Читать книгу Дім на березі озера - Мері Ловсон - Страница 5

Коли настав кінець, він здавався зовсім несподіваним, мов грім серед ясного неба, і тільки через багато років я збагнула, що до нього вів цілий ланцюжок подій. Деякі з них не мали до нас, Моррісонів, ніякого стосунку, і стосувались лише Пайзів, які жили на фермі за милю від нас і були нашими найближчими сусідами. Пайзи належали до сімей, яких називають «проблемними», завжди належали, завжди належатимуть, але саме того року їхні негаразди, що ховалися за стінами великого, старого, пофарбованого у сірий фермерського будинку – невидимі для громади, – перетворилися на повний кошмар. Чого ми ще не знали, так це того, що кошмару Пайзів судилося завадити мрії Моррісонів. Цього ніхто не міг передбачити.

Звісно, шукаючи початок якоїсь події, оглядатися можна безкінечно. Його пошуки здатні довести вас до Адама й далі. Але для нашої сім’ї таким початком стала подія з того літа, така катастрофічна, що могла б служити початком майже будь-чого. Вона сталася спекотної й тихої липневої суботи, коли мені було сім років, і назавжди перервала наше звичне сімейне життя; навіть тепер, майже двадцять років по тому, мені непросто сприймати її об’єктивно.

Про неї можна сказати лише одну добру річ: хоча б усе закінчилось на високій ноті, бо напередодні – нашого останнього дня разом, родиною – батьки дізналися, що Люк, мій «інший» брат – ще один, крім Метта, склав вступні іспити і був зарахований до педагогічного коледжу. Люків успіх став дещо несподіваним, бо, м’яко кажучи, його схильним до наук не назвеш. Я пам’ятаю, що десь читала теорію такого змісту: кожен член сім’ї має певну роль – «розумник», «красунчик» або ж «егоїст». Як один раз ненадовго зіграєш якусь роль, то вона приклеїться до тебе, і, хоч би що ти робив, усе одно люди бачитимуть у тобі виконавця своєї ролі, але на перших порах, за цією теорією, ще можна вибрати собі амплуа. Якщо це й справді так, то в дитинстві Люк, певно, вирішив, що хоче бути «неслухом». Не знаю, що вплинуло на його вибір, але, можливо, він надто часто чув історію про прабабусю та її знамениту підставку для книжки. Напевно, ця історія була нещастям Люкового життя. Або одним із нещасть – іншим, певно, було мати такого брата, як Метт. Той так явно успадкував розум прабабці, що Люкові можна було навіть не пробувати зайняти це місце. Отже, краще знайти щось, у чому він мав би природний хист – підвищувати тиск наших батьків, наприклад, – і вдосконалювати, вдосконалювати це вміння.

Але, якось, усупереч самому собі, він, у дев’ятнадцять років, узяв і склав вступні іспити. Нащадок трьох поколінь, що жили цим прагненням, член родини Моррісонів мав здобути вищу освіту.

Він був перший не тільки в нашій родині, а й, думаю, в усьому Кроу-Лейку, маленькій фермерській громаді в Північному Онтаріо, де всі ми четверо народилися й виросли. За тих часів Кроу-Лейк був сполучений із зовнішнім світом однією курною дорогою і залізничними коліями. Потяги зупинялися, лише якщо помахати водієві, а дорога вела тільки на південь – чого б то люди їхали далі на північ? Окрім десятка ферм, універмагу та декількох скромних будинків біля озера, більше там нічого не було, тільки школа та церква. За час свого існування, як я вже сказала, Кроу-Лейк не процвітав науковцями, отож про Люкове досягнення наступної неділі могли б розповідати перші шпальти церковного вісника, якби цьому не перешкодила біда в нашій сім’ї.

Швидше за все, Люк отримав листа, що підтверджував його зарахування до педагогічного коледжу, в п’ятницю вранці, й розповів мамі, яка зателефонувала батькові в банк, де той працював, у Струан, за двадцять миль від дому. Уже це було нечувано: ніколи, ні за яких обставин дружина не потривожила б свого чоловіка на роботі, якщо той працював у конторі. Але вона йому зателефонувала, і вони двоє, вочевидь, вирішили оголосити нам новину того дня за вечерею.

