Читать книгу Кінець дороги - Мері Ловсон - Страница 3

Струан, серпень 1967 року

Дорога зовсім заросла, тож їм доводилося зупиняти машину разів зо п’ять, щоб зрубати кущі чи відтягнути набік повалені дерева. Одного разу шлях їм перепинила величенька береза й вони взялися її розпилювати поперечною пилкою. Саймонові ще ніколи не доводилося бачити поперечну пилку, не кажучи вже користуватися, тож він, як і варто було очікувати, майже нічим не допомагав, але підсміхатися над ним лише додавало розваги.

– Тільки гляньте на це дитя асфальту, – сказав Том. – Якщо не забереш звідти ногу, залишишся без неї. Добре, так краще. А тепер тягни пилку просто на себе… пильнуй, щоб полотно не погнулося, інакше вона застрягне.

Саймон узявся за ручку пилки й потягнув. Полотно застрягло.

– Як я й казав… – мовив Том, поправляючи пилку. Саймон потягнув знову. Полотно застрягло.

– От ми вдома маємо справжні пилки, – озвався Саймон. – Клацнув вмикачем – і готово! Цілий цей штат можна було б випиляти за десять хвилин. – Він був американець, з Алабами, й трохи розтягував слова. Том боявся, що він за цілий тиждень знудиться тут, у їхній глушині, але той охоче погоджувався на що завгодно і, здавалося, добре проводив час.

– Провінцію[1], – відказав Том. – А не штат. І справді, я легко можу уявити тебе з бензопилкою. Попередь мене заздалегідь, гаразд? Я емігрую.

Він потягнув пилку назад, а тоді спинився, зауваживши, під яким кутом сонячне світло падає крізь гілля, і глянув на годинника.

– Знаєш, не ображайся, але, напевно, ліпше хай Роб візьметься замість тебе, інакше ми не встигнемо засвітла дістатися до урвища й назад. Гаразд, Робе?

Роберт стояв, запхавши руки в кишені, дивлячись кудись у ліс, і наче й не чув. Щоразу, коли їм доводилося зупинятися, щоб розчистити дорогу, вони всі троє виходили з машини, але щоразу Роберт просто стояв собі, наче заглибившись у думки. Тома це почало і дратувати, й соромити. Роб і досі був у поганій формі, усі це бачили, але раз він погодився з ними поїхати, то мав хоч трохи постаратися складати їм компанію. Відколи вони виїхали, він сказав заледве кілька слів.

– Ти не міг би допомогти мені, Робе? – сказав Том. Відповіді не було. – Робе? Ти не міг би допомогти?

Нарешті Роберт озирнувся.

– Звісно, – відповів він. Його обличчя мало колір воску, наче він довгий час пробув замкнений у темній кімнаті. Він підійшов, узявся за ручку пилки, й менш ніж за хвилину вони зробили перший розпил.

– Ну нічого собі! – вигукнув Саймон, трохи переборщуючи з захватом. – Ви що, від народження вмієте це робити?

Том пирхнув. Вони з Робертом перенесли пилку на другий бік дороги й зробили другий розпил. Утративши опору, відпиляний шматок дерева грюкнув на землю. Хлопці удвох узялися за нього й відтягли на узбіччя.

– Гаразд, – мовив Том. – Їдьмо. – Він повернувся до машини й кинув пилку в кузов.

Роберт дивився повз них, кудись на дорогу.

– Робе? – знову сказав Том, тепер уже майже не приховуючи роздратування.

– Там рись, – тихо озвався Роберт.

Том озирнувся, і дійсно, за щонайбільше тридцять футів лежала рись, припавши до землі, спостерігаючи за ними.

– Боже! – сказав Саймон напівпошепки. – Подивіться-но!

– Нечасто таке побачиш, – мовив Том. Його це, на диво, порадувало, так, наче поява цієї великої кицьки була ділом його рук. – Вони переважно полюють уночі. Вважайте, що нам випала честь.

– Я так і вважаю!

Рись якусь мить дивилася на них, бережко нашорошивши вуха з китичками. А тоді обернулася й в одну мить зникла. Троє хлопців так і стояли, вглядаючись у ліс, силкуючись розгледіти обриси звіра серед тіней, але дарма.

Вони повернулися до машини й поїхали далі. Автівка хилиталася на вибоїстому ґрунті, у них за спинами змикався ліс. Нарешті вони заїхали за поворот, і попереду дорога різко скінчилася й не залишилося нічого, крім дерев.

– Здається, далі нічого немає, – сказав Саймон. – Що робимо?

– Вилізаємо. Ми приїхали.

Том підвів авто так близько, що його бампер мало не торкався знака, який стояв між дорогою та найближчими деревами, і вимкнув двигун.

– Що там написано? – запитав Саймон, нахилившись уперед і намагаючись прочитати.

– Ти маєш його побачити, – відказав Том. – Він класний. – Хлопець відчинив двері й вийшов.

То був звичайнісінький дорожній знак – чорні літери на шматку білого емальованого металу, прикрученого до стовпа, увігнаного в землю. Крізь фарбу проглядалася іржа, табличка була вкрита пилом і брудом, але коли Том витер поверхню рукавом, слова все ще можна було прочитати.

Саймон обійшов машину й приєднався до нього. «Кінець дороги» – прочитав він уголос, а тоді коротко реготнув.

– Невже комусь здається, що цього можна не помітити? Його тут поставили задля сміху?

– Навряд чи управління доріг славиться своїм почуттям гумору, – відповів Том. – Урвище зовсім близько: напевно, цей знак мав би застерігати людей.

