Читать книгу Нарис історії українського народу - Михайло Грушевський - Страница 5

Нашим завданням є відтворення в головних рисах історичного розвитку українського народу або, точніше, тих етнографічно-політичних груп, з яких протягом століть поступово формується те, що ми розуміємо тепер як український народ, який інакше називають «малоруським», «південноруським», «русинським» чи просто «руським» (як він до останнього часу, за старою традицією, називався й навіть тепер іще зветься в Галичині). Ця різнорідність назв не має особливого значення, бо покриває поняття, зрештою, цілком визначене й зрозуміле, але разом із тим є характерним показником тих історичних змін, які довелося пережити цьому народові.

Його давнє історичне ім’я «русь», «русин», «руський» у період його політичного й культурного занепаду засвоїв великоруський народ, чиє політичне й культурне життя розвинулось на традиціях давньої Київської, Руської держави, і великоруські державні організації – Велике князівство Владимирське, потім Московське – вважали себе наступниками давньої Руської держави з огляду на династичні зв’язки з київською династією та інші сполучні елементи. І от у ХІV ст., коли центр ваги політичного життя зі Східної України пересунувся, з одного боку, у напрямку великоруських земель, а українське державне життя зосередилося в Західній Україні, у Галицько-Волинській державі, ми натрапляємо на назву «Малої Русі» – поки що стосовно цієї останньої. Так, Юрій-Болеслав, галицько-волинський князь, в одній із грамот (1335 р.) титулує себе «князем усієї Малої Росії». Ще частіше трапляється ця назва в грамотах Константинопольського патріархату ХІV ст., де під назвою «Малої Росії» галицько-волинські єпархії протиставлені східним і північним (що залишалися під владою митрополитів «Київських і всієї Русі», тимчасом як галицько-волинські єпархії отримують окремого митрополита). Може, під впливом цієї церковної термінології прийняв згаданий титул і Юрій-Болеслав. Згодом ця назва виходить з ужитку, але коли в ХVІІ ст. українські землі входять до складу Московської держави й виникає потреба відрізнити їх від московських, терміни «малоросійський», «Мала Русь», «Малоросія» набувають офіційного визнання й великого поширення. Під впливом цієї офіційної термінології попередні назви і в літературі Росії та Західної Європи починає витісняти цей «малоруський» термін.

Однак серед українського суспільства цей термін не прищепився. Певний час його спеціально вживали щодо офіційної Малоросії, себто областей, які входили до складу Гетьманщини ХVІІІ ст., а на позначення всієї народної стихії й території дедалі більшого поширення набуває термін «Україна», «український». Цю стару назву в пам’ятках києво-галицьких ХІІ—ХІІІ ст. вживали в загальному значенні, на позначення пограниччя, але в ХVІ ст. вона стає спеціальним, власним ім’ям Середньої Наддніпрянщини, яка наприкінці ХV ст. перетворилася на сповнене небезпек, у виняткові умови поставлене пограниччя, що зазнавало постійних татарських нападів. У ХVІІ ст., коли ця Східна Україна стає осередком нового українського життя, яке розвивається в гострому протиставленні соціальному й національному укладу Польської держави й зосереджує в собі прагнення, мрії та сподівання тогочасної України, тоді і її «українське» ім’я набуває особливого значення. Воно нерозривно зрощується з цими прагненнями та сподіваннями, з бурхливими вибухами українського життя, які для наступних поколінь стали провідною зорею, невичерпним джерелом національної та політико-суспільної свідомості, надій на відродження й розвиток. Літературне відродження ХІХ ст. прибирає назву «українського» для цього нового національного життя. Щоб підкреслити зв’язок нового українського життя зі старими традиціями, це українське ім’я вживали певний час у складній формі «Україна-Русь», «українсько-руський»: старе традиційне ім’я пов’язували з новим терміном українського відродження та руху. Однак останнім часом дедалі ширше використовують і в українській, і в інших літературах простий термін «Україна», «український» не лише до сучасного життя, а й до попередніх його фазисів, і ця назва витісняє поступово всі інші. А на позначення всієї сукупності східнослов’янських груп, що філологи звуть зазвичай «русскою», доводиться вживати назву «східнослов’янська», щоб уникнути плутанини «русского» у значенні великоруського, «русского» у значенні східнослов’янського і, нарешті, «русского» у значенні українського (як воно ще й досі в повній силі залишається в побуті Галичини, Буковини та Угорської Руси). Така плутанина дає привід до постійних ненавмисних і навмисних непорозумінь, і ця обставина змусила українське суспільство останнім часом твердо й рішуче прийняти назву «України», «українського».

У цій неясності та плутаності термінології відображена тяжка історична доля українського народу. Несприятливі історичні умови позбавили його будь-якого значення в сучасному культурному й політичному житті, хоч кількісно він належить до найбільших народностей Європи. Компактною масою займає український народ велику та плідну територію, а у своїй історії та витворах свого духу він довів видатні культурні здібності, багаті обдарування й право на особливе місце в історичному житті. Розбивши його політичне життя, зануривши його на дно економічного, культурного, а разом із тим і національного занепаду, ці несприятливі історичні умови вкрили забуттям світлі та славні миті його минулого життя, вияви його активності, його творчої енергії й на цілі століття кинули на розпутті політичної боротьби як беззбройну, беззахисну здобич завойовницьких апетитів його сусідів, як етнографічну масу, позбавлену національного обличчя, традицій, навіть імені.

