Читать книгу Голос перепілки - Марія Ткачівська - Страница 3

Коли від дитини відмовляється батько, у нього сліпе серце. На цей раз усе було по-іншому. Осліпла Стефка. «Лиш-но сімнацять літ минуло, а вже сліпа», – галайкали по селі люди. Та так воно й було. Ладна, робітна, але сліпа. Не те щоб цілком не бачила, та вже дивитися на світ білий по-справжньому не могла. Чи то від розпачу, чи від безхліб’я, чи справді від селітри? Цього не знала навіть вона. Знала лише, що не мала ні безпечного даху над головою, ні хліба в кишені. Ось так, мов відрізана скибка, поневірялася від хати до хати, від поля до поля. Багатші брали Стефку в найми. Але не щодня й не завжди. Хіба то життя – попід тинами?

Та хто радий дівчині, що звелася? Тепер уже й не згадує ніхто, що була ладна, файна із себе, як маків цвіт, жодної роботи не цуралася й по руках не ходила. А як співала, то такі колінця викидала, ніби в солов’я вчилася. Та для Стефки то все залишилося там, де Сидір козам роги править. Бо згодом пересудів нахапала, що й на воза не збереш. Та з часом і це минулося. Кожен жив собі про себе. І Стефка теж. Стала тиха, хоч мички мич. Щодня накидала на довгі чорні коси тоненьку платину, вбиралася в тісненький байбарак[11] і дріботіла своїми маленькими ніжками від хати до хати. Лише Борисову десятою дорогою оминала. Як і Бориса. Попри обійстя Йосифа Лабенського теж не ходила. Лиш потайки губи кусала. Але вже є, як є. Хай і в шлунку голодно, і вдома хоч вовків ганяй, та дитинку любила більше за всіх на світі. Якби не Мартин, утекла б світ за очі й нікому б у ласку не стояла. Та куди з малим утечеш? Тому й ішла щодня селом собак дражнити. Усе надіялася, що візьме хто город виполоти чи картоплю визбирати. За ложку кулеші. Лякана ворона куща боїться. Тільки не Стефка. Вона не боялася ні ока немилого, ні слова кривого. Її глибокі сині очі втратили блиск, але не надію. «Тілько ти добрий, Боже. Тілько ти добрий», – шепотіла вона про себе і йшла, не перекладаючи ні на кого свою ношу. Куди? То знав тільки Бог. Коли Мартин іще був немовлям, прив’язувала його до себе Варвариною великою хусткою й так ходила роботи напитувати. Коли той підріс, то залишала його в старій халупці, де оселилася після його приходу на світ. Ні дівка, ні ґаздиня.

Стефчині батьки зреклися її, щойно довідалися, що вона в тяжі. Про Бориса й думати годі. Він був із тих, хто з вареної крашанки курча висидить і в каламутній воді рибки наловить. «Не моя дитина», – та й по всьому. І хто йому що закине? Має право казати, що хоче. Ледь устиг відступити від Стефки, як уже до інших любасок халяви смалив. На Мартина й не глянув. Борисові було байдужки, що кажуть інші. А інші всім кісточки промивали. Сільські діти боялися Бориса, аж жижки сіпало, та все ж крадьки співали: «А в Бориса срака лиса», «А Борис без баби скис». Дівчата обходили його сотою дорогою: знали, що жодну із них заміж не візьме (надто вже любив він своє призвілля). А з чоловіків хто й за руку не вітався, а хто ще й перехиляв із ним чарчину.

Спершу Борис жив у свого батька Трохима Боднара. Трохим був добрим ґаздою, хоча малоговірким і сухуватої вдачі. Робив для людей вікна й двері, лагодив різний обладунок, при тому чарці не вклонявся, передки не облизував і був у пошанівку в односельців. У синове життя не втручався. «Най робит, шо знає, – казав Трохим. – Я в й’го літах уже ґаздов був». Борис теж мав добру голову й був чіпкий до роботи. Знав толк у столярстві, боки не облежував, та був не такий вправний, як батько. Усе ж згодом мав і свій кутик та й жив собі, як знав. І на вроду був нічогенький: тонкі чоловічі губи, високе чоло, кучері догори. З його темно-синіх очей прозирали настійливість і впертість. На вдачу гордовитий, наче з бозна-якої панської родини. З жінками обхідливий і люб’язний, як далеко не кожен чоловік, і вмів будь-котрій голову задурити. Щось у ньому було таке, чого не мали інші. Стефка досі не могла збагнути, як на його гачок потрапила. Черпнула ківш лиха замість любові й тепер мусила нести свій хрест та на Бога надіятися.

А Борис так і жив, поки не стоптав трохи підошов. Тридцять п’ять як для села – то вже старий кавалєр, та й не такий красюк, як був дотеперечки. Одні казали – заходився, інші вже взагалі нічого про нього не казали, навіть не згадували, а для лагодження обладунків швидше йшли до Трохима, ніж до Бориса. Зрештою й Борисові переймом набридало хай і безклопітне, та однолике життя, у якому тепер дедалі частіше доводилося хапати облизня. От і замельдувався до Німеччини.

