали Трохимові очі. Трохим поклав на хлібину картуз із синьою смужкою й швидко зачинив за собою двері.

До хати він більше не заходив.

До Косова їхали підводою. На підводі було ще кілька дітей. Мартин їх не знав. Знав тільки, що двох із них звали Степаном і Павлом. Третій, зизуватий хлопець виглядав трохи чванькувато. Він зверхньо дивився на кожного й ні з ким не розмовляв. Степан хотів дати йому щигля, але передумав. Мартин навіть бачив, як Степанова рука висіла над головою того гордія, але поволі опустилася на коліно. Діти сиділи на дерев’яних дошках, тримаючись за бортик підводи, і, ще ладом нічого не розуміючи, роззиралися довкола. Спершу вони перешіптувалися один з одним, торсалися, підкидали вгору чиюсь шапку, ловили, сміялися, а відтак принишкли, наче поринули в сон. Підвода похитувалася від кожної глибки, вряди-годи підкидаючи весь свій «багаж». Фірман усе ще шмагав коней батогом, і ті швидко дудніли ґрунтовою дорогою. Земля була волога й відгонила сирістю. Дерева підіймали догори голе безборонне віття, і лише вітер був його властителем. Мартин дивився то на дірки в дошках, то на манівець позаду підводи, то на небо, притемнене хмарами. Хмари не знали, куди припудить їх вітер, а Мартин не знав, куди припровадить його ця підвода.

«Де ти, Стефко?»

– Чого боїтеси? Інші діти не мают шо їсти, а ви в притулку панувати будете! – коментував фірман.

Діти повагом підіймали голови й дивилися на фірмана. Вони нічого не запитували. Кожен перебував у своєму світі, хоча їх зводив докупи один великий світ – світ невідомості.

Територію притулку було обведено височезним парканом. Підвода зупинилася біля самісіньких воріт.

– Приїхали! Косів! – сказав фірман. – Ви що, позасинали?

Діти поволі повистрибували з підводи, тримаючи в руках свої клунки. Фірман відчинив ворота. То було велике чистеньке подвір’я з криницею посередині. Біля самісінької загорожі – два великі будинки зі свіжопофарбованими коричневими дверима. Мартин бачив, як відчинилися двері і їм назустріч вийшла приємна усміхнена жінка в біленькій блузці, коричневій спідниці та коричневих черевичках на високих підборах. Таких Мартин іще ніколи не бачив. На її шиї розвівалася тоненька, майже повітряна хустинка. Густе чорне волосся спадало на чоло. Жінка поправила волосся, причепурила на шиї хусточку й ще раз усміхнулася.

– Проходьте.

Спершу всіх обчикрижили під бубон, відтак повели до лазнички. Лазничка була схожа на справжню кімнатину. Усе тут було охайно й чисто. На лавках стояли мідниці з водою, поруч – мило й рушник.

Жінка в халаті принесла гарячої води й хлюпнула в кожну мідницю. Це була пані Зося, «люб’язна ляґерова», як її тут називали. Саме вона найбільше піклувалася про новеньких. У неї було темне коротке хвилясте волосся й м’які зелені очі. Таких Мартин ще не бачив. Пані Зося розмовляла з усіма дуже люб’язно – хлопець досі й не підозрював, що можна бути таким обхідливим із кожним.

– Охайність і чистота – дзеркало притулку. Роздягайтеся! – звеліла пані Зося. – Вбрання скидайте он туди! – показала на кут, де лежав сплющений порожній мішок.

Мартин поквапом заховав картуза за плечі. «Не віддам!» – прошепотів він подумки. Далі нишком присів і поклав картуз під лаву. Здається, ніхто не помітив. Крім зизуватого хлопця (згодом Мартин дізнався, що то Іван Лаба). Але той не встиг ще пустити пари з рота, як Мартин наступив йому на ногу й показав кулака. Хлопець засичав і показав кулака у відповідь. Хіба Мартин міг це витримати? Він підвів руку, щоб нарешті вперіщити Іванові щигля, як раптом до лазнички ввійшов молодий, невисокий пан в уніформі. Степан опустив руку.

– Добридень! – привітався чоловік.

Ніхто нічого не відповів.