Щоправда, тепер цей занепад українського життя значною мірою є вже моментом пройденим – пройденим безповоротно. Щороку помітнішим стає його зростання й піднесення. Відроджується самосвідомість та активність у суспільстві й народніх масах, відроджуються традиції. Розуміння української історії як безперервного процесу, що проходить крізь усі перипетії історичного розвитку від зародків історичного життя й навіть з-за меж цього останнього аж до нашого часу, входить дедалі глибше у свідомість і перестає видаватися чимось дивним та єретичним, яким здавалося ще так недавно.

За традиціями старої московської історіографії, перейнятими найновішою російською, факти української історії зазвичай зараховували епізодично до традиційної схеми східноєвропейської або, як її називають зазвичай, «русской» історії. Остання починалася найстарішими відомостями про Східну Європу (зазвичай, із дослов’янської колонізації); після огляду слов’янського розселення йшов виклад історії Київської держави, який доводили до другої половини ХІІ ст., після чого головна нитка оповіді переносилась до Вел. кн. Владимирського, потім Московського і, нарешті, історія Московської держави переходила в історію Російської імперії. Епізодично, щоб з’ясувати певні моменти в політичній історії Московської та Російської держави, іноді включали сюди такі епізоди, як держава Данила, приєднання білоруських та українських земель до Великого князівства Литовського та унія його з Польщею, козацькі повстання, війни Хмельницького та ін. Отже, початкові стадії історичного життя українського народу розчинялися в «русской истории», середні віки (ХІV – ХVІ) губилися в історії Вел. кн. Литовського та Польщі, і при українській історії, як її зазвичай розуміли (і часто мислять і дотепер), залишалася тільки доба «відпадіння від Польщі» та «приєднання до Росії», себто історія українського козацтва, що уривалася зі скасуванням гетьманства або, за бажанням, продовжувалася історією українського відродження.

Першу спробу зв’язати в органічне ціле з цим загальновизнаним українським періодом попередні століття історичного розвитку українського народу приймали з недовірою чи навіть роздратуванням, як недоречну примху, як вияв якихось тенденцій, своєрідне політиканство в науці, – як один із виявів «українського сепаратизму». Однак, ближче знайомлячись з найновішими побудовами української історії, безсторонні вчені мають змогу переконатися, що тенденція тут ні при чому і дослідження історії українського народу в її цілісності слугуватиме цінною поправкою до збірної схеми «истории государства Российскаго»[29].

У міру того як набуває розвитку й руху українське життя, узагалі втрачають гостроту суперечки на тему національної окремішності українського народу, що так палко й дражливо трактували ще недавно. Питання про самостійність української історії теж входить у ці суперечки, хоч вони й відбувалися головно на ґрунті філологічному й найгострішим та вирішальним пунктом у них було питання про те, чи є українська мова самостійною мовою, а чи лише говіркою тієї «руської» мови, до складу якої як другий член входить наріччя великоруське з білоруським «піднаріччям». Низка видатних мовознавців визнавала українську мову окремою мовою – хоч, з другого боку, ще й тепер не бракує суджень, які визнають українську мову лише наріччям. Лінгвістична близькість із сусідніми народами – великоруським і польським – давала привід навіть заперечувати існування українського народу як такого та його право на самостійний культурний і політичний розвиток. Такі голоси лунали – та й тепер ще не перестають лунати – з польського та великоруського боку; вони представляли українську народність лиш провінційним різновидом польської чи великоруської народності, хотіли бачити в ній тільки звичайну етнографічну масу, яка мала б слугувати будівельним матеріалом для національності польської чи великоруської. Само собою зрозуміло, що в основі таких поглядів лежать тенденції суто політичного характеру: вони породжені егоїстичними прагненнями народностей, що користуються перевагою на певних частинах української території і прагнуть затримати українську народність у службовій ролі назавжди. Однак ці прагнення дуже часто прикриті науковою подобою, особливо в Росії, де українське питання зберігає гостроту й дотепер.

Представники цих течій висувають положення, що українська мова як наріччя «русского языка» не має розвиватись як літературне й культурне знаряддя; українці повинні користуватися «загальноруською», себто насправді великоруською літературною мовою. Тут підміняють поняття: великоруська мова, розмовна й літературна, зовсім не становить «загальноруської» мови, а, як і українська, є тільки «наріччям» тієї ідеальної «руської», або східнослов’янської, мови, до якої зводять сучасні східнослов’янські наріччя, але якої конкретно немає й навіть ніколи не було[30]. Крім того, поняття мови й наріччя цілком умовні: вони позначають лиш певну градацію, відношення виду до роду, але коли безвідносно ставити питання, то, власне, не можна визначити ті вимоги, яким має відповідати якась мова, щоб її визнали окремою й самостійною. Тому й українську мову одні вважають за мову, інші – за наріччя, але той чи той розв’язок питання не зумовлює культурного значення її. Культурне та національне значення певної мови залежить не від лінгвістичних визначень, а від історичних умов, життєвих сил народності та культурного змісту, які вона вкладає у свою мову. Без сумніву, культурні успіхи українського життя останнього десятиліття змінили на користь українства погляди на культурну та національну повноправність української народності набагато більше, ніж усі теоретичні, наукові аргументи, і вони, безсумнівно, впливатимуть ще сильніше з дальшим їхнім рухом.