Мартин знав, що Борис Боднар – його батько, і знав, де той живе, але жодного разу досі не насмілювався до нього заглянути. Та й на вроду був схожий на Бориса: його кучері, чоло. Лише очі були небесно-сині, як у Стефки.

– Ну, то де твій Борис? Ше не скис? Іди, най даст тобі сухарів, – глумилися діти, даючи Мартинові щигля за щиглем. Мартин насував шапку аж на очі й драпцював додому.

– А в Бориса срака лиса, – збиткувався Тодось. – Знаєш чого? Бо він щоднє сухарі їст.

– Йди гет! – захищався Мартин.

– Боєшси? Йди, най і тобі сухарик даст, – напирав Тодось, усвердлюючись у Мартина маленькими чорними очима.

– Мені не тра’ сухарика! – боронився Мартин.

– Дивиси, який гоноровий! А ти його кашкіт видів? Такого в цілім селі не найдеш. Може, тобі даст? Йди-йди! – напосідався далі хлопець. – Боєшси?

– Сам боєшси! – ярився Мартин.

– Боєшси! – чимраз дужче нагинав Тодось Мартина. Його очі ставали ще чорніші. – Баба! Баба!

Мартин терпіти не міг Тодося. Куций, опецькуватий, він був для Мартина бридкий і противний. Тодось полюбляв хвалитися й у все встромляти свого носа. Як казала Стефка, так язиком теленькав, як дурний із печі. А тепер і до Мартина вчепився. Мартинові таки ввірвався терпець.

Борисова хата стояла майже на краю села. Навколо неї ще не було саду, тільки новенький тин та кущі. Мартин ще не зайшов на подвір’я, а вже нахапався дрижаків: а якщо Борис відлатає йому боки? Хлопець глибоко вдихнув і випрямив плечі. Рука торкнулася хвіртки. На голосний скрип не зважив. Його ноги так швидко дріботіли по стежці й тупцювали по східцях, що й не отямився, як уже чипів[12] на ґанку. Оглянувся. «Ого, скілько тут усього! І все нове!» Коло самого вікна стояв маленький порожній полубічок[13] для зерна, на ньому – мірка, яку в селі називають рожнівською ґелеткою, поруч – новенький дзиґлик[14] із гладенькими шліфованими лапками, на ньому – бурдюк[15] для молока. На стіні на новенькому гачку висіло Борисове старе вбрання: ґачі,[16] сардак і крисаня.[17]

– Слава Ісу, – зупинився на порозі Мартин, не знаючи, як вступити до хати. Він міцно притиснув одну ногу до другої, щоб не видати, як вони тремтять.

– Слава Йсу, – відповів Борис, поправляючи чорного картуза із синьою смужкою.

«Кашкіт як кашкіт», – подумав Мартин.

– Чого прийшов? – зверхньо блимнув на Мартина Борис.

– Хлопці кажут, шо ти мій дєдьо.[18] То я хтів запитати, чи нема в тебе щос поїсти.

– Поїсти? Іди до тих, хто тебе намовив. Ніякий я тобі не дєдьо, – обірвав його Борис.

– Дєдьо! – напосідав Мартин. – Усі кажут, шо ти мій дєдьо.

– Я сказав, не дєдьо! І скажи своїм голопуцькам, що як взлощуси,[19] то так віддубашу їх, що тим бенькартам[20] ніц не схочеси!

Мартин завмер. Проте очі мимоволі самі глипнули в бік печі, чи нема десь чого смачненького. Не було. І на столі не було. «Певно, усе вже з’їв», – подумав Мартин. Край печі на залізному бляті[21] стояв маленький білий банячок, такий, як у нього вдома. «Певно, тілько сама вода лишиласи, а бахурі казали, що він щоднє лакітки їст», – прикинув Мартин. Хлопець зумисне озирався довкола. Ото хата! І стіл новий, і лавка. Коли він, Мартин, виросте, буде столярувати й собі такі зробить. Хлопець уже наводив оком на всі закутки: «І ліжко нове. І гора вбрання на жердці, шо висит над ліжком. Аж образи закриває. І нашо й’му скілько?»

– Шо стоїш, я сказав, шо ніц[22] для тебе не маю.

– А сухарики?

