Читать книгу Білл Гейтс - Маша Сердюк - Страница 3

Удома малий Білл також любив диктувати власні правила. Мама Мері, яка вважала себе сильною, вольовою жінкою, зрештою дійшла висновку: до дев’ятирічного сина їй дуже далеко. Вона ніяк не могла змусити Трея прибирати у своїй кімнаті, а коли кликала його на вечерю, він часто не озивався.

– Можу я дізнатися, чим ти там такий зайнятий? – запитала вона якось Білла, коли втомилася його звати й постукала в зачинені двері його кімнати.

– Я міркую, – відчинивши двері, Білл серйозно подивився на неї крізь скельця своїх величезних окулярів.

– Міркуєш? – одна брова жінки підозріло попливла вгору. – Так міркуєш, що геть нічого не чуєш і не бачиш довкруг?

– Так, мамо, я міркую! Ти коли-небудь намагалася міркувати? Це насправді дуже важка робота!

Мері не дуже сподобався цей діалог, і вона вирішила відвести Трея до психолога. Однак це аж ніяк не допомогло приборкати характер Білла. За рік психолог – поважний сивий дядечко в завжди ідеально випрасуваних сорочках і брюках зі стрілками – сказав Мері, що змагатися з Біллом марна справа.

– Вам доведеться змиритися, – вирік він одного дня, коли Мері забирала Білла після психологічного сеансу. – Не намагайтеся воювати з ним і змушувати його робити те, що йому не до вподоби. Ви все одно програєте.

– Вона змирилася й визнала, що боротися із сином немає жодного сенсу, – розповідав потім у якомусь інтерв’ю тато Білл.

Попри свою непокору, Білл дуже любив сім’ю: мама Мері, тато Білл, сестри Крісті та Ліббі разом із Треєм жили в дружбі й злагоді. Вони часто із задоволенням жваво теревенили під час вечері, збирали пазли, грали в карти та настільні ігри. У вихідні Гейтси всі разом виїжджали на Гуд-Канал – фіорд, розташований неподалік від Сіетла. Фіорди – це довгі вузькі морські затоки з високими стрімкими берегами. Природа навколо фіордів просто фантастична: дика, автентична й неймовірно красива.

Білл обожнював поїздки на Гуд-Канал. І не тільки тому, що серед цієї незайманої природи йому краще міркувалося… А ще й тому, що там він із сестрами та купою інших дітей влаштовував… Олімпійські ігри. Справжні Олімпійські ігри, які навіть починалися по-справжньому: з офіційною церемонією відкриття та виносом факела. У програмі «ігор» була купа різних розваг: метання яєць, стрибки зі сміттєвого бака, біг парами, коли нога одного бігуна пов’язана з ногою іншого, та інші «серйозні дисципліни». Усі змагання були справжніми, і кожен учасник хотів стати переможцем у цих перегонах.

Саме тоді малий Гейтс уклав свій перший офіційний договір. Біллові було одинадцять років, і він написав договір, згідно з яким за п’ять баксів отримував право необмежено користуватися бейсбольною рукавичкою. Один із пунктів цього «договору» звучав так: «Трей отримує рукавичку тоді, коли захоче».

Восени 1967 року Гейтсу виповнилося дванадцять років, але він досі скидався на дев’ятирівного. Невисокий на зріст, худорлявої статури, з великими, на пів обличчя, окулярами та скрипучим голосом, у завжди застібнутій на всі-всі ґудзики сорочці, іншим підліткам він здавався «класичним» ботаном-занудою. Саме настав час обирати середню школу, і батьки переживали, що Трей зі своєю зовнішністю та неабияким інтелектом у звичайній школі навряд чи знайде добрих друзів.

– Він же такий нахабний і впертий! Ніколи не поступиться, буде щось доводити до посиніння, – мама Мері однією рукою схвильовано стискала долоню чоловіка, а іншою жмакала серветку, якою витирала губи під час вечері. – Він схиблений на енциклопедіях і математиці, а це зовсім не те, що цікавить пересічних шестикласників!

– Згоден, малюк Трей – справжня мішень для всіляких забіяк невеликого розуму, – погодився з дружиною Гейтс-старший. – Не хочу, аби мого сина лупцювали якісь покидьки!

Тож малого Білла вирішили віддати в приватну школу «Лейксайд». То був дуже пристойний заклад: будівля з червоної цегли, красиве подвір’я з ідеально підстриженим газоном, найкращі вчителі та учні з пристойних родин, діти бізнесменів, політиків, банкірів… А ще в цій школі встановили комп’ютерний термінал – диво на ті часи!

Насправді той величезний пристрій важко було назвати комп’ютером, то був радше телетайп. Так називали електромеханічні друкарські машини, які використовували для текстового листування. Повідомлення передавали за допомогою електричних дротів. У школі «Лейксайд» такий телетайп за допомогою телефонної лінії підключався до комп’ютерної системи Mark II компанії General Electric і передав інформацію, яку хтось друкував.

– Овва, оце круть! – вразився малий Білл, коли вперше побачив цей чудо-пристрій. Термінал буквально загіпнотизував його. Шкільний вчитель математики жартував, що в перший день він знав про термінал більше за Гейтса, але тільки в найперший день. Бо наступного дня Гейтс прочитав у бібліотеці всю можливу літературу на цю тему.

Кожну вільну хвилину Гейтс і його друзі проводили біля термінала. Телетайп став для Білла тим самим, чим свого часу став компас для малого Альберта Ейнштейна: чарівним інструментом, що будив у ньому цікавість і жагу до знань.

Пізніше Гейтс спробує пояснити, чим його заворожують комп’ютери. Основною причиною він назве їхню безжальну логіку: «Не можна давати комп’ютеру розпливчасті команди, працюватимуть лише чіткі вказівки».

А Гейтс і сам завжди намагався мислити чітко.

ЗАПИТАННЯ ДО РОЗДІЛУ

1. Що Білл Гейтс називав дуже важкою роботою?

2. Як гадаєш, чому мама Білла вирішила відвести його до психолога?

3. Що було предметом договору, що його Білл Гейтс уклав в одинадцять років?

4. Чому батьки вирішили віддати Білла до приватної школи? Чи погоджуєшся ти з їхнім рішенням?

5. Що найбільше підкорило Гейтса в школі «Лейксайд»?