– Добридень, – ще раз проказав пан в уніформі, оглядаючи хлопців. – Коли до вас вітаються, треба відповідати, ясно? – Тепер він уже не виглядав таким ґречним, яким видався спочатку. Та й мова в нього була якась надто панська.

Він спакував увесь старий дитячий одяг у мішок, закинув собі на плече й зачинив за собою двері.

Пані Зося поклала на лавку біля кожного рівненько складену купку нового одягу й вийшла. Мартин іще ніколи не носив такі сподні:[48] вони були білі, як сніг. Спершу він навіть не наважувався вдягати їх: а якщо, не дай Боже, замастить! Капці були трохи завеликі, зате, як сказала пані Зося, будуть добре носитися, бо вони зі справжньої свинячки. Мартин не знав, що таке свинячка й чи вона завжди справжня. Знав тільки, що в нових капцях тепер у нього завжди будуть сухі ноги.

Пані ляґерова таки викрила Мартинів картуз.

– Чий? – запитала вона вже твердішим тоном. Усі мовчали. – Чий? – повторила ще голосніше.

Зизоокий хлопець кивнув на Мартина.

– Твій? – зиркнула на нього пані Зося.

– Мій, – опустив очі Мартин.

– Чому ти сам не сказав? – тиснула пані ляґерова.

– Боявси, шо в мене й’го заберут, – пробурмотів Мартин, переступаючи з ноги на ногу.

– Не боявси, а боявся, не й’го, а його, не заберут, а заберуть. Маєш вчитися розмовляти правильно.

– Віддайте мій кашкіт, – хлипнув Мартин. – То дєдів.

– Віддайте! Шо скаже й’му й’го дєдьо? – заступився за Мартина Степан.

– У притулку уніформа. Одяг тільки чистий. Ясно?

Мартин нічого не хотів розуміти. Він відчував, як по щоках котяться сльози. Намагався спинити їх рукавом, але нічого не виходило.

У цю мить у дверях знову з’явилася чиясь постать. Пані Зося швидко зникла за дверима. Разом із картузом.

Кого-кого, а Тодося зустріти тут Мартин сподівався найменше.

– І ти тут? – аж на лоба викотилися йому очі.

– Я?… Дєдя забрали в Німеччину, а… – з Тодосевого маленького чорного ока викотилася сльоза й пробігла по обличчі. Мартин більше ні про що не розпитував: досі він був упевнений, що в Тодося замість серця каменюка.

До сьогодні хлопці не знали, ні що таке притулок для сиріт, ні що таке школа. І Мартин не знав, бо ніколи не жив ніде інде, як у Стефки. І до школи не ходив, хоча йому вже було вісім.

Був ранок. Пані Левська, їхня вчителька, найперша зайшла до кімнати. Усі наступні дні їх будив неґречний військовик пан Стоцький. Через рідкі зуби й довгий ніс учні прозивалися йому «пан Щупак». Мартин іще хотів потягнутися в ліжку: у Стефки можна було все. Хіба що робота де підверталася. У притулку все було по-іншому.

Ранок розпочався з «Отченаша» (це єдине, що нагадувало про дім). Навіть Тодось знав «Отченаш» напам’ять. Відтак Мартин ледь устигав за темпом: спорт, лазничка, вдягання, зала для снідання, уроки… «Рушник – у шафу, мило – у шухляду, ліжко – на кант, одяг – на кант», – підганяла пані Левська владним голосом. Хлопці вдяглися в новенькі білі штани, біленькі сорочечки і йшли до снідання. На порозі стояв пан Щупак. Споглядав, чи всі тихо йдуть коридором, чи не стрибають і не штурхають один одного. Пані Левська зайшла до зали першою. Вона так швидко чимчикувала на високих підборах, що діти ледве встигали за нею. Її білу, як сніг, блузку, було легко впізнати здалеку.

Мартин уже знав, де має сидіти, але ще не знав, скільки разів вони будуть їсти й чи будуть сухарики взагалі. Також не розумів, чому всі чекали саме на сухарики. Ті лежали на тарілці посеред столу, і кожен міг узяти собі кілька, запиваючи кавою з молоком. Мартин довго дивився на тарілочку й не наважувався простягнути руку. Сухарики були схожі на ті, що пекла пані Зелінська. Навіть ще рум’яніші.