Я відтворювала ту вечерю в пам’яті багато разів, не так через Люкові дивовижні новини, як бо вона, як виявилось, була нашою останньою сімейною вечерею. Я знаю, що пам’ять бавиться з нами, й події та випадки, витворені уявою, можуть здаватися такими ж реальними, як і ті, що справді відбувалися, але я щиро вірю, що пам’ятаю кожну деталь тієї вечері. Пригадуючи її, найболючіше мені розуміти, яка стримана вона була. Стриманість слугувала за правило в нашому домі. Емоції, навіть позитивні, належалося надійно тримати під контролем. Як учила одинадцята заповідь, вирізьблена на спеціальній скрижалі й дана саме тим, хто сповідував пресвітеріанство: не виказуй емоцій своїх.

Отож, вечеря того дня була точнісінько така, як завжди: дещо церемонна, дещо нудна, з періодичними витівками від Бо. Збереглися декілька фотографій Бо тих часів. Вона була малá, кругла й мала тонке, пушкóве волосся, що прямо стирчало з її голови, так, ніби її вдарила блискавка. На фотографіях Бо спокійна й мила, що тільки доводить, як вони можуть обманювати.

Усі ми сиділи на звичних місцях, Люк та Метт, дев’ятнадцяти та сімнадцяти років, з одного боку столу, далі я, семирічна, потім півторарічна Бо – з іншого. Пам’ятаю, як батько почав проказувати молитву, а його перервала Бо, що просила соку, і мама сказала: «Почекай хвилинку, Бо. Заплющ очі». Батько почав знову, Бо знову перервала, а мама попередила: «Якщо далі заважатимеш, відразу підеш спати». Після чого Бо запхнула до рота великого пальця і почала його смоктати, ображено, з періодичним клацанням, ніби бомба з годинниковим механізмом відраховувала час.

– Господи, ми спробуємо ще раз, – промовив батько, – дякуємо Тобі за їжу, що ти дав нам сьогодні, й особливо дякуємо за новини, які ми нещодавно отримали. Допоможи нам завжди усвідомлювати, які ми благословенні. Допоможи нам якнайповніше скористатися з наших можливостей та застосовувати свої скромні таланти для служіння Тобі. Амінь.

Ми з Люком і Меттом випрямилися. Мама передала Бо її сік.

– Які новини? – запитав Метт. Він сидів просто напроти мене. Якщо б я зісковзнула зі стільця і простягла ноги, то могла би торкнутися його коліна великим пальцем.

– Твій брат, – батько кивнув на Люка, – вступив до педагогічного коледжу. Зі школи сьогодні прийшло підтвердження.

– Серйозно? – сказав Метт, дивлячись на Люка.

Я теж на нього дивилася. Я не певна, чи до цього по-справжньому дивилася на Люка – чи по-справжньому його бачила. З тої чи тої причини ми з ним нечасто перетиналися. Звісно, різниця у віці між нами була навіть більша, ніж у нас із Меттом, але навряд чи справа була в цьому. Ми просто мали небагато спільного.

Але тепер я помітила Люка поряд із Меттом, там, де він сидів, певно, останні сімнадцять років. Деякі риси у них були дуже подібні – будь-хто легко впізнав би в них братів. На зріст хлопці були однакові й обидва мали світлі чуприни, довгі моррісонівські носи й сірі очі. Найбільше вони відрізнялися статурою. Люк був міцний, мав широкі плечі й важив, певно, на добрих тридцять фунтів1 більше за Метта. Рухався він повільно й з відчутною силою, а Метт був жвавий і швидкий.

– Це не жарт! – знову вигукнув Метт, дещо переборщивши з потрясінням. Люк скоса на нього глянув. Метт широко усміхнувся, вже без здивування, і додав:

– Це ж чудово! Вітаю!

Люк знизав плечима.

– Ти вивчишся на вчителя? – спитала я. Я не могла цього собі уявити. Вчителі були дуже поважні люди. Люк був просто Люк.

– Ага, – відповів він.

Люк сутулився, але цього разу батько на наказав йому випрямитися. Метт теж сутулився, але не так старанно, як Люк, він не скрючувався, тому, супроти Люка, завжди сидів досить прямо.

– Йому дуже пощастило, – промовила мама. Намагаючись приховати свою непристойну гордість і радість, вона сказала це майже сердито. Вона подавала на стіл: свинину від Тедвортса, картоплю, моркву і квасолю з ферми Келвіна Пая, пюре з яблук, що виросли в старезному пошарпаному садку місіс Джейні. – Не кожному дістається така можливість. Не кожному, що не кажи. Ось, Бо, тримай свою вечерю. І будь чемна. Не бався з їжею.

