Читать книгу Живі книги - Міла Іванцова - Страница 10

Книгарня-кав’ярня жила своїм життям, так само, як особи, що прив’язалися до неї невидимими нитками завдяки акції «Живі книги» і навідувалися «на каву» доволі часто. Не завжди Читачі перетиналися між собою, хіба що письменниця Амалія та колишній військовий, незрячий пан Віктор, кілька разів втрапляли до закладу в один час, але дама обрала собі столик біля перил найвищого ярусу, а чоловік всідався поверхом нижче, спиною до завішеного вікна, прислухаючись до настінного годинника, який неголосно відбивав настання кожної нової години.

Спекотно-грозовий травень був у розпалі, і одного дня Віктор домовився через дівчат-книжниць про зустріч із чоловіком, готовим поділитися роздумами про містику в буденному житті Києва та якимись історіями. Зустріч було призначено на тринадцяту. Він прийшов завчасно і, спілкуючись з офіціантками біля бару, дізнався, що «ота письменниця» вже півгодини сидить на верхньому ярусі за своїм столиком, а замовлена Книга не прийшла.

– То я не проти «почитати» разом із дамою мою Книгу, – стримано всміхнувся чоловік, – можете передати їй моє запрошення. Але що вже там у Книзі, я не відаю, тож відповідальність із себе знімаю!

– Це класно! – мало не заплескала в долоні книжниця Віра, а потім зашепотіла: – Бо ж пані Амалія он узяла книгу з полички, гортає її та п’є каву, а нам якось незручно, хоч ми й не винні… Ви нас так виручили!

– Та й вам, може, цікаво буде познайомитися зі справжньою письменницею? – озирнулася на сходи книжниця Аня.

– Ще б пак! Зроду не бачив живих письменників! – чомусь пхикнув Віктор, а потім зітхнув. – Боюся, правда, що вже й не побачу…

Віра провела його за столик під годинником і піднялася сходами вище, щоб передати запрошення. Амалія була сьогодні без настрою, нерішуче визирнула через перила на «чоловічий поверх», якусь мить повагалася, але згодилася.

Вони познайомилися. Віктор підвівся і простягнув для вітання руку. Амалія подала свою правицю, лівою тримаючи маленьку сумочку. Рука її була прохолодною, а парфуми – впізнаваними, він запам’ятав їх відтоді, як розминувся з цією жінкою у дверях.

Чоловіча рука була сильною, але не мозолястою, і потисла жіночу руку делікатно й чемно.

Не встигла пара Читачів перекинутися стандартними для знайомства фразами, як дзенькнуло біля дверей і до кав’ярні зайшов невисокий худорлявий чоловік років за п’ятдесят, вбраний у темно-сірий, майже чорний костюм і світлу смугасту сорочку. Це виглядало трохи дивно, адже надворі панувала спека. Хіба що розстебнутий піджак і відсутність краватки вказували на те, що йому теж не холодно. Виглядав чоловіка дещо розгубленим, ніби потрапив до сучасної кав’ярні з продуманим ретро-дизайном звідкись із пізніх радянських часів. Він озирався навколо, немов шукаючи підтримки.

Книжниця Аня підвела його до столика, де сиділи Віктор з Амалією, і чоловік геть знітився, адже йому попередньо повідомили, що Читачем буде чоловік. Він тупцяв біля столика і не наважувався присісти, але Віктор, вгадавши збентежений стан Книги, промовив:

– Пане Юрію, мене звати Віктором, це я просив про зустріч із вами, але, якщо ви не заперечуєте, пані Амалія теж послухає те, про що ви готові були розповісти.

Чоловік кинув оком на жінку, котра дивилася на нього зі співчуттям, яке зазвичай викликають в інтелігентних людей надто нерішучі особи, мовчки кивнув, якось фатально махнув рукою на знак згоди і приречено гупнувся на стілець навпроти Віктора.

На якусь хвилину між ними запанувала тиша, лишень ненав’язливо грала з прихованих динаміків музика. Ця космічна інструментальна композиція ніби зачарувала відвідувача і змусила Амалію з Віктором також прислухатися.

– «Спейс»? – глянула на колегу Читача Амалія, і погляд її напоровся на темні скельця окулярів.