– Якби’м мав, не дав би! Іди! І ніґди-ніколи більше сюда не приходи! Ферштейн?[23]

Мартин не відповів. Він швидко обернувся й зачинив за собою двері. «Коли я стану великий, то напечу силу-силенну сухарів. І як так си трафит, шо до мене прийде голодний Борис, я не скажу йому: „Якби’м мав, не дав би”». Вибігаючи з ґанку, Мартин мимохіть зачепив ногою дзиґлик, і той із гуркотом разом із бурдюгом покотився по дерев’яних східцях. Малий так сполошився, що драпцював аж через опліток і мало не збив із ніг Тодося, який засів у корчах. Мартин думав, що Борис зараз вилетить із хати, ушкварить за ним, ухопить за шкірку, вихрестить[24] його, виперцює на очах у Тодося… Та на подвір’ї було тихо. Мартин мигцем підвівся й чкурнув на дорогу. Тодось заквапився за ним.

– Ну як? Дав тобі Борис поза вуха? – узявся потішатися Тодось, доганяючи Мартина.

– Він сказав передати тобі цево! – Мартин стиснув кулаки й вцідив Тодосеві в око.

– Я тобі цего не подарую, – засичав Тодось. – Я скажу свому дєдеви. Він тебе добре відлатає. – Тодось ухопив кілок із розхитаного сусідського перетинку й наскочив на Мартина. – Іди і скажи свої’ сліпі’ Стефци, шо я тебе відлушпатив. Йди, йди, подивимси, чи вона мого дєдє страхати прибіжит. Та з тов прірвов[25] ніхто й балакати не стане.

Мартин не знав, що означає «прірва» і чому так сказав про Стефку Тодось. Він не знав, чому з нею ніхто не хоче балакати. Знав лише, що вона не бачить і що з нею розмовляє тільки Варвара, і тоді, коли її чоловік на роботі. Бралося вечоріти. На небі заблищала велика, як полум’я свічки, зірка. Мартин довго сидів у сіні й дивився на небо. Воно темніло й затягалося хмарами. Здійнявся вітер. Зникла за хмарами велика зірка. Стало темно й холодно. Мартин усе ще не наважувався йти до хати. Він витирав закривавлений ніс і поправляв роздерті штани…

Це був єдиний раз, коли Мартин приходив до Бориса. Надалі він бокував від його хати й ніколи не ставав із ним до розмови. Слово «дєдьо» він витер зі своєї пам’яті й думав ніколи більше не проказувати його, як і до першої розмови з Борисом. Усе вирішилося якось само собою: Борис таки готувався до від’їзду до Німеччини. Про це Мартин довідався від Тодося, бо той завжди знав усі новини від своєї матері, яку називали найбільшою пліткаркою на селі. «Вона й через тин не перегнеться, а ляси поточить», – казала Стефка. Їй не дуже вірили в селі. Але цього разу Тодосева мама казала правду: за місяць Борис поїхав.

Мартинові виповнилося сім. Малому Влодкові – два. Влодко народився за рік після того, як через село йшли військовики. Мартин не знав, що то за військовики й на чийому боці вони були. Чув тільки, як Стефка з Варварою часто згадували якогось офіцера Малєцького, який ще мав би повернутися в село. Влодко із самісінького народження був кволий і тихий, наче не мав голосу. Маленький, з білим хвилястим чубчиком і глибокими, синіми, як у Стефки, очима, він радше нагадував Мартинові Тодосеву сестру Олесю, ніж хлопчика.

Влодко був для Мартина забавкою й покаранням одночасно. Відколи малий народився, Мартин був єдиний, хто про нього турбувався. Коли він прокидався, у хаті вже нікого не було. Мартин знав, що Стефка мала встати перша, занести до хати відро води й поставити в сінях. Відтак вона набирала ще два металеві банячки води для Мартина та Влодка й ставила на столик біля ліжка. Увечері Стефка мала принести кусник хліба або дрібок кулеші, що заробляла за день. «Могли би давати й дві дрібки, – думав Мартин. – Хіба багатим не все одно, скілько кулеші варити?»

Мартин знав, що Стефку в селі називали наймичкою, але це було якось приємніше, ніж «прірва».

– Стефко, а шо таке «прірва»? – запитав якось Мартин, коли вони ввечері їли кулешу.

– Бійси Бога, Мартине. І чи тобі не встидно таке питати? – Стефка зашарілася, ухопила з Мартинових рук миску й з грюкотом кинула на піч. Миска розгойдалася, втратила рівновагу й шуснула на землю. Жовта грудка кулеші гуцнула на землю й закотилася під лавку. Мартин бачив, як Стефка намацувала пальцями кулешу, як витягла її з-під лавки, як поклала її собі в рот і як довго стояла біля вікна, витираючи обличчя запаскою.

Мартинові стало шкода Стефки. Він підійшов до неї, притулився до руки й прошепотів:

– Ти найкраща прірва у світі, Стефко.