– Коли ти їдеш? – запитав Метт. – І куди? В Торонто?

– Ага. В кінці вересня.

Бо набрала в долоню стручкової квасолі й, мугикаючи, притисла її до грудей.

– Це ж тобі, мабуть, потрібен костюм, – звернулась мама до Люка. Вона глянула на батька. – Потрібен йому костюм?

– Не знаю, – відповів той.

– Ви маєте купити йому костюм, – сказав Метт. – Йому дуже личитиме.

Люк тільки пирхнув. Попри їхні відмінності й те, що Люк завжди втрапляв у халепу, а Метт – ніколи, між ними рідко виникало справжнє тертя. Вони обидва належали до людей, яких називають товстошкірими. А ще більшість часу, як на мене, жили в різних світах, так що зіштовхувалися нечасто. Разом з тим, коли-не-коли вони таки билися, і тоді всі емоції, які не мали б виходити на яв узагалі, виринали всі водночас, порушуючи одинадцяту заповідь. З якихось причин самі бійки, здавалось, не суперечили правилам – може, батьки вважали їх нормальною поведінкою дорослих чоловіків, мотивуючи це тим, що якби Господь не хотів, щоб вони билися, то не дав би їм кулаків. Однак одного разу, в запалі, цілячи Меттові в голову й промахнувшись, Люк вгатив кулаком в одвірок і вигукнув: «Чорт! Сучий ти син!» і йому тиждень заборонили заходити в їдальню й тому доводилося їсти на кухні навстоячки.

Лише мене їхні бійки по-справжньому засмучували. Метт був швидший, але Люк – куди сильніший, тож я страшенно боялася, що одного разу його потужний удар поцілить і вб’є Метта. Я кричала їм припинити, і мої крики так дратували батьків, що часто саме мене відправляли до кімнати.

– Що йому знадобиться, – промовив батько, все ще зважуючи питання костюма, – так це валіза.

– Ох, – вихопилось у мами. Порційна ложка зупинилась над мискою картоплі. – Валіза, – додала вона. – Так.

Я бачила, як на мить її обличчя завмерло. Я припинила крутити ножа і з тривогою на неї дивилася. Думаю, аж до того моменту вона не усвідомлювала, що Люк поїде з дому.

Бо співала своїй квасольці, ніжно колихаючи її, притулену до плеча.

– Квасоля, соля, соля, – мугикала вона. – Соля, соля, солинка.

– Поклади її, Бо, – неуважливо наказала мама, все ще тримаючи порційну ложку занесеною. – Її треба їсти. Поклади, і я тобі її поріжу2.

Бо здавалась наляканою. Вона завищала і пристрасно притисла квасолю до грудей.

– Святі небеса! – вигукнула мама. – Припини. Я від тебе втомилась.

Хоч би там що відбилося на її обличчі, але воно зникло, і мама була знову нормальна.

– Нам доведеться поїхати до міста, – звернулася вона до батька. – У «Бей». Там продають валізи. Можемо зробити це завтра.

Отож, у суботу вони разом поїхали в Струан. Справжньої потреби їхати їм удвох не було. Кожен з них цілком міг вибрати валізу самотужки. І потреби поспішати й робити це саме в той день теж не було – до початку семестру ще залишалось понад шість тижнів. Але, думаю, їм просто хотілося поїхати. Хоч і дивно це казати про таких врівноважених, практичних людей, але, можливо, їм нетерпеливилося. Все-таки це ж був їхній син. Один із Моррісонів мав стати вчителем.

Вони не хотіли брати нас із Бо з собою, і, звісно, ми були занадто малі, щоб залишатися удвох, тож вони дочекалися Люка й Метта з ферми Келвіна Пая. Хлопці працювали на фермі у вихідні й на канікулах. Сім’я Паїв мала трьох дітей, але двоє з них були дівчатка, а Лорі, хлопець, мав лише чотирнадцять років і замало сили для важкої роботи, тому містерові Паю доводилося наймати помічників.

Метт і Люк повернулися додому близько четвертої. Батьки запитали Люка, чи хотів би він поїхати і вибрати собі валізу, але він сказав ні, що йому страшенно спекотно і треба поплавати.

