Читать книгу По той бік мосту - Мері Ловсон - Страница 4

На маленькій фермі милі за дві від Струана жила собі вродлива жінка. Вона була висока, струнка й мала густе світле волосся, яке заплітала в товсту косу й зав’язувала тим, що траплялося під руку, – шматком обтіпаної стрічки, резинкою чи старим уривком тасьми. У неділю вона робила з нього блискучу ґульку на потилиці і чимось закріпляла, щоб воно не розсипалося по плечах під час служби в церкві. Її звали Лора Данн. Лора – ім’я таке ж м’яке й гарне, як вона сама. Данн – прізвище її чоловіка, масивне й грубувате, як і він сам. Артур Данн був фермер, великий, огрядний чолов’яга, з шиєю, принаймні вдвічі товщою, ніж у дружини, й Ієнові, який з батьками сидів за три церковні лавки позаду нього, здавався не цікавішим за посудомийку.

Ієн помітив Лору Данн, коли йому було чотирнадцять – напевно, вона бувала десь поряд усе його життя, але саме тоді він її зауважив. Їй на той час було десь тридцять. Вони з Артуром мали трьох дітей чи, може, чотирьох. Ієн точно не знав – він ніколи не звертав на них уваги.

Рік йому вистачало просто дивитися на неї в церкві в неділю – Данни приїжджали в місто на службу кожнісінького тижня. А тоді, коли йому виповнилося п’ятнадцять, Ієнів батько сказав, що йому варто знайти роботу на суботи й канікули та почати відкладати гроші на дальшу освіту, вважаючи, що те, у що доклався грошима, більше цінуєш. Ієн не міг пригадати, щоб хтось питав його, чи хоче він далі вчитися – одне з багатьох припущень, які люди робили щодо його життя – але саме в цьому випадку сперечатися не став. Він сів на велосипеда і поїхав на ферму Даннів.

Ту ферму в околицях Струана вважали дивовижею, бо Артур Данн усе ще орав землю кіньми. Не через те, що не міг дозволити собі трактора – ферма була досить багата – і не через якісь релігійні переконання, як у менонітів, що мешкали далі на південь. Коли його про це питали, Артур замислено дивився собі під ноги, наче йому це ніколи не спадало на думку, а тоді казав, що, напевно, йому просто подобаються коні. Однак ніхто не брав це пояснення на віру. Всі вважали, що Артур відмовився від тракторів багато років тому, коли його батько надбав собі трактора, доїхав ним до дальнього краю поля, в’їхав у канаву й убився, і двох годин не минуло після його повернення з обновкою на ферму. Навіть наймолодшому й найменш розумному з плугових коней стане клепки не втрапити в канаву. Наступного після похорону дня Артур позбувся трактора, знову взяв запряг й відтоді орав землю, ступаючи за ним слідом.

Коли Ієн під’їхав до ферми, Артур був у полі. Ієн побачив його, ген удалині, позаду двох великих неповоротких тварин – як на поштівці з зображенням минулих часів. Ієн приставив велосипеда до помпи, якою, подумав він, користувалися тільки для напування худоби – хіба що на найвіддаленіших фермах у регіоні ще не було водопостачання, та й електрики теж; решта під’єдналася до мережі два роки тому, коли лінії підвели для тартака.

Ступаючи між курми, Ієн підійшов до задніх дверей. З іншого боку дому були парадні двері, але він подумав, що ними ніхто не користується. Вони ведуть до вітальні, де, найпевніше, ніколи нікого не вітають, а от задні двері – на кухню, де кипить життя. Він чув голос Лори Данн, піднімаючись трьома сходинками до дверей. Внутрішні двері були відчинені й тому голоси долинали у двір, але ширма – засунена, всередину не заглянеш. Судячи з усього, вона сварила дітей, однак Ієн не зміг розібрати слів, бо плакало маля. Її голос не був різкий і саркастичний, як в Ієнової матері, коли та через щось дратувалася. Він був розсерджений, але ніжний і легкий, або ж так Ієнові здалося.

Маля на якусь мить перестало плакати, й Ієн, стоячи на найвищій сходинці з занесеною рукою, готовий постукати, почув, як Лора Данн сказала:

– Заради всього святого, Картере, а ти не міг поділитися? Хіба не можна влаштувати чергу?

– Вона ніколи не ділиться! – відповів хлопчачий голос.

– Ділюся! – запищала маленька дівчинка, і маля знову заплакало.

Пролунав звук, з яким стілець відсувають від столу, а тоді ширма широко відслонилась, і, мало не збивши Ієна з ніг, з будинку вискочив хлопець. Він зиркнув на Ієна здивовано й розгнівано, а тоді зістрибнув зі сходів і зник за рогом. На вигляд він мав років одинадцять чи дванадцять і такий вираз обличчя, за який його хочеться вдарити, подумав Ієн. Похмура, надута людина, яка думає, що весь світ проти неї.

Ширма знову шумно засунулася й за нею з’явилася Лора Данн. Побачивши, що там стоїть Ієн, вона здригнулася й сказала:

– Ой! Ой, добридень! Тебе звуть Ієн, так? Ти лікаря Крістоферсона син?

