Читать книгу По той бік мосту - Мері Ловсон - Страница 3

Одного літа, коли вони ще були дітьми – коли Артур Данн мав тринадцять чи чотирнадцять років, а його брат Джейк вісім чи дев’ять, – Джейк тижнями клянчив в Артура зіграти з ним у гру, яку називав «гра в ніж». Джейк тоді мав велику колекцію ножів, від маленького дорогого швейцарського кишенькового ножичка з десятками різних причандалів до великого блискучого мисливського ножа з борозенкою для стікання крові з одного боку. Для гри найкраще пасував саме він, бо, на думку Джейка, його кидати було найзручніше.

– Разочок, добре? – просив Джейк, босоніж танцюючи в пиляці фермерського подвір’я, перекидаючи ножа з руки в руку, мов жонглер, швидко відстрибуючи, якщо той падав гострим кінцем униз. – Будь ласка, лише разочок. Хвилинку, не більше.

– Я зайнятий, – відповідав Артур і продовжував виконувати котресь із завдань, що загадував йому батько. Тривали літні канікули й перелік справ ніколи не закінчувався, та це було краще, ніж ходити до школи.

– Ну давай, – не здавався Джейк. – Ну давай. Тобі дуже сподобається! Це класна гра. Давай!

– Я маю полагодити цей шарнір.

Джейк пояснив йому правила тієї гри в ніж, і вони були божевільні. Треба було стати, витягнувши руки вздовж тіла, лицем один до одного, на відстані десь шести футів, і по черзі кидати ножа у землю, цілячись якомога ближче до босої ступні супротивника. Грати треба босими, пояснив Джейк, інакше у грі не буде сенсу. Хай хоч де впаде ніж, супротивник має поставити поряд ногу. Ідея полягала в тому, щоб потроху примусити його сісти на шпагат, якомога повільніше. Що більше кидків, то краще. Що менша відстань між сталлю ножа, яка ще вібрує, й зовнішнім краєм братової ступні, то краще. Шаленство.

Але врешті, й вони обидва знали, шо так і буде, Джейк Артура доконав. Такий був Джейків талант – доконувати людей.

Стояв теплий липневий вечір, кінець довгого спекотного дня, проведеного в полі, й Артур сидів на ґанку без діла, що ніколи не приводило ні до чого доброго. Джейк вийшов з-за рогу будинку, побачив його, і в нього засяяли очі. Джейк мав темно-сині очі на блідому трикутному обличчі, й волосся кольору пшениці. Статурою він був тонкий і худорлявий («делікатний», як сказала б їхня мати), і вже вродливий, хоч іще не такий вродливий, яким стане пізніше. Артур, на п’ять років старший, був великий, повільний і важкий, з похиленими плечима й шиєю, як у вола.

Певна річ, Джейк мав при собі ножа. Він завжди мав його при собі, носив у спеціальних піхвах зі спеціальною петлею на поясі, щоб бути до всього готовим. Він одразу став канючити в Артура зіграти, і врешті той погодився, тільки щоб покінчити з цим раз і назавжди.

– Раз, добре? – сказав Артур. – Раз. Я зараз зіграю один раз, і ти більше ніколи мене про це не попросиш. Пообіцяй.

– Добре, добре, обіцяю! Ходімо.

Отак того теплого липневого вечора, у віці тринадцяти чи чотирнадцяти років – так чи так, а досить дорослий, щоб бути мудрішим – Артур опинився позаду лінії, яку його молодший брат провів по піску, чекаючи, доки той кине ножа в його голі, незахищені ступні. Пил під ногами був гарячий, тепліший за повітря, і м’який, наче тальк. Він клубочками піднімався в нього між пальців щоразу, коли Артур робив крок, і забарвлював їх у світло-сірий колір. Артурові ступні були широкі й м’ясисті, з червоними місцями, натертими важкими фермерськими чоботами. Джекові – довгі й тонкі, делікатні й помережані синіми венами. Джейк фермерських чобіт майже не носив. Їхня мати вважала його занадто юним для фермерської роботи, хоч Артур у такому ж віці занадто юний не був.

Джейк кидав перший, бо і гра, і ніж належали йому.

– Струнко! – сказав він, не відриваючи погляду від Артурової ступні. Говорив він тихо. Він дуже любив відчувати урочисту напруженість моменту, той Джейк. – Тримай ступні разом. Хай там що, не ворушися.

Він узяв ніж за лезо й став розхитувати його між великим і вказівним пальцями. Вказівний впевнено впирався в борозенку. Він наче зовсім його не тримав. Артур спостерігав за рухом леза. Він відчув, як його ступня мимоволі повертається всередину.

– Не ворушися, – сказав Джейк. – Я тебе попереджаю.

