Читать книгу Сердечна терапія - Міла Іванцова - Страница 11

Украй збентежена, Олександра стукотіла підборами по підземному переходу під Європейською площею, поспішаючи до будівлі філармонії. Вона часто дихала і зашарілася від швидкої ходи, адже за п’ять хвилин починався концерт, Олександра ледь устигала. Було вкрай незручно перед Вадимом, який, напевне, вже втомився і змерз чекати біля входу − отака провінційна меломанка! Чи й не треба було погоджуватися на його запрошення? Може, марно вона піддалася? Це ж не на каву, і навіть не в кіно − філармонія, серйозна музика, пристойні люди в залі, мабуть, дами будуть у вечірніх сукнях, куди їй до них?

Сновигання подібних думок не давало жінці спати останньої ночі, мордуючи сумнівами, чи правильно вона вчинила, коли там, на зимовому базарі, пристала на несподівану пропозицію лікаря скласти йому компанію наступного вечора. Все тоді трапилося якось дивовижно-стрімко. Спочатку ці журналісти з їхнім опитуванням про щастя, потім той дідок-професор із міркуваннями про тимчасовість окриленого стану людини, і раптова поява перед її прилавком Вадима − лікаря, про якого вона дедалі частіше думала, адже таки мала намір перед Новим роком хоч якось віддячити йому за турботу про Стасю.

Обоє тоді розгубилися: Олександра − заскочена зненацька на такому малопрестижному місці роботи, Вадим − від того, як знітилася жінка. Але він оговтався першим і спитав, як почувається Стася, чи все нормально з рукою, чи братиме юна балерина участь у новорічному концерті.

Олександра відповіла, що все гаразд, Стася здорова, що вони саме хотіли розшукати Вадима, щоб подякувати за допомогу та якось привітати з Новим роком, що концерт у школі буде за тиждень, саме перед канікулами, а потім вони поїдуть на свята додому. Жінка говорила схвильовано, тим часом автоматично складаючи в пакети ті самі «пару кілограмів мандаринів та чотири лимони», які замовив покупець. А Вадим, усміхаючись, мовчки дивився на неї.

«І чому він усміхався? − подумалося вночі Олександрі. − По-доброму якось, не образливо, хоч я, мабуть, і смішно виглядала там на базарі, вкутана, мов капуста…»

А потім Вадим несподівано запропонував скласти йому компанію наступного вечора, бо має квитки на концерт, запросив сам піаніст, але він не знає, з ким піти. А якщо Олександра не погодиться, то і він відмовиться. Це було настільки дивно і якось недоречно в декораціях зимового київського базару, що Олександра раптом заклякла, і простягнуті нею пакети із фруктами зависли в повітрі, а потім поволі опустилися на прилавок.

– Куди? − тихо перепитала жінка, ніби то промовила не вона, а протяг, що вічно гуляв між торговими рядами накритого лише згори ринку.

– У філармонію, на Європейській площі, де починається Володимирський узвіз, знаєте?

Олександра втупилася в малознайомого чоловіка, ще сумніваючись, чи він не жартує, але чомусь повільно кивнула. Мабуть, цим вона відповідала на питання, чи знає, де знаходиться філармонія, а не давала згоду прийти. Але Вадим, задоволений, усміхнувся ще ширше, поклав на прилавок стогривневу купюру, взяв свої пакунки й уточнив:

– Чекатиму на вас біля входу за чверть сьома. Завтра. Вона лишень хапнула повітря сказати, що їй треба подумати, але огрядна тітонька почала витісняти Вадима від прилавка і мацати фрукти з вітрини.

Олександра розгублено всміхнулася, кивнула ще раз, швидко порахувала вартість покупки і поклала у Вадимову долоню решту. Їй стало неймовірно соромно за свої рукавички з обрізаними пальчиками, щоб зручніше було рахувати гроші, соромно за змушено ідіотське вбрання, за базар і взагалі гірко за таке дурне і непросте її життя. Воно здавалося відділеним цілою прірвою від існування молодого лікаря Вадима Ігоревича, який несподівано запросив її на завтрашній концерт. Щось стиснуло горло, і сльози накотили на очі, вона кивнула ще раз і відвернулася до своїх ящиків і коробок із фруктами та овочами. Але кінчики її пальців пам’ятали тепло Вадимової долоні, яке відчули, віддаючи йому решту.

І ось Олександра дріботіла сходами підземного переходу вгору, до старовинної будівлі філармонії, біля дверей якої вже вгледіла силует Вадима.

Часу на розмови не було, вони швиденько лишили верхній одяг у гардеробі і рушили сходами до зали, вже наповненої шанувальниками класичної музики. На свій сором, Олександра була тут уперше. Вона попервах після переїзду тішилася можливостями великого міста і купувала для родини квитки на театральні вистави, водила Стасю до цирку та у ляльковий театр, а ще їм дуже подобався великий природничо-географічний музей, що на Богдана Хмельницького. Але потім, коли пропали їхні сподівання на власне житло у Києві, задля якого було продано квартиру в рідному місті, коли чоловік вдався до найпростішого способу забути проблеми, коли мусили зі Стасею звільнити квартиру, бо нічим було за неї платити, коли домівкою Олександри став дитячий садок… Тоді вже було геть не до театрів та концертів. Хіба що ходила вона на якісь свята, коли учні балетної школи влаштовували свої маленькі концерти, показували власну майстерність та тішили батьків, учителів і гостей.

Олександра з Вадимом зайняли свої місця на стільцях-кріслах із білими дерев’яними спинками та бильцями, світло в залі згасло і сконцентрувалося на сцені з великим чорним роялем. Жінка-конферансьє оголосила виступ піаніста і зникла за портьєрою. За хвилину з’явився немолодий сивий чоловік в окулярах, уклонився глядачам і сів за інструмент. Він підняв руки над клавішами і завмер. Олександра враз гостро відчула цю мить − мить між «до» та «після». Вона виструнчила спину, склала руки поверх невеличкої сумки, яка лежала на її колінах.

Ураз їй стало незручно за відсутність елегантного манікюру та довгих нігтів, хоч учора ввечері у дитсадку вона зробила його сама, як уміла. Жінка склала пальці так, щоб нігтів не було видно, і сховала ноги під стілець. Вона давно не виходила взимку в спідниці до колін, а сьогодні наважилася, хоча мороз і хапав за ноги. До всього, нарешті знову знадобилися її єдині чобітки на підборах… Усі ці думки промайнули одночасно в голові зніяковілої жінки, але вже за хвилину їй стало байдуже до всього − вона злилася з музикою, що струменіла з черева великого чорного роялю завдяки вправним рухам того сивого чоловіка.