Не всі ті, у кого Стефка гарувала, були багачами, але дві хапкі руки за кусник хліба – кому не підмога? Холод і голоднеча далі гнали її щодня від хати до хати. Як могла, увихалася, лиш би брав хто. Через те, що сліпа, багато платні не візьмеш. Стефка, як і раніше, ховала під тоненьку сіру платину свої чорні, як сім галок, коси, вбирала довгу вицвілу димку,[26] сардак і виходила з хати. Діти ще спали. Вона була маленька й прудка, ніякої роботи не цуралася. От тільки б ще очі могли бачити. «Рукам не конче видіти, ними треба робити», – заспокоювала себе. Стефчині руки добре знали свою роботу, тому й мали її. «Через ті роботи я всліпла, – казала вона Варварі, коли та десь-колись зазирала до Стефки. – Хіба’м знала, що вітер занесе селітру в очи? Ненависна Китиха тілько фукала: сип більше, бо зерна не буде. Але не пересип, бо спалиш корінь. Хіба всім потрафиш? Я сипала аж до вечора, бо на другий день мав падати дощ. Та під вечір звіявси вітер, шо аж душу видувало. “Сип, – желіпала[27] Китиха, – най дощ відразу скропит! Сип, буде ліпше рости”, – галайкала ґаздиня. Ото’м досипаласи!»

Мартин чув усі ті розмови, хоча вдавав, що нічого не тямить. Та коли міг і чим міг, підсобляв Стефці. Інколи вона брала його із собою, і він цілий день збирав картоплю. Навіть тоді, коли йому було лише чотири роки. Відколи з’явився Влодко й коли для Мартина не було іншої роботи, він цілий день назирав за малим, дожидаючи Стефку. Улітку й восени було легше пильнувати Влодка. Удвох вони шугали в ліс. Мартин то ніс малого на ґорґошах,[28] то вів за руку. Він уже знав, де є суниці й малина, жолуді й букові горішки. «Лише не йдем у темні джємори,[29] бо там страхи страшнезні, там навіть ведмеді є», – казав Мартин до Влодка й садив його на галявині. Коли Мартин збирав солоденькі яриці,[30] Влодко тихо сидів собі й облизував пальці від ягід. Пополудні Мартин цуперлив[31] малого назад додому, а відтак увечері Стефка мила обох, наливаючи воду у велику бляшану балію.[32] Та рано чи пізно приходила зима…

Цього року зима була така хижа, що годі було перезимувати. Сніговиця за сніговицею засипали стежки. Вряди-годи хуртеча так перевівала дорогу, що їхати в ліс із ґринджолами було годі, а наготовлені на зиму дрова вже закінчилися. Для Стефки вже було звичним держатися в холоді та на голодному столі, але ж у неї були ще діти. Вона вгорталася в старий Варварин сардак, замотувалася в коцівку, взувалася в старенькі бурки і йшла. Спершу Стефка сама сунула глибоким снігом до лісу, застрягаючи по стан у снігу і, як могла, цуприкала[33] додому на своєму горбі хащ, лиш би трохи нагріти піч. Далі брала із собою Мартина: для снігу треба добрих очей. Було вітряно. Мартин брів глибоченним снігом, провадячи за собою Стефку, тоді ще не тямлячи, скільки від нього залежить. Сніг сіявся з дерев йому на голову, за комір, студив тоненьку шию, залітав у пазушину, що аж мокріла одіж. Набивався у його шкарбани,[34] у ноги заходили зашпори, і ще по дорозі до лісу він не міг рухати пальцями. Та малий не зважав на це: ходив поміж дерев і збирав патиччя, кладучи його біля Стефки. Вона поволі складала маленьку в’язочку для Мартина, а великий оберемок завдавала собі на плечі й цуперлила його додому. Дорога назад була дедалі важчою. Удома Мартин довго закусував зуби, сидячи біля печі й тримаючи ноги у воді. Вони боліли, крутили й кололи, аж доки не відходили зашпори.

Увечері Стефка знову кидала в піч кілька полін і сідала біля вогню. Вона брала на коліна Влодка, пригортала до себе й колисала, колисала… Слухала, як потріскує вогонь, і забувала про день. Вогники відсвічувалися у Влодкових оченятах і ясними язиками світили в Стефчиній пам’яті, у її незрячих очах. Малий тримався тоненькими пальчиками за Стефчину хустину й дрімав. Згодом Стефка підводилася, притримувала однією рукою малого, другою – підкидала полінця, зачиняла дверцята печі, сідала й знову міцно тулила до себе Влодка. І так вони довго сиділи на дзиґлику, не відводячи погляду від жовтих прудких язиків, що полискували крізь широкі шпарки у дверцятах. У казанку булькала вербова кора. Було чути, як погойдується біля печі дзиґлик, як поскрипують його дерев’яні лапки і як ледь-ледь бринить Стефчин голос:

Далі Стефка поволі підводилася, брала на руки Влодка, несла його до ліжка, клала на солом’яний матрац коло стіни й бралася студити чай. Вона переливала його з банячка в банячок, не проливаючи ні краплі на землю. Цей чай був для Влодка. Мартин сам студив свій чай, випивав його й залазив до брата. Стефка накривала обох великою Варвариною хусткою, поверх якої накидала верету. Ось так і перебували всі троє до ранку. А зранку Стефка знову даремно бігла в село на пошуки роботи. Яка робота взимку?! Але їсти дітям треба.

