Читать книгу Нарис історії українського народу - Михайло Грушевський - Страница 6

Історія народу губиться в «мороці віків», як казали в добрі старі часи, – у зародкових стадіях відокремлення й формування народності в окрему географічно-етнографічну, а потім національну особину. Історія намагається простежити цей процес, вивчити ті умови, у яких відбувалася еволюція цієї особини, проникаючи так глибоко в її минуле, як тільки може. Ще недавно історія народів починалася з перших історичних, писаних відомостей про них; тепер молоді науки, археологія з антропологією, порівняльна етнологія та соціологія й порівняльне мовознавство (глотика), розширили історичний горизонт далеко за цю границю. Щоправда, за сучасного стану цих дисциплін нелегко дібрати з повідомлюваного цими науками те, що має бути введене в історію українського чи іншого народу для роз’яснення її перших стадій: надто багато тут ще хиткого, не усталеного; але, попри такі труднощі, історик ніяк не може знехтувати результатами цих наук там, де йдеться про темні й без них зовсім не доступні доісторичні періоди еволюції народу та його території.

Порогом історичних часів для українського народу можна прийняти IV ст. нашої ери, коли ми маємо відомості, які можемо прикласти спеціально до нього. До цього часу ми можемо говорити про українські племена лише як про частину слов’янської групи племен, а їхню еволюцію можемо вивчати не в її розвитку, а в результатах, до яких дійшли вони в мить остаточного відособлення окремих слов’янських груп. Порівняльне мовознавство вивчає ці результати довгої низки віків доісторичного життя за лінгвістичними даними, а факти археології та етнографії й пізніші історичні відомості дають змогу контролювати й доповнювати його висновки.

Розселення українських племен на їхній нинішній території збігається з початком їхнього історичного життя. Століття, що безпосередньо слідують за розселенням, готують державну організацію, історія якої становить головний зміст першого періоду історичного життя українського народу[46]. Зусиллями київської династії та дружини були з’єднані в одне ціле, в один політичний організм, хоч і на нетривалий час, усі українські племена, усі частини української території, і ця політична єдність надала нових спільних рис культурі та суспільним відносинам усього українського населення. Найважливіше значення мали поширення християнства, яке впродовж дальших сторіч поступово проникало в масу народу та впливало на його побут і світогляд, і поширення принесеної разом із християнством візантійської освіченості й культури київського права та ін. У сфері економічних і суспільних відносин цей період позначений такими рисами, як поділ суспільства на дружину та громаду, утворення купецько-боярського капіталістично-землевласницького класу, потужний розвиток (а згодом занепад) торгівлі та промисловості та ін.

У середні десятиліття остаточно завмирає самостійне державне життя в українських землях і вони входять до складу двох сусідніх держав: Вел. князівства Литовського й королівства Польського. Цей факт відкриває собою другий, перехідний період[47]. У сфері культурних відносин західні впливи отримують рішучу перевагу над візантійськими, у сфері економічній дедалі прискорюваним темпом іде формування вищого, привілейованого класу й повне економічне та юридичне поневолення ним маси. Водночас цей привілейований клас чимдалі рішучіше віддаляється від маси народу в культурному й національному плані; антагонізм маси стосовно урядової та привілейованої меншості, що існував, звісно, і в попередній час, тепер загострюється національною та релігійною ворожнечею. Усе це готує конфлікт, який проривається наприкінці XVI ст. у Південно-Східній Україні завдяки її колонізаційним умовам.

Історія боротьби народу з ненависним суспільним та економічним ладом, спрямованої на повалення його й реформу суспільних відносин згідно з народним ідеалом суспільної справедливості, становить зміст третього періоду[48]. Боротьба економічного та суспільного характеру поєднується з боротьбою релігійною та національною; завдяки цьому вона охоплює собою надзвичайно широке коло інтересів і просякає згори донизу всі суспільні класи. Її ареною слугує головно Східна Україна. Тут політичний, суспільний та економічний устрій зазнає повної перебудови. Національна свідомість доходить до небувалої ще напруги; надзвичайного розвитку досягають релігійні інтереси, що значною мірою збігаються з національними й навіть покривають їх через цей збіг. Натомість у Західній Україні, за реакцією, прискореним темпом іде в тому самому напрямку суспільний і культурний процес. Зрештою, боротьбу програно народом і у Східній Україні, і під загальною реакцією затихають наприкінці ХVІІІ ст. її останні відлуння.