Називатимуть українську мову мовою чи наріччям, усе одно треба визнати, що українські говірки становлять певне лінгвістичне ціле, що в пограничних діалектах наближається до сусідніх слов’янських мов: словацької, польської, білоруської та великоруської, але в найбільш характеристичних і типових говірках відрізняється від цих сусідніх і найближчих слов’янських мов дуже помітно цілою низкою фонетичних, морфологічних і синтаксичних особливостей. Так само відрізняється українська народність від найближчих сусідів своїх особливостями антропологічними (у будові тіла) та психофізичними (у складі індивідуального характеру, у відносинах сімейних та громадських, у побуті й культурі матеріальній та духовній). Ці психофізичні та культурні особливості, що мають за собою більш чи менш тривалу історичну давність, тривалий процес розвитку, у цілком визначений спосіб об’єднують в одне національне ціле окремі групи українського населення, відмежовуючи їх від інших подібних цілих, і перетворюють на національну індивідуальність, на народ з тривалою історією розвитку.

У наш час українська колонізація в суцільних масах (тобто не зважаючи на ізольовані й віддалені від загальної маси колонії) оточує широкою смугою північне узбережжя Чорного моря приблизно між 44-м і 53-м градусом північної широти й 38-м та 62-м градусом східної довготи[31]. Вона охоплює гірську область по обидва боки Карпат від Магури до Трансільванських гір і, огинаючи Нижнє Подунав’я, зайняте тепер румунською колонізацією, охоплює басейни Дністра та Південного Бугу, верхню й середню течії Західного Бугу із суміжними частинами басейну Сяну, середню та нижню течії Дніпра, майже весь басейн Дінця, простягаючись до середньої течії Дону, і, нарешті, значні частини басейнів Кубані, Куми й Манича, місцями проникаючи глибоко в гірську область Кавказу та Прикаспійські степи. Північним кордоном приблизно слугує лінія р. Прип’яті, за яку українська територія висувається на північ двома виступами, розділеними білоруським клином Верхнього Дніпра: у басейні Зах. Бугу вона простягається до області р. Нарева, у басейні Десни – приблизно до області р. Судості, і ці поріччя дають крайні контури української території на півночі[32]. Південну границю становлять береги Чорного та Азовського морів.

У політичному відношенні ця територія входить до складу Росії, Австрії та Угорщини. Вона містить у собі: в Австрії всю Східну Галичину, гірську підкарпатську область Західної Галичини до «Руської ріки» (притока Дунайця) на заході й північно-західну частину Буковини; в Угорщині сусідню з українською територією Галичини гірську область (на південь від Карпат) у комітатах Спиському, Шариському, Землинському, Ужському, Березькому та Мармароському, у Росії губернії: Волинську із суміжними частинами Люблінської, Седлецької, Гродненської та Мінської, Київську, Подільську, значну частину Бессарабської, усю Херсонську, Катеринославську й материкову частину Таврійської, усю Полтавську та Харківську, більшу частину Чернігівської, південно-західні частини Курської, східну частину Воронезької губернії та Донської області, значні частини Кубанської та губерній Чорноморської (Новоросійської) і Ставропольської (до якої примикають ще й більш ізольовані колонії Астраханської та Саратовської губерній)[33].

Щоб визначити цілком точно українську територію, себто область, де українське населення переважає, потрібні точні, об’єктивно й науково зібрані етнографічно-статистичні дані. Їх зараз дуже мало, оскільки офіційні статистичні дані Росії та Австро-Угорщини (кожні самі собою) залишають бажати дуже багато чого; тому українська територія може бути встановлена поки що тільки приблизно[34]. В Австро-Угорщині вона займає близько 85 тис. квадратних кілометрів, із загальною чисельністю населення близько 7 мільйонів. У Росії понад 750 тис. кв. кілометрів, із населенням понад 33 мільйони. Усього близько 850 тис. кв. кілометрів, або 15 тис. кв. миль[35], з населенням понад 40 мільйонів.