Напевне, тільки я помахала на прощання. Можливо, я це вигадала, намріяла це пізніше, бо не могла жити з усвідомленням, що навіть не попрощалася, але, думаю, цей спогад – справжній. Інші троє не попрощалися, бо ж залишена Бо заходилася ревом, а Метт та Люк пригнічено на неї витріщалися й думали, кому доведеться з нею носитися аж до самого вечора.

Машина звернула на дорогу й зникла з очей. Бо сиділа на дорозі, всипаній гравієм, і верещала.

– Що ж, я піду поплаваю, – сказав Люк, голосно, щоб перекричати Бо. – Мені гаряче. Я працював цілісінький проклятий день.

– І я, – відповів Метт.

– І я, – сказала я.

Метт ткнув задок Бо великим пальцем ноги:

– А ти, Бо? Ти теж працювала цілісінький проклятий день?

Бо ревла.

– Чому вона постійно створює такий збіса жахливий шум? – запитав Люк.

– Знає, як тобі це подобається, – відповів Метт. Він нахилився, відігнув із кулачка Бо великий палець і встромив їй у рота. – Як щодо поплавати, Бо? Хочеш поплавати?

Вона кивнула, крекчучи з пальцем у роті.

Скоріше за все, тоді вперше ми пішли купатися усі разом, усі четверо. Від будинку до озера було менше двадцяти ярдів3, отож можна було ходити купатися коли схочеш, та, думаю, нам ніколи одночасно не хотілося. Хай там як, мама завжди брала з собою Бо. Але ми передавали її одне одному, як пляжний м’ячик, і було дуже весело. Це я пам’ятаю.

Я також пам’ятаю, що Саллі Маклін прийшла невдовзі по тому, як ми вийшли з води. Містер та місіс Маклін тримали один-єдиний магазин в Кроу-Лейку, а Саллі була їхня дочка. Попередні декілька тижнів вона стала забігати дуже часто, і кожного разу у неї був такий вигляд, ніби вона йшла кудись і їй випало на шляху туди проходити повз нас. Наш будинок стояв останній у Кроу-Лейку і досить-таки віддалено, за ним простягалося три тисячі миль пустки, а потім Північний полюс.

Метт і Люк пускали камінці, але, коли з’явилася Саллі, Метт перестав, підійшов до мене, сів і став спостерігати, як я закопувала Бо. Бо ще ніколи не закопували, тож вона була в захваті. Я викопала невелику ямку в теплому піску і посадила її туди, круглу й брунатну, голісіньку як мати народила, і вона здивовано спостерігала й широко всміхалася, доки я нагрібала навколо неї пісок.

Саллі Маклін сповільнила крок, коли наблизилася до Люка, а тоді зупинилася за кілька футів і так і стояла, переминаючись з ноги на ногу, малюючи лінії на піску великим пальцем. Вони з Люком перемовлялися стишено, не дивлячись одне на одного. Я особливо не звертала уваги. Я закопала Бо по самі підпахви і тепер на купі піску камінцями викладала візерунок, а Бо брала їх і клала назад не туди, куди треба.

– Припини, Бо, – сказала я. – Я викладаю візерунок.

– Солька, – відповіла Бо.

– Ні, це не квасолька. Це камінчики. Їх не їдять.

Вона запхнула камінець до рота.

– Не треба! – вигукнула я. – Виплюнь!

– Дурепа, – сказав Метт. Він перехилився і стиснув щоки Бо так, що вона роззявила ротика, а тоді витягнув камінця. Вона посміялася з нього й запхнула собі до рота великого пальця, а потім витягла його й роздивилась. Палець був заслинений і в піску. – Солька, – промовила вона й запхнула пальця назад.

– Тепер у неї в роті пісок, – сказала я.

– Не страшно.

Він спостерігав за Люком і Саллі. Люк і досі пускав камінці, але вже обережніше, довго вибираючи найпласкіші. Саллі продовжувала підіймати волосся й відкидати його за спину. Воно було довге, густе й вогненно-руде, і вітерець з озера все підіймав маленькі пасемка й здував їй на обличчя. Я подумала, що вони двоє досить-таки нудні, але Метт спостерігав за ними з тією ж задуманою цікавістю, з якою вивчав ставкових мешканців.

Його цікавість передалася й мені. Я запитала:

– Чому вона тут? Куди вона йде?

Хвилину він мовчав, а потім відповів:

– Ну, підозрюю, це має якийсь стосунок до Люка.

– Що? Який стосунок до Люка?

Він подивився на мене й примружився.

– Я не знаю напевне. Хочеш почути мій здогад?

