Читать книгу Кінець дороги - Мері Ловсон - Страница 5

Струан, січень 1969 року

Сьогодні я чув батьків голос. Наче відлуння нічного кошмару.

Я кричав на Пітера й Корі – досить звична ситуація. Надто часто на них кричу, я знаю. Коли їх немає поруч, я думаю: «Відтепер я змінюся, буду кращим батьком», а за десять хвилин після їхньої появи знову на них кричу. Але оце вперше я впізнав його голос, його лють, які лилися з мого власного рота.

Не те щоб я лютував без причини. Їхню поведінку неможливо витримувати; це як гудіння бормашини. Постійний шум, безперервне волання й гуркіт – неможливо ні на чому зосередитися.

Яскравий приклад – сьогодні по обіді. Я цілий тиждень чекав можливості переглянути книжки про Рим, які Бетті Перрі дістала для мене з центральної бібліотеки в Торонто. Вона заради мене скористалася своїми зв’язками. Здається, сказала, що я проводжу дослідження. Перебільшення, звісно. Та їй подовжили термін користування книжками з трьох тижнів до шести. Але сьогодні субота, а це означає, що вже цілий тиждень минув, а я лише й зміг, що погортати кілька сторінок. Що засмучує навіть більше, ніж завжди, бо всі ці три книжки здаються ґрунтовними й добре написаними.

Рим – це мій предмет вивчення цієї зими. За попередні п’ять зим я вивчив Париж, Лондон, Каїр, Ленінград та Стамбул. Я вивчаю одне місто або одну культуру на рік. Напевно, це можна назвати стратегією виживання; зими в цій місцевості пережити непросто. Моє життя пережити непросто, як на те пішлося.

Отож сьогодні по обіді, щоб зробити собі подарунок на день народження – відсьогодні я топчу ряст сорок восьмий рік (про що всі, певна річ, забули) – я вирішив скористатися тією обставиною, що Пітер та Корі, поза всяким сумнівом, найшумніші члени цієї сім’ї, начебто пішли з дому, а тому проігнорувати стос паперів, які я взяв додому з банку, і провести ціле пообіддя в Римі. Якби сталося диво, якби з антикварної чорнильниці на моєму робочому столі з’явився джин і сказав, що я можу відвідати якесь одне з найвеличніших міст світу, я вибрав би Рим. Якось я туди мало не потрапив, але натомість дістав собі в ногу кілька шматків шрапнелі.

На фотографіях у нього такий вигляд, наче дві тисячі років історії просто розсипані вулицями. Є фотографія Колізею, наприклад, навколо якого мчать автівки. Колізей – тодішній Колізей, справжня будівля, а не копія – посеред дороги. Просто дивовижно. А ще є Пантеон, збудований 27 р. н. е. Марком Агріппою, зятем Октавіана Августа. Судячи з усього, його баня – це найбільше кам’яне склепіння за всю історію людства. За найточнішими моїми вимірами – в усіх книжках застосовується метрична система вимірів, тож я мушу їх конвертувати, щоб по-справжньому уявити розміри – він сягає 142 футів заввишки й у діаметрі. Якщо стати просто під ним (а це ще можна зробити, він майже неушкоджений), то крізь тридцятифутовий отвір у верхівці на тебе литиметься світло. Напевно, тоді здається, що дивишся просто в рай. Яке бачення, який геній – задумати таку баню!

У жодній із цих книжок немає фотографії самої бані, тож я саме сидів за своїм письмовим столом, дивлячись на снігопад – у нас сьогодні знову чималенька завірюха – як зачарований, намагаючись уявити цей неозорий, неймовірний простір, коли хлопці сповістили про свій прихід, грюкнувши вхідними дверима.

Це здається дрібницею, якщо просто сказати – вони грюкнули дверима. Можливо, один раз грюкнути дверима – це й справді дрібниця. Але це сталося не раз. Якщо вони грюкають дверима щоразу, коли заходять або виходять, або ж якщо це робить не один син, а вони всі, то ефект наростає.