– Чого сидиш, бери! – стусонув його під бік Тодось. – Твоя Стефка таких тобі ніґди-ніколи не пекла. – Тодось простягнув Мартинові сухарика, чекаючи його реакції. Мартин так і не зрозумів, як сухарик опинився в його руці.

– Ти мав би сказати «дякую», – приступила до нього люб’язна пані Зося. – Пам’ятаєш, що роблять із невихованими?

Мартин знизав плечима, не розуміючи слів пані ляґерової. Він повільно підніс до рота сухарик і, не відкусивши ні крихти, поклав його знову на тарілку. Досі сухарики міг їсти лише Влодко… Мартин відчув, як заплющуються його очі, бачив, як простягаються до нього крихітні безпомічні пальчики, як ледь ворушиться маленький ротик, видаючи тонесенький звук, схожий на голос новонароджених Варвариних кошенят. Влодко? Мартин підходить ближче. «Дай», – раптом уже виразно чує він Влодків голос і оглядає свої порожні руки. Що він дасть братові, коли в нього нічого нема? Ось він, Мартин, уже бачить гору за Рожневом, там, де можна довго сидіти на мокрому облозі, і Стефка не скаже: «Встань, застудишси». Він зривається з місця, прямує спершу гостинцем, відтак путівцем. Уже майже біжить. Тепла блюза сковує його. Він похватом звільняється з її рукавів і чимчикує далі. Блюза зостається лежати на вогкій дорозі. Він оглядається, бачить, як мокне на дощі його блюза, не вертається за нею, а хапливо дереться догори. Мокро. Черевики сковзують униз. Мартин швидко розшнуровує їх, стягає й босоніж дряпається до тієї гори з жовтою глиною. Ось він уже тут, на горі! Ось він уже бачить, як гори підпирають небо, як висить над полем яструб… Тут вітер іще дужче прибиває до грудей його холодну мокру сорочку, але Мартин похапцем сідає на мокрий обліг і набирає в груди повітря. Ще трішки! Він доторкається руками до жовтої глини, щоб відірвати шматок. Вона холодна й гладка. Він відчуває її на пальцях, на долоні, під нігтями. Відриває від неї кусник, кладе собі на долоню, прикриває другою й сплющує в паляницю. Заокруглює пальцями крайчики, тре ними об долоньку. Один сухарик готовий. «Се для Влодка!» Мартин хапки застромлює сухарик у кишеню, ще раз торкається пальцями до гладкого сирого облогу. Мигцем відриває ще кусник глини. «Се для тебе, Стефко!» Він чує її голос, що доноситься з хати аж сюди, на гору: «…коли я була спрагла, ти напоїв мене…» «Я зара’ буду, Стефко!» Раптом Мартин згадує, що Влодко не їсть глиняні сухарики. А що буде, коли Трохим нині не дасть йому кусника хліба для Влодка? Ось Мартин уже стоїть у Трохима на порозі й дивиться в його вицвілі сірі очі. Гострячки його сивих брів усвердлюються Мартинові в самісіньке серце. «Трохиме, Влодко не їст сухарики з глини». Трохим незворушно підіймає довгі сиві брови, ще дужче обколюючи Мартинове серце з усіх боків, і показує пальцем на двері. «Трохиме, хоч пару дрібочок, чуєте? Хоч на макове зерно. Я не для себе прошу, Влодко не їст сухарики з глини. Трохиме! Я стану перед вами на коліна, чуєте? Я буду стояти на колінах цілий день, хочете? Лиш дайте, прошу. Остатний раз. Бігме Боже! Остатний раз! Влодко не виживе. Хоч єдну дрібочку. Ту, що вчора лишиласи на хустині. Єднісіньку. Трохиме! Бігме Боже». Трохимові очі стають ще холоднішими, брови – ще страшнішими… Мартин дивиться на порожні Влодкові долоні, торкається до них пальчиком, а вони надуті, як м’яч. «Стефко! – кричить з усіх сил Мартин. – Стефко, де ти?» «Йому вже легше, Мартине. Дякувати Богу, легше», – чує він Стефчин голос.

– Дякувати Богу, легше, – чує Мартин голос пані Зосі. – Ну ти й налякав нас, Мартине.

– Я? – Мартин оглядається навколо. Бачить своє ліжко, кімнату й пані ляґерову, яка сидить біля нього, поклавши руку на подушку.