За загальну чисельність власне українського населення на цій території слід вважати близько 33 мільйонів – цифри знов-таки не можуть бути цілком точні, бо ж за теперішніх умов перепису цифри народностей, що перебувають у менш сприятливих умовах, завжди нижчі за справжні, а перепис Росії 1897 р., на якому доводиться головно ґрунтувати висновки, складений до всього досить недбало. На вищеокресленій території Росії він налічує близько 21 400 000 українського населення[36], але, безсумнівно, цифра ця набагато нижча від справжньої чисельності: обліковці не враховували деяких перехідних типів українського населення на етнографічних пограниччях; міське населення в більших містах і представники вищих станів майже поспіль увійшли в категорію великоруського населення, хоч, безперечно, не належать до такого. Безсумнівно, що загалом недораховано набагато більш ніж мільйон, так що сучасне українське населення вказаної території Росії, коли зважити на тринадцятирічний приріст (який коливається зазвичай між 1,5 та 1,75 %), треба вважати не меншим за 28 мільйонів. Українське населення вищевказаної території Австро-Угорщини тепер треба числити у 4,5 мільйона, а саме: у Східній Галичині – понад 3,5 млн, на суміжному підгір’ї Західної Галичини – близько 70 тис., у Буковині – понад 300 тис., у Північній Угорщині – близько 500 тис.[37] Отже, загальна чисельність українського населення на вищеокресленій території сягає 32–33 млн. Поза нею українське населення трапляється, по-перше, у прикордонних смугах із переважним чужорідним населенням, по-друге, у більш або менш великих колоніях (іноді як цілі групи поселень) в інших місцевостях Європейської та Азійської Росії, Австро-Угорщини, Румунії, Північноамериканських Штатів, Канади та Бразилії, загалом сягаючи, мабуть, не менш ніж 2,5–3 млн, так що загальну чисельність українського населення треба вважати не нижчою за 35 млн[38].

З української території особливою однорідністю складу населення й переважанням українського елементу вирізняється Середнє Подніпров’я (губернія Полтавська, південна частина Чернігівської, східна Київської та суміжні частини Катеринославської), де українці становлять загалом не менш ніж 90 % населення, коливаючись між 80 і 98 % навіть за офіційним переписом. У західній частині воно розріджене елементом польським і жидівським (Галичина із суміжними місцевостями), мадярським (в Угорщині) та румунським (у Буковині та Бессарабії) і загалом становить близько 70 % усього населення (хоча й тут бувають місцини із суцільним українським населенням, наприклад деякі гірські повіти Галичини та Угорщини, що налічують 80–90 % українського елементу навіть за офіційною статистикою).

Найнижчий відсоток українського населення дають міста: за переписом 1910 р. у 20 найбільших міст Східної Галичини налічується лише 23 % українського населення за 40 відсотків польського та 33 – жидівського. Схожу картину дає й сусідня Волинь з 70 відсотками українського населення за переписом 1897 р. З другого боку, набагато розрідженим є українське населення Чорномор’я та східної окраїни, колонізованої українським племенем спільно з великоруським та іншими елементами протягом останніх сторіч; хоча й тут ми бачимо місцевості з вельми однорідним українським населенням, яке сягає навіть за офіційним підрахунком 80–90 %, але загалом для двох новоросійських губерній (Херсонської та Катеринославської) перепис 1897 р. дає лише 60 % українського населення разом із містами, де український елемент, що не втратив народної свідомості, дав за переписом тільки 20 %. Набагато потужніше виступає український елемент на теренах давнішого заселення – Слобідської України (Харківської губернії), де перепис налічує 80 % українського населення – це відповідає приблизно відсотку українського населення Подільської губернії (81 %). Найміцніше тримається українська народність на Наддніпрянщині; у Київській губернії загальний відсоток українського населення ще понижується міським населенням, з великими сторонніми домішками й з українськими елементами, що втратили народнє обличчя в умовах нинішньої міської культури; лише південні повіти переходять за 85 % і сягають 90–91 відсотка. У лівобережному Задніпров’ї, за браком більших міських центрів і за меншої денаціоналізації міст, відсоток українського населення переходить за 90: в 11 українських повітах Чернігівської губернії перепис налічує 91 % українського населення, навіть разом із містами, у Полтавській – 93 %, а опріч більших міст, виходить 95 % у Чернігівській і 97 % у Полтавській.

Отже, попри всі колонізаційні пертурбації, центр українського розселення й тепер перебуває у своєму давньому історичному гнізді, на Середній Наддніпрянщині, і саме в його сільському хліборобському населенні.

Також розрідженим є українське населення Чорномор’я та східної окраїни, колонізованої українським плем’ям спільно з великоруським та іншими елементами протягом останніх століть, хоч і тут ми маємо місцевості з вельми однорідним українським населенням, яке сягає навіть за офіційним підрахунком 80–90 %. Загалом можна числити українське населення у 80–90 % у центральних частинах української території та 50–70 % на її окраїнах.

На більшій частині цієї території українське населення одвічне в тому розумінні, що воно чи, точніше, та південна група східнослов’янських племен, від якої веде походження нинішня українська народність (у цьому сенсі вживаємо термін «український», говорячи про факти найдавніших періодів), утверджується на цій території вже в добу великого слов’янського розселення, яке заклало основи теперішнього розміщення народностей Східної Європи[39]. Звісно, за дванадцять-тринадцять століть, що відділяють нас від доби розселення цих племен, колонізація зазнавала вельми потужних пертурбацій, але загалом етнографічна українська територія помітно не змінилася, оскільки, кінець кінцем, українська колонізація заволоділа своєю давньою територією і коли й зазнала певних втрат на західних кордонах, то замість цього розсунула свої границі на полудневий схід і, ймовірно, також на схід.

