Читать книгу Дім на березі озера - Мері Ловсон - Страница 6

Спогади. Загалом я до них не прихильна. Не те щоб серед моїх спогадів не було приємних, але в цілому я б воліла скласти їх у герметичну шафу й замкнути дверцята. І взагалі-то до певного моменту кілька місяців тому мені вже не один рік це доволі добре вдавалося. Зрештою, я мала жити своїм життям. У мене була робота й Деніел, і вони обоє потребували багато часу й енергії. Правду кажучи, якийсь час з ними обома не все було гладко, але мені не спадало на думку пов’язати це з «минулим». Я справді щиро вважала, аж до моменту кілька місяців тому, що все залишила позаду. Думала, що в мене все гаразд.

А тоді, в лютому, я виявила листа від Метта, який чекав на мене, коли я повернулася додому з роботи одного п’ятничного вечора. Побачила напис і відразу – його самого: знаєте, буває, що почерк викликає в уяві людину. І також відразу мені заболіло по-старому, десь у грудях, болем важким, скимним, ніби тужіння. За всі ці роки він анітрохи не ослабнув.

Я розірвала конверта, підіймаючись сходами, затиснувши під рукою сумку, повну лабораторних звітів. Виявилося, що то не звичайний лист. То була листівка від Саймона, Меттового сина, що запрошував мене на святкування його вісімнадцятиліття у кінці квітня. До листівки була прикріплена записка, на якій Метт нашкрябав: «Кейт, ти мусиш приїхати! Ніяких відмов!!!!». Загалом п’ять знаків оклику. А потім тактовний P. S.: «Візьми з собою когось, якщо хочеш».

Була ще фотографія. Саймона, але спочатку я подумала, що то Метт. Метт у вісімнадцять. Вони неймовірно подібні. І, певна річ, це викликало цілу повінь спогадів про той жахливий рік і його події, що змінювали одна одну так повільно. А це, своєю чергою, нагадало мені легенду про прабабусю Моррісон і її підставку для книжки. Бідолашна старенька прабабуся. Її фотографія тепер висить у моїй спальні. Я забрала її з собою, коли поїхала з дому. Нікому її, здається, не бракує.

Я опустила сумку на стіл у вітальні-їдальні й сіла перечитати запрошення. Я поїду, звісно. Саймон – дуже милий хлопець, та і – я ж його тітка. Там будуть Люк і Бо – збереться вся родина, а я люблю збори родини. Я обов’язково поїду. Того вихідного в Монреалі проходитиме конференція, яку я вже зібралася відвідати, але з доповіддю не виступатиму, тож можна скасувати. По п’ятницях у другій половині дня в мене немає занять, можна вирушити відразу по обіді. Виїхати на чотирьохсоте шосе і прямувати на північ. Дорога завдовжки чотириста миль, і хоч тепер майже всюди вимощені шляхи, їхати все одно довго. Лише останню годину чи близько того, коли з’їжджаєш з основної дороги, прямуючи на захід, асфальт зникає, обступає ліс і ти справді відчуваєш, що повертаєшся назад у часі.

Стосовно «взяти когось» – ні. Деніел був би дуже радий поїхати. Він сповнений цікавості до моєї сім’ї і буде просто щасливий поїхати, але його захопленість, та ще й ентузіазм – це для мене занадто. Ні, я не стану запрошувати Деніела.

Я глянула на фотографію, бачачи Саймона, бачачи Метта, знаючи, як усе мине. Добре, справді. Все буде добре. Саме святкування буде гамірне й веселе, їжа – чудова, ми будемо багато сміятися і жартувати одне над одним. Ми з Люком, Меттом і Бо поговоримо про старі часи, але лише про деякі старі часи. Оминатимемо деякі речі, не називатимемо деякі імена. Келвіна Пая, наприклад. Його ім’я не прозвучить. Або Лорі Пая, як на те пішлося.

Я зроблю Саймонові якийсь дуже дорогий подарунок, щоб показати і свою щиру любов до нього, і свою незмінну відданість родині.

У неділю по обіді, коли настане час їхати, Метт проведе мене до машини. Він скаже: «Якось так виходить, що в нас ніколи немає часу поговорити», а я відповім: «І не кажи. Аж смішно, правда?».

Я гляну на нього, а він дивитиметься на мене спокійними сірими очима прабабці Моррісон, і мені доведеться відвести погляд. І через якийсь час дорогою додому виявиться, що я плачу, і увесь наступний місяць намагатимусь розібратися чому.

* * *

Усе знов і знов повертається до прабабусі.

Я легко можу уявити їх із Меттом заглибленими в розмову. Прабабуся Моррісон сидить дуже прямо на стільці з високою спинкою, а Метт – навпроти неї. Він уважно її слухає, киваючи, коли погоджується, або ж чемно очікує можливості заперечити, коли ні. Він поштивий, але не боїться її, і вона це знає, і їй це подобається. Це видно в її очах.