Наступного ранку Мартинові стало легше. Пані Левська зібрала всіх в одному класі й розпочала поділ на групи: найменші, середні й найстарші. Мартина, Тодося, Степана й Павла зарахували до найменших. Про їхні здібності ще ніхто нічого не знав. Та й хто міг що знати, коли жоден із них іще ніколи до школи не ходив.

«Дисципліна й порядок! – щоразу повторювала пані Левська, ходячи між рядами. – Руки за спину. Спина рівно! І так цілий урок!» Пані Левська, як яструб, окидала клас своїм надійним оком, не випускаючи з рук тоненьку дерев’яну паличку. Вона помічала кожнісіньку руку, що з’являлася на парті. Пані вчителька цілила по самісіньких кісточках, які пекли й свербіли майже до вечора. Висидіти так на уроці було чистим пеклом. Особливо для Тодося. Він не раз так голосно човгав ногами, що по кілька разів отримував позавушника.

– Я йду до уборни! – заявив голосно Тодось, підвівся й попрямував до дверей. Пані Левська ледь не проковтнула язика.

– Що ти сказав, Теодоре?

– Боюси, аби’м не всравси, – стуляючи докупи ноги, пробасив Тодось. Клас вибухнув сміхом.

– Ану тихо всі! Теодоре, коли просишся на уроці, треба казати не «до уборни», а «до клозету», і треба уточнити – «по-маленькому» чи «по-великому», – просичала пані Левська, поправляючи на шиї хусточку. – Цих дітей ніколи не навчиш! Сьогодні ж на «стілець»!

Ці слова були для Тодося іноземною мовою.

– Моя Василина так ніколи не казала, – виправдовувався Тодось.

Якби ж то він знав, то змовчав би!

– Не Василина, а мама, – пояснювала пані Левська.

Тодось ніколи не називав Василину мамою. Та й на своє ім’я «Теодор» він реагував якось дивно: усі досі казали йому «Тодось». Мартин теж ніколи не казав Стефці інакше, ніж «Стефко». «Мамо» звучало йому наче чуже ім’я.

Звідки Тодось мав знати, що за одне слово він може опинитися «на стільці».

За «уборну» Мартин також попався біді в зуби. А точніше, у руки пана Щупака, коли той підслухав їхню з Тодосем розмову про урок пані Левської.

– На «стілець»! – скомандував військовик. У його голосі було стільки твердості, що Мартин здригнувся.

Хлопець скоцюрбився і, тремтячи, як осика на вітрі, поплентався коридором до кімнати зі «стільцем». Стефка його ніколи не била. Хіба що в день, коли нічого не приніс їсти для Влодка. Мартин добре пам’ятав той день. І пам’ятав Стефчині кулаки, що гатили його, не тямлячи, чи то ноги, чи руки. Пам’ятав, як перегодя довго й голосно ридала Стефка, обхопивши голову руками. І як навпісля незграбно й дивно гладила Мартинову голову, пригортаючи до себе…

У Мартина почав забиватися дух. Він став біля вікна, що навпроти дверей. Воно було защеплене на гачок. «Його, мабуть, уже сто років ніхто не розщібав», – подумав хлопець. Раптом Мартинові захотілося відчинити це вікно, яке заступало дорогу до світу. Хотілося вирватися звідси, знайти леда-яку лазівку чи перехопитися через цей велетенський паркан. «Де ти, Стефко? Забери мене відси!» Мартин прихилився головою до віконної рами й вдивлявся в небо. Хмари повільно пересувалися з одного боку неба на другий, потроху змінюючи форму. Мартинові хотілося вчепитися за них і змандрувати звідси. Дати драпака з цього притулку, від «стільця», від палиці. Шкрябонути до Стефки й жити так, як і досі. Мартин оглянувся. На подвір’ї притулку було тихо. У школі теж. Раптом він угледів, як на лутку сіла жовта синичка, шпатячи щось своїм маленьким доскіпливим оком. Мартин прихилився чолом до шибки: «Лети, птахо, до Стефки. Скажи їй, шо я тут, у Косові, у притулку. Скажи, аби забрала мене. Чуєш, птахо?» Сполохана синичка відразу залопотала крильми й шуснула десь аж за притулок. «Вона полетіла до тебе, Стефко», – ледь чутно прошамотів сам до себе Мартин і обернувся до дверей. «Мушу йти, Стефко». Мартин глибоко втягнув повітря й попрямував до дверей таким тихим кроком, яким колись ходив удома, коли боявся розбудити Стефку, коли та, бувало, дрімала після тяжкої роботи.