На заході українська колонізація виступає тепер клином у Карпатах, стиснута між польською та словацькою колонізацією; на півночі до неї тут примикає простір між Віслоком та Сяном, з переважанням польської колонізації та слабкими лише залишками української, а на півдні, на південних схилах Карпат, бачимо змішане українсько-словацьке або зовсім ословачене українське населення. Уціліле на крайньому заході в гірській області Карпат українське населення – це обгризений кістяк більшої давньої колонізації. Ще на наших очах триває тут процес поглинання поляками та словаками ослаблених залишків українського елементу в місцевостях зі змішаним населенням, – поглинання, пояснюване не лише вкоріненим політичним переважанням поляків, а й багатовіковим відпливом українського населення на схід і південний схід.

Ще у ХVІІ ст. етнографічну українську границю сучасники проводили набагато далі на захід і на північ до Вісли, до околиць Любліна, який ще у ХVІІ ст. вважали містом майже українським[40]. У планах відокремлення України від Польщі ХVІІ ст. Вісла зазвичай стає етнографічною межею українців і поляків[41], хоча, звісно, тут не можна бачити границі точної.

На південь від Карпат, окрім словацького пограниччя, українська колонізація в тих самих пограничних, змішаних областях і з тих самих причин зазнала втрат також у бік мадяр і румунів. Стале взагалі там, де воно живе суцільними масами, українське населення зазнає денаціоналізації особливо на рівнинних просторах карпатського підгір’я зі змішаним населенням.

У Трансільванії тепер уже немає українського населення; залишки його остаточно зникли на початку ХІХ ст., і тільки сліди його зосталися в численних хоро- і топографічних назвах на всьому просторі Трансільванії. З однієї папської булли (1446 р.) бачимо, що ще в ХV ст. тут була велика українська колонізація. Її покрито тепер колонізацією румунською, як і давню українську колонізацію Подунав’я (в області Пруту й північного побережжя Дунаю), ослаблену нашестями тюркських орд (особливо половців). Значні залишки її в Нижньому Дунаї відомі ще з XVI ст.[42]

Замість цих втрат на заході українська колонізація розширила, як можна думати, свої межі трохи на північ, відтіснивши чи асимілювавши литовську й білоруську колонізацію, хоч узагалі простежити історично границю української та білоруської колонізації дуже складно через її неодноразові коливання. Також складно визначити нові надбання української колонізації на сході, у басейні Дінця й Дону. Теперішня українська колонізація цієї території нового походження: вона розвинулася головно в ХVІІ ст., коли після невдалих повстань проти Польщі виходили сюди маси переселенців із Лівобережної України. Однак здебільшого ця колонізація тільки повертала українській народності простори, втрачені нею під час руху тюркських орд Х – ХІІІ ст., і якщо можна загалом здогадуватись, що колонізація ХVІІ ст. не лише повернула, а й розсунула старі границі на схід, в область Середнього Дону, то все-таки розмір цих надбань годі встановити. Область Нижнього Дону, яку тепер займає великоруське населення, навпаки, можна вважати її втратою, оскільки в давні часи (VII–VIII ст.) вона була зайнята тією самою групою племен, що й область Нижнього Дніпра, себто, судячи з усього, полудневою українською колонізацією (візантійські джерела VI ст. звуть їх антами).

Безсумнівно, новим набутком української колонізації є область Кубані, яку колонізували залишки запорожців у кінці ХVІІІ ст. і яку потім заселяли впродовж ХІХ ст. добровільні й недобровільні українські вихідці, що оселялися у великій кількості також в області Куми й Тереку. Те саме треба сказати про українську колонізацію Кримського півострова, що розвинулась у ХІХ ст. Натомість українська колонізація степової смуги, від Дінця до Дністра, і сусідніх частин Бессарабії, яка почалася в ХVІІ ст. запорожцями і тривала протягом більшої частини ХІХ-го здійснювана втікачами – селянами-кріпаками, лише заволоділа давньою територією, зайнятою згаданою групою «антських» племен ще в перші століття слов’янського розселення й потім утраченою з часу руху тюркських орд.

Узагалі колонізаційні пертурбації відбувалися передусім у східних і південних частинах української території, переважно рівнинних та безлісних. Коли кочові тюркські орди рухалися із Середньої Азії степовими просторами Східної Європи, українському населенню доводилося дуже тяжко у відкритих, нічим не захищених східних і південних місцевостях, у басейні Дону й Середнього Дніпра та у степових просторах Чорномор’я, і воно відпливало звідси до лісистих та болотистих місцевостей Північної України й гірських областей Карпат. До лісових і болотистих просторів, так само як і до гір, степові хижаки зазирали рідко й лише побіжно – у таких місцинах пересування для них було ускладнене, тоді як на степових, безлісних теренах вони почувалися як удома і якщо не налаштовувались кочувати, то з’являлися для грабежів охоче й часто. Коли ми візьмемо до уваги, що починаючи з незапам’ятних часів і до XVIII ст. ці степи від Уралу й до рівнин Нижнього й Середнього Дунаю служили постійно битим шляхом для різних кочівницьких орд, то буде зрозуміло, яке важливе значення мали ці властивості поверхні в історії української колонізації.