– Так, – відповів Ієн. – Я… я, гм, прийшов поговорити з містером Данном… про роботу. Хотів спитати, чи він найматиме когось цього літа. Себто влітку на повний тиждень, але, може, поки що в суботи, а тоді, коли почнуться канікули, на повний тиждень?

Він відчув, як паленіють щоки. Він говорив швидко й безладно, бо вона стояла так близько, лише за кілька дюймів за ширмою, і дивилася, прямо й лише на нього, цими своїми чудовими лагідними очима, очима, які, помітив він, завжди здавалися затіненими, так, наче приховували глибокі, незбагненні таємниці, або – тепер йому майнула думка, якщо врахувати плач малюка й поведінку старших дітей – наче вона весь час була втомлена.

– Он як, – мовила вона. – Так, я певна, він радо візьме помічника. Одну хвилинку, Ієне, я зараз вийду. Одну хвилинку.

Вона зникла. Ієн чув, як вона щось комусь сказала, а тоді знову з’явилася, тримаючи на руках маля. Маленька дівчинка йшла за нею, але відступила назад, побачивши Ієна. Той зійшов зі сходів, і Лора вийшла, легенько гойдаючи маля на стегні. Маля було пухкеньке й невідомої статі, як усі малята, і його щоками котилися круглі, непереконливі сльози. Вони з Ієном обмінялися поглядами, й воно пирхнуло, так, наче було про нього невисокої думки, й запхнуло в рота великого пальця.

– Годі, годі, – сказала Лора, торкнувшись губами маківки маляти. – Отак краще. Це Ієн. Привітайся.

– Привіт, – мовив Ієн і насторожено всміхнувся. Маля глянуло на нього, а тоді згорнулося калачиком і заховало личко в складках Лориної сукні, вільною рукою владно хапаючись за її груди. Ієн швидко опустив погляд додолу.

– Річ у тому, що тобі насправді треба поговорити з самим Артуром, – сказала Лора. – Він зараз оре поле. – Вона кивнула в напрямку, де було видно її чоловіка-як-з-листівки. – Якщо захочеш зараз піти й обговорити це з ним – доріжка отам. – Вона з сумнівом глянула на Ієнів велосипед. – Тільки ліпше йди пішки. Коні трохи попсували доріжку… Але я певна, що він радо погодиться. Нині так важко знайти помічників. Розумієш, люди тепер не вміють працювати з кіньми. – Вона йому всміхнулася. – Але, може, вони тобі подобаються. Це тому ти прийшов?

– Ну, можна й так сказати, – відповів Ієн. Над самою роботою на фермі – над тією роботою, на яку прийшов найматися – він не замислювався. Йому було все одно, навіть якби Артур Данн запряг у плуг лося. Наразі вся його увага була поглинена тим, щоб не дивитися на маля, яке тепер – неймовірно! – запхнуло ручку своїй матері за пазуху й смикало те, що там знайшло, при цьому капризно плямкаючи губами.

Лора ніжно прибрала маленьку долоньку.

– Цить, – сказала вона до маляти. Вона знову всміхнулася Ієнові, наче й не помічаючи, що він засоромився. – Як повернешся, зайди до мене сказати, що він відповів, гаразд?

Ієн кивнув й обернувся, до країв переповнений її близькістю, її всепоглинальною присутністю, і пішов ґрунтовою доріжкою туди, де Артур Данн орав своїми кіньми. Артур Данн, такий масивний, такий нудний, такий явно недостойний своєї дружини. Артур Данн, який, побачивши Ієна, зупинив зáпряг і пішов йому назустріч, і сказав – так, звісно, йому не завадить помічник, чи хотів би Ієн почати найближчої суботи?

*

Ієнів дід був перший лікар, що оселився у Струані. Коли він відгукнувся на оголошення «Потрібен лікар», розміщене в медичному журналі Торонто, вдячні мешканці міста збудували йому будинок за якийсь квартал на захід від Мейн-стріт, за кількасот ярдів від озера. Гарна дерев’яна будівля, пофарбована білим, із зеленою оздобою, з галявинами з усіх чотирьох сторін і білим парканчиком, що огороджував ті галявини. Перший час за двадцять ярдів від будинку стояла акуратна біла стайня для коня й брички. Згодом перший лікар Крістоферсон купив собі родстер «б’юїк», що став для нього так само незамінний, як і його старий шкіряний лікарський чемоданчик, і поряд стайні виріс гараж. Він тримав коня на зиму, коли дороги в Струані замітало снігом так, що можна було проїхати тільки на санях. Від його сина, нинішнього лікаря Крістоферсона (який теж водив «б’юїк», але седан), навіть тепер іноді чули скарги на брак саней, через стан одного-однісінького в місті снігоочисника.