Хай там як, я щосили старався їх ігнорувати. Сказав собі, що в мене нині день народження і я не збираюся дозволити його зіпсувати, й спробував повернутися думками до Риму. Але хлопці сварилися увесь час, доки йшли через вітальню й на кухню. Я намагався не слухати. Хвилину чи дві звідти лунало гупання, потім на якусь мить настала тиша, після чого Корі – тут, у своєму кабінеті, за зачиненими дверима, я чув кожне слово – сказав: «Та тут немає нічого їстівного. Навіть хліба немає». Його кроки залунали коридором, він підійшов до сходів, а тоді, замість піднятися, заволав: «Мамо! Я не можу знайти хліб! У нас є хліб?».

На той момент я вже кинув прикидатися, ніби здатен їх ігнорувати. Я сидів, силкуючись стримати лють, яка наростала всередині. Я ледь почув голос Емілі, яка щось відповіла згори – з усіх членів цієї сім’ї тільки вона має тихий голос – і Корі відповів криком: «Що? Я не почув!». А тоді Пітер, який усе ще був на кухні, гукнув: «Припини кричати, дурко! Ти розбудиш малого!» Й одразу ж залунав плач немовляти. І раптом я аж скипів від люті.

Я вже давно не пам’ятаю себе таким злим. Не знаю, чим це пояснити. Напевно, поєднанням того, що мені виповнилося сорок сім, а у мене в домі тижневе немовля. Мені буде мало не сімдесят, коли цей тягар упаде з моїх плечей. На той час я проживу – залишу за плечима – середню тривалість людського життя. Якби тридцять років тому хтось сказав, що мене спіткає така доля, я просто не повірив би.

Це немовля – дев’яте, восьмеро з яких вижили – навіть не мало б з’явитися на світ. Джон Крістоферсон чітко про це попередив – після народження Адама Емілі не можна було мати дітей. Але вона наполягла, а це єдине, в чому я не можу їй відмовити; їй це відомо, й мені це відомо. Тож, може, саме це розпалило мою лють. Я не знаю.

Хай там через що, а я піднявся зі стільця, підійшов до дверей, відчинив їх і загорлав на них, заревів на них: «Ану тихо! Скільки разів вам треба повторити?!».

І почув батьків голос. Точнісінько, як у нього. Його лють. А тоді побачив, як усі ми скулюємося.

Мені стало гидко. Гидко від думки, що я хоч чимось можу бути на нього схожий.

Я не такий, як він. Немає чого й порівнювати. Він любив роздавати нам стусани – усім, навіть матері. Я ніколи нікого з них і пальцем не торкнувся. Навіть не пригрожував. За двадцять п’ять років – жодного разу.

Але більше мені не можна так на них кричати.

У домі немає їжі. Тут хлопці були праві. Здогадно, Емілі домовилася про доставку продуктів із «Маршалз» по обіді, хоч я навіть не уявляю, як вони проберуться через цю хурделицю. На щастя, в шухляді столу я завжди тримаю пакетик дієтичного печива. У банку в мене теж такий є – за ці роки я став залежний від печива. Досить невинна вада.

На кухні – бедлам. Я зайшов знайти щось поїсти, коли обід не матеріалізувався, і побачив такий безлад, як ніколи. Я розумію, що народження немовляти означає деяку дезорганізацію, але Емілі мала на підготування дев’ять місяців, і, бачить Бог, це для неї не вперше. І вона має поміч – я плачу якійсь жінці, щоб вона приходила двічі на тиждень. Припускаю, що вона приходить; перевірити я не в змозі – бо завжди на роботі. Наразі мало що про це свідчить.

При Меган такого ніколи не бувало.

Минулої ночі на кухні я наткнувся на Тома. Останнім часом я погано сплю; засинаю досить легко, але о третій ночі знову прокидаюся й до ранку не стуляю очей. Я або лежу й печально розмірковую над тим, яке безглузде життя, або встаю, йду вниз, насипаю собі миску кукурудзяних пластівців і розмірковую про те саме за кухонним столом. І, як я вже сказав, минулої ночі я виявив на кухні Тома – без сумніву, він теж над чимось розмірковував.

Жоден із нас не знав, що сказати. Безсумнівно, збоку це мало досить кумедний вигляд. Том підвівся з-за столу й кинув: «Я саме вже йшов», що явно було неправдою, і поніс миску у свою кімнату.