Становлячи природне продовження середньоазійських степів, степова область Східної Європи утворює клин, що охоплює область Середнього й Нижнього Дону, Нижнього Дніпра та Дністра. Більш-менш паралельно границі степу йде з південного сходу на південний захід лінія лісу[43]. Вона збігається з границею піщаної, мало придатної для рільництва смуги та смуги хлібородної. Лісова область охоплює піщані, неродючі поріччя Десни, Тетерева, Прип’яті з її притоками й Західного Бугу; ліс, тепер тут уже розріджений, раніше був незрівнянно густіший. Передстепова смуга між областю лісу та степом щедро зрошена, з хвилястою поверхнею та родючим ґрунтом, зі значною лісовою рослинністю, менш відкрита, з опорою на лінію лісу, була областю найбільш інтенсивного життя та культури. Найбільше значення в перші століття нашої історії мала центральна, придніпровська її частина, тому що східна була більш приступна для кочівників, а західна не мала таких зручних водних шляхів, як Подніпров’я. Однак передстепове Подніпров’я часами також дуже потерпало від кочівників; населення було змушене йти звідси в безпечніші місцини, і тому в історичному розвиткові цього центру України бачимо великі перерви.

Західна частина – землі Галицька й Перемиська, де лісовий пояс сходиться з гірською областю Карпат, Волинь середня й північна та лісові й болотисті простори околиць Києва, де лінія лісу досить далеко виступає на південь, – відігравали роль резервуарів, куди українське населення менш захищених просторів відливало під натиском тюркських орд, щоб за деякий час, коли натиск кочівників слабшав, знову рухатися звідси у спорожнілі простори на полудень і схід. Тому культурні та громадські традиції краще збереглися в західній частині українських земель, хоча центр їхнього життя лежав на Дніпрі, і лише тут вона розвивалася могутньо й широко. Степова приморська смуга внаслідок тюркської імміграції не відігравала в житті українських племен видатної ролі.

Від часів, коли українська група племен уперше заволоділа нинішньою територією, і до ХVIII ст., коли остаточно зламано було силу кочових орд і покладено край їхньому рухові до Європи[44], на очах історії кілька разів відбувалися масові відпливи й припливи українського населення у вказаному напрямі. Спершу вони відбуваються у зв’язку з рухом тюркських орд; так, у ІХ ст. рух угорців, у Х ст. – напір печенігів, у кінці ХІ ст. – натиск половців, у ХІІІ ст. – потік монголо-татарських орд, наприкінці ХV – набіги новосформованої Кримської орди спричинюють такі відпливи українського населення, і потім, за кілька десятиліть, зазвичай бачимо новий поступальний рух останнього, більш чи менш успішний. Аж поки припинився рух кочових орд зі сходу, такі пересування української колонізації на схід і полудень не приводили до тривких успіхів. Лише з кінця ХVІ ст., під впливом різних причин, якими були масовий рух селян із західних і північних провінцій, розвиток козацтва, ослаблення, а згодом і повне знищення Кримської орди, припинення руху кочівників з Азії, розвивається успішна й дедалі міцніша українська колонізація у східному та південному напрямі, що тривала потім упродовж ХVII, ХVIII й навіть ХІХ ст.

Також, крім руху тюркських орд, колонізаційні пертурбації були зумовлені й іншими причинами – наприклад, розвиток кріпосної залежності у ХVI та ХІХ ст. мав наслідком перехід величезних мас селянського населення з насиджених місць на схід і полудень; народні рухи ХVII ст. викликали пересування народних мас на схід і полудень, у малозаселені простори, далі від театру війни. Останнє пересування українського населення на схід у ХVII ст. було особливо велике.

Боротьба зі степовими ордами, яка слугувала протягом віків причиною колонізаційних пересувань українського населення, – то слава й заслуга українського народу перед історією європейської культури, захищеної від потоків кочових орд українським бруствером, який прийняв на себе ті удари, що впали б інакше на західні народи з їхніми культурою та добробутом. Однак ця боротьба дорого обійшлася українській народності й поглинула величезну масу її енергії. Спустошення, що їх спричинювали азіатські кочівники, призводили до жахливих втрат у людях та майні. Лише вкрай зубожіле населення наважувалося покинути насиджені місця, переходити в порівняно бідні й негостинні гірські або лісисті місцини та влаштовуватися там наново. Коли ж колонізаційна хвиля рухалася назад, по сусідству зі степом, економічні засоби й сили населення поглиналися цим розсіянням економічної енергії: доводилося вкладати масу енергії та засобів у культивування, прилучення цих здичавілих просторів до осілого життя. Отже, ці припливи й відпливи поглинули величезну масу народного капіталу; маси народу впродовж віків не могли піднятися вище елементарних турбот про підтримання свого існування, створення найпримітивніших умов господарства.

Народ не міг зібрати вільних засобів і сил, щоб задовольнити вищі культурні інтереси. Боротьба зі степом протягом віків поглинала енергію народу, його панівних класів та урядів. Колонізаційні та економічні пертурбації не давали змоги суспільним і політичним умовам стверднути, вийти з «рідкого стану». Маючи перед собою невгамовного ворога вздовж усієї південно-східної лінії степового пограниччя, політичні організації України не могли триматись, якщо в їхньому тилу, по лінії північно-західної границі, формувалися будь-які великі, конкурентні політичні організації. Натомість політичний занепад мав наслідком поглинання всього, що становило національне надбання, чужими панівними класами, а в народних масах це поглинання викликало реакцію, народні війни, які, своєю чергою, поглинали впродовж низки дальших сторіч усі сили та енергію народу.