Дивно, правда? Вони-ж бо, звісно, ніколи не зустрічалися. Прабабуся дожила до глибокої старості, але все одно, до того моменту, коли Метт народився на світ, її вже давно не було серед живих. Вона ніколи не приїжджала до нас, ніколи не покидала берегів Ґаспé, та все ж, коли я була маленька, то відчувала, ніби вона якимось загадковим чином завжди була «з нами». Бачать небеса, її вплив був дуже значний, так, наче вона десь поруч. А стосовно неї і Метта – думаю, я від самого початку відчула, що між ними був якийсь зв’язок, але який саме – сказати б не змогла.

Батько часто розповідав про неї історії, куди частіше, ніж про свою матір, і більшість із них ілюстрували якийсь моральний принцип. На жаль, він не був аж такий талановитий оповідач, і його оповідки мали довшу мораль, ніж саму історію. Була одна про протестантів і католиків, наприклад, про тертя між ними в одній громаді, що призвело до бійок між ворожими ватагами хлопців. Але сили були нерівні – протестанти переважали католиків, отож прабабця постановила, що її сини мають битися «на боці противника», щоб зрівняти шанси. Гра має бути чесна – ось що ми мали взяти з цієї казки. У ній не було ні батальної сцени, ні крові й слави, тільки повчання: грати по-чесному.

А ще фігурувала знаменита прабабусина відданість освіті. Від таких оповідок у Люка склянів погляд. Усі чотирнадцятеро її дітей закінчили початкову школу, що було майже нечувано в ті часи. Домашня робота вважалась важливішою за допомогу по господарству, дарма що кожен кусень хліба треба було виростити своїми руками. Освіта була її мрією понад мріями, пристрастю такою сильною, що скидалась на хворобу, і ця хвороба заразила не тільки її власних дітей, а й покоління ще не народжених Моррісонів.

Батько говорив про неї так, ніби вона була зразком досконалості; неупереджена, добра й мудра як Соломон – такий опис мені було трохи складно співвіднести з її фотографією. На фотографіях вона подібна до звичайної козир-жінки. З одного погляду на неї зрозуміло, чому немає історій про те, як її діти погано поводилися.

А де був її чоловік, наш прапрадід, при цьому всьому? Десь у полі, певно. Хтось же мав там бути.

Але всі ми знали, що вона була жінка видатна; цього не могло приховати навіть батькове невміння гарно розповідати. Пам’ятаю, як одного разу Метт запитав, які ще книжки, окрім, звісно, Біблії, вона ставила на ту свою підставку. Йому було цікаво, чи читала вона романи: може, Чарлза Діккенса або Джейн Остін. Але батько відповів – ні. Романи її не цікавили, навіть популярні. Їй не хотілося «втекти» від світу, їй хотілося його пізнати. Вона мала книжки з геології, про рослини, про Сонячну систему; була в неї одна, що називалася «Відблиски створення світу», над якою, як батько пам’ятав, прабабуся цокала язиком і хитала головою – в ній ішлося про геологічне формування планети. Книжка була ще додарвіністська, але, як і його вчення, не повністю відповідала Біблії. Це символізувало силу її поваги до знань, казав наш батько, і хоч це її й непокоїло, та вона не забороняла дітям і внукам читати тієї книжки.

Багато з описаного в книжках було, скоріше за все, поза її розумінням – вона жодного дня не ходила до школи, але все одно прабабуся їх читала і прагнула осягнути. Мене це вражало, навіть малою. Та й тепер мені це здається зворушливим. Той голод до знань, те поривання за такої виснажливої праці – все це видається мені гідним захоплення й водночас сумним. Прабабуся була від природи схильна до науки, там і тоді, коли про таке й не чули.

Та вона досягла успіху у свій спосіб. Я й не сумніваюся, що наш батько був для неї як зіниця ока, бо саме в ньому вона нарешті побачила можливість здійснення своєї мрії про освіченість її сім’ї та інтелектуальний труд. Він був наймолодший син її наймолодшого сина. Брати виконували за нього роботу по господарству, щоб він міг закінчити старшу школу – найперший у родині. Після випускного (він мав найкращі оцінки у класі з усіх предметів; можу собі уявити прабабусю, що керує урочистостями, її суворе через притлумлену гордість обличчя), батькові спакували наплічника: чисті шкарпетки, носовичок, брусок мила й атестат про закінчення старшої школи, й відправили у світ шукати долі.

Він прямував на захід і південь, подорожуючи від міста до міста, беручись до роботи там, де міг її знайти, не відхиляючись від широкої блакиті річки Святого Лаврентія. Діставшись Торонто, тут він на якийсь час осів, але не надовго. Можливо, місто його бентежило: всі ці люди, весь цей шум, хоча я пам’ятаю його людиною, яку нелегко збентежити. Вірогідніше, життя в місті йому здавалось порожнім і позбавленим мети. Це краще пасує моєму враженню про нього.

Коли він знову вирушив у дорогу, то прямував на північ і трохи на захід, подалі від так званої цивілізації, а коли йому виповнилося двадцять три, осів у Кроу-Лейку – громаді, дуже подібній до тих, що їх він залишив тисячі миль позаду.