Не менше за все інше, зведення цього будинку було символом віри з боку мешканців Струана. Раніше, якщо потребували лікаря, їм доводилося їздити в Нью-Ліскерд, але якщо медична допомога комусь була потрібна так сильно, щоб їхати аж туди, найпевніше, дороги хворий не витримав би. Мати свого власного лікаря означало мати повноцінне місто. Упродовж короткого часу між нанесенням останнього шару фарби й прибуттям лікаря Крістоферсона мешканці Струана вигадували причини пройтися повз будинок і помилуватися ним. Глянеш на нього й подумаєш: «Це вам не якесь поселення-одноденка, що виросло навколо тартака; це місто, що може собі дозволити збудувати своєму лікареві будинок, пустило тут коріння».

Ієн знав про цей епізод з життя містечка і вважав свого діда несповна розуму. Подумати тільки – добровільно поїхати з такого міста, як Торонто, щоб оселитися в такій глухомані, як Струан. І хоч помилку діда можна було б пробачити на підставі його невідання – йому нізвідки було знати, на що саме він підписався, – помилку Ієнового батька так легко не спишеш. Він народився й виріс у Струані, а тоді втік, але, поживши в Торонто мало не десять років, доки вчився на лікаря й працював у дитячій лікарні, повернувся в Струан, щоб перейняти батькову практику. Для Ієна це було незбагненно. Нащо було це робити? Що таке Струан, крім тартака? Жалюгідна купка крамниць, вишикуваних уздовж курної основної вулиці, повних нікому не потрібних товарів. Кілька церков. Компанія «Гадсонз-бей». Пошта. Банк. Ресторан «Гарперз». «Бенів бар». Готель – бо, хоч у це й важко повірити, та деякі люди вирішували приїжджати в Струан у відпустку – та жменька літніх котеджів біля озера. На думку Ієна, озеро було єдиним його козирем. Велике – п’ятдесят миль завдовжки, з півночі на південь, і мало не двадцять миль завширшки – глибоке й дуже прозоре, оточене зусібіч низькими гранітними пагорбами, всіяними ялинами та потріпаними вітром соснами. Його берег мав стільки бухточок, проток та острівців, що їх можна було все життя досліджувати й не знайти й половини. Коли Ієн мріяв поїхати з міста, що тепер робив повсякчас, думка про те, що доведеться покинути озеро, була єдиною, яка його тривожила. Озеро й Лору Данн.

Він приставив велосипеда до стіни веранди, піднявся широкими дерев’яними сходами й увійшов. Двері в кабінет його батька були зачинені, й за ними чулися голоси, але у приймальні було порожньо, тож Ієн сів на один із десятка потріпаних старих стільців, які стояли під стінами, й став гортати дворічний примірник «Рідерз дайджеста», при цьому думаючи про Лору Данн. Про те, як пасма її волосся вибивалися з резинки й падали їй на обличчя. Її затінені очі. Її груди. Він помітив – не міг не помітити – що спереду на її сукні виднілися два мокрих кружальця там, де з її грудей протікало молоко.

Двері в кабінет відчинилися, й Тед Пікетт, власник магазину господарських товарів «Пікеттс Гардвер», вийшов, тримаючи руку на підв’язці. Він кивнув Ієнові й скривився, й Ієн скривився у відповідь. Пацієнти заходили в дім через бічні двері, але й кабінет, і приймальня були відразу за коридором, тому він уже звик усе своє життя бачити людей, що приходили і йшли, потерпаючи від болю різної інтенсивності, тож довів свої реакції до ідеалу.

– Сказав, що перелому немає, – мовив Тед Пікетт.

– Пощастило, – відповів Ієн.

– Сказав, що просто вивих. Але болить так, що вити хочеться.

Ієн співчутливо кивнув.

– Впали з драбини?

У магазині була драбина на коліщатах, яку містер Пікетт перевозив туди-сюди, дістаючи гвіздки, шурупи, гайки чи шарніри, – наче напрошувався на біду.

– Ага, – відказав містер Пікетт зі здивованим виглядом. – Звідки ти знаєш?

– Та… просто… здогадався, – чемно мовив Ієн.

Коли містер Пікетт пішов додому, він постукав у двері батькового кабінету й увійшов.

– Я дістав роботу.

Батько стояв до нього спиною. Він скручував бинти й акуратно складав їх назад у шухляду. На його столі громадилися папери – картки пацієнтів, медичні журнали, рахунки – але робочий інструментарій він завжди тримав у порядку.

– Швидко ж ти, – відповів він.

– На фермі Артура Данна. Він сказав, що можна почати в суботу.

Батько обернувся, зняв окуляри й глянув на нього, примружившись.

– На фермі Артура Данна?

– Ну так, знаєш. Братимуся до… всяких фермерських справ.

– Фермерські справи. – Батько злегка кивнув, наче намагаючись це уявити.

– Я подумав, що хотів би працювати на відкритому повітрі, – сказав Ієн.

Лікар Крістоферсон надів окуляри й виглянув у вікно. Щойно саме почався дощ.

– Так, – мовив він із сумнівом. – Ну… раз тобі цього хочеться. Артур – приємний чоловік. – Він невпевнено глянув на Ієна. – Ти ж розумієш, потрудитися доведеться добряче.