Тепер я вагаюся, перш ніж туди спускатися. Напевно, він теж.

Том був – колись – винятком у цій сім’ї: ще в дитинстві було видно, що він чогось досягне в житті. Він недурний, а про решту і цього не скажеш. Однак, напевно, про Меган таки скажеш, але по-іншому. Мені здається, що Меган ніколи не була маленькою. Завжди працювала поруч із матір’ю, майже відколи навчилася ходити. Коли вона поїхала, три роки тому, я здивувався. Вона продемонструвала пригодницький дух, якого я в ній не вбачав.

Але справжні надії я покладав на Тома, що навіть погіршує ситуацію. Вчора я прямо запитав його, які в нього плани, і він здався збентеженим, наче не зрозумів питання, а тоді відповів: «Наразі ніяких», буцімто це задовільна відповідь. Буцімто водити снігоочисник – це підхоже заняття для людини зі ступенем магістра з авіаційного машинобудування. Він марнує своє життя через той випадок. Це трагедія, я не заперечую. Але минуло вже півтора року, і зовсім не видно, щоб він узяв себе в руки. Дійшло вже до того, що я дратуюся, щойно його бачу.

Здається, він мав би хотіти поїхати якомога далі від цього місця, з усіма його нагадуваннями.

Те саме стосується й преподобного Томаса та його дружини. Вони й досі тут. Я не можу збагнути, чому вони не поїхали. Я бачив преподобного Томаса минулої суботи, коли ходив до бібліотеки забрати книжки про Рим, і він змінився так сильно, що я його заледве впізнав. Спочатку я його не помітив. Там більше нікого не було; йшов сильний сніг і люди не висовувалися надвір по такі малозначущі речі, як книжки. В нашій бібліотеці холодного дня затишку шукати годі – вона розміщена в двох кімнатах останнього у Струані дерев’яного будиночка, в якому навіть улітку темно й гуляють протяги. Бетті Перрі мала на собі куртку, шапку, чоботи й рукавиці, які не хотіла знімати, навіть щоб видати мені книжки. Вона невеличка кругленька жінка, і в такому вбранні своїми обрисами дуже скидається на круглу пічку, що стоїть позаду столу. В пічці аж гуркотів вогонь, але на температуру в кімнаті це ніяк не впливало.

– Я весь час кручуся навколо неї, – сказала Бетті, маючи на увазі пічку. – Коли припікає одну ногу, я пересідаю другим боком і тоді припікає другу ногу, а решта тіла береться льодом. Я вже думала спалити цю будівлю дотла, щоб довелося збудувати іншу.

Я запитав, чи не могла б вона попередити мене трохи заздалегідь, щоб я міг прийти й забрати кілька своїх улюблених книжок і врятувати їх від вогню, і вона сказала – певна річ, які саме? «Таймз Атлас», відповів я, і збірку творів історика та філософа Вілла Дюранта. Вона сказала, що відкладе їх для мене – дуже зручно, всі подумають, що вони згоріли, тож я зможу просто залишити їх собі.

Вона приємна жінка. Непоказна, але дуже приємна. Мені подобається з нею розмовляти. Напевно, я один з її найкращих клієнтів.

А тоді я обернувся до виходу й побачив згорблену постать, що сиділа за столом в другій кімнаті. Лише за хвилину я збагнув, що то був преподобний Томас. Він аж наче зменшився. Хоч він і сидів, його велика чорна куртка висіла на ньому, як на скелеті. Перед ним на столі лежала газета, яку він не розгорнув.

Дивно, що він прийшов саме сюди. Якщо йому хотілося піти з дому, то чого не до церкви? Там точно не холодніше, ніж у бібліотеці. Аж тут я згадав – він покинув церкву. Тепер він просто містер Томас. Джеймс, так його звати. Не Джим, певна річ.

Моїм першим поривом було вдати, ніби я його не помітив, але потім я замислився, чи згідно з правилами простої порядності не мав би підійти до нього і щось сказати. Однак я завагався. Ситуація буде незручна; крім як на похороні його сина, де я висловив своє співчуття, ми не розмовляли багато років. Мені спадало на думку, що він міг навіть подумати, буцімто мене порадувало його лихо, що насправді не так. Важко співчувати людині, до якої відчуваєш неприязнь, але неможливо радіти тому, що сталося з його сім’єю.

