Читать книгу Сердечна терапія - Міла Іванцова - Страница 4

Олександра домовилася з напарницею про вихідний у неділю, хоча зазвичай доводилося цього дня працювати. Але, якщо по-людськи, то завжди можна знайти компроміс − вона теж прикриває чужі тили, коли треба. І пречудовий вийшов день: вони зі Стасею поїхали до зоопарку, дівчинка була така щаслива, щебетала, розповідаючи про свої заняття, про підготовку до новорічного концерту. Потім на метро вирушили на Хрещатик, гуляли, милуючись вогнями і будинками, наче казковими у ранніх сутінках. Несподівано реальність набула чудесного присмаку: налетіла хмара і замерехтіли над головами перші сніжинки. Стася ловила їх на долоньки, кружляла з піднятими вгору руками, а мама дивилася на неї й ледве стримувала сльози − яка ж ця дитина була легка, тендітна, ніби ельф, і незахищена, як метелик у великому місті.

На майдані Незалежності вони помилувалися вечірньою площею, а потім зайшли до Макдональдсу погрітися, перекусити чогось гаряченького. Вибрали столик у затишному куточку, добре посиділи, поїли, поговорили, пригадали колишнє, помріяли про майбутнє… Увагу Олександри щоразу привертала пара, що сиділа неподалік і з’ясовувала стосунки. Молодий чоловік у картатому шарфі здебільшого мовчав, а ефектна й самовпевнена дівчина різким високим голосом йому щось виговорювала, дорікала, не дуже переймаючись, що вони тут не самі. Олександра замислилася: чого б їм не радіти зустрічі, спілкуванню, гарному зимовому вечору, навіщо виборювати першість? Бо саме таке враження справляла войовнича дівчина, котра, здавалося, висунула своєму візаві чималий список його розбіжностей із її ідеалами. Та то були чужі справи…

Мамі з донькою не хотілося знову розлучатися, але що вдієш? Стасі треба було їхати до інтернату, а Олександрі, завізши доньку, вертатися до дитячого садка. Попереду новий тиждень роботи, навчання, життя нарізно. Вийшовши на сходи, вони знову замилувалися легкими сніжинками, що сипалися, кружляючи, з темного неба. Раптом Олександра побачила, що на Стасі немає її плетеного шалика − забула на стільці.

– Я принесу, стій тут! − сказала мама, розвернулася і швидко ввійшла до приміщення.

Коли вона за півхвилини повернулася на сходи, доньки там не було, а метрів за п’ять праворуч скупчилися і схвильовано гомоніли люди. Відчувши неладне, Олександра кинулася до них. Стася вже стояла на ногах, правий бік одягу був засніжений, а лівою рукою вона притискала до себе праву руку й озиралася, шукаючи матір. Поруч тупцяв якийсь підліток зі скейтом, просив вибачення, намагався обтрусити з дівчинки сніг, а його приятель простягав їй шапочку.

– Стасю! Господи, дитинко, що сталося?! − зойкнула Олександра, підскочивши до доньки. − Ти ціла? Що з рукою?

З великих переляканих очей дівчинки покотилися сльози, і вона, схлипуючи, промовила:

– Упала. Рука болить, рука… Добре, що ноги цілі, добре, що ноги… У нас же свято…

Мати присіла і втішала її, не знаючи, що далі робити, а поруч хлопці зі скейтами все бубоніли:

– Пробачте, ми не хотіли, вона вискочила навперейми, пробачте…

Невідомо, як довго тривала б ця сцена, де кожен повторював своє, а справа не рухалася, якби до них раптом не підійшов той чоловік у картатому шарфі, що сидів за сусіднім столиком.

– Що трапилось? Упала, балерино? − Він нахилився до Стасі, потім глянув на Олександру. − Я лікар, дозвольте оглянути дівчинку?

– Так, звісно, дякую вам! − розгублено відповіла мати.

– Давайте зайдемо до кав’ярні, там світла більше, − запропонував чоловік. − Іти можеш, ноги цілі?

– Ноги… Ноги цілі, − схлипувала Стася, перелякано дивлячись на лікаря і притримуючи одну руку другою.

Біля вільного столика лікар обережно зняв із дівчинки куртку, потім кофту, розстібнув манжету блузки, підкотив рукав і обережними вправними рухами промацав руку від пальчиків до ліктя й вище. Олександра тримала речі доньки й спостерігала за маніпуляціями лікаря, мов за дійством шамана.

