Читать книгу Живі книги - Міла Іванцова - Страница 12

Відучора Женька чекала на дзвінок із кав’ярні, сподіваючись, що з’явиться в їхньому «каталозі» цікава, підходяща для неї Книга, адже, як змогла, пояснила книжниці Ані свій інтерес. Але ніхто не телефонував. Звісно, не щодня туди записуються нові учасники акції, та й не кожен був би їй цікавим. А може, дівчата просто затуркалися й забули про неї? От Женька й вирішила, якщо вже має сьогодні вільний час, зайти до них, передивитися картотеку і ще раз нагадати про себе.

На душі в неї було неспокійно, не щодня приймаються та реалізуються важливі життєві рішення, але демонструвати хвилювання й невпевненість у майбутньому перед Іллею – цього лише бракувало! Може, її сподівання отримати таким чином відповіді на нагальні запитання від чужих людей і виглядали дивними, може, ліпше було б порадитися з кимось зі знайомих або читати справжні книжки, але… Але в колі її спілкування не водилося людей, яких би вона готова була взяти собі за приклад успішного виходу з життєвого «крутого піке». А книжки, принаймні ті, що вона інколи читала, являли собою варіації на тему казки про Попелюшку, неодмінно тішили гепі-ендом, але не дуже в них вірилося, та й конкретних порад щодо виживання вони не давали.

Хотілося дівчині поговорити з кимось із тих успішних людей, яких вона нерідко бачила зі свого місця адміністратора на плазмовому екрані, куди втуплюються відвідувачки, чекаючи своєї черги. Бажано – з жінкою. Яка «змогла». Яка падала й підіймалася, доклала зусиль і зрештою вирвалася на іншу орбіту існування. Її цікавили саме такі жінки, а не ті, які просто вдало вийшли заміж. Хоча це теж свого роду «хід конем». Та себе на їхньому теплому місці Женька не бачила з багатьох причин. А ще не уявляла, з якого дива ті успішні, що «змогли», стали б вести задушевні розмови з такою звичайною дівчиною, як вона, хоч за дурепу себе й не мала, але все ж таки… Тому ця акція в кав’ярні зародила в ній надію. Адже не Книга, а саме Читач обирає собі пару до розмови, і це є певним козирем, шансом, можливістю. Навіть за ціною якогось тістечка та кави для себе. Власне, це взагалі не було проблемою – вона вже давно вирішувала сама, на що витрачати зароблені гроші, і нерідко робила це безглуздо, але з превеликим задоволенням.

Книжниця Аня поклала рахунок на стіл і забрала порожню склянку з-під кави-глясе й тарілку із солодкими крихтами.

– Ну, бачу, немає мені цікавої Книги, але взагалі акція тут якось рухається? Щось відбувається? – зазирнула їй в очі Женька.

– О, так! Учора був конфуз: Книга не прийшла, а жінка, що її замовила, сиділа й нудилася. Така цікава, я не розповідала? Вона письменниця, вишукує тут нові сюжети.

– Ух ти! Письменниця?! То, може, мені з нею?…

– Та я вже й думала, але… навряд, – якось невпевнено відповіла Аня, – по-перше, вона теж Читач, а не Книга, а по-друге…

– Що?! – з нетерпінням подалася до офіціантки Женька.

– Вона… Ну, не виглядає дуже успішною та задоволеною життям, уже вибач.

– Як це? Письменниця – і не успішна?! От би її побачити!

– Та всяке буває, може, творча криза в неї, але я думаю, що там щось особисте. Ми тут багато чого бачимо, трохи починаєш у людях розбиратися.