Почався голод. Стефку вже ніхто не брав на роботу – ні пір’я дерти, ні кукурудзу лущити: в інших теж був сутуж на харч. Навіть пані Зелінська не кликала її, хоча досі була навчена на чужі руки. Та пані була добра, і коли Стефка приходила просити, завше давала їй не просто кусник кулеші, а й солодкий сухарик. Сухарик був такий смачний, що Мартин завжди уявляв, як він тане в роті. Сухарик зазвичай діставався тільки Влодкові. Останнім часом у пані Зелінської двері були зачинені, і Стефка посилала до неї Мартина. Але й Мартинові не завжди відчиняли. Тепер просити вони ходили удвох: Стефка починала з горішнього кінця, а Мартин – із долішнього. Ось так і йшли від хати до хати, щоб принести додому хоч крихту хліба. Та хто прошакові радий, коли й у себе в коморі порожньо?

– Я тобі вчора вже давав хліба, Мартине, – лаявся Трохим. – Я ж не можу щоднє варити для тебе кулешу й відкладати тобі кусник хліба.

– Учора ви дали мені тілько півкусника, і Влодко вночи не плакав. Може, ви дасте мені ще той другий кусник, і я більше не прийду просити. Обіцяю.

– Та я тобі давав того тижня грудку кулеши.

– І того тижня Влодко такой не плакав. Я кулеши вже не прошу. Тілько чвертку кусника хліба. Остатний раз. Я більше не прийду, обіцяю.

– Учора ти такой казав, шо обіцяєш не приходити, і прийшов. І далі канькаєш.

– Та я не для себе. Для Влодка.

– А мені то шо. Най й’го Стефка годує.

– У Стефки ніц нема.

– То най заробит.

– В’на сліпа, і її вже ніхто на роботу не бере. Якби брав, я би не просив чвертку кусника.

– Ото бенькарт! Понароблюют дітей, а ти годуй їх на свою голову. Ну добре! Остатний раз!

Трохим скинув свого картуза й повісив біля картуза із синьою смужкою. Далі взяв ніж і попрямував до столу, до тієї сірої хустки, яку Мартин уже бачив минулого тижня. Трохим розгорнув хустку, і Мартин побачив у ній великий шматок хліба. «Та ним можна було б нагодувати півсела», – подумав малий, але не наважився сказати про це Трохимові, бо той ще передумає.

– Ого! Та там є майже три кусники! – усе ж не втримався Мартин і поволі втягнув у себе повітря. – Який він солодкий!

– Но-но! То не для тебе! – високо звів гострячки брів Трохим.

Старий торкнувся ножем хліба, і маленький, куценький шматочок упав на хустину. Він узяв той шматочок і простягнув Мартинові.

– То вже точно остатний, ферштейн?

Мартин хотів сказати, що там, на хустині, ще залишилося кілька крихт від відкраяної скибки (уже його скибки!) і що він би їх із задоволенням узяв разом зі своїм хлібом. Він навіть роззявив рота, щоб сказати це, але Трохим іще раз глянув на нього своїми старими очима, натягнув на них картуза й повторив:

– Ферштейн?

– Ферштейн! – вдихав Мартин повітря над шматочком хліба, готовий навіть обняти сердитого Трохима за його щедрість. – Коли я виросту й ви прийдете до мене просити, я дам вам три кусники хліба й дві грудки кулеші.

Мартин не чув, що на це відповів Трохим, бо швидко затиснув у руці хліб, щоб не розсипати ні крихти, і помчав додому. Він мчав так прудко, що й не помітив, як уже стояв на порозі.

– Дай, – простягнув до нього свої слабкі й ледь рухомі руки Влодко. – Дай! – промовив іще раз малий тоненькими тихими вустами.

– На! – простягнув йому хліб Мартин.

Влодко поволі взяв скибку хліба й усю заклав до рота. Мартин швидко підібрав кілька крихт, що зосталися в кулаці. Який то смачний мав би бути хліб! Мартин глибоко вдихнув повітря над своєю долонею. Вона ще пахла хлібом!

– На, – простягнув Мартин Влодкові ті кілька крихт і погладив його пальчик. – Видиш, Трохим такой дав нам хліба. – Він поправив солом’яний матрац і накинув на Влодкові ноги сіру вовняну хустку. – Скоро буде літо. Ми знов підем із тобов у ягоди. Я назбираю тобі цілу силянку яриць. Ти хочеш яриць?

Влодко мовчав. Мартин глибоко вдихнув і облизав губи.

– Скоро прийде літо!

Стефка нерухомо сиділа біля печі й дивилася в той бік, де на стіні були образи́.