Кажучи старою історіософською термінологією, це була теза й антитеза, що синтезувалися в минулому столітті українського відродження, яке викликало до нового життя народні прагнення й з’ясувало їх у світлі прогресивних ідей сучасного культурного руху. Засвоєні новою українською інтелігенцією, що виростає під прогресивним впливом Заходу, вони синтезуються з національними, політичними та суспільними традиціями бурхливих століть попереднього періоду, і місце старої збройної боротьби посідає боротьба культурна, в ім’я здійснення суспільних і національних ідеалів, які пов’язують в одне ціле маси народу з цією новою інтелігенцією.

Нове українське відродження ХІХ ст. викликає до нового життя народні прагнення попередніх віків, з’ясувавши їх в освітленні прогресивних ідей сучасного культурного руху. Засвоєні новою українською інтелігенцією, що виростає під прогресивним впливом Заходу, ці ідеї нової культури приводяться в єдність з національними, політичними та суспільними традиціями буремних століть попереднього періоду, і замість колишньої збройної боротьби проголошується боротьба культурна, в ім’я здійснення суспільних і національних ідеалів, які пов’язують в одне ціле маси народу з цією новою інтелігенцією.

Таким є, у коротких словах, зміст української історії. Він сам собою дає керівні ідеї її дослідженню та викладу. Якщо в сучасній історичній науці взагалі центр ваги дослідження пересувається на історію громадсько-правових, економічних і культурних відносин, а зовнішня політична історія має головно значення лише остільки, оскільки вона впливала на ці відносини, то стосовно української історії ці принципи продиктовані самим її змістом.

Самостійним державним життям український народ жив порівняно недовго, у давній період своєї історії й потім, уже тільки уривками, у пізніші сторіччя. Починаючи з ХІV ст. він входить до складу інших, чужих держав, то слугуючи пасивним об’єктом їхнього управління, то стоячи в більш чи менш визначеній і виразній опозиції цьому управлінню. Якщо і в століття самостійного політичного існування українського народу державним життям керувала урядова меншість, що правила народом часто без та проти його волі, то в дальші століття державне життя розвивалося здебільшого без будь-якого впливу на нього не лише нижчих, а й вищих верств українського суспільства. Тому зовнішні політичні й державні відносини цього часу можуть цікавити нас лише остільки, оскільки вони безпосередньо чи опосередковано впливали на національне, економічне й культурне життя українського населення. Економічна, суспільна та культурна історія українського населення для деяких періодів – єдино можлива історія українського народу, а внаслідок цього, навіть незалежно від загальних керівних принципів сучасного історичного дослідження, в історії українського народу взагалі на перший план мають бути висунуті явища економічної та культурної еволюції й простежені протягом усього часу, доступного дослідженню. Якщо не з інших міркувань, то хоча б для самого лише з’ясування процесу розвитку його історії ми маємо приділити особливу увагу суспільному, економічному й культурному життю українського народу в перші віки його історичного існування та по змозі навіть його існування доісторичного.

У цьому суспільному та культурно-економічному процесі ми маємо ту основу народного життя, яка проводить нас через усі стадії існування українського народу й пов’язує в одне органічне ціле його історію. Її особливості збігаються з панівним напрямком сучасної історичної науки, зате перебувають у різкому протиріччі зі звичайною, прищепленою школою схемою історичних посібників. Останні, як за віхами, рухаються за політичними організаціями, що виникають у Східній Європі, переходячи від одної до другої в міру їхнього посилення та значення. Сама собою нераціональна, ця система спотворює історичну перспективу, насильницьки розриваючи живу нитку народного життя й не даючи поняття про справжній його розвиток. Треба звільнитися від звичних точок зору цієї схеми, щоб з’ясувати для себе історичне життя будь-якого з народів Східної Європи, зокрема й українського.