Географічні, у дальшій послідовності – колонізаційні та економічні умови української території, отже, значною мірою зумовили історичну еволюцію українського народу. З другого боку, вони вельми істотно вплинули на еволюцію його етнічного типу.

Багаторазові масові пересування мали дуже важливе значення для формування українського національного типу й мови. Лише західна окраїна та Північне Полісся зберегли в більш чистому й незайманому вигляді первісну колонізацію. Хоча припливи населення з відкритіших місць у періоди відступів вносили й сюди рух та нові елементи, усе-таки гірська й лісова смуги законсервувалися краще. Це виявляється й у діалектах, що збереглися тут, дуже різноманітних і дрібних, позначених багатьма архаїчними рисами й такими самими архаїзмами в традиції та побуті. На всій решті простору багаторазові масові пересування, що тільки відносно недавно скінчилися, перетасувавши й перемішавши етнічний матеріал (який і так належав до тієї самої групи племен), надали народному типу й мові надзвичайних і рідкісних, порівняно з таким величезним простором, єдності, однорідності та свідомості своєї одноплемінності. Народні говірки з їх новішими, вторинними утвореннями та етнографічний тип українського населення мають на всьому просторі від Львова до Куми (майже 2000 верст) лише досить слабкі розбіжності й варіації.

Цей змішаний, центральний тип і є представником української народності. Якщо на деяких етнографічних границях (як, наприклад, на українсько-словацькому пограниччі на заході або на півночі – на межі української та білоруської колонізації) українські говірки пов’язані малопомітними переходами з говірками сусідів і сам етнічний тип тут не вирізняється різко, то центральний тип, який становить переважну більшість, позначений цілою низкою характерних рис, що відрізняють його від сусідніх слов’янських племен – великорусів, білорусів, поляків і словаків.

Якщо філологи сперечаються про те, чи самостійна мова українські діалекти, чи тільки наріччя російської мови, яка охоплює також діалекти великоруські й білоруські, то це, власне, суперечка більш формальна, спір про слова: поняття мови й наріччя – поняття відносні, і навряд можна встановити, які кількісні та якісні ознаки дають групі говірок право на титул самостійної мови. Набагато істотніше те – і тут не може бути суперечки, – що група українських говірок – це окремий, більш чи менш самостійний лінгвістичний тип, пов’язаний певними рисами, які поєднують різноманітність українських говірок в єдине ціле – усе одно, назвімо його мовою чи наріччям. Ці риси особливо помітні у вокалізмі й чітко виокремлюють українські діалекти, насамперед їхню центральну групу, надаючи їм своєрідної фізіономії. Їх відмінності виявляються вже в найдавнішу епоху писемності, у найстаріших місцевих пам’ятках ХІ—ХІІ ст., що, втім, цілком зрозуміло, оскільки головніші діалектні групи у слов’ян беруть початок, безсумнівно, ще з праслов’янської епохи.

Однак мовою, хоча вона слугує найбільш яскравим і суттєвим показником національної окремішності, справа не обмежується. Український етнічний тип відрізняється від найближчих родичів – великорусів та білорусів – також і в інших відношеннях: особливостями антропологічними у вузькому розумінні, себто фізичним устроєм тіла (формою черепа, зростом, співвідношенням частин тіла), і рисами психофізичними, що виявляють себе в народному характері, психології, складі сімейних та суспільних відносин. У сфері фольклору та етнографії, формах приватного й громадського побуту українська народність відображена багатьма характерними особливостями, і ці останні, як фізичні, так і духовні, риси також мають за собою не в усьому однакову, але вельми значну давнину.

Як у лінгвістичному, так і у психофізичному відношенні відокремлення народностей української, білоруської й великоруської виходить далеко за межі історії. Виходячи зі своєї прабатьківщини, ці групи племен, уже там позначені певними відмінностями, потрапляли в різні фізичні, економічні та культурні умови, у різне етнографічне середовище. Так, великоруська народність формується переважно на фінському ґрунті, білоруська – у близькому спілкуванні з литовською групою, українська – в одвічному сусідстві з тюрками. Культурні впливи були зовсім інші в Подніпров’ї та Подністров’ї, ніж у Поволжі та ін. Історія вела ці народності здебільшого зовсім різними дорогами, які мали більше розбіжностей, ніж подібності. Як наслідок утворилося народне самовідчуття, яке відрізняє тепер навіть цілком інстинктивно українця, білоруса й великоруса, «хохла», «литвина» та «кацапа»[45], і відчутне вже на перших сторінках історій.