– Ні, пані, це «Зодіак»! Але ви, мабуть, іще молода, щоб пам’ятати період їхньої суперпопулярності на початку вісімдесятих! – несподівано жваво відреагував пан Юрій, махнув обома руками, мов диригент, і крига скресла – контакт було встановлено.

– Так, мабуть, це дійсно «Зодіак». Але ж як вони схожі зі «Спейс»! Я і в молодості їх плутав, бо мені, як то кажуть, ведмідь на вухо наступив, – засміявся Віктор, – але, погодьтеся, це дуже доречний акомпанемент як для розповіді про містичні пригоди в Києві, чи не так?

– Може, хай би пан спочатку замовив собі каву з десертом?

– Так-так, адже ви читали умови акції? – Віктор намацав на столі залишене Вірою меню й підсунув його до Юрія.

За кілька хвилин, упоравшись зі своїм хвилюванням, чоловік повів розповідь про дива, що трапляються в цьому вічному місті, дива, яким він так і не знайшов пояснень. А Амалія подумала, що, на щастя, ні книжниці, ні Віктор сьогодні не відрекомендували її як письменницю, адже, довідавшись про це, пан Книга міг би розхвилюватися ще більше або й зовсім відмовитися від участі в грі.

– Я працюю тут, неподалік, побачив на дверях оголошення про акцію й вирішив комусь це розповісти. Може, хтось би мене зрозумів, пояснив, що це таке… Власне… У мене немає друзів… Тобто таких друзів, кому можна було б розповідати такі нісенітниці… А ця вигадка про живі Книги мені сподобалася. Це схоже на спілкування з незнайомими людьми в нічному потязі… – промовив Юрій, дивлячись на поличку з мідно-блискучими старовинними турочками для кави, але раптом перевів погляд на Амалію й усміхнувся. – І потім – кава з тістечком у такому шляхетному закладі… Сам би я навряд чи наважився сюди зайти, я – людина небагата, хоч і не бідую, але приходити сюди самому – це якось дивно, вам не здається?

Юрій оглянув обох Читачів, а вони синхронно стримали усмішки, адже не раз пили тут каву на самоті. Проте він не знітився, а лише знизав плечима й жадібно втягнув ніздрями запах поданого еспресо.

– Тож про містичне. Я живу в спальному районі, там, за Дніпром, – махнув він рукою в бік вікна, – і щодня маршруткою їжджу на роботу і з роботи. Це ще те випробування! У середньому сорок хвилин в один бік. Тішить одне: я живу біля кінцевої і вранці мені вдається запхатися в бусик, а інколи навіть сісти. Адже через кілька зупинок водій уже не реагує на потенційних пасажирів, бо маршрутка забита вщент. Так і катаюся – з кінцевої до кінцевої п’ять днів на тиждень. І таких, як я, чимало. За роки цих поїздок люди вже впізнають одне одного, вітаються і навіть спілкуються між собою. Хоча я не з тих, хто заводить теревені ні про що аби з ким. Я більше люблю спостерігати. А коли всідаюся, то читаю книжку, хоч і знаю, що це псує зір, але читання якось урізноманітнює поїздки.

І от якось так сталося, що я зачепився оком, а може, і душею, за одну дивну пані. Це була незвичайна жінка, скажу вам. Я зустрічав її лише тут, на Контрактовій площі, у черзі на маршрутку. І то – ввечері. Зауважте: жодного разу не їхав із нею вранці. І жодного разу – у понеділок. Аналіз цих фактів свідчить, що пані має вихідний по понеділках і на роботу їздить не на дев’яту, як я, а пізніше, – Юрій ковтнув ароматної кави і примружив очі.

Амалія всміхнулася, розглядаючи цього чоловіка, такого логічного, вдягненого в старомодний костюм, напевне, дуже стриманого в буденному житті. Що ж таке мало трапитися, щоб він наважився прийти й розповісти свою історію чужим людям? І чи не вигаданою буде ця історія? Просто заради безкоштовної кави та порції чізкейка?

– Перепрошую, – не витримав паузи Віктор, – а чим же ця жінка така незвичайна?