– Я розумію, – відповів Ієн.

– Коней бачив?

– Так.

– Прекрасні тварини.

– Так, – погодився Ієн, хоч заледве їх помітив. Вони з батьком усміхнулися один одному, раді, що дійшли згоди. Зазвичай вони доходили згоди, на відміну від Ієна та його матері.

Далі він пішов сказати матері, що у вітальні дивилася «Я люблю Люсі». Телебачення нарешті – нарешті! – дісталося до Струана кілька місяців тому – доказ, якщо він ще був потрібен, того, яке це відстале місце. Ієнова матір спочатку поставилася до цього несхвально, а тепер дивилася телевізор більше за нього. Власне, останнім часом наче тільки це й робила. Вона мала б працювати поруч батька – як його медсестра – але, крім нечастих термінових випадків, Ієн тижнями не бачив її в кабінеті.

– Мамо, – сказав він, стоячи у дверях. Вона вкотре перебувала в заглибленому в себе стані – він це відчув, хоч навіть не міг глянути їй в обличчя. Цими днями в неї було два стани: заглибленості в себе, відсутності, або роздратованості, і хай у якому вона перебувала, Ієн щоразу вважав, що віддає перевагу другому. – Мамо, – повторив він.

Вона трохи повернула голову, не відриваючи погляду від екрана.

– Я дістав роботу, – сказав Ієн.

Вона повернула голову ще трохи й глянула йому в очі. Він побачив, як скляний вираз зник, коли вона на ньому зосередилася.

– Що ти сказав? – перепитала вона.

– Я сказав, що дістав роботу.

– А-а, – відказала вона й усміхнулася. – Це добре. – І повернулася назад до телевізора. Ієн почекав якусь хвилину і, більше нічого від неї не почувши, пішов на кухню, щоб натомість щось почути від місіс Таттл. Та обкачувала шматки курки на вечерю, вмочаючи кожен у миску зі сколоченим яйцем, а тоді ляпаючи їх обома боками в тарілці з хлібними крихтами.

– Місіс Таттл, я дістав роботу, – сказав Ієн.

– Серйозно? – спитала вона, викладаючи обкачані шматки на деко й переносячи бліді, слизькі на вигляд курячі ноги з розібраної тушки на дошку для нарізання. – Це ж чудово! Яку саме?

– Допомагати містерові Данну на фермі.

Вона завмерла й повернула голову, щоб глянути на нього. Її окуляри були забруднені слідами цьогоденного куховарства – дрібка муки з печива до чаю, масляна плямка, трохи хлібних крихт, навіть щось, схоже на шматочок морквяної шкірки.

– Боже мій! – мовила вона, нахиляючи голову, щоб дивитися поверх окулярів. – Нащо тобі здалася така робота? – Саме це він й очікував почути, і тому його це якоюсь мірою потішило, тож він усміхнувся до неї й пішов.

Його мати і далі сиділа перед телевізором, коли він проходив повз вітальню дорогою нагору; «Я люблю Люсі» скінчилася, й вона дивилася якусь передачу французькою. Ієнові це здалося дивним, бо вона не знала французької. Він подумки поцікавився, чи ще чиїсь матері дивляться телевізор удень. Точно важко сказати. Матері більшості його друзів були дружини фермерів і не мали часу навіть угору глянути, не те що дивитися телевізор. Але його мати ніколи не бувала такою, як інші матері. Вона народилася не на Півночі – нетутешня, з Ванкувера. Вона носила елегантні туфлі на підборах, навіть удома, і спідниці зі светрами, що пасували одне одному, й мала розпущене волосся, завите хвилями, замість тугих маленьких ґульок, як у матерів його друзів. Вони втрьох, виконуючи приписи етикету, вечеряли в їдальні, а не за кухонним столом, і користувалися серветками – такими, як годилося, білими тканинними, які місіс Таттл прала, крохмалила й прасувала щопонеділка. Ієн підозрював, що більше ніхто в Струані до пуття навіть не знав, що робити з серветкою.

*

Перевагою недавніх настроїв його матері було те, що вечері стали доволі короткими й безболісними подіями. Раніше вони вимагали значних зусиль, бо вона наполягала на тому, що сама називала «цивілізованою розмовою» за столом. На її думку, саме таким було призначення вечерь – щоб сім’ї збиралися разом й обмінювалися поглядами й подіями у приємному товаристві. Може, це було б не так погано, якби він мав з півдесятка братів і сестер, які розділили б з ним тягар вигадування, що б такого сказати, вечір за вечором, але він був одинак. Він не розумів, чому вони не могли за столом читати. Він віддав би читанню перевагу і знав, що батько віддав би йому перевагу теж – це було видно з його знудженого, незосередженого погляду. Йому не терпілося зануритися в статтю про новий спалах поліомієліту в сільськогосподарських регіонах, найсвіжіше диво медицини чи стерильні пов’язки нового типу, що не пристають до ран. Що стосується Ієна, це були б рибальські журнали: щуку-маскінонга завважки п’ятдесят п’ять фунтів спіймано у Френч-рівер, переваги й недоліки риболовлі на блешню й простого закидання, новинки риболовної снасті. Він уявляв, як вони з батьком, зсутуливши плечі й нахилившись мало не до тарілок, неуважливо наколюють їжу на виделки, із задоволенням занурені у світ друкованого слова. Його мати могла переглядати один зі своїх каталогів з «Ітона». Чому ні? Так вони проводили б час куди розслабленіше й не менш по-компанійськи, ніж за тією виставою, яку мусили розігрувати щовечора в ім’я єднання сім’ї.

