Читать книгу Піхотинці Cмерті - Микола Васильович Луців - Страница 7

Ось уже другу добу, як я не курю і, якщо чесно, мені погано. Відчую себе розбитим, нещасним, пригніченим. Моментами крайня апатія переростає у непереборне бажання та лють, саме в такі моменти мені важко думати, важко контролювати себе. Хто хоча б раз кидав точно зрозуміє про що йде мова – це кепська відчуття важко виразити словами, тай не до слів у такі моменти.

З часу, як знову почав курити, минуло всього два місяці. Повернулися проблеми зі здоров'ям, голова не варить та й емоційний фон ніякий. Я геть не той ким був, коли покурю все норм, але через дві години, коли рівень дофаміну в моєму оганізмі падає до плінтуса, відчуваю пригіченення і легку злість через що бажання покурити стає просто нестерпне. Багато мінусів з'явилося, але це все одно не вбиває голосу залежності в мені. Все одно хочеться викурити хоча б одну сигаретку. І найгірше розуміти, що дим не принесе мені полегшення, а тільки відтермінує муки відвикання. Адже, рано чи пізно, але кинути все одно доведеться. Знаю, що тільки вдихнувши у себе клубок сірого пару, чітко зрозумію – зробив погано, буду картати себе й винити у слабохарактерності. Через це мій стрес посилюватимется так само як і бажання себе пожаліти. В результаті знаходитиму сотні причин, щоб покурити знову і знову. І це кляте коло важко розірвати. З того часу як все почалось, тільки те й роблю, що намагаюсь кинути. Думаю настав час зібрати усю силу волі та припинити ці муки. Я вирішив кинути! Так, буде важко, але я витримаю, витерплю. У мене все вийде!

З моменту, коли бадьорий голос промовляв в моїй голові мотивуючу промову, минуло якихось вісім годин. Нажаль, на більше мене не вистачило. Сиджу на дворі й смалю сигарету за сигаретою і чітко починаю розуміти, що все серйозніше, аніж мені здавалося. Нажаль, наразі я не готовий до змін. Моя залежність сильніша за мене і через це починаю себе ненавидіти за свою слабохарактерність, за ідіотську ідею покурити. Вже й ослу зрозуміло, що самому мені не впоратись. Численні спроби не дали жодного результату. Тоді чому ж надіюсь, що наступного разу вийде? Варто кинути марні надії…

Черговий перекур, нова пачка сигарет. Знову залежність, знову це кляте коло й гіркий присмак сигарет у роті, які ще не встиг підсушити. Думаю, варто перестати брехати самому собі й визнати свою слабкість. Чому я курю? Що спонукає мене бути таким ідіотом? Причин якими можна собі це пояснити є безліч: стрес, компанійська традиція, нудьга, але єдина істинна причина – це залежність. І доки вперто тікатиму від правди, доти побороти цю проблему

мені навряд чи вдасться. Я визнаю, що я залежний. У мене є чітке розуміння того що без бажання, без зусиль та мук мені не вийде кинути. І знаєте що? Мені не хочеться страждати, клав я болт на самобичування та страждання. Як там говорять у розумних книгах? «Першим кроком до подолання проблеми є її визначення», чорт із ним. Визнаю, що залежний, й те, що не хочу кидати. Мені подобається смак висушених сигареток, подобається вдихати і випускати клуби диму, подобається пихнути після смачного обіду. Обожнюю під час робочих чергувань заварювати собі велику кружку кави та темними ночами, коли усі вже бачать десятий сон, сидіти на дворі та вдихати сигаретний димок. Чорт забирай – мені подобається це, чому я повинен цуратися того що люблю? Так, сигарети сприяють розвитку раку, скорочують життя більше як на десять років, б’ють по кошельку, знищують здоров'я і ще чорт зна що вони там коять ті кляті солдати смерті. Так, сигарети шкідливі, але саме зараз мені не хочеться відмовлятись від задоволення, навіть якщо згодом за нього доведеться поплатитися. Скільки проблем останнім часом з'явилося, скільки усього звалилося на мої плечі й відмовляти собі у задоволенні в такий важкий час, як мінімум тупо.