Читать книгу По той бік мосту - Мері Ловсон - Страница 5

Найперший Артурів спогад був про те, як він стоїть у дверях батьківської спальні й дивиться на маму, а вона лежить у ліжку. Була середина дня, а вона лежала в ліжку, й Артур не знав, як це зрозуміти. Ліжко було дуже велике й високе, й Артурові було тільки трішки її видно. Вона повернулася обличчям до вікна. А тоді Артурів батько крикнув знизу, що лікар скоро приїде, вона повернула лице й Артур побачив, що вона плаче.

Потім прийшов старий лікар Крістоферсон, а з ним місіс Лунц, Карлова мама, з сусідньої ферми. Місіс Лунц погладила Артура по голові й сказала йому йти вниз, і вони з лікарем зайшли до його матері в кімнату й зачинили двері. Пізніше з кімнати долинули крики. У цей час Артурів батько сидів у кріслі на кухні, поклавши свої великі важкі долоні на коліна. Лежачи отак без руху, його долоні видавалися дуже дивними. Зазвичай, якщо він сидів, то обов’язково ними щось лагодив.

У своїй пам’яті Артур мав лише один спогад про цей випадок, але пізніше, складаючи два до двох, він збагнув, що таке точно ставалося не один раз. Щонайменше тричі.

А далі настав довгий час, коли його мама лежала в ліжку, хоч і не здавалась хворою, коли батько ставив на стіл вечерю після того, як приходив із поля. Мало не щодня місіс Лунц та інші жінки з сусідніх ферм приносили їм їжу у великих накритих мисках, і її треба було тільки розігріти. З того, що пам’ятав Артур, то не був поганий час. Він пригадував, як батько вручав йому рушника й передавав тарілки – витирати, і казав йому, що він молодець. Він пригадував, як носив вечерю своїй мамі сходами дуже обачно, а вона всміхалася йому й дякувала.

Він не міг згадати, що робив упродовж дня, доки мама лежала в ліжку, а батько працював у полі. До школи йому ходити ще було рано, тож, напевно, грався сам із собою. Але він чітко пам’ятав той день, коли почув, як мама кличе його зі своєї кімнати. Йому тоді було лише п’ять. Він пригадував, як почув паніку в її голосі, й відчуття у своєму шлунку – холодне стискання, наче його вхопила чиясь рука – коли він біг сходами. Його мама зігнула ноги й підтягнула їх угору під ковдрою. У неї був зляканий вигляд. Артур іще ніколи не бачив страху на обличчі дорослого, але легко збагнув, що то був страх. «Біжи поклич батька, – сказала вона. – Скажи йому, що вже скоро. Біжи!».

Дальші події він і пам’ятав, і уявляв: уявляв себе, як він летить краєм поля, спотикається об грудки мокрої від дощу землі. «Тату! Тату!». Жах у його голосі. Щó вже скоро? Щось жахливе, страшне, а його мама там сама у будинку, й нікому її захистити.

А потім, кілька годин по тому, коли стало темно й прибув лікар, знову разом із місіс Лунц, і вони були з його матір’ю, стало ясно з її криків, які долинали донизу, що й вони не могли захистити її, так само як і він та його батько. Артур хотів підійти до батька й залізти йому на руки, але боявся виразу батькового обличчя й жаскої тиші, що западала між криками. Йому хотілося піти в свою кімнату, лягти на ліжко й скрутитися калачиком, але для цього йому довелося б піднятися сходами й пройти повз двері, за якими лунали ці жахливі звуки. Тож натомість він скрутився тугим калачиком у другому кріслі й лежав там, аж доки через багато годин крики припинилися. А тоді залунав інший звук, рев, щось середнє між криком ворони й вівці, й він знав, що хай що мало статися, нарешті сталося, і його мама померла.

От тільки зранку він побачив її, зовсім не мертву, в ліжку, усміхнену, зі згортком на руках. Вона сказала йому: «Підійди, подивися, Артуре! Ти маєш братика! Це твій братик! Його звати Джейкоб, подивись, який гарненький! Можеш кликати його Джейк».