Але нещодавно вона, здавалося, втратила зацікавлення в розмовах, хоч цивілізованих, хоч ні. Іноді вона все ще робила слабкі спроби порушити мовчанку, кажучи щось на кшталт: «Отож, що ви сьогодні робили?», але цього вечора навіть такого не сказала. Поїли втрьох майже мовчки (вони з батьком обидва жували й дивилися в нікуди, думаючи про те, що їм хотілося б читати), а тоді всі встали з-за столу й розійшлися займатися кожен своїми справами.

Ієн сів на велосипеда й поїхав у резервацію. Доки вони вечеряли, хвилин десять ішов сильний дощ, але тепер проясніло й вечір дихав свіжістю й прохолодою. Над озером пливли хмари, а в калюжках обабіч дороги виднілося бліде небо. Мейн-стріт – єдина дорога з міста – була порожня. Крамниці зачинялися точно о пів на шосту, й усе населення Струана йшло додому вечеряти. Крім іншого, саме цим Ієна дратувало його містечко – тим, як воно ввечері вимирало. Єдиним незачиненим закладом був «Гарперз», де пропонували їжу до о пів на сьому – у п’ятницю до сьомої, – та «Бенів бар». «Бенів бар» був місцевою версією притона. Щосуботи ввечері туди набивалися чоловіки з лісозаготівельного табору, що стояв угору річкою, – вони приїжджали в місто прогуляти тижневу платню. Чоловіки напивалися до чортиків, завдаючи сержантові Мойнігану та Ієновому батькові нескінченних клопотів, а тоді поверталися в табір, і до наступної суботи місто знову занурювалося у свою звичну передбачувану сонливість.

Багато років Ієн над своїм містечком навіть не замислювався, бо не бачив нічого іншого, але минулого літа мати возила його в Торонто на тиждень, і на нього зійшло прозріння. Що вразило його найбільше, то це не розмір міста, шум чи будівлі – на все це він очікував. На нього справило найбільше враження те, що він ішов вулицею й нікого не знав. Тисячі й тисячі незнайомців. Йому це здалося чудовим. Така свобода! Не порівняти зі Струаном, де всі знають усіх від народження. І йому було від цього гірше, ніж решті, бо його батько був громадською власністю – «наш лікар», так люди його називали – і мав кабінет удома. Однак Ієн помітив, що люди не називали його матір «нашою медсестрою». Місіс Крістоферсон, та й усе. Люди трохи її побоювалися, він це знав. Вона бувала різкою. Вона могла сказати: «Лікар – людина зайнята, місіс Шульц. Зметикуйте самі».

Але, здається, вони вважають Ієнового батька своєю власністю, та і його дім і, мабуть, – він став відчувати це десь торік – навіть самого Ієна. Мало не кожен мешканець Струана в якийсь момент сидів у черзі біля кабінету його батька, чекаючи, доки той огляне їхнє хворе горло чи пришиє їм шматочок пальця, й, виходило, що Ієн ріс при їхніх очах. Напевно, немало старших людей бачили, як ріс і його батько теж; бачили, як він повзав тими самими дерев’яними мостинами, якими повзав Ієн, щодня більшаючи й поступово перетворюючись на їхнього лікаря. Ієн почав підозрювати, що вони й про нього так само думали. Дедалі більше він відчував, що люди дивилися на нього й автоматично думали: «Ось він, наступний. Наступний лікар Крістоферсон».

Власне, тиждень тому старий містер Джонсон, що йому за сорок років до того, у битві на Соммі, відстрелили пальці на ногах і який тепер волочився, спираючись на два ціпки, зупинив його на вулиці й запитав, чи не міг би отримати «ще отих пігулок». «Напевно, вам варто звернутися до мого батька, містере Джонсон», – сказав Ієн, і старий був збитий з пантелику. Він стояв посеред дороги, здивовано дивлячись на Ієна, роззявивши рота, намагаючись збагнути, що той мав на увазі. «Та ну, як так! Мені ж лише п’ятнадцять!» – подумав Ієн. Але всі казали, що він страшенно подібний до батька – такої самої ширококостої, масивної скандинавської статури, з таким самим світлим волоссям. Може, якщо маєш поганий зір, то відрізнити їх важко. Врешті він пожалів старого й відвів назад на тротуар, щоб його не переїхав лісовоз, і сказав, що перекаже батькові про пігулки.

Але цей випадок його роздратував. Можливо, саме цього разу справа полягала просто у збентеженості містера Джонсона і його слабкому зорові, але вона відкрила йому очі на загальне припущення – невисловлене, але раптово чітке, – що він піде батьковими й дідовими слідами. Наче в нього немає своєї думки, своїх власних ідей.