– Коли я був спраглий, ти напоїв мене… коли я був голодний, ти нагодував мене… – ледь чутно шелестіла вона вустами.

– Подати тобі води, Стефко? – підійшов до неї Мартин.

– Коли я був спраглий, ти напоїв мене… – повторювала, наче вві сні, Стефка.

Мартин підійшов до печі, узяв металевий банячок, зачерпнув із нього води й зробив кілька ковтків. Відчував, як свіжа холодна вода опускалася в шлунок. Мартин іще раз зачерпнув води й поклав банячок біля Стефки. Її пересохлі губи щось намагалися сказати, але лихоманка була сильніша від Стефки. Мартин злякався. Він зачинив за собою двері й побіг до Варвари. Далі – до потічка. Саме тут була та масна жовта глина, яку він їв учора. Мартин торкнувся пальцями прохолодної поверхні, відірвав від неї шматок і зліпив велику скибку хліба. Розділив її на дві половини. Одну заховав у кишеню. Для Стефки… Коли повернувся, Варвара сиділа біля ліжка й прикладала до Стефчиної голови якусь мокру шматину.

Сонце вже сідало за обрій. Земля була ще мокра й холодна, але в повітрі вже витала весна. Мартин сидів на вологій землі біля потічка й вечеряв зліпленою з глини скибкою хліба. «І відки шлунок знає, що йому мало води й що йому треба харчу? І відки язик знає, що хліб – це добре, а глина – нє?» Мартин поклав на язик останній шматочок і поволі розтирав його до піднебіння. Йому пахнуло тими крихтами, що залишилися на Трохимовій хустині, і грудкою кулеші, яку він приносив Влодкові минулого тижня.

Хтось розпустив чутку, що з другого боку Черемошу є чи то діжки, чи то чани з брагою. Треба лише переплисти на човні на другий бік річки – і ти вже в Іспасі! Виявляється, в Іспасі була ґуральня. Для того, щоб кудись дівати рештки, біля заводу ще бозна-коли вибехкали величезні й глибоченні бетонні ями, до яких ніхто ніколи не дивився. Саме туди скидали всілякі жмаки, що залишалися від виробництва. Голод так невтомно протоптував дорогу до Іспаса, що туди рушило мало не півсела.

Сніг уже потроху сходив. Почалася відлига.

– Пусти малого, най і тобі шос’ принесе, – казала Варвара Стефці.

– Та він ше замалий для такої дороги, – зітхала Стефка.

– Пусти! Я такой іду й за малим подивлюси, – переконувала Варвара. – Я би’м сама принесла тобі троха браги, та як мій Дмитро взнає, шо я з тобов ділиласи, то з хати вижене.

Пустила.

Мартин іще ніколи не бував по той бік Черемоша. День був сонячний і тихий. Стара й втомлена верба відпустила човен на воду. Човен був невеликий, та їх аж шестеро в ньому вмістилося. Звідки Мартин міг знати, що таке шестеро, коли вмів лічити лише до трьох. Хвилі бігли швидко, особливо посередині річки. Мартин сидів на дерев’яній дошці й тримався за бортик човна. Його погляд тримався то однієї хвилі, до другої, то третьої, супроводжуючи їх, аж поки вони не зникали у великій воді. Тут вода була ще страшніша, ніж видавалася з берега. Мартинові крутилося в голові. Варвара весь час тримала його за руку.

– Боїшси? Думав, шо тут горобцеви по коліно? – перервала мертву мовчанку Ганька, звертаючись до Мартина.

– Не боюси, – ще міцніше вхопився за Варвару Мартин.

– Дивиси, як за тебе вхопивси! Ти так тримаєш того вишкребка, ніби то твій Андрусь чи Оленка, – терликала далі Ганька.

– Ади, а тобі шо розходитси? Як хочу, так тримаю, – відрізала Варвара.

– Як Дмитро взнає, з ким ти по брагу ходила, то з дому вижене.

– Не твоє сі меле. Паси свого хлопа, а не мого, – відвернулася Варвара й ще міцніше пригорнула Мартинову руку.

Мартин чув ту дивну розмову, але не прислухався до неї. Він не хотів чути, що Дмитро може вигнати Варвару з дому, бо й сам страшенно його боявся. Він знав від Стефки, що Дмитро з тих, хто кулаком і вола вб’є.

Мартин дивився, як човен підпливає до берега, і важко дихав.

Повітря було смердюче й квасне. Мартин не знав, як пахне брага й що то таке взагалі. Ще здалеку його почало млоїти. Він ішов глевкою мокрою стежкою вслід за Варварою й дивився на її сліди. Точніше, не йшов, а плентався.

– Нам туда, видиш? – показала пальцем кудись у далечінь Варвара.

– Виджу, – утомлено сказав Мартин, перекладаючи в другу руку відро.

Він не знав, про що йдеться. Бачив тільки гурму людей, що штовхалися одне наперед одного.