Вихідним пунктом нашим буде відокремлення південної групи східнослов’янських племен, з якої сформувалась українська народність; вивчення її географічно-етнографічної та культурної еволюції й того культурного середовища, у якому відбувався її розвиток.

Як я вже сказав, своєю нинішньою територією українська група племен оволодіває під час слов’янського розселення, рухаючись зі своєї прабатьківщини на південь і захід.

У теперішній науці дедалі глибше виявляє себе усвідомлення, що прабатьківщину європейських племен треба шукати не в Передній Азії, де, як припускали раніше, вона була, а у Східній Європі: звідси у вельми давні часи, які приблизно визначені двома тисячоліттями до нашої ери, окремі групи почали поширюватись на захід, південь і південний схід; литовська та східнослов’янська групи племен були б у такому разі тими, які лишились на місці старих осель або в найближчому його сусідстві. Утім, хай як там було з індоєвропейською батьківщиною, у будь-якому разі групи слов’янська та литовська, найближчі між собою серед інших індоєвропейських племен, уже після відокремлення інших груп прожили тривалий час у близькому сусідстві та спілкуванні, безсумнівно, у Східній Європі. З рухом германських племен на Захід визначилася західна границя цих литовсько-слов’янських осель – у басейні Вісли. Південна визначалася з розселенням іранських племен у чорноморських степах: з історичних джерел про чорноморську колонізацію бачимо, що кочове (вочевидь, іранське) скіфсько-сарматсько-аланське населення степів не виходило за межі областей Нижнього Дніпра, Південного Бугу і Дністра, і далі – на північ ми повинні припустити колонізацію слов’янську. На південний захід у ІІ ст. до нашої ери Карпатське підгір’я покриває германська (або кельтсько-германська) колонізація бастарнів; перед їхнім приходом, а також і після послаблення їхня слов’янська колонізація могла поширюватися до Карпат, у басейнах Верхнього Дністра, Сяну й Вісли, прориваючись часами й далі на полудневий захід. Натомість гірську область Карпат займала група дрібних народів неясного, цілком імовірно, фракійського походження. Усе це були народи тієї самої індоєвропейської сім’ї. Лише по лінії, що перерізала східноєвропейську рівнину з північного заходу на південний схід (точніше визначити її не можемо), границі слов’янської колонізації зустрічались із зовсім чужою – фінською колонізацією.

У цьому трикутнику, обмеженому лінією Вісли на заході, Балтійським морем на півночі, областями Середнього Дніпра й Дністра на півдні, а на сході басейном Дніпра (крім, може, його великих східних приток), з найбільшою правдоподібністю потрібно шукати слов’янсько-литовську територію перед розселенням. Литовська група займала її північну частину, у сусідстві з Балтійським побережжям, і, мабуть, також землі між Двіною й Німаном, слов’янська – решту простору від Карпатського підгір’я до Алаунської (Валдайської) височини та басейну Волги, поступово розширюючи територію в міру того, як посувалися на захід і південний схід сусідні групи – іранці, фракійці, германці. Південно-східна, українська група племен уже тоді, перед розселенням, могла займати північну й північно-східну частину своєї пізнішої території, поширившись згодом лише на південь і захід.

На вказаній території, у тісному сусідстві та спілкуванні, слов’янські племена прожили низку століть, досягнувши досить високого рівня культури. Кажу про слов’янські племена, а не про єдине слов’янське плем’я, бо племінна диференціація – зачатки відмінностей у племінному складі, мові та укладі життя мали до певної міри виявлятися вже в цей період, хоч ми й не можемо стежити за процесом цього відособлення. Про загальний рівень культури ми можемо судити з лінгвістичних даних (за наявністю в окремих слов’янських племен спільних назв, що сягають часів їхнього спільного життя). Бачимо в них уже досить розвинуте рільництво, початки городництва й садівництва, доволі широке коло ремесел, оброблення металів тощо. Якщо потім, у період розселення, слов’ян зображують їх культурніші сусіди як населення малокультурне, з переважанням пастушого й мисливського побуту, то це треба пояснити почасти надзвичайними умовами, у яких відбувалися ці міжнародні контакти (відомості стосуються передових кадрів руху, войовничих, що нехтували умовами господарювання й культури), почасти потрібно бачити тут тимчасовий занепад культури, вельми звичний у періоди пересування та експансії.