Він уявив собі життя в Торонто, Ванкувері чи Нью-Йорку. Подумати тільки – яка свобода! Можна бути ким завгодно, ким захочеш. Ніхто нічого від тебе не чекає, не знає, хто в тебе батьки, всім байдуже, нейрохірург ти чи телепень. От тільки хай куди він переїде, десь поряд має бути озеро або хоча б річка. Він не може жити далеко від води.

Він попрямував по Мейн-стріт у передмістя Струана, на що знадобилося аж три хвилини, а тоді дорогою до резервації оджібва1, на що треба було ще п’ять. Резервація простягалася уздовж берега затоки, й між нею і Струаном в озеро врізалося трохи суші – такий собі не тільки символічний, а й географічний бар’єр. Заасфальтована дорога закінчувалася за півмилі до резервації, а сама земля була така низинна, що плодила тільки очерет і комах – на початку літа з’являлися мільйони чорних мух, а тоді москітів, таких великих, що можуть вхопити й понести геть. Однак крамниця резервації, де мешкав Піт Корб’є, стояла просто біля озера, а це означає, що її краще обдував вітер, і там було менше комах, ніж деінде. Коли Ієн під’їхав, Пітів дідусь сидів на сходах, курив і вдивлявся кудись у ліси. У нього на пальцях були шрами від того, що він залишав цигарки горіти надто довго.

– Привіт, – сказав Ієн, приставляючи велосипеда до дерева.

Містер Корб’є привітав його кивком.

– Бачу, ви весь у роботі, – вів далі Ієн.

Старий йому подобався, але він ніколи не мав певності, як саме з ним розмовляти, тож кілька років тому зупинився на ніяковій жартівливості, якою більше не був задоволений, але й кинути не міг.

Містер Корб’є знову кивнув.

– Надриваю зад, – погодився він. – Твоя вудка всередині. Я поставив її туди на всяк випадок. Діти з нею бавилися.

– Гм, – відповів Ієн. – Дякую.

– Як у батька справи?

– Усе гаразд, спасибі, містере Корб’є. – Він роззирнувся, шукаючи сліди присутності Піта. – Піт уже пішов?

Старий кивнув головою в бік озера.

– Дякую, – знову сказав Ієн. – А де саме вудка?

– У Пітовій кімнаті.

Ієн делікатно обійшов широке гузно містера Корб’є й піднявся сходами в крамницю. Там було темно й смерділо пліснявою. Величезний морозильник біля стіни гудів сам до себе. У певні періоди року там було повно дичини – зайців, іноді ще з хутром, шматків оленини, качок, гусей, одного разу цілий бобер з випрямленим пласким хвостом. Крім величезного морозильника, був іще менший, повний риби, а за ним іще менший, залишений на морозиво й фруктовий лід. Уздовж задньої стіни тягнулися кілька полиць із бляшанками: квасоля, консервовані персики, ірландське рагу. На нижній полиці лежали три упаковані й порізані хлібини. З другого боку кімнати продавалися господарські товари – сірники, риболовні гачки, батарейки, капкани, мухобійки, сокири, вовняні шкарпетки. Але не вишиті бісером мокасини. Вишиті бісером мокасини продавалися на узбіччі дороги, на рустикальних дерев’яних торговельних стійках, разом із плетеними скриньками, мініатюрними каное з березової кори й тотемними стовпами заввишки шість дюймів. Над самими цими торговельними стійками висіли великі рекламні щити з зображенням похмурих на вигляд індіанських вождів з бойовою розмальовкою й повним головним убором. Оджібва ніколи не носили повних головних уборів, а тотемні стовпи побутували серед індіанців за три тисячі миль звідти, на західному узбережжі Канади, але туристам вони подобалися, тож їм підігравали. «Не хочеться нікого розчаровувати», як сказав старий.

Ієн відсунув набік ряд пластикових шворок, що висіли у дверях, і пішов у глиб крамниці. Там мешкав Піт зі своїм дідом. Крамниця належала шотландцеві – за словами Ієнового батька, в кожній резервації країни була крамниця, що належала шотландцеві, – який дозволяв Пітові та його дідові там жити в обмін на обслуговування крамниці. Вони мали дві кімнати, ванну й кухню, що складалася з раковини та плити в кінці коридора. Пітова кімната була маленька, квадратна й неймовірно неохайна – одяг, обгортки від жуйок, підручники, снігоступи, що стояли там від березня, і журнали з дівчатами, покинуті розгорнутими, наче старому байдуже, як йому, певно, й було. Ієнова вудка стояла в кутку, на вигляд нова, блискуча й геть не на своєму місці. Він узяв її й вийшов надвір. Містер Корб’є запалив ще одну цигарку. Ієн обійшов його.

– Дякую, містере Корб’є.

– Хорошого тобі улову.

Ієн усміхнувся.

– Постараюся.