Чани були багато вищі від нього, і дотягнутися до них було годі. Мартин тримав у руках своє відерце і ще не знав, як має зачерпнути ним густої глевкої «каші», яку вже бачив у чужих відрах. Люди штурхалися одні перед одними, начебто там пані Зелінська безкоштовно роздавала сухарики. Хлопчик дивився на всю цю товкотнечу й не знав, що має робити далі. Він бачив, як Варвара пропихалася наперед. За якусь мить вона вже пересипала Мартинові «здобич» і подалася набирати браги для себе.

Люди швидко одне за одним відходили від чанів і прямували до Черемошу. Варвара взяла Мартина за руку, і вони рушили теж. Раптом Варвара стишила ходу й зупинилася. Вона поклала відро на стежку й глибоко дихала. Мартин бачив, як Варвара зблідла.

– Варваро, тобі зле? – запитав Мартин, заглядаючи в її розгублені горіхові очі. Він відчув, як його ноги почали труситися. Мартин поставив своє відро біля Варвариного й уже не думав про білі пружки на своїх долонях.

– Нічо’, зара’ перейде, – відвернулася Варвара, затулила долонями рот і звернула за стежку. Мартин бачив, як вона блювала, вириваючи із себе якісь дивні й страшні звуки, від яких йому ставало ще моторошніше. Він розумів, що в її шлунку нічого немає.

– Може, з’їш троха браги? – почав глибоко дихати Мартин. – Я більше ніц не маю.

Варвара похитала головою, підвелася, витерла рукавом лице, узяла в Мартина його відро й почала поволі пришвидшувати ходу. До односельців було ще так далеко.

Стефка вже стояла на порозі. Ще з дверей вона взяла в Мартина відерце й поклала на стіл. Мартин бачив, як Стефка брала якусь білу шматину й цідила крізь неї брагу, як ліпила із залишків паляниці і як пекла їх на кухні. У хаті смерділо так, як смерділо біля того глибочезного чана. Стефка поставила на стіл паляниці.

– Їж, скілько хочеш. То як свято нині.

Стефка годувала Влодка зі своїх рук. Він не пручався й нічого не казав, лише довго-довго тримав у роті перший шматочок паляниці. Зівка[35] й смердюча грудка ніяк не проходила в горло. Навіть голод її не проштовхував. Ні, голод таки був сильніший…

Наступного дня Мартин знову подибав до Іспаса. На цей раз уже без Варвари. Він іще не знав, як зможе начерпати глевкої каші й чи сусідка Микитиха, якій Стефка доручила Мартина, пригляне за ним.

Микитиха тримала Мартина за ноги, а він сам опускав у чан відерце. Чан був страшний і глибокий. Мартин ніяк не міг дотягнутися відром до браги.

– Підойми мене вище, бо не достаю, – гукнув Микитисі Мартин, задихаючись від смороду.

– Най ті твоя Стефка підоймає, – відворкнула Микитиха й зі злості мало не вкинула Мартина в чан. Малий похитнувся й ухопився за бортик. Він побачив той чан зсередини – страшну й смердючу брагу, у якій плавали брудні коричневі жмаки й усякий мотлох. Раптом перед самісіньким носом Мартин уздрів чиюсь синю закостенілу руку в мокрому розлізлому рукаві, що стирчала з дна чана. Хлопець закричав. Але то був якийсь дивний крик, що не мав звуку. Він усе ще тримався горла й ніяк не міг від нього відірватися.

– Ти вже? – ріпанила[36] Микитиха, усе ще тримаючи Мартина за ноги. – Ото пуцьвірінок!

Мартин не міг нічого відповісти. Він тільки побачив, як розкриваються його долоні, і як випадає з його руки відро, і як воно падає в брудну брагу, не зачіпаючи тієї страшної руки в мокрому розлізлому рукаві.

– Утопив видро? Ото вилупок! Ади, видиш, він такой втопив видро!

– Другий раз най твоя Стефка сама йде, – чув Мартин позаду себе. Його ноги неслися до того самісінького місця, де вчора блювала Варвара. Він повторював ті самі рухи, але голос у нього так і не з’явився.

Стефка ніяк не могла отямитися.

– Як ти міг втопити видро?! Як ти міг?! – повторювала своїм захриплим, хворим, знеможеним голосом.

Мартин мовчав. Він не хотів ні паляниць, ні браги. І не знав, чи хотів він чогось узагалі.

Цілу ніч дивився в темряву й тулився до Влодка. Розумів, що не має права бути такий кам’яний. Знав, що Влодко ліг спати голодний. Добре тямив, що Стефці вже давно ніхто не дає ні хліба, ні кулеші. І тепер він, Мартин, став єдиним годувальником сім’ї. А сьогодні він, єдиний годувальник, кинув сім’ю напризволяще. Злякався мертвої людини. Але ж інші не злякалися! І тепер через нього, лякливого Мартина, у хаті немає браги. Через нього, легкодухого Мартина, голодні Влодко й Стефка. І саме через нього, слабохарактерного Мартина, у них болять шлунки. Мартин міцно заплющив очі, але з-перед них ніяк не зникала та закам’яніла синя рука, що стирчала з чана.