– О, повірте мені, вона дійсно відрізнялася від інших! Була невисокою на зріст, власне, і я не баскетболіст, і дебелі тітки чи худі довготелесі моделі із сережками в пупках під короткими майками, самі розумієте, мене мало цікавлять. А ця була не худою і не гладкою, її каштанове волосся завжди цікавим способом закручене й заколоте на потилиці. Але головним було інше. Її очі… Неймовірні очі… Я побачив їх майже впритул, коли був змушений торкнутися пальцем її плеча, щоб передати водію чиїсь п’ять гривень за проїзд. Вона озирнулась і подивилася мені у вічі. Вії її затріпотіли, вона підняла руку і взялася за купюру. Я побачив тонкі пальці та мереживо на манжеті білої блузки, що визирнуло з-під рукава чорного плаща… Я так знітився, що не одразу випустив купюру, і якусь мить та ніби з’єднувала нас. Раптом водій загальмував. Людська маса хитнулася, я наштовхнувся грудьми на її плече, випустив купюру і вхопився за поручень, утримуючи спиною кількох пасажирів. Моя попутниця ткнулася другим плечем у квадратну спину якогось роботяги, що стояв попереду, вії її стрепенулися, наші погляди знову зустрілись, і мене раптом кинуло в жар, чого вже давним-давно не траплялося. Я пробурмотів: «Пардон», хоча французькою не володію, але мої вибачення потонули в криках, адресованих водієві та тому, хто перебігав дорогу перед маршруткою.

Цілий день на роботі перед моїми очима виникав образ цієї дивної жінки з такими трепетними віями і надзвичайними очима. Вона здавалася мені зовсім не такою, як інші сучасні жінки. Ви вже пробачте, але якось набридла їхня напористість, вульгарна прямота, ця могутня сила слабкої статі кругом – і в житті, і на екрані, і на сторінках газет, і крупним планом із придорожніх бордів. Дістала їхня білозуба усмішка та стовідсоткова сексуальна готовність! – емоційно запалився пан Юрій, глянув на Амалію і про себе відзначив, що вона була чимось подібна за типом до його незнайомки. – Правда, невтішною є й інша крайність – наша сумна базарна реальність…

Мене вже давно бентежить відчуття несправжності, синтетичності нашого буття – від води, їжі, повітря, одягу до людських стосунків за кимось насадженими шаблонами. І тому ця жінка так мене вразила – саме своєю несучасністю, несхожістю на інших, дивовижною грацією та манерами. Весь той день я, складаючи статистичні звіти в конторі, згадував її. І дав собі слово надалі спостерігати за нею, а може, і зав’язати знайомство.

Я зустрічав її на кінцевій і вітався. Вона відповідала мені й одразу переводила погляд далі чи просто ховала очі за тремтливими віями. Я перестав читати в дорозі і нишком поглядав на цю жінку, порівнюючи її з іншими. І хоча довго між нами не було сказано жодного слова, крім вітання, я сподівався, що теж небайдужий їй. Кілька разів ми стояли в череві маршрутки неподалік один від одного, хоч і не впритул. І я відчував запах її парфумів. У них був відтінок чогось радше медичного, ніж косметичного, якийсь давно забутий аромат, звідкись ніби з дитинства. І ця нерозгаданість хвилювала мене більше, ніж пахощі жіночих парфумів у роки юності, які ти жадібно п’єш ніздрями.

Мені здавалося, що я її звідкись знаю, але, перебираючи ночами в пам’яті знайомих жінок від шкільної лави і до сьогодні, я не знаходив подібної. А ще… Тільки не смійтеся! Мені здавалося, що я знав її раніше, у якомусь іншому житті… А може, вона нагадувала мені героїню якогось фільму?

Амалія та Віктор не сміялися, адже нерішучий спочатку пан Юрій виглядав неочікувано збудженим і направду схвильованим. Читачі вже аж палали з цікавості, що ж там трапилося далі.

– Одного разу ввечері щось сталося на набережній, і наша маршрутка втрапила в дорожню тягучку. Усі ми мали шанс застрягнути надовго, ще навіть не переїхавши через Дніпро. Але того разу водієм був енергійний хлопець, який ніби мав нюх на подібні ситуації і нерідко знаходив спосіб викрутитися то маленькими вуличками, то по тротуарах. Він голосно спитав у пасажирів, чи виходить хтось до мосту, і задоволено крутонув кермо праворуч. Маршрутка загарчала, вибралася на тротуар, обігнала з десяток автівок, що повільно повзли вулицею, а потім замість того, щоб рухатися до річки, звернула на якусь нешироку, вимощену бруківкою доріжку, що звивалася вгору між старими деревами та густими кущами.

