Читать книгу Нарис історії українського народу - Михайло Грушевський - Страница 3

Для Михайла Грушевського написання суцільної історії України стало головним завданням наукової діяльності. Утілювати цю ідею професор почав із курсу лекцій з історії України, які читав на кафедрі всесвітньої історії зі спеціальним оглядом історії Східної Європи Львівського університету протягом 1894–1901 років, а з 1897-го історик почав готувати перші томи «Історії України-Руси».

Поступово дослідження, присвячені історії українських земель, стали популярні в Західній Європі, тому в лютому 1903 року Михайла Грушевського запросили прочитати курс лекцій у Вищій школі суспільних наук у Парижі. Успішність цих лекцій засвідчувала перспектива видати курс французькою, а перший том «Історії України-Руси» німецькою мовами.

Водночас пріоритетним завданням науковця було поширення своїх праць саме в Російській імперії. Тому протягом літа 1903 року Михайло Грушевський закінчив курс української історії російською мовою з назвою «Очерк истории украинского народа». Ця праця передбачала характеристику географічних, господарських, культурних, етнографічних, суспільних, правових і політичних особливостей, що вплинули на формування основних рис українського народу. Здавалося, проблем із виданням книжки не має бути, бо ж схема історії східнослов’янських народностей Михайла Грушевського була вже відома зі сторінок петербурзького академічного журналу «Статьи по славяноведению», а деякі розділи цієї книжки, присвячені українському козацтву, публікували протягом липня – вересня 1904 року в іншому російському журналі «Вестник и библиотека самообразования».

Проте кілька видавництв відмовлялися друкувати книжку Михайла Грушевського, у якій українців автор не розглядав як частину російського народу, а Русь не переходила в Московське князівство. Паралельно в Російській імперії з’являється альтернативний проєкт «История Малороссии», до роботи в якому запрошено було й Михайла Грушевського. Перший розділ цього проєкту починався з розділу «Южная Русь до ХIV столетия», що дуже контрастувало з концепцією українського вченого. Утім, «История Малороссии» ніколи не була видана.

Зрештою, Михайло Грушевський звернувся до «Общественной пользы» в Петербурзі, де друкували черговий наклад «Первой учебной книги церковно-славянского языка» за редакцією Сергія Грушевського – батька історика. Авторський гонорар із реалізації численних перевидань був основним джерелом доходів родини Грушевських. Отримавши рукопис, директор видавництва за дорученням автора переглянув текст із цензурного погляду й викреслив деякі небезпечні місця. Утім, це не гарантувало, що цензура не заборонить книжки загалом. Згадувати слово «Україна», не кажучи про тенденцію науковця виставляти українців як самостійну й окрему національність із власним історичним та культурним життям, було небезпечно. Видавництво запропонувало авторові видати тільки 500 примірників, і якби цензура не дала дозвіл на продаж, то рахунок Михайлові Грушевському не виставили б. Однак історик вирішив за власний кошт замовити одразу 2000 примірників.

У цензурному комітеті у вересні 1904 року «Очерк»[17] пройшов «на волоску». Дозвіл від цензури книжка отримала завдяки політиці Петра Святополка-Мирського, новопризначеного міністра внутрішніх справ Російської імперії, серед першочергових заходів якого було послаблення державної цензури для періодичних видань, і «спокійному тону» історичної праці, який контрастував на тлі тогочасних «радикальних» публікацій про «правову державу» чи «конституційну монархію» для Російської імперії.

На нову книжку почали виходити рецензії. До цілком прогнозованих зауваг належали, на думку рецензентів, несправедливе ототожнення «южнорусской истории» з українським народом і сумніви щодо тяглості історії Давньої Русі не в Московській землі, а в Литовсько-Польській державі. Для когось «Очерк» був не історією українського народу, а оглядом подій на території Росії, яку пізніше зайняла Малоросія. Серед конструктивних відгуків вирізнялося побажання докладніше описати культуру та мистецтво Київського князівства, подати географічний опис «малорусского населения», більше уваги приділити гетьманові Петру Сагайдачному, періодам Хмельниччини й Руїни. Загалом новий погляд на процес історичного розвитку Русі, підкріплений значним обґрунтуванням, позитивно сприйняла абсолютна більшість рецензентів. У передмові до другого видання Михайло Грушевський докладно зупинився на всіх їхніх заувагах.

Обсяг видання 1906 року[18] був майже вдвічі більший проти першого. Рецензій на нього набагато менше, адже головні зауваги були враховані, а концептуальні розбіжності опоненти більше не повторювали. Друге видання номінували на здобуття премії графа Уварова. Призначений Імператорською академією наук рецензент цілком підтримав принципові думки Михайла Грушевського, підтверджуючи, що думка про правонаступність державних форм від Києво-Галицької до Московсько-Суздальської Русі залишається абсолютним анахронізмом, як і існування «южнорусской национальности».

Прагнучи поширювати українські видання в Російській імперії, Михайло Грушевський додатково видав брошури «Украинство в России, его запросы и нужды», «Освобождение России и украинский вопрос» і переклав російською мовою розділи з томів «Історії України-Руси» «Киевская Русь» та «История украинского казачества».

Третє видання 1911 року[19] друкували вже в Києві; у цьому виданні огляд становища українства в Австро-Угорській і Російській імперії замінено на розділ «Последние десятилетие». А останнє, четверте й найменше, видання «Очерка»[20] опубліковано під назвою «Иллюстрирования история украинского народа» як додаток до журналу «Вестник знания» 1913 року.

Задум Михайла Грушевського підготувати працю, у якій було б обґрунтоване формування українського народу як окремої нації, беззаперечно виконаний успішно. Про це свідчать чотири перевидання книжки з теми, яку століттями цензурували в Російській імперії. Ба більше, концепція «Очерка истории украинского народа» вийшла за межі академічного дискурсу й стала предметом для дискусій у публіцистичному, літературному й навіть філософському наративі. Жвавий інтерес до особистості та спадщини Михайла Грушевського вкотре підкреслює високу якість історичних досліджень українського вченого.

* * *

Третє видання «Очерка» передруковане в Києві 1991 року в серії «Памятники исторической мысли Украины»[21], а четверте без ілюстрацій – у Москві 2002 року[22]. У межах програми «Українська книга» Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України створив фактично п’яте, перекладене українською мовою видання, скомпоноване з рукопису й чотирьох видань і доповнене археографічними примітками, розшифрованим переліком літератури, джерелами та передмовою[23].

У новому українському перевиданні «Нарису історії українського народу» археографічних приміток та перекладу слів іншомовного походження немає, бібліографічне оформлення літератури оновлене.

Валентин Кавунник, історик