Наступного ранку Мартин знову подався старцювати. Він знав, що сьогодні мусить щось принести. Двері пані Зелінської були зачинені. Мартин кілька разів натиснув на клямку, ще кілька разів постукав у двері й знову натиснув на клямку. До дверей ніхто не підходив. Мартинові здалося, що він чує за дверима кроки. Вслухався в них, як вслухаються в ніч, коли за вікном гуде вітер. Мартинові навіть здалося, що він бачив, як загойдалася у вікні фіранка. Про всяк випадок навіть тричі гукнув:

– Пані Зелінська, то я, Мартин. Не впізнаєте мене? Я Стефчин Мартин. Втворіт мені! Не бійтеси. Я не злодій!

Фіранка більше не гойдалася, і за дверима не було чутно кроків.

До Варвари Мартин не йшов. У неї свої два малі гаврики. Вона й сама не знає, як із ними раду дати. Минулого тижня, коли Мартин з’явився у Варвари на порозі, а саме в цей час її чоловік вечеряв, у нього закрутився світ, і він упав посеред кімнати. Мартин знав, що Варварі добряче перепало від Дмитра і за те, що віднесла Мартина додому, і за той шматок хліба, який чоловік знайшов у Варвари за пазухою, коли вона тримала Мартина на руках. Дмитро бив Варвару щоразу, коли Мартин переступав їхній поріг. «То не він б’є, а горівка, – казала Варвара. – Як тверезий, то людина. А як нап’єси, то ні з комареву ніжку нікому ніц не даст».

«Чого одні дают кусник хліба, а інші відбирают? Чого одні багаті, а інші такі, як ми? – Мартин витер рукавом очі й ще раз глянув на Варварине вікно. – Най краще в мене болит шлунок, ніж у Варвари – тіло».

Сьогодні відмовили всі. Останнім порятунком був Трохим.

– Я казав, аби’с більше не приходив? Казав? Дивиси на мене й відповідай. Казав?

– Казали, – утомлено підвів Мартин на Трохима очі.

– То якої мари ти знов прийшов?

– Влодко не може їсти сухарики з глини. Я і круцьки ліпив. Не їсть.

– Ну а мені то шо?

– Як шо? Ви поможете й’му, правда?

– Нє! – гримнув Трохим. – Йди гет!

– Та як гет? Влодко не може їсти сухарики з глини.

– Скажи це свої Стефци, а не мені. Я не збираюси годувати її вилупків. А тепер забирайси звідси. Марш!

– Трохиме! – Мартин став перед ним на коліна й обійняв його ногу. – Там, на столі, ще є пару дрібок. Дайте хоч дві.

– Я сказав: гет!

Мартин тихо переступив поріг і поплентався додому. Він не знав, що має сказати Влодкові.

Влодко, як і щодня, майже нерухомо сидів у кутку кімнати й чекав.

– Дай! – прошепотів малий ледь рухомими губами, мляво підводячи на Мартина свої сині очі й повільно простягаючи до нього важкі руки.

Мартин підійшов до малого й торкнувся його надутих, як м’ячики, маленьких пальчиків. Влодко спробував незграбно схопити Мартинову руку й дотягнути її до рота. Рука була порожня й мокра від сліз.

Стефка сиділа біля печі й дивилася в землю. Десь-не-десь вона видавала якісь дивні тоненькі звуки, схожі на голос птаха. Мартин поклав біля неї циновку з водою, але Стефка не взяла. Вона подула на свічку, і в хаті стало темно. Мартин боявся. Він боявся, коли Стефка видавала ті дивні звуки, і боявся, коли вона мовчала. «То я винен, шо Стефка так мучиси. То я винен», – витирав він рукавом сльози.

Мартин ліг біля Влодка, накрив його вовняною хусткою й пригорнув до себе. М’яке, як м’яч, тіло майже не рухалося. Мартин міцно пригорнувся до брата й так тримав його, щоб хоч трохи відігріти. Серед ночі відчув, що Влодкове тіло стало цілком холодне й нерухоме. Мартин закричав.

– Стефко, де ти? Стефко? – зірвався Мартин на рівні ноги.

– Я ту’, – почулося від печі. – Спи. Влодкови вже легше. Він вже не буде видіти, що таке порожні руки…

Мартин чув, як погойдується дзиґлик, як поскрипують його дерев’яні ніжки…

Мартин притиснувся до стіни. Він не чув ні вітру за вікном, ні голоду в шлунку. Чув лише тонесенькі жалібні звуки пташки, що долинали від печі. То була Стефка.