– Здається, перелому немає, вивиху теж. Але, щоб упевнитися, що немає тріщини, я вам раджу зробити знімок. Треба поїхати до травмпункту.

– Ой, добре, що немає, дякую, дякую вам… А як же… А де ж той травмпункт, Господи ти ж боже мій?! − розгублено промовила Олександра, і лікар побачив, як тремтять її руки.

Вона перехопила погляд лікаря і вчепилася в куртку Стасі, а потім почала допомагати дівчинці вдягатися.

– Дякуй дяді, Стасю! Що б ми без нього робили? Болить тобі? Вже краще? − промовляла вона біля вуха доньки, чомусь не наважуючись підняти очі на незнайомця.

– Дякую! − розгублено всміхнулася лікарю дівчинка і шморгнула носом.

– Нема за що, балерино! − всміхнувся і він.

– А звідки ви знаєте, що я балерина? − здивовано схилила голову набік Стася.

– Не знаю, так, вихопилося. Мабуть, ти схожа на балерину. Я це помітив, ще коли ти їла. Надто рівно спину тримала. А що, невже вгадав?

– Вгадали! Тільки я так перелякалась… Я понад усе боюсь, щоб із ногами нічого не сталося, тоді кінець усій моїй кар’єрі, − сумно зітхнула Стася. − Щоправда, з поламаними руками теж не дуже…

– Стасю, не відволікай лікаря балачками, − почала сварити її мати, зав’язуючи шалика. − Дякуємо вам ще раз. Якщо ви знаєте, де той травмпункт, розкажіть, будь ласка, треба таки з’ясувати, що там із кістками. − Олександра підвела очі на випадкового консультанта.

– Знаю, це в дитячій лікарні, я й сам там працюю, щоправда, в іншому корпусі. Якщо ви дозволите, я вас відвезу, у мене за два квартали звідси машина припаркована.

– Ні-ні, це вже буде надто нахабно! Дякую, ми вже якось самі… − почала відмовлятися Олександра.

– Нічого страшного! У мене все одно інших планів на сьогодні вже немає. Зате через кілька років, дивлячись по телевізору балет, я зможу вихвалятися перед знайомими, що колись, на початку її кар’єри, я надав допомогу знаменитій балерині, − всміхнувся він. − Ви мені дозволите, мадемуазель?

Стася, все ще притискаючи до себе руку, всміхнулася, а потім із непідробною грацією опустила голову і знов підняла її, промовивши:

– Так. Мене звати Станіслава Стрілецька.

– Стасю! Боже милостивий! − сплеснула руками мати.

– А мама − Олександра, − додала дівчинка, дивлячись просто у вічі лікарю.

– От і познайомилися, − всміхнувся він. − А я Вадим Ігоревич. То поїхали? Щоправда, доведеться пройти метрів двісті, тут у центрі така проблема з паркуванням, що я ховаюсь, не доїхавши.

– Ну, ходімо, що вже робити з цією травмованою балериною, дякую вам, − усміхнулася Олександра. Вона накинула ремінець сумки на плече, обійняла Стасю, захищаючи її від зустрічних перехожих, і рушила слідом за лікарем вулицею вгору.

Раптом від кінцевої зупинки, де висаджують пасажирів тролейбуси та маршрутки, що спустилися від Софійського собору на Майдан, до них навперейми кинулася дивна пара − струнка дівчина з мікрофоном та високий хлопець із камерою на плечі.

– Перепрошую! Скажіть, будь ласка, що для вас є щастя? − енергійно прощебетала дівчина до Олександри.

Жінка спантеличено завмерла, потім озирнулася на Стасю, яка все ще притримувала одну руку другою, на Вадима, і знітилася.

– Ну, кількома словами. Ось, наприклад, − дівчина повела рукою, вказуючи на лікаря та Стасю, − ви виглядаєте дуже гармонійною родиною.

Стася пхикнула, а Олександра знітилася ще більше, і щоки її спалахнули. Вадим зробив крок до мікрофона і сказав:

– Щастя − це коли всі живі та здорові, а ще − здатні один одного зрозуміти. Вибачте, ми дуже поспішаємо. Хай щастить!

Він усміхнувся дівчині і махнув рукою оператору, щоб закінчував зйомку.

Всі троє рушили Софіївською вулицею вгору шукати машину лікаря.

– Дякую, − тихо промовила Олександра і на ходу обійняла й притисла до себе Стасю.