Читать книгу Сердечна терапія - Міла Іванцова - Страница 10

Яна повернулася додому після довгого дня. Спочатку вона провела два заняття з рукоділля − робила з жінками новорічні подарунки для дітей і подруг. Рукотворні речі все більше набувають популярності, і називають їх уже на закордонний фасон − «хенд-мейд». М’які іграшки − модні тепер ведмедики Тедді, прикраси з бісеру та валяної вовни, зроблені власними руками, єдині та неповторні, а не штамповані десь на фабриці, дійсно несуть у собі теплоту рук та душі майстрині. Тим більше, коли вони зроблені не на продаж, а прицільно для якоїсь людини з урахуванням її смаків, уподобань, або й кольору очей.

Цей процес, із одного боку, розбурхував творчу уяву, підіймав тонус, змінював самовідчуття майстринь, а з іншого − заспокоював їх, і в Яни не було сумніву, що це мало не найкраща психотерапія. Арт-терапія.

Після занять приходила «пацієнтка», котра відвідувала Яну вже не вперше, адже ситуація в її родині зависла, вирішення проблеми з чоловіком затяглося, жінка страждала, але не наважувалася брати на себе відповідальність за прийняття рішення. Вона вкотре переказувала знайому історію, смакувала дрібниці, наче крутила щоразу відеоролик, зазираючи Яні в очі, ніби чекала, що та скерує її подальші дії, скаже зробити так чи інакше. І, здавалося, жінка готова була на будь-який крок, аби ж то хтось сказав, куди йти. Аби не вирішувати самій.

Такі «пацієнти» теж траплялися. У своїх родинних баталіях вони отримували «пробоїну», через яку втрачалася така необхідна для життя енергія. Тож людина конче потребувала десь підживитися, ставала таким собі енергетичним вампіром, засмоктуючи більшими чи меншими порціями чужі сили, енергію співчуття або навіть гніву. Але Яна вже давно інтуїтивно відчувала, що має тримати певну дистанцію, хоч і може годинами вислуховувати чужі історії. Лікар не мусить хворіти й сам, щоб допомогти пацієнту. І бути донором для кожного − теж сил не настачиш. Хоча вона таки їх підживлювала своїми силами, бо знала, де і як поповнити власну енергію. Непомітно навчала цьому і тих, хто приходив до неї по допомогу.

Людина у розпачі − як машина з пробитим бензобаком: скільки не вливай − витікає. Тож дуже бажано, щоб «пацієнт» потихеньку штопав ті дірки, накладав на них латки, зашивав своїми силами душевні рани. І тільки коли потроху залагодиш пробоїни, починає крапля за краплею накопичуватися твоя енергія. І от тоді вже вирівнюється спина, підіймається голова, погляд одривається від землі і в очах з’являється блиск. А там і незчуєшся, як приходять правильні рішення. Тому що неправильних, мабуть, взагалі не буває.

Адже сьогоднішній ти − це вже не той ти-вчорашній, і ще не ти-завтрішній. І сьогоднішнє рішення − це вчинок тебе-сьогоднішнього. Якщо ти-такий щось зробив, то це сталося. Тому що мало статися. Сьогодні і з тобою. І навіть якщо учинок полягав у тому, що ти не зробив нічого, − отже, іще не дозрів до кроку. Значить, не сьогодні чи не тут. І ти-сьогоднішній ще не здатен на дію. На рішення. Мусиш ростити себе до того стану, коли зможеш. Тому що, коли не вирішуєш ти, вирішують за тебе. Коли ти не обираєш, обирають тебе. І тоді ти граєш у чужу гру за чужими правилами. Сьогодні. А може, і завтра. Доти, поки не усвідомиш себе за кермом власного життя.

«Пацієнтка» таки не витримала. Вона виговорювалася, відповідала на Янині нечисленні питання, якими та непомітно скеровувала монолог відвідувачки, але зрештою поставила питання руба: «То що ж мені робити?!»

Ось цього Яна завжди боялася. Точніше, не хотіла. Свідомо відмежовувалася від порад та нав’язування своїх міркувань. І вона знову використала свій фірмовий хід, просто спитала:

– А що б ви самі собі порадили?

Пауза видалася надто довгою, якісь думки роїлися в голові бідахи, але вголос вона промовила одне:

– Можна, я ще прийду до вас за тиждень?

– Можна, − відповіла Яна, але глянула на календарна стіні і похопилася: − Але ж за тиждень Новий рік! і я їду на свята в Карпати.

– Шкода… − тихо видихнула жінка. − Я без вас пропаду…

– Але ж я вам не Бог… Давайте ви тим часом спробуєте записати якось свої думки з цього приводу, ніби від третьої особи? Ніби то я вам щось раджу, наприклад. Я чи хтось інший. Дермі Мур. Скарлет О’Хара. Хтось, кому б ви довірили свою історію. Як вам така ідея?

– Але ж чоловік… Раптом прочитає?

– А ви англійською напишіть, − усміхнулася Яна, яка знала, що з грошима у чоловіка «пацієнтки» непогано, а от із освітою не дуже.

І раптом жінка полегшено розсміялася, чого за п’ять зустрічей жодного разу не траплялося, аж Яна стривожилася, чи все у неї гаразд із головою.

– Англійською?! − продовжувала сміятися відвідувачка. − Поради собі самій − англійською?! Від Демі Мур?!

– А чому ні? − стримувала своє здивування Яна.

– Та без проблем! А ще я можу і французькою, і польською! − видихнула вона і подивилась на Яну зовсім іншими очима, ніби з них упала полуда рабства та розпачу. − Їдьте відпочивайте! Я вам цілий роман напишу! Ще й з малюнками! Я чемна дівчинка, добре вихована та з хорошою освітою. Будуть вам поради!

– Власне, то мали бути ніби поради вам, − усміхнулась Яна.

– Ну… вже не знаю, що б мені хто міг порадити, але ідея зробити з цього книжку з малюнками − це супер! Ви геній, Яночко! Написати, виписати все це сміття, розмалювати, а потім − спалити до біса, і все. Чи подарувати йому! − рубонула вона ребром долоні повітря.

Яна сиділа мовчки й усміхалася. Так уже не раз траплялося в її «підпільній практиці» − людина оживала. І майже щоразу несподівано, адже кожен проходить власний шлях до самоочищення, кожен сам ставить собі латки. Хіба що чиясь мудра, практично мовчазна присутність поруч у невідомий спосіб стає якоюсь терапією для продірявленої життям душі.

Яна вечеряла на кухні і не стримувала усмішку, пригадуючи свій сьогоднішній день. Маленький телевізор на невеличкому холодильнику бубонів якісь передноворічні новини та досхочу годував глядачів рекламою, але Яна не дослухалася. Вона відсунула тарілку та кухоль убік, влаштувала на кухонному столі ноутбук, перевірила пошту, яка сьогодні не принесла нічого, крім рекламного спаму, і ввійшла в соціальну мережу.

Яна знову розшукала сторінки Соні Тютюнникової та Ігоря Соломатіна. Нічого на них не змінилося. Ні нових фотокарток, ні нових друзів, жодних свіжих слоганів-статусів. Яна завмерла і примружилася, розглядаючи фото Соні. Щось тут було не так. Не складалося в цілісну картинку. Не схожі були ці дві сторінки на акаунти інших «мешканців мережі», де вирувало життя та спілкування. Вони здавалися якимись неживими, штучними.

– А що, як?.. − прошепотіла Яна, вражена своєю здогадкою.