Пасажири принишкли і здивовано поглядали у вікна. Я кинув оком на незнайомку – чи, бува, не хвилюється. Але жінка стояла спокійно, однією рукою трималася за поручень сидіння, а другою притискала до себе сумочку, більше схожу на театральну, а не на ті торби, що нерідко носять жінки і про які кажуть, що там чорт ногу зломить. До речі, я жодного разу не бачив у її руках пакунків, напханих провізією, які зазвичай жінки тягнуть увечері додому.

Я знову подивився на незнайомку. Вона, ніби відчувши погляд, повільно повернула голову і несподівано всміхнулася мені. Власне, не те, щоби всміхнулася, але в її очах та кутиках губ промайнуло щось таке, аж мені захотілося підняти капелюха, якби, звісно, він у мене був. Але загадковий погляд знову ніби розчинився, а перед моїми очима постала її охайна зачіска.

Тим часом бусик пробирався доріжкою вгору, вдало вписуючись у кожен поворот. Але раптом двигун загарчав, потім ніби закашляв і зовсім замовк. Машина зупинилася, а водій сердито ляснув обома руками по керму. Він відкрив дверцята і вийшов на вулицю оглянути машину. Пасажири захвилювалися. Через лобове скло було видно доріжку, яка вилася вгору, а до бічних вікон тулилися гілки з невеличким, іще молодим весняним листям. Через розчахнуті двері до салону пробрався давно забутий аромат черемхового цвіту. Смеркалося. І цієї миті, вдихнувши не міських ароматів, я подумав, що і сам, як ця маршрутка, кружляю скільки років у замкненому колі й нічого в житті не змінюється. Та я вже й не хотів змін…

Минуло кілька хвилин, але водій не повертався. Пасажири почали обурюватися, мовляв, краще б ми повз ли по набережній, ніж обламатися десь у лісі… Кілька чоловіків теж вийшли з маршрутки покурити і, на превелике диво, виявили, що водія ніде немає. Здійнялися шум і ґвалт, одні пасажири намагалися вийти з машини, інші почали кудись телефонувати з мобільних, усі були збентежені та обурені, адже плани на цей п’ятничний вечір було зруйновано… Зрештою майже всі пасажири вийшли, хтось гукав водія, хтось радився, що робити. Тим часом сутінки густішали, а запах черемхи посилювався.

– Ой, нічого собі! – не стримала здивування Амалія.

– Так, цікавий поворот подій, – промовив Віктор. Він сплів на столі пальці рук і подався корпусом до Юрія, виявляючи нетерпіння та інтерес до його оповіді.

– Це ще не «поворот», прошу пана! – сказав той, залпом випив залишки вже ледь теплої кави і проковтнув шматочок сирного тістечка, ніби збирався на силі.

Читачі терпляче мовчали, очікуючи на продовження. Але Амалія не витримала першою.

– І що ж було далі?! – зазирнула вона в очі чоловікові, який раптом знову знітився і наче не наважувався продовжувати.

– Далі? – він витер губи серветкою і втупив погляд у поличку зі старовинними млинками для кави. – Далі я відчув, як хтось узяв мене за руку і повів за собою. Вона вела мене подалі від роздратованих пасажирів, кудись угору, маневруючи між кущами та деревами з легкістю, якої я від неї не очікував.

– Нічого собі! – не втримався Віктор.

– Раптом я послизнувся на торішньому вогкому листі, але вона не випустила моєї руки, а, навпаки, втримала. Я знову чомусь сказав: «Пардон!» І у відповідь несподівано пролунало: «Ne vous excusez-pas! C’est pas grave!»[10]

Я вперше почув її голос і не відчув розчарування – він був саме таким, яким і мав бути голос цієї дивної жінки, такої несхожої на всіх жінок навколо. І я заговорив із нею. Перепросив, що я такий незграбний, зробив їй комплімент, нарешті, сказав, яка вона чудова і надзвичайна…

Вона допомогла мені піднятися схилом до поваленого дерева і жестом запропонувала присісти. Ми довго розмовляли в напівтемряві, сидячи поруч на тій колоді і вдихаючи аромат черемхи, тополиних терпких бруньок, розірваних молодим листям, та торішнього листя, яке лежало вогким килимом під ногами.