«Неприязнь» – це неправильне слово. Я відчував неприязнь до преподобного Джеймса Томаса ще задовго до того, як він висловив ті наклепницькі звинувачення на мою адресу зі своєї кафедри. Власне, я відчував неприязнь до нього від моменту нашого знайомства. Йому властива – була – деяка зверхність, від якої мене верне. Він (і тут теж варто сказати «був», бо навіть його зовнішність, здається, змінилася) високий і виструнчений – «ставний» було б вдалим означенням – зі світлим, зачесаним назад волоссям і довгим тонким носом – з такою зовнішністю ще зручніше дивитися на інших звисока. Майже аристократ. Я підозрюю, що він над цим працював – над аристократичним виглядом. Таким, наче він сидить по праву руку від Бога й має монополію на істину.

Пам’ятаю, як він прийшов до нас додому того дня, коли помер Генрі. Меган відчинила йому двері. Емілі була в спальні, а я – у своєму кабінеті. Я чув, як Меган піднімалася сходами – напевно, запитати матір, чи хотіла б вона з ним поговорити, але вона не хотіла. Вона ні з ким не хотіла говорити, і зі мною теж.

Я не вірю в Бога, як було чудово відомо преподобному. Коли він тільки приїхав у Струан, десь п’ятнадцять років тому, і помітив, що я не належав до його пастви, хоч Емілі та діти належали, якогось вечора він прийшов до нас додому запитати, чому так. Я відповів, досить чемно, здається, враховуючи, що це не його справа, що не маю ніякої релігійної віри, після чого він одразу взявся мене навертати, просто у моїй вітальні. У мене на роботі був важкий день і я перебував у не найліпшому гуморі, тож розмова вийшла коротка. Хоча й чемна з обох сторін.

Тож ми знали, що він прийшов утішити саме Емілі. Я не мав бажання розмовляти ні з ним, ні з будь-ким іншим – Генрі помер в Емілі на руках менш ніж за дві години до того – але почувався зобов’язаним запросити його всередину, а він – увійти. Я запропонував йому стільця і він сів, і першими його словами були: «Твоє дитя – в мирі в руках у Господа, Едварде».

Не знаю, чому мені було так боляче почути ці слова. Чи, може, то був не біль, може, то була лють. Генрі був неспокійний і плаксивий; коли він був живий, я не відчував до нього майже нічого, крім роздратування, що, знаю, неприпустимо відчувати до такої хворої дитини. А тепер загладжувати провину вже було пізно. Нагорі моя дружина, убита горем, чітко дала зрозуміти, що не хоче мене бачити. Аж тут заходить чоловік, який знає, що я не вірянин, і каже мені, що моє дитя – в мирі в руках у Господа.

Пам’ятаю, як спочатку мені було важко вимовити слова, а коли таки вдалося, то крізь зуби й із деякою злістю.

– Ви хоч уявляєте, як образливо це звучить для людини, що не розділяє вашої віри?

Пам’ятаю, яку втіху відчував, коли його лице спочатку побіліло, а тоді стало густо-червоне. Пам’ятаю, яка стояла тиша, доки він дошукувався слів. У ту мить я відчував до нього огиду майже таку саму сильну, як до самого себе.

Чому я про це пишу? Спочатку мій батько, а тепер колишній преподобний Джеймс Томас! Чому я розповідаю про те, що минуло й що неможливо виправити? Сьогодні мій день народження. Я мав би думати про щось радісне чи принаймні цікаве. Я мав би думати про Рим.

Пантеон. Я думатиму про Пантеон. Він вартий роздумів. Октавіан Август присвятив його богам – баня символізує небозвід. Отвір зверху називається окулус – латиною це означає «око». Судячи з усього, у підлозі під ним є дірки, через які витікає дощова вода. Сумніваюся, що тут це спрацювало б. Не в такий снігопад, як сьогодні. Всеньку будівлю просто засипало б снігом. Підняти баню й вийде іглу[2].