Розселення слов’ян мало початись не пізніше ІІІ ст. нашої ери. За рухом германських племен мав іти рух слов’ян на захід. Послаблення іранських орд Чорномор’я відкривало шлях на південь; гунський потік, що зруйнував залишки іранської колонізації й погнав на захід готські племена Чорномор’я, остаточно відкрив ці землі для слов’янської колонізації.

Рух на південь східнослов’янських племен (південної, української групи) дає про себе знати появою в Чорномор’ї згадуваних уже антів. На крайньому південному сході, у басейні Дону й сусідстві Азовського моря, ми бачимо їх у середині VI ст., і в той самий час вони виступають на лівому березі Нижнього Дністра, що становив тоді крайню межу їхнього розселення на заході[49]. У VII ст. відходять остаточно за Дунай південні слов’яни (предки балканських племен), і східнослов’янська (українська) колонізація займає землі до північного берега Дунаю. На заході відкрилися для неї, після руху слов’ян на захід і південний захід, прикарпатські землі й гірська область Карпат, колонізована українським населенням, утім, лише поступово, протягом низки століть. У другій половині VII ст. українська колонізація могла вже оволодіти своєю пізнішою територією, принаймні в головних рисах, оскільки етнографічні границі не встановилися, звісно, одразу міцно, та й серед українського населення могли довго залишатися острови чужорідного, найдавнішого, населення.

Пізніші колонізаційні пертурбації неодноразово вносили помітні зміни в українське розселення, як воно склалося в цю добу. Не раз гнали вони з цієї території українське населення на захід і північ з менш захищених, відкритіших для всяких ударів східних і південних просторів.

Та серед усіх цих тисячолітніх змін і збурень воно вперто тримається своїх займанщин доби слов’янського розселення, за першої-ліпшої нагоди прагнучи повернути собі втрачене, і свої втрати, особливо на заході, у прикордонних областях змішаної колонізації, винагороджує набагато більшими набутками на південному сході.

Більш докладні відомості про неї ми, однак, маємо лише пізніше, для Х – ХІ ст. Найбільше даних повідомляють етнографічні огляди й уваги, зібрані у вступній частині до найдавнішого київського літопису (т. зв. Нестора); хоча їх укладено у другій половині ХІ ст., та вони дають вказівки стосовно більш ранніх колонізаційних відносин, до тих змін, які спричинені у другій половині Х ст. рухом Печенізької орди. На підставі цих оглядів та інших історичних джерел (т. зв. Географа Баварського, Константина Порфірородного та ін.), а також археологічного та діалектологічного матеріалу східнослов’янську колонізацію можна подати в такому вигляді: області Верхнього Дніпра та верхів’їв Зах. Двіни й Волги займають племена північної групи – кривичі, дреговичі, радимичі, в’ятичі, предки нинішніх білорусів та великорусів; вони поширюються послідовно на схід, колонізуючи фінські землі, де згодом виростають справжні центри великоруського племені. Племена південної (української) групи розташовуються в басейні Середнього та Нижнього Дніпра, сягаючи на захід – в область Карпат, на схід – в область Дону. У центрі української колонізації на правому березі Дніпра, в околицях Києва розташувалося плем’я полян. У кінці Х і в ХІ ст. воно займає невеликий трикутник між ріками Дніпром, Ірпенем та Россю. Може, раніше, до печенізького натиску, область полян сягала далі на південь, за Рось, і тут у більш відкритих, безлісних просторах «чистого поля», яке дало їм ім’я, розселялися вони спершу, а тільки пізніше були відтиснуті в північний кут своєї території, лісисті й горбкуваті околиці Києва.