Незнайомка розповіла, що звати її Поліна, вона працює гувернанткою в багатій родині одного банкіра, займається з його дітьми: водить їх на прогулянки, читає книжки, а ще з власної ініціативи навчає старшу дівчинку гри на фортепіано; що дружина банкіра рідко буває вдома – вона то в салонах краси, то ходить із приятельками на шопінг, то на каву… Розповіла, що взагалі роботою та ставленням до себе вона задоволена, хоча, звісно, мріяла не про це, особливо коли закінчила консерваторію, але «похмурі часи, нестабільна епоха перемін».

Пан Юрій зітхнув, знову прислухався до космічних звуків музики з динаміка і продовжив, не відриваючи погляду від блискучих мідних кавників:

– Я теж їй щось розповідав: і про моє життя, і про давні плани написати докторську з прикладної математики й посісти помітне місце в науці, про плани, яким не судилося реалізуватися. Незнайомка кивала зі співчуттям і розумінням, інколи сплескувала руками, і я вже не дивувався, побачивши на її руках мереживні рукавички, білі, а ще мереживні манжети старовинної сукні, чорну шаль на плечах та вузенькі чорні черевички зі шнурівкою. Я тримав у руках свого капелюха і говорив, говорив… І знаєте… я… я говорив із нею… французькою! – випалив він.

– Господи… – сплеснула руками Амалія, а Юрій продовжив:

– Не знаю, скільки часу минуло відтоді, як ми всілися на тій деревині й почали розмову. Але раптом я згадав, що їхали ми додому, що, хоч як шкода, а треба б уже якось і вибиратися звідси, навіть подумав зателефонувати знайомому, у котрого була машина… Але в кишенях мого сюртука мобільного не було, а годинник на довгому ланцюжку клацнув, відкинувши срібну кришку, і показав доволі пізню годину. Я перевів погляд на незнайомку, але вона всміхнулася, знову взяла мене за руку і повела за собою вгору.

Метрів за десять дама вказала поглядом на вхід у печеру.

«Ça, c’est le passage de la rive droite vers la rive gauche, n’ayez pas peur, suivez-moi!»[11] – запросила вона мене слідувати тунелем, що, з її слів, вів на лівий берег. Я розгубився і намагався пояснити, що це може бути небезпечно, що вона ризикує своїм життям. Про моє я вже промовчав… Відповідь була дивною.

«Pas du tout. Je connais bien ce tunnel, nous l’avons longé même avec les enfants»,[12] – відповіла незнайомка, і мені стало соромно через свої побоювання, та я був здивований, як така тендітна жінка могла блукати закинутим тунелем, а тим більше – разом із довіреними їй дітьми банкіра?!

Я зробив кілька кроків уперед і помітив у глибині тунелю світло. Закріплені метрів за двадцять один від одного, на стінах горіли факели, пахло вже не прілим листям, а теплом вогню, стіни були земляні, глинисті, але досить рівні й сухі. Поліна рухалася вперед у світлі факелів і здавалася схожою на марево. Мені закортіло торкнутися її, щоб пересвідчитися, що вона реальна. Натомість я боляче вщипнув себе за руку – нічого не змінилося. За мить мене накрило хвилею непереборного бажання, ніби кров закипіла в мені і застукотіла у вухах, я наздогнав її, обхопив руками за талію, повернув до себе і… поцілував у губи. Я зробив би те саме, навіть якби це загрожувало моєму життю. Це було сильніше за мене.

– І?… – не втримався Віктор, а Амалія промовчала, тільки дивилася на оповідача широко розплющеними очима.

– Вона не дала мені ляпаса, не виривалася і нічого не сказала. Вона відповіла на поцілунок… Капелюх мій злетів із голови, її зачіска розтріпалася, але нам це не заважало…

Пан Юрій замружив очі, ніби знову поринувши у спогад про цю неймовірну пригоду. Тепер не витримала Амалія:

– Боюся навіть питати, що було далі, пане Юрію.

Чоловік мовчав, і далі сидячи із заплющеними очима. І жінці навіть здалося, що так він стримував імовірні сльози, щоб, бува, не викотилися перед чужими людьми. Потім зітхнув і продовжив:

– Якась чужа рука грубо тормосила мене за плече, і незнайомий голос питав, чи не збираюся я їздити по колу, адже вже кінцева…

– То все це вам наснилося?! – вихопилося з полегшенням у Віктора.