Його рука торкнулася клямки. Двері були зачинені. Він ще раз глибоко вдихнув, потираючи пальцями край сорочки.

– Заходь! – Скрипнули двері, і з кімнати визирнула голова військовика, якого Мартин щодня бачив на ранковій зарядці. Це був пан Стоцький. Його всевидющі очі глипнули на Мартина так прискіпливо, наче той був найбільшим нечестивцем у світі. Кімната була напівпорожня. У кутку стояли тільки лавка й стіл. Серед дітей майже не було таких, кого б оминула кара «стільцем». Тому всі вони зналися на цій кімнаті.

Пан Стоцький поправив окуляри, підійшов до столу, узяв палицю й розпрямив чоло.

– Роздягайся й лягай.

Мартин по-черепашому взявся стягати штани.

– Відразу видно, що новачок, – пробурмотів у вус пан Стоцький і підступив до лавки. – Задницю догори!

Мартин притиснувся до лавиці й перестав дихати. Він здогадувався, що означає «задницю догори». Пан Стоцький надто довго вовтузився. Мартин відчув, що не може так довго не дихати, і поволі набрав у легені повітря. Не встиг він перевести дух, як його заднє місце обпарило вогнем, наче бездушний пан Стоцький вилив на нього циновку окропу. То була таки палиця – збагнув Мартин, не відаючи, що буде далі.

– На перший раз стане! Вбирай штани! – скомандував пан Стоцький і відійшов від лавиці.

Мартин не зрушився. Його задниця пашіла, як грань у печі. Здавалося, що з неї злупили не лише шкіру, але й усе, що було під тою шкірою. Допіру Мартин почув, що палиця нарешті торкнулася стільниці столу, він тихенько видихнув. Усе! Аж тепер він став поволі підіймати живіт, що прилип до лавки. Відтак підвівся й взявся навстоячки вдягати штани. Вони вперто торкалися того місця, що пекло, як у пеклі. Щойно одягнувши штани, Мартин ухопився за ручку дверей, відчинив їх і, не зачиняючи, покривав до своєї кімнати. У кімнаті нікого не було. Він із проволоком ліг на ліжко й заплющив очі. Прокинувся від того, що хтось смикнув його за ногу. Він рвучко повернувся, засипів і відчув, як мокра подушка сповзла на підлогу.

– Ну як? – Біля нього стояв Тодось. – Ти тут так притаївси, гейби з пекла втік.

– Нічого я не втік! – почав виправдовуватися Мартин.

– То чого на двір не виходив?

– Бо не хтів!

– А як там твоя срака? Ще ціла?

– Думаю, що ціла.

Мартин обернувся й відчув, що його ще пекла шкіра, але вже не так, як на лавці.

«Значить, усе на місці», – подумав Мартин і підвівся з ліжка.

– Я вже си виспав, – штурхнув він Тодося в плече. – Ходім!

На подвір’ї було кілька учнів. Кожен займався своїми справами. Мартин із Тодосем побігли до криниці. На ослінчику біля лавки завжди стояло відро з водою. Пий, скільки хочеш. Тодось нахилився й зачерпнув черпачок води.

– Хочеш?

Мартин відпив ковток, а решту вилив на молоду траву.

– Дивиси, шо я знайшов! – вигукнув Тодось. По його долоні покотився сухий коричневий каштан. – Видиш, перезимував!

У Мартина закалатало в грудях. Він також досі ніколи не тримав у руках каштан. Хлопець почав обмацувати пальцями траву.

– Знайшов! І я знайшов!

То було величезне крислате дерево, що схиляло віття мало не до криниці.

Мартин досі не бачив, як росте каштан.

– Придумав! – приступив ближче Тодось. – Поміняймоси. І в кождого буде подарунок.

– Нех! – кивнув Мартин, поклав Тодосеві на долоню свій каштан, узяв його, і вони вдвох побігли у свою кімнату.