Коли він дійшов до берега, йому знадобилося лише кілька секунд, щоб помітити «Королеву Мері» – з другого боку затоки, біля піщаної коси при вході в річку – вдале місце для щуки, особливо навесні.

Через якусь гру світла старий човен наче висів просто над поверхнею води, наче він був човном-привидом або з’явився зі сну. Якусь хвилину Ієн дивився на нього й на нерухому постать Піта в ньому. Вечір був дуже тихий і вода виблискувала тьмяним сріблом.

Він приклав долоні човником до рота й гукнув. Звук полинув над водою, й постать у човні заворушилася й підняла руку на знак того, що його побачено. Почувся далекий гуркіт маленького підвісного двигуна, й човен розвернувся в його бік. Ієн підійшов до краю причалу.

– Як справи? – запитав він, коли Піт підплив досить близько. Запах бензину й риби піднімався з човна, ваблячи його.

– Так собі, – відказав Піт.

Човен підібрався паралельно до причалу, й Ієн у нього застрибнув, стараючись не зачепити з півдесятка блискучих форелей на дні. Піт відштовхнувся й спрямував човна на другий берег затоки. Допливши до коси, він вимкнув двигуна. Плавні хвилі, які вони залишили позаду, наздогнали їх, м’яко сколихнули човна і полинули далі.

– Я ненадовго, – замислено кинув Ієн, порпаючись у коробці зі снастями в пошуках підхожої приманки. – Треба було б повчитися. У нас завтра ота контрольна з біології.

Піт почепив муху на свій гачок і закинув його збоку від човна.

– Неправильні в тебе пріоритети, чувак.

– Знаю, знаю.

Коробка зі снастями була в такому ж стані, як і Пітова кімната: приманки, грузила, гачки, шматки хутра, пір’я скидані в купу, ще й якийсь мертвий жук на додачу.

– Можливо, мине сотня років, – сказав Піт, різко смикаючи волосінь і витягаючи окуня, – може, навіть дві, перш ніж тобі випаде вечір, так само ідеальний для риболовлі, як цей. А от контрольні нікуди, нікуди не дінуться.

– Чистісінька правда, – відповів Ієн.

Однак він усе одно збирався повернутися додому в такий час, щоб іще встигнути погортати підручника. Вони з Пітом мали спільне правило, складене й удосконалене за всі ці роки, – докладати до навчання рівно стільки зусиль, щоб не мати неприємностей, але від Ієна – бо він був лікарів син – вчителі очікували до чорта багато.

Вони рибалили. Піт користувався паличкою з волосінню й наживляв дрібну рибу або жуків для приманки, а іноді просто гачком із грузилом і шматком оленячого хутра. Ієн – своєю вудкою – хорошою, подарунком на день народження від батьків. Якщо цей вечір виявиться таким самим, як і інші, а так і буде, він зловить по одній рибині на кожні чотири чи п’ять Пітових. Якщо вони обміняються вудками, Піт і далі смикатиме їх одна за одною, а в нього й далі буде як кіт наплакав. Така була правда життя, й він змирився з цим уже давно.

Вони познайомилися завдяки риболовлі – Ієн не був певний, чи справді це пам’ятав, чи батько розказав йому цю історію колись згодом. Це сталося, коли вони ще не ходили до школи, отож їм було десь чотири чи п’ять. Ієнів батько вчив його рибалити й повіз на Слоу-рівер-бей, і з другого боку коси, в гирлі річки, вони побачили ще один човен, в якому, як виявилося, був Піт зі своїм дідом, і він учився того самого. Ієнів батько знав Пітового діда з тих самих причин, з яких знав усіх у радіусі ста миль, і підплив привітатися, тож вони зачепилися язиками. Піт та Ієн оглянули один одного з голови до ніг, доки їхні волосіні були занурені у воду, і в той час у них обох клюнуло. Далі настали кілька хвилин хаосу – це Ієн пам’ятав – літають бризки, човни несамовито гойдаються, обидва чоловіки намагаються допомогти так, щоб не було помітно, що вони допомагають, і коли риба нарешті була витягнута й виставлена на захоплений огляд, виявилося, що у Піта чотирнадцятидюймова щука, а в Ієна – чотиридюймовий окунець. Обидва хлопчики не могли зрозуміти, чому дорослі так сильно сміялися – у Пітового діда аж сльози текли щоками. Але хлопці тримали свій улов із тріумфом, широко всміхаючись один одному з човнів, двоє худеньких дітлахів із круглими животами, рибалки до кінця своїх днів. Й відтоді те, що Піт і далі ловив велику рибу, а Ієн і далі – ні, стало просто таким собі законом життя.

Ієн накрутив свою волосінь на котушку, перевірив приманку й став на рівні, щоб знову закинути. Він помахав вудилищем туди-сюди, слухаючи шурхіт котушки, що відпускала волосінь, а тоді опустив її у воду. Приманка виплила на поверхню, а потім занурилася, легко, майже безшумно. Непоганий кидок. Він почав повільно крутити котушку, волосінь утворювала на воді делікатний V-подібний малюнок.

– Дістав сьогодні роботу, – сказав він за якийсь час.

