Читать книгу Дім на березі озера - Мері Ловсон - Страница 4

Моя прабабуся Моррісон чіпляла до прядки підставку для книжки, щоб читати й прясти водночас, – принаймні, так говорить легенда. Й ось одного суботнього вечора вона так захопилася читанням, що, підвівши голову, виявила – вже о пів на першу ночі, й вона півгодини пряла в неділю, день відпочинку. Тоді це вважали за великий гріх.

Я переповідаю цей епізод з історії своєї родини не просто так. Нещодавно я дійшла висновку, що прабабуся Моррісон та її підставка для книжки мають багато за що відповісти. На той час, коли сталися події, що зруйнували нашу сім’ю і поклали край нашим мріям, прабабці не було серед живих уже не один десяток років, але це не значить, що вона не впливала на їхній розвиток. Те, що сталося між мною і Меттом, не можна пояснити, не згадавши прабабусю Моррісон. Буде справедливо перекласти частину провини на її плечі.

У пору мого дитинства в кімнаті батьків висів її портрет. Малесенькою я, бувало, ставала навпроти нього і примушувала себе подивитися їй в очі. Вона була невеличка, зі стуленими губами, виструнчена, вбрана в чорну сукню з білим мереживним комірцем (немилосердно праним, поза всяким сумнівом, кожнісінького вечора, і прасованим щодня до світанку). На вигляд прабабуся була сувора, осудлива і зовсім позбавлена почуття гумору. Такою вона цілком могла й бути; ця жінка народила чотирнадцятеро дітей за тринадцять років і мала п’ятсот акрів неродючої землі на півострові Ґаспе. Як вона знаходила час прясти, не кажучи вже про читати, для мене назавжди залишиться загадкою.

Із нас чотирьох – Люка, Метта, Бо й мене – лише Метт був хоч трохи на неї схожий. Похмурістю він зовсім на неї не скидався, але мав такі самі стулені губи й спокійні сірі очі. Коли я, бувало, вертілася в церкві й ловила сердитий мамин погляд, то оглядалася перевірити, чи Метт це помітив. Він завжди помічав і дивився розсерджено, а потім, найостаннішої миті, коли я саме починала журитися, підморгував.

Метт був на десять років старший за мене, високий, серйозний і розумний. Він мав велику пристрасть до ставків, що починалися за милю чи дві від залізничних колій. То були старі гравійні кар’єри, покинуті багато років тому, після збудування дороги, що самі собою наповнилися всілякими дивовижними повзучими істотами. Коли Метт тільки почав брати мене на ставки, я була така мала, що мене доводилося нести на плечах, через ліси з розкішними заростями отруйного плюща, вздовж колій, повз запилені вагони, вишикувані для завантаження цукровими буряками, вниз по стрімкій піщаній доріжці до самих ставків. А там ми лежали на животах, доки сонце обпікало наші спини, і вдивлялися у темну воду, чекаючи видива, що з’явиться перед нами.

Немає більше спогаду про дитинство, що зберігся б у моїй пам’яті так чітко: хлопець років, мабуть, п’ятнадцяти чи шістнадцяти, довгов’язий, зі світлою чуприною, поруч із ним маленька дівчинка, білява, її волосся заплетене в коси й закинуте за спину, тонкі ніжки темно-брунатні від засмаги. Вони обоє лежать зовсім нерухомо, поклавши підборіддя на складені одна на одну долоні. Він показує їй істот. Чи, точніше, вони самі показуються, відпливаючи від донних каменів та тіней, а він їй про них розповідає.

– Просто поворуши пальчиком, Кейт. Помахай ним у воді. Вона підпливе. Не зможе встояти…

Дівчатко обережно ворушить пальчиком; кайманова черепашка обережно висковзає подивитися, що там.

– Бачиш? Коли ще юні, вони дуже допитливі. Однак, вирісши, вона стане підозріливою і дратівливою.

– Чому?

Стара кайманова черепаха, яку вони одного разу спіймали на березі, мала вигляд швидше сонний, аніж підозріливий. У неї була зморшкувата, ніби гумова, голова, яку Кейт хотіла погладити. Метт простягнув гілку завтовшки з його великий палець, і черепаха перекусила її надвоє.

– Панцирі стають затісні для їхніх тіл – таке стається з більшістю черепах – тож багато шкіри залишається оголеною. Це їх нервує.

Дівчатко киває, і кінчики її косичок підстрибують і вмочаються у воду, від чого по поверхні ставка розходяться крихітні брижі. Вона з головою захоплена.

Сотні годин – за роки ми точно провели там стільки часу. Я стала впізнавати пуголовків леопардової жаби, товстих сірих пуголовків жаби-бика, малесеньких звивистих личинок ропух. Я впізнавала черепах і сомів, водомірів і тритонів, жуків-вертячок, що істерично кружляли по поверхні води. Минали сотні годин, пори року змінювали одна одну, і життя в ставках завмирало й оживало багато разів, а я виросла завелика, щоб Метт носив мене на плечах, і натомість продиралася через ліс, ступаючи за ним слідом. Я не усвідомлювала цих змін, звісно, вони відбувалися так поступово, а діти заледве відчувають плин часу. Завтра наставатиме завжди, а роки минають як мить.