Юрій помовчав, а потім нерішуче промовив:

– Не думаю.

– Але як же це?! Хіба таке можливо? – здивувалася Амалія і трохи насторожилася: чи, бува, у цього пана немає проблем із головою?

– А ви тієї п’ятниці випадково нічого не святкували на роботі? – стримав на устах усмішку реаліста Віктор.

– По-перше, я не п’ю, – навіть образився на таке припущення Юрій, – а по-друге… я мушу розповісти продовження. Хоча ви, звісно, можете вважати мене божевільним. Але якби це трапилося в якомусь іншому місті… Проте містичність Києва не я перший помітив. Та ви й самі, мабуть, у курсі, звідки родом булгаківська Маргарита, точніше, її ідея…

– То невже ви хочете сказати, що історія мала продовження?! – не вгамовувався Віктор.

– Так.

– О! – здивувалася Амалія, склала руки на столі і приготувалася слухати.

– Я прийшов тоді додому сам не свій. Адже надто все було явним, щоб виявитися просто сном! Наступного дня була субота, я планував провести її вдома, почитати, подивитися телевізор, нікуди не їхати. Але… вдома мені не сиділося, я похапцем з’їв бутерброд із ковбасою, запив чаєм і навіть не відчув їхнього смаку. Мене тягнуло з дому, і я знову опинився на кінцевій.

Проїжджаючи повз Дніпрові кручі, я уважно приглядався до кущів і дерев, що вкривали їх і яскраво мерехтіли молодим листям. Події вчорашнього вечора знову прокрутилися перед моїми очима, мов у кіно… І серце защеміло ніби від утрати того, чого я й не мав. Невдовзі я знову опинився на Подолі й пішов гуляти по ньому неспішно, не так, як зазвичай крокую в робочі дні. Не маючи чіткого плану прогулянки, я звернув до Музею однієї вулиці, повз який саме проходив. Ви не були там? О, він цікавий! У ньому зібрано чимало старовинних речей, предметів побуту, документів… Я вже там бував раніше і зайшов не заради інформації, а щось мене завело туди в пошуках… емоційних вражень, скажімо так. І хотілося бути далі від туристів та екскурсоводів, побути на самоті… Я рушив до однієї порожньої зали і закляк у дверях…

У дальньому куті я побачив за фортепіано до болю знайомий силует… Темна сукня з мереживною накидкою, охайно зібране на потилиці волосся, білі мереживні манжети на рукавах, тонкі пальці на клавішах…

Серце затіпалося мені в грудях, піт виступив на лобі – я не знав, що робити. Чи кинутися до неї, розповісти, що тільки й думаю тепер день і ніч про свою Поліну, чи не рухатися, щоб це видіння не зникло, як учора?

– Ііі?! – впилася в нього очима Амалія.

– Огрядна дама-екскурсовод торкнулася ззаду мого плеча і попросила пропустити у двері групу школярів. Що я й зробив. Вона вишикувала дітей ліворуч, а я перестав дихати, очікуючи, що Поліна якось відреагує на прихід гостей, але вона не рухалася. Та пані розповідала про багатих городян старовинного Києва, показувала предмети їхнього побуту за склом вітрин, а в мене промайнула думка, що моя чарівна незнайомка тут працює! І саме тому по понеділках не їздить маршруткою, бо має вихідний. І що робочий день у неї починається пізніше, ніж мій… А про банкіра з дітьми вона просто пожартувала… Її образ був настільки співзвучний стінам цього закладу, що, здавалося, вона й сама була з іншого століття. І раптом до моєї свідомості долетіли слова екскурсовода: «Ось манекен, що зображує жінку в одязі того часу. Це, діти, не багата жінка, швидше за все гувернантка, але має освіту, уміє грати на фортепіано, напевне, знає французьку. А може, й узагалі француженка… Ви ж знаєте, що раніше багаті люди виписували з-за кордону вихователів своїм дітям, щоб ті, спілкуючись, вивчали мови…»

Я похолов і вигукнув: «Як манекен?!» Я кинувся вперед, діти зареготали, але мені було байдуже. Проте я не зміг наблизитись і мішком осів на стілець неподалік. Екскурсовод навіть захвилювалася, чи мені не зле, а потім повела групу школярів далі.