За ними пролунав якийсь звук, і він озирнувся. Це Роберт виходив із машини.

– Урвище тут? – перепитав Саймон. – Де саме?

– Просто там, за деревами. Кущі його прикривають, так що пильнуй. Власне, напевно, я піду перший.

Він став пробиратися крізь дерева та кущі, йдучи повільно, бо, можливо, відколи він востаннє тут бував, ґрунт осунувся, а йому не хотілося ненароком ступити в прірву. Раптом земля попереду зникла, просто скінчилася, і показався крутий обрив до річки внизу, заввишки двісті футів. Він інстинктивно простягнув руку, щоб зупинити інших.

– Боже! – сказав Саймон, відразу ж відступивши назад.

Роберт підійшов до них, і тепер вони втрьох стояли й дивилися вниз. Урвище було вузьке, не більше тридцяти футів завширшки, і кам’яна стіна навпроти виблискувала сірим та зеленим у бризках, що піднімалися з річки внизу. Злітаючи в повітря, бризки відбивали світло, й над ущелиною вигнулася дугою веселка, фантастична й неземна. Звідкись, з якогось прихованого місця, долинав звук, схожий на гуркіт грому.

– Я мокрію, – сказав Саймон, витираючи обличчя рукавом. – Звідки це бризкає?

– Просто ліворуч є водоспад. Великий. То звідти долинає цей звук, цей гуркіт. Якщо спуститися, можна пройти просто під ним – там є печера. Я тобі покажу.

– Ми туди спустимося? Ти що, жартуєш?

– Там є доріжка. Крута, але це не страшно.

Він озирнувся.

– Робе, ти йдеш?

У дитинстві вони з Робом ходили до цього водоспаду безліч разів. Цей маршрут був одним із їхніх улюблених. Вони доїжджали велосипедами так високо, як могли, а тоді кидали їх біля дороги й решту шляху йшли пішки. Вони казали собі, що більше ніхто не знав про ту печеру, хоча, звісно, про неї знали різні люди. Дорогу туди проклали працівники гідроелектричної компанії, яка вирішила, що там вдале місце для дамби. Але зрештою вони знайшли щось краще й поїхали туди, покинувши дорогу на поталу лісам.

– Звісно, – кивнув Роберт.

– Добре, – сказав Том. – Ходімо.

Коли він відшукав стару стежку, виявилося, що вона заросла, але пройти ще можна було. Перші сто ярдів вона тягнулася вздовж скелі, а тоді починала спускатися канавою, прокопаною тисячоліттями дощів та бризок, і швидко крутішала.

– Краще звідси далі йти задом. Слизько, тож дивися під ноги. Тут є за що триматися, – мовив Том. Він глянув повз Саймона, вгору, але Роберта не побачив.

– Робе?! – гукнув він. – Ти йдеш?

– Звісно.

Судячи з того, як тихо прозвучали його слова, він і досі був на скелі.

– З ним усе гаразд? – запитав Саймон, стишивши голос. – Якийсь він… мовчазний.

– Так, усе з ним добре, – відмахнувся Том. – Він нещодавно пережив важкі часи. Нічого серйозного.

Нічого серйозного.

Правда полягала в тому, що він соромився стану свого старого друга і не хотів бути вимушеним надавати якісь пояснення. Власне, навіть думати про це він не хотів, бо співчував йому вже дуже віддавна, понад рік, і вже просто від усього цього втомився. Того дня стояла бездоганна погода, сонце світило крізь гілля, у повітрі навколо них висіли ледь відчутні краплі води, вкриваючи кожен листочок, кожну гілку папороті срібним світлом, і він був разом зі своїм університетським другом, чудовим хлопцем, жартівником і розумакою, з інакшого середовища, який знав те, чого не знав Том, але, попри зворотні Томові очікування, був готовий вражатися тим, що Том знав. Отож, як не глянь, якщо не враховувати Робову поведінку, день був бездоганний. Та й, зрештою, минуле є минуле; що сталося, те сталося, і треба жити далі. Роберт пропустив останній рік в університеті й не здобув диплома, але зможе це виправити, а для Саймона з Томом роки навчання вже були позаду й на них чекало майбутнє.

Вони вже пройшли більш як півдороги. Повітря наповнював гуркіт водоспаду; в грудях відчувалася вібрація, наче басові ноти якогось великого й древнього інструмента. Том підвів погляд на Саймона, який обачно спускався за ним. Роба ще не було видно, але він знає дорогу. Том дочекався, доки Саймон підійде ближче, а тоді простягнув руку й постукав по його черевику.

– Ти як? – Гуркіт води був такий гучний, що доводилося кричати.

– Класно! – гукнув Саймон. – Тут фантастично!

Вони широко всміхнулися один одному й далі пішли вниз.

Він слухав, як їхні голоси розчинялись у шумі водограю. Він думав про рись. Про те, як вона дивилася на нього, визнаючи його існування, а тоді зникла з його життя, наче дим. Він був дуже їй вдячний. Ця рись була перша – і єдина – кому вдалося в його уяві замінити собою, хоч і на якусь мить, образ тієї дитини. Цей образ переслідував його вже понад рік й іноді так тиснув на нього, що аж підкошувалися ноги.

До цього моменту страх, що цей образ супроводжуватиме його до кінця, разом із ним увійде у вічність, паралізовував його, але рись подарувала йому свободу діяти. Він подумав, що, можливо, якщо зосередитися на тій великій кішці, якщо натужним зусиллям волі змогти утримати її образ перед очима, може, він протримається так досить довго й це буде останнє, що він побачить, а тиша стане останнім, що він почує, крім ревіння водоспаду.