Тодось не боявся «стільця»: дєдьо не раз списував йому шкіру вздовж і впоперек. Спершу Тодось навіть гонорувався, що щодня ходить до пана Стоцького. Ще й навчився не стогнати, коли вві сні перевертався з боку на бік. Для Мартина палиця була справжнім пеклом, тому він волів не потрапляти в сильце ні пані Левської, ні пана Стоцького.

У сирітському притулку все було інакше, ніж удома. Тут усім правили порядок і дисципліна. Та й діти тут швидко змінювалися: ставали послужливими, розмовляли повагом, без грубіянства й недозволених слів. Не дай Боже яка чубанина чи фук – одразу «стілець»! «Усі хвороби лікує палиця. Хто про це не знає, довго не проживе», – казав пан Стоцький, коли хтось, бувало, виказував своє незадоволення. Мартин швидко збагнув ціну палиці. Йому іноді здавалося, що він зозулька з годинника на стіні в пані Зелінської. Він, Мартин, тримався годинникової стрілки, як листок тримається дерева. Якщо відірвешся, то вже собі не належатимеш, а тільки панові Стоцькому.

Про зозульку Мартин не розповідав нікому. Одного разу, коли його викликала до себе пані Левська, щоб поставити кілька запитань про Стефку, він угледів у неї на столі залізне курчатко. «Ти мене не слухаєш, Мартине», – сердилася пані Левська, помічаючи, що хлопець постійно глипає на її стіл. «Я…» – так і не зміг вигородити себе Мартин. «Це заводне курча, – розкусила його цікавість пані Левська. – Якщо його накрутити ключиком, воно може дибати тридцять секунд». Пані Левська вийняла з шухляди ключик, до половини проштрикнула ним курятко, кілька разів покрутила й поклала на стіл. Курча справді похитнулося й покривало, спираючись на пласкі лапки й перехиляючись у різні боки. Мартинові тепер уже було байдуже, що хотіла сказати пані Левська. Він весь час думав про той моторчик, що в курчатку.

– Пані Зосю, пані Левська казала, що її курчатко може йти тридцять секунд, – приступив одного разу до пані ляґерової Мартин, коли та оглядала стан кімнат. – А учень?

– Що учень? – не зрозуміла пані Зося.

– Скілько часу учень може ходити без палиці? – Мартин силкувався говорити «по-панськи», так, як цього вимагали в притулку. Хоча йому не завжди вдавалося.

– Без палиці? – нарешті зрозуміла, про що йдеться, пані ляґерова. – Думаю, що довго, – знизала плечами пані Зося.

– А довго – це скілько?

– Може, і завжди. Якщо учень буде пам’ятати про дисципліну й порядок.

– А в людини теж є моторчик?

– Думаю, що є.

– А де?

– У голові.

– То чого тогди пан Стоцький б’є по задниці?

– Декому й палиця не помагає.

– Як ви думаєте, якби Трохим бив мого дєдя, то він би знав, що таке порядок?

– Думаю, що так.

– І тогди він би не покинув нас із Стефков?

– Можливо, Мартине. Але в кожного своя історія, якій не завжди допомагає палиця, – знову знизала плечима ляґерова й пішла далі оглядати кімнати.

Як він, Мартин, зараз шкодував, що Борис не вчився в цьому притулку й не знав, що таке «стілець».

Наступної ночі Мартин ніяк не міг заснути. Йому здавалося, що він зозулька з годинника на стіні в пані Зелінської. Ось він сидить за міцно замкненими дверцятами й ніяк не може прочинити їх. Раз і ще раз – усе марно! Він щодуху силкується, збирається з усіма своїми силами, впирається ногами, тужиться всім тілом – нічого не виходить. Та враз дверцята несподівано відчиняються, велетенська тверда пружина виштовхує його в повітря, і він, зозулька в годиннику, має прокукати якусь годину. Але яку? Хай би першу, лиш би не мовчати! Він ще висить у повітрі, але вже набирає повні груди сили, розплющує дзьобика – і раптом помічає, що в нім нема голосу. Він силкується ще раз і ще! Голос не повертається. Він, залізна зозулька, збирається з усіх сил, уже ось-ось проступить його голос – аж раптом пружина повертає його назад, за нею клацають дверцята, і він знову опиняється в цій маленькій хатинці, де від нього нічого не залежить. Мартин перелякано лушпатить у дверцята: «Допоможіть! Допоможіть!» Та ніхто не приходить на допомогу. «Я тут! – чує Мартин голос Тодося. – Я тут!» Навколо темно, хоч в око стрель. Він іще дужче тарабанить по дверцятах. Ураз відчуває, що обертається на залізне курчатко. У нього є лише тридцять секунд! Він щомога духопелить у стіни, щодуху дубасить у дверці. Ті несподівано відчиняються, і – бемц! – Мартин із гуркотом хряпається на долівку, хоча тридцять секунд ще не пройшло. «Що тут за шум?» – чує він голос пані Левської. Мартин розплющує очі й бачить, що лежить на долівці. Над ним голови пані Левської й Тодося. Навколо ще кілька пар очей, що виглядають із високих ліжок, мов горобці на дроті. Цього дня Мартинові дозволили залишитися в ліжку: у нього була гарячка.