Коли я дорослá до того, щоб міркувати про такі речі, мені здавалося, що батькова родина, певно, була розчарована, що він залишився жити в такому місці, бо ж вони пожертвували так багато, щоб дати йому змогу знайти себе. Минув якийсь час, перш ніж я зрозуміла, що вони схвалили його вибір. Вони знали, що, попри місце розташування, життя у цих громадах дуже відрізнялося. Батько мав роботу в банку в Струані, ходив на неї в костюмі, мав машину і побудував низький, прохолодний, затінений деревами будинок біля озера, далеко від пилу й мух, що супроводжували фермерські подвір’я. У вітальні свого будинку він мав шафу, повну книжок, і, хоч і не часто, та знаходив вільний час, щоб їх читати. Якби він і залишився жити у фермерській громаді, то через те, що її цінності були йому близькі. Головне – він міг вибирати. Саме це вони для нього вибороли.

Банк надавав батькові щорічну двотижневу відпустку (перший такий випадок у родині), тож через рік після того, як батько осів у Кроу-Лейку, він повернувся на Ґаспé й освідчився дівчині, в яку був закоханий з дитинства. Вона мешкала на сусідній фермі й мала добре, пристойне шотландське походження, як і він сам. Певно, вона теж була охоча до пригод, бо погодилась і поїхала до Кроу-Лейку його дружиною. Збереглася одна їхня фотографія, зроблена в день весілля. Вони стоять при вході однієї з маленьких церков на березі Ґаспé; двоє високих, сильних, ширококостих, світловолосих, серйозних людей, яких так само легко можна було сприйняти за брата і сестру, як і за чоловіка та дружину. Про їхню серйозність можна судити з усмішок: чесні, відверті, але, переважно, серйозні. Вони не думають, що життя буде легким – жодного з них не вчили цього очікувати – але вони знають, що здатні з ним упоратися. Вони зроблять усе, від них залежне.

Батьки поїхали до Кроу-Лейку разом й облаштували там дім, і в належний час народили чотирьох дітей: двох хлопців, Люка й Метта, а потім, після десяти років перерви і, вочевидь, багатьох обговорень, – двох дівчат: мене (Кетрін, яку називали Кейт) та Елізабет, яку кликали Бо.

Чи любили вони нас? Звісно. Чи казали про це? Звісно, ні. Хоча, це не зовсім так: мама якось сказала, що любить мене. Я щось зробила не так – то був період, коли я все робила не так, і вона на мене сердилася, і не розмовляла зі мною, здавалось, днями, але, певно, лише декілька годин. І, нарешті, охоплена страхом, я її запитала: «Матусю, а ти мене любиш?». І вона здивовано глянула на мене, а тоді просто відповіла: «Шалено». Я не знала, що значило «шалено», але все ж таки якось знала, тож мене це задовольнило. І досі задовольняє.

У якийсь момент, певно, на перших порах, батько забив гвіздка в стіну спальні, яку ділив з мамою, і повісив портрет прабабці Моррісон, і ми всі росли, знаючи про її мрії, під наглядом її пильного погляду. Як на мене, це було не надто приємно. Я завжди мала певність, що прабабуся засуджувала нас усіх, за одним винятком. Із виразу її обличчя було зрозуміло, що вона вважала Люка ледачим, мене – мрійницею, а Бо – такою впертою, що все своє життя завдаватиме тільки клопоту. Мені здавалося, що погляд її жорстоких старих очей хоч трохи м’якшав, тільки коли в кімнату заходив Метт. Тоді вираз її обличчя мінявся, і було видно, про що вона думає. Вона думала: оцей. Він – саме той, що треба.

* * *

Я мало пам’ятаю про те, що сталося відразу після аварії. Більшість спогадів здаються просто зображеннями, спійманими моментами, як на фотографії. Вітальня, наприклад, – пам’ятаю, який там панував розгардіяш. У першу ніч ми всі спали там – певно, Бо не могла заспокоїтися чи заснути, тож урешті Люк з Меттом перенесли її ліжечко і три матраци у вітальню.

Пам’ятаю, як лежу без сну, вдивляючись у темряву. Все намагаюся заснути, але сон не йде і час не минає. Я знала, що Люк і Метт теж не сплять, але чомусь боялася говорити до них, тож ніч видавалася вічністю.

Інші події наче відбувалися знов і знов, але я, пригадуючи, не впевнена, чи не було це тільки в моїй уяві. Я й досі згадую Люка, що стоїть на порозі, тримаючи Бо на одній руці, а іншою від когось бере велику закриту посудину з їжею. Я знаю, що таке було, але в моїх спогадах він так простояв майже увесь час перші декілька днів. Хоча могло бути й так: кожна дружина, кожна мати, кожна незаміжня тітка в громаді, певно, стискала губи й починала куховарити, щойно почувши новини. Найпопулярніший був картопляний салат. І варені окости. Також наваристі тушковані страви, при цьому занадто гарячі, щоб їх можна було відразу їсти. Кожного разу, переступаючи поріг, ми спотикалися через величезний кошик гороху або відро тушкованого ревеню.