З особливою виразністю визначилися в історії ці дві народності – великоруська та українська, два найбільші різновиди серед слов’янських племен. Історична доля не раз зводила їх разом, причому в перші віки їхнього історичного життя роль творчого, культурно й політично переважного, провідного у Східній Європі елементу відігравала народність українська, в останні – народність великоруська. Поза цими зіткненнями й одночасно з ними історичне життя однієї та другої розвивалося самостійно й своєрідно, дедалі збільшуючи суму відмінностей усього складу їхнього життя та відділяючи їхні національні типи дедалі чіткішою рискою. Зовнішні умови, щоправда, не сприяли усвідомленню їхньої окремішності. Зовнішні форми, у яких кристалізувалося зазвичай у минулі віки неясне саме по собі поняття національності, – політичні, релігійні та культурні зв'язки – не збігалися зазвичай із нашими національними групами: то пов’язували їх в одне ціле, то ділили по живому тілу (особливо народність українську). Багато неясностей вносило саме національне ім’я, що його, за традицією Київської держави, прийняли всі три племені і яке збереглося потім у них більш-менш тривко як національне ім’я (з українських областей особливо в Галичині воно збереглося, за старою традицією, щоб позначати ім’я української народності, на відміну від великоруської, і лише останнім часом поступається місцем назві «Україна», «український», прийнятій сучасним українським суспільством повсюдно, щоб раз назавжди покінчити з плутаниною, яка випливає з такого вживання того самого ймення в різних значеннях). Але якщо ми звернемось від імені та зовнішніх оболонок до реальних народностей, що жили під їх покровом, перед нашими очима з повною виразністю постають цілком визначені етнічні індивідуальності зі своїми дуже чіткими особливими рисами. Перед нами, безсумнівно, дві народності, дві історії.

Література (крім вищевказаної)

«Історія України-Руси», т. І, розд. 1 і 4. – Проф. С. Рудницький, «Коротка географія України», Київ, 1910. – В. Ко-ий, «Національно-територіальні межі України», «Літ. – наук. вістник», 1907. – Труды Этнографической экспедиции в Юго-Западный край, VII. – Соболевский, «Опыт русской диалектологии», «Живая старина», 1892. – Михальчук, «Что такое малорусская речь?» – «Киевская старина», 1899. – Анучин, «Малороссы» (короткий антропологічний нарис) – Брокгауз и Ефрон, Энциклопедический словарь, ХVIII.

Грушевський М. Вступні уваги. Наш край перед великою слов’янською міграцією. Неслов’янська степова людність IV–X в. / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. І: до початку ХІ віка. – Львів: наклад Наукового товариства імені Шевченка, 1898. – С. 1—91.

Грушевський М. Культура і побут українсько-руських племен перед і по розселенню / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. І: до початку ХІ віка. – Львів: наклад Наукового товариства імені Шевченка, 1898. – С. 144–229.

Грушевський М. Вступні уваги / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. І: до початку ХІ віка. – 2-е видання, розширене. – Львів: Друкарня Наукового товариства імені Шевченка, 1904. – С. 1—16.

Грушевський М. Культура і побут українсько-руських племен в часах розселення і по нім / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. І: до початку ХІ віка. – 2-е видання, розширене. – Львів: Друкарня Наукового товариства імені Шевченка, 1904. – С. 212–325.

Величко Г. Народописна карта українсько-руського народу. – Львів: Просвіта, 1895.

Рудницький C. Коротка географія України. – Ч. 1: Фізична географія / C. Рудницький. – Київ; Львів, 1910. – 152 с. З 66 малюнками і картою (мапою). – (Популярна бібліотека «Лан», № 5).

В. Ко-ий. Національно-територіальні межі України і території інших областей Росії / В. Кошовий // Літературно-науковий вістник. – 1907. – Кн. VI: за червень. – С. 456–466; Кн. VIII–IX: за серпень-вересень. – C. 315–331; Кн. ХІ: за падолист. – С. 213–225; Кн. ХІІ: за грудень. – С. 456–470.

Труды Этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край, снаряженной Русским географическим обществом: Юго-зап. отдел / Материалы и исслед., собр. д. чл. П. Чубинским. – Т. 7: Евреи; Поляки; Племена немалорусского происхождения; Малоруссы: (Статистика, сельский быт, язык). – С.-Петербург, 1872. – 612 с.

Соболевский А. Опыт русской диалектологии / А. Соболевский // Живая старина. – СПб., 1892. – Вып. 1. – С. 3—24.

Михальчук К. Что такое малорусская (южнорусская) речь? / К. Михальчук // Киевская старина. – 1899. – Т. LXVI: август. – С. 135–195.

Анучин Д. Малороссы / Д. Анучин // Энциклопедический словарь. – СПб: Издатели Ф. Брокгауз, И. Ефрон, 1896. – Т. ХVIIIа: Малолетство – Мейшагола. – С. 484–485.

Рудницкий С. Очерк географии Украины / С. Рудницкий // Украинский народ в его прошлом и настоящем / под редакцией Ф. Волкова, М. Грушевского, М. Ковалевского, Ф. Корша, А. Крымского, М. Туган-Барановского, А. Шахматова. – Т. 2. – СПб.: типография т-ва «Общественная Польза», 1916. – С. 361–380.

Русов А. Статистика украинского населения Европейской России / А. Русов // Украинский народ в его прошлом и настоящем / под редакцией Ф. Волкова, М. Грушевского, М. Ковалевского, Ф. Корша, А. Крымского, М. Туган-Барановского, А. Шахматова. – Т. 2. – СПб.: типография т-ва «Общественная Польза», 1916. – С. 381–406.