– Так.

– Добре. Це тільки здогад, але скрізь, де з’являється Люк, з’являється й Саллі. Отож, думаю, вона в нього закохана.

– Закохана в Люка?

– Важко повірити, так? Але жінки – дуже дивні істоти, Кейті.

– А Люк закоханий у неї?

– Хтозна. Думаю, може бути.

За якийсь час Саллі пішла, й Люк бродив берегом, глибоко занурюючись ступнями в пісок, а Метт здійняв на мене брови, попереджуючи, що буде мудріше не говорити про Саллі Маклін.

Ми викопали Бо з кургану, струсили з неї пісок і віднесли назад у будинок, щоб одягнути. Потім я винесла купальник надвір, щоб повісити його на шворці, так що саме я побачила поліційну машину, яка з’їжджала дорогою вниз.

У Кроу-Лейку нечасто побачиш поліційну машину, тож мені було цікаво. Я збігла до дороги подивитися, з неї вийшов полісмен, а також, на мій подив, отець Мітчел і лікар Крістоферсон. Отець Мітчел був наш священик, а його донька Джейні – моя найкраща подруга. Лікар Крістоферсон жив у Струані, але був наш лікар – насправді, єдиний лікар на близько сотню миль. Вони обидва мені подобалися. Містер Крістоферсон мав ірландського сетера на кличку Моллі, що вміла зубами збирати чорницю і приходила разом із ним до хворих. Я підстрибом підбігла до них і сказала: «Мами з татом зараз немає вдома. Вони поїхали в магазин. Вони поїхали по валізу для Люка, бо він стане вчителем».

Полісмен стояв біля своєї машини, уважно дивлячись на маленьку подряпину на бризкачі. Отець Мітчел глянув на лікаря Крістоферсона, а потім знову на мене й запитав:

– А Люк удома, Кетрін? Або ж Метт?

– Обидва вдома, – відповіла я. – Перевдягаються. Ми ходили плавати.

– Нам би хотілося з ними поговорити. Скажи їм, будь ласка, що ми приїхали.

– Добре, – сказала я. А потім, пригадавши, як мене вчили: – Хочете зайти? Мама з татом повернуться десь о пів на сьому. – І, майнула радісна думка: – Я можу пригостити вас чаєм.

– Дякую, – відповів отець Мітчел. – Ми зайдемо, але чай… ні, спасибі. Іншим разом.

Я провела їх у будинок і перепросила за шум, який створювала Бо: вона витягла всі горщики й каструлі з нижньої шухляди кухонної шафи й бамкала ними по кухонній підлозі. Вони сказали, що це не страшно, отож я залишила їх у їдальні чекати, доки приведу Люка й Метта. Я привела їх обох, і вони зацікавлено глянули на двох гостей (полісмен залишився в машині) і привіталися. А тоді я побачила, як змінилося Меттове обличчя. Він дивився на отця Мітчела, і раптом здивований і поштивий вираз зник. Він здавався зляканим.

Він сказав: «Що таке?».

Лікар Крістоферсон мовив: «Кейт, піди, будь ласка, приглянь за Бо. Може, просто?.. Гм…».

Я вийшла з кухні. Бо не робила ніякої шкоди, але я взяла її на руки й винесла надвір. Вона ставала важкенька, та я все ще могла її носити. Понесла її назад на пляж. Почали літати комарі, але я все одно там сиділа, навіть коли Бо стала на мене злитися, бо я злякалася виразу Меттового обличчя і не хотіла знати, що його таким зробило.

Якийсь час по тому, щонайменше через півгодини, Метт і Люк спустилися на пляж. Я не підвела на них очей. Люк узяв Бо на руки, відніс до краю води і повів її вздовж берега. Метт сів поруч зі мною, і коли Люк та Бо зайшли далеко вздовж берегових вигинів, він розповів мені, що наші батьки загинули: їхню машину вдарив ущерть завантажений лісовоз, чиї гальма не спрацювали, коли він їхав униз Гоністерським пагорбом.

Я пам’ятаю, як боялася, що він заплаче. Його голос тремтів, і він докладав значних зусиль, щоб тримати себе в руках, та я пам’ятаю, як мене паралізував страх, як я не наважувалася подивитися на нього, заледве дихала. Так, ніби це було найгірше, куди гірше, ніж незбагненні слова, що він мені говорив. Так, ніби Меттові заплакати було абсолютно непомисленно.