Артур зусиллям волі випрямив ступню. Йому спала на розум – не промайнула, а раптово з’явилася, повністю сформована, наче холодний твердий круглий камінчик – думка, що Джейк його ненавидить. Йому ніколи не спадало це на гадку раніше, а тепер ось маєш. Однак він й уявити не міг, через що. Безсумнівно, це він мав би його ненавидіти.

Ніж іще хвилинку похитався, а тоді одним швидким елегантним рухом Джейк підняв руку й кинув, і лезо закрутилося, малюючи швидкі блискучі дуги в повітрі, і глибоко увігналося в землю за кілька дюймів від зовнішнього краю Артурової ступні. Прекрасний кидок.

Джейк підвів погляд від землі й широко усміхнувся Артурові.

– Перший є, – сказав він. – Твоя черга. Пересунь ногу.

Артур поставив ступню біля краю ножа й висмикнув лезо з землі. Шкіра на його лівій ступні пекла, хоч нічого її не торкнулося. Він випростався. Джейк стояв до нього лицем, усе ще широко всміхаючись, руки вздовж тіла, ноги разом. Очі радісно світяться. Приємно схвильований, але не зляканий. Не зляканий, бо – й Артур теж це раптом зрозумів – Джейк знав, що він ніколи не ризикне кинути ножа по-справжньому близько.

Артур уявив обличчя своєї матері, якщо вирішить довести неправоту Джейка й відсіче йому пальця. Уявив, що зробить із ним батько, якщо навіть просто застане за цією дурною грою. Звихнувся, не інакше.

– Кидай, – мовив Джейк. – Кидай, кидай, кидай! Якомога ближче!

Артур узявся за лезо, як робив Джейк, але було важко розслабити пальці достатньо, щоб його розхитати. Він уже колись кидав ножа і йому непогано вдавалося – власне, кілька років тому зі своїм другом Карлом Лунцом з сусідньої ферми намалювали ціль на стіні сінника Лунців і влаштовували змагання, яке Артур зазвичай вигравав, але тоді результат ніколи не мав значення. Тепер імовірність зачепити ту вузьку, помережану синіми венами ступню здавалася неймовірно високою. А тоді, якось раптом, він побачив вихід – такий очевидний, що тільки така тупоголова людина, якою він, безсумнівно, був, могла не побачити його відразу. Широкі кидки. Не такі широкі, щоб Джейк здогадався, що він робить це навмисне, але досить широкі, щоб гра безпечно й швидко скінчилася. Примусити Джейка сісти на шпагат за три-чотири рази. Джейк стане з нього насміхатися, та він однаково насміхатиметься, але гра скінчиться і йому доведеться дати Артурові спокій.

Артур відчув, як його м’язи почали розслаблятися. Ніж заколихався вільніше. Він глибоко вдихнув і кинув.

Ніж один раз незграбно накреслив у повітрі коло, а тоді упав набік дюймів за вісімнадцять від Джейкової ноги.

– Слабак, – сказав Джейк. – Кидай ще раз. Він має увігнатися в землю, інакше це не рахується.

Артур підняв ножа, похитав його знову і кинув, тепер уже впевненіше. Цього разу ніж увігнався в землю за десять дюймів від Джейкового мізинця.

У Джейка вирвався звук огиди. Він переставив ступню до леза і взяв його в руку. У нього був розчарований і жалісливий вигляд, що цілком влаштовувало Артура.

– Гаразд, – мовив Джейк. – Тепер я.

Він узявся за лезо й став розхитувати його вперед-назад, кинувши на Артура оком, і коли їхні погляди зіткнулися, зробив маленьку паузу – на частку секунди – упродовж якої ніж спинився в лінивому русі, а тоді знову підхопив ритм. Думаючи про це потім, Артурові все не вдавалося для себе вирішити, чи ця пауза була важлива – чи за ту мить, дивлячись йому в очі, Джейк заглянув йому в душу й здогадався, що саме він збирався зробити.

Тоді, в ту мить, він ні про що не подумав, бо часу на це не було. Джейк підняв ножа таким самим швидким рухом, як і раніше, і кинув, але сильніше й швидше, тож ніж, крутячись, лише зблиснув у повітрі. Артур виявив, що дивиться на ножа, увігнаного в свою ступню. Якусь сюрреалістичну мить крові не було, а тоді вона полилася, темна й густа, мов сироп.

Артур глянув на Джейка й побачив, що той не відводить від ножа погляду. Обличчя в нього було здивоване, і над цим Артур теж пізніше роздумував. Джейк здивувався, бо ніколи не розглядав можливості, що його кидок виявиться недосконалим? Він і справді мав таку велику впевненість у собі, так мало сумніву?

Чи він просто здивувався тому, як легко виявилося піддатися імпульсові, виконати те, що маєш на думці? Просто зробити те, що хочеш, і чорт з ними, з наслідками.