– Так? – сказав Піт.

– Так. Батько сказав, що мені цього літа треба попрацювати. І в суботи теж.

– Ти ще матимеш час рибалити?

– Та звісно. Я працюватиму з восьмої до шостої. Вечори й далі будуть вільні.

Піт кивнув. Він приглядав за крамницею влітку, доки його дід працював гідом для туристів, які вдавали з себе мисливців і були в захваті від ідеї мати справжнього, живого гіда-індіанця. «Знайшов собі одного старого індіанця в лісах у Північному Онтаріо», – розказуватимуть вони своїм друзям, повернувшись у доглянуті передмістя Торонто, Чикаго чи Нью-Йорка, недбало киваючи на ведмежу голову, прибиту до стіни у вітальні. «Знає ті краї, як свої п’ять пальців».

– На фермі Артура Данна, – вів Ієн далі рівним голосом. Він скрутив котушку, перевірив приманку й знову закинув. Він знав, що Піт із цікавістю на нього дивиться. – Подумав, що це буде краще, ніж скніти у місті. Була робота в аптеці, але мені не всміхається стояти за прилавком усе літо, слухаючи, як люди скаржаться на головні болі.

Піт мовчав.

– Або як жінки скаржаться на… жіночі болячки, – продовжував Ієн, а тоді змовк, раптом замислившись, чи може це бути проблемою його матері. Менопауза. Він прочитав про це, переглядаючи батькові книжки в пошуках чогось – взагалі будь-чого – про секс. Прочитане викликало в нього огиду. Але його мати була ще надто молода для таких проблем. Вона була на дев’ятнадцять років молодша за батька й народила Ієна тільки у двадцять. – Або як старі чмирі скаржаться на врослі нігті. Мені медичного лайна й удома вистачає.

І далі мовчанка. Складність обманути Піта полягала в тому, що вони знали один одного надто довго. Друг, який знає тебе з чотирирічного віку, знає тебе по-справжньому, тоді як батьки тільки думають, що знають.

Вони рибалили. З другого берега затоки почувся гул підвісного двигуна й поступово затихнув, коли човен обійшов ділянку суші, що виступала у воду. Знову запала тиша. Потім дві гагари стали гукати одна до одної, сміючись над якимсь своїм меланхолічним жартом, їхні крики перелітали над водою туди-сюди. Дерева вздовж берега почали втрачати колір, із соковито-зелених стаючи чорними.

– Стояти за прилавком – це просто стояти, чувак. Працювати на фермі – це працювати, – сказав Піт, наче й не минуло десяти хвилин. Він смикнув вудилище, почекав секунду-другу, а тоді різко потягнув волосінь. За фут від нього на поверхні води показалася форель. Він схопив її й закинув у човен. – Ти міг дістати роботу на тартаку, – вів далі він, наживляючи гачок і знову кидаючи його за борт. – Тобі дістати роботу було б раз плюнути. Твій батько там кожному щось пришивав назад.

Вони поставлять тебе за старшого через три дні щонайбільше, а за два тижні керуватимеш усім тартаком. І платитимуть добре. Більше, ніж Артур Данн зможе собі дозволити.

– Так, – відказав Артур, – але хто захоче все літо пропрацювати на того Фітцпатріка? Артур Данн ліпший за нього в сто разів.

Піт висмикнув чотиридюймового окуня, надто маленького, щоб його був сенс залишити. Він витягнув з нього гачка і кинув назад у воду.

– Ти міг піти працювати офіціантом у «Гарперзі». Там поставив чашку з кавою, тут поставив чашку з кавою. Добрі гроші, легка робота… Або в бібліотеці. Або на заправці. – У нього смикнулася волосінь. Знову крихітний окунець, з видною від попереднього разу діркою в губі. Піт підняв його на рівень очей і запитав: «Де твоя голова, чувак?». Рибина вражено роззявляла рота. Піт кинув її за борт. – Або в господарській крамниці. У «Вулвортса». На пошті. Це все було б краще за роботу на фермі. Особливо на фермі Артура Данна.

– Та хороша в нього ферма, – сказав Ієн м’яко. – І коні круті.

– Коні? – Піт глянув на нього, хитро примружившись. А тоді раптом широко усміхнувся.

– Що таке? – запитав Ієн із викликом.

– Нічого, – відповів Піт. – Узагалі нічого.

Вони порибалили ще з годинку, але щука не зацікавилася, і коли Піт утретє зловив того малого окунця, здалися й рушили додому.

Коли Ієн прийшов, обоє його батьків були у вітальні. Мати сиділа навпроти телевізора, хоч цього разу не дивилася його, а батько стояв у дверях. Коли він увійшов, вони обоє обернулися. Якусь мить стояла мовчанка, а тоді батько запитав:

– Ти рано повернувся. Не клювало?

– Нічого годящого не впіймалося.

Його мати неуважливо дивилася на свої коліна. Напевно, до її спідниці причепилася якась крихта або пушинка – вона обачно зняла її, якусь мить роздивлялася, а тоді кинула на підлогу.