Я сидів і дивився на мою Поліну ззаду. Боявся підійти і зазирнути в обличчя. Серце вгамувалося і стукотіло так рідко й тихо, ніби його й зовсім не було. Із сусідньої зали долітали дитячі голоси, а я розглядав ту даму з голови до ніг, ніби торкався її руками. Раптом…

– Що ще?! – збентежився Віктор.

– Раптом я побачив, що одна нога піаністки стоїть, витягнута вперед, на педалі під інструментом, а друга трохи визирає з-під круглого стільця та довгої спідниці. Ви не повірите, але… На тонкій підошві чорних черевичків зі шнурівкою та на каблучку чітко було видно смужку засохлої рудої глини… Точнісінько таку я відчистив того ранку зі своїх черевиків…

Віктор, розраховуючись за столиком з Анею, попросив викликати для нього таксі до Хрещатика на чотирнадцяту тридцять – мав там якісь справи.

Потім, уже біля бару, у його руках знову звідкись виникла невелика металева трубка, що миттю перетворилася на довгу паличку, кінчиком якої він торкнувся краю першої сходинки. Амалія, що стояла поруч, не наважилася підтримати його на сходах, а тільки нерішуче озирнулася на дівчат за барною стійкою. Ті синхронно всміхнулися, а Віра впевнено махнула рукою вслід, і цей жест, певне, мав означати, що чоловік і сам непогано дає собі раду.

Жінка знизала плечима й пішла слідом за сліпим, усвідомлюючи нелогічність ситуації, а надто коли Віктор спустився сходинками до вхідних дверей, відкрив їх і відступив убік, пропускаючи даму.

Машини досі не було, вони стояли в затінку біля кав’ярні і не поспішали прощатися. Навколо ворушилося напоєне сонцем місто, у пилюці сварилися за шматочок мотузки горобці, схожий на бомжа кудлатий запилюжений дідуган важко шкутильгав від ринку, ніби «сам у собі», байдужий до інших про явів життя довкола. Амалія затримала погляд на ньому, зітхнула й промовила:

– Дивак цей пан Юрій… Так розхвилювався, розповідаючи, здивував мене не на жарт, а коли зателефонували з роботи, то немов його підмінили: миттєво замкнувся, немов застібнувся на всі ґудзики, попросив вибачення і зник.

– Так. Не без того… Може, ще й пожалкує про свою відвертість, – не дуже весело всміхнувся Віктор, механічно постукуючи паличкою по краю тротуару.

– Чому це?… А що ви думаєте про його розповідь? Чи про нього самого? Він направду пережив ці містичні події, ці хвилювання чи вигадав усе?

– Заради кави із запіканкою? – хмикнув Віктор, ніби вгадавши думки Амалії.

– Чізкейка, пардон! – всміхнулася вона.

– Та один чорт – сирник, запіканка, лінивий вареник! Солодке і з сиру! Письменниця мала б здогадатися, що самотнього чоловіка не назва вабить, коли йдеться про їжу! Бо вдома ж ніхто цим не погодує!

От якби таку акцію започаткував ресторан української кухні, що тут неподалік, я б і сам ходив туди розповідати байки за обід!

Амалія навіть розгубилася від такої заяви і про її «статус», і про сутність самотнього чоловіка… Вона не втямила, чи то був жарт, чи направду вирвалося щось несподіване для неї з глибини чоловічої незрозумілої душі. Скориставшись тим, що чоловік її не бачить, а ніби дивиться кудись удалину повз неї (таким був поворот його голови), пройшлася поглядом по ньому з голови до ніг і назад, заскочена думкою, як цей немолодий, але стрункий та охайний чоловік існує сам-один у непростому навіть для зрячих світі. А що він не має дружини, то і так було ясно – у жінок зазвичай спрацьовує інтуїція, особливо у тих, хто шукає пару. Хоча наразі це був не той випадок.

Розмова на цьому ніби спотикнулася, обоє відчули певну незручність. Та за мить біля пари, що стояла на краю тротуару, пригальмувало таксі. Віктор розвернувся обличчям чітко до Амалії і простягнув їй на прощання руку. Вона обережно потисла її, одночасно намагаючись просочитися поглядом крізь темне скло його окулярів, щоб побачити очі, адже чоловіча усмішка цієї миті видалася їй «для годиться».