– Пані Зосю, я вмру?

– З чого ти взяв? – глянула на Мартина великими зеленими очима пані Зося, поправляючи йому подушку.

– У мене гарячка.

– Ну то й що?

– Як що? Пан Стоцький казав, що всі хвороби лікує палиця. Без неї довго не живуть. А я вже три тижні живу без палиці.

– То він жартував, – заспокійливим голосом відповіла пані ляґерова.

– Ага, жартував. Хіба він уміє жартувати?

– Уміє, лише себе не виказує.

– А я думав, у нього нема ні жартів, ні серця. Він як б’є, то тиждень пече.

– Він просто любить порядок.

– Пані Зосю, чому діти не люблять порядок? – підвів голову Мартин.

– Бо темні. І не знають, як правильно, – відповідала пані ляґерова.

– А чому вони темні? – надокучав далі Мартин.

– Бо ніхто їх не навчив, – знизала плечима пані Зося. – Та хто мав навчити, – зітхнула вона, поправила рукою коротке хвилясте волосся й пішла до своєї роботи.

«От цікаво, – подумав Мартин, – який у пана Стоцького дєдьо. Він точно й’го щоднє на “стілець” кладе. Інакше відки би той знав, де найбільше болит. Та нє, таких старих, певно, вже на “стілець” не кладут».

Мартин іще раз глянув, чи пані ляґерова пішла, обернувся до стіни й поволі поринув у сон. Прохопився від того, що хтось смикнув його за ногу. Хлопець мигцем зіпнувся на лікті, окинув оком кімнату й відразу сів на ліжко. То був Тодось.

– Бери! Я приніс! – Тодось добув із-за пазухи Борисового картуза й убгав Мартинові під подушку.

– Кашкіт? Де ти й’го взяв? – сполошився Мартин.

– Тсс! Вкрав! Тілько про це нікому. Коли не було пані ляґерової, я зайшов до її мешкані і там знайшов.

– Ти порпавси в її шуфлядах? – тріпотів Мартин.

– Троха. Та то байка![49] Думав, тобі зле. А як принесу кашкіт, то втішишси.

– Та я тішуси, але як хтос взнає?

– Чого спудивси! Не взнає! Ховай бігом! Бо мене пан Стоцький заб’є.

Мартин з одного боку дуже втішився, що знову має картуз, а з другого боявся за Тодося.

Того ж вечора пані ляґерова оголосила, що хтось проник у її кімнату й поперекидав усі її речі. Крадіжки ще не з’ясовані. Пан Стоцький шукає порушника.

Панові Стоцькому не довелося довго шукати. Іван Лаба бачив, як Тодось виходив із кімнати пані Зосі. Тодось того ж вечора почовгав на «стілець». Відтак він цілий тиждень пролежав у ліжку… Картуз таки знайшли.

Пані Левська була доброю вчителькою, ось лише страх якою суворою. Її боявся навіть Іван Лаба. Він був відмінником, і його пані Левська завжди ставила всім за приклад. У нього було найбільше «бджілок» (так у їхній школі називали найкращі оцінки, які діти отримували за читання та письмо). Іван вважався наймудрішим і єдиним, хто не знав, що таке «стілець», бо жодного разу на ньому не опинявся. Він міг будь-де вийти сухим із води, навіть якщо десь і попадався на гачок. Це дуже всіх нервувало. Особливо Степана. І про те, хто видав Тодося, Степан також здогадався. Він такого щигля всмалив Іванові, що той почав обходити його десятою дорогою.