*

Це тоді все почалося, так? Ще до народження Джейка, зі втрати стількох дітей? Тож коли Джейк нарешті народився – результат такого болю, страху й скорботи, він став для своєї матері такий дорогоцінний, що вона заледве це витримувала? Вона носила його за собою цілий день, міцно притуляючи до себе, відпихаючи смерть своїм ліктем. Вона любила малого – ох, Артур чудово це знав! – але її любов наче складалася переважно з болісної тривоги. Артур бачив, як вона дивилася на Джейка з виразом майже відчаю, наче чекала, що він будь-якої миті може зникнути, вирваний з її рук якоюсь темною силою. На додачу, Джейк був хворобливою дитиною, схильний до застуд і гарячок. Або ж, може, він і не був хворобливий, може, це все її страх. Варто малому раз кашлянути й вона відправляла Артурового батька по лікаря, і перехняблена лікарева стара машина спускалася їхньою під’їзною доріжкою, доки склоочисники безперестанно змахували сніг.

«Немовлята не такі крихкі, якими здаються». Так сказав лікар Крістоферсон. Повторював він це багато разів, терпляче, намагаючись її заспокоїти. Але вона не заспокоювалася. Кожен етап Джейкового розвитку приносив цілу низку нових небезпек, так багато, що Артур мовчки запитував себе, як йому самому взагалі вдалося вижити. Коли Джейк почав повзати, життя стало ще згубніше. «А я колись падав зі сходів?» – запитав Артур у матері, коли та схопила Джейка з їхнього вершечка – він був від нього за кілька ярдів, але з виразу материного обличчя Артур зрозумів, що на волосину від смерті. Але вона притулилася обличчям до Джейкової шиї й не почула його питання.

Але він, Артур, напевно, був великим кругленьким малюком. Якби він упав зі сходів, то, мабуть, просто б підскочив. А от Джейк точно б загинув.

Того дня, коли Джейк ступив свій перший крок, Артура було призначено боротися проти сил долі. Відтоді – й Артур знав, що це довгострокове призначення – його першим і найважливішим завданням у житті стало захищати свого молодшого брата. Власне, призначати його не довелося. Він уже розумів, що материне щастя залежало від Джейкового благополуччя. Так обожнюючи й потребуючи її, як обожнював і потребував її Артур, хіба він мав вибір?

А ось іще одна замальовка: вони з Джейком, віком приблизно дев’яти років і чотирьох, граються на подвір’ї. За сараєм стояла купа порожніх коробок, легких ящиків із планок, у яких їхній батько возив салат-латук, помідори та іншу городину на ринок у Струан. Артур будує собі замок із ящиків – разючу багатоповерхову будівлю. Джейк потягнув один ящик на свої власні потреби. Щось – якесь відчуття занепокоєння – примушує Артура підвести погляд і глянути в бік дому. Зі свого місця йому видно кухонне вікно й маму, яка біля нього стоїть, пильно дивлячись на щось. На її обличчі вираз жаху. Артурове серце панічно стискається. Він дивиться в напрямку її погляду й бачить, що Джейк приставив ящика до корита для води й став на нього, щоб глянути, що всередині. Артур вискакує зі свого замку і мчить, гукаючи на бігу: «Злізь, Джейку! Злізь!». Трохи не добігши, він кидається до брата й збиває його з ящика, і той падає в пиляку, розпластавшись і ревучи.

Однак води там було не більш як дев’ять дюймів. Може, миша там і втонула б, власне, час від часу таке й ставалося, але точно не дитина. Так сказав Артурів батько – або, може, не сказав, може, просто трохи здивувався через цю колотнечу, коли почув увечері про цей випадок. Але для Артура, який усе ще грівся у променях маминої вдячності, це питання було теоретичне, бо він діяв не для того, щоб урятувати Джейка від загибелі, а щоб урятувати свою маму від її страху. Але, хай там як, виявилося, що батько не мав слушності, сумніваючись у серйозності інциденту. Дитина може втонути в дюймі