Читать книгу Живі книги - Міла Іванцова - Страница 11

Цей день для Женьки був не таким, як інші. Останній день із трьох її вихідних ознаменувався переїздом у нове помешкання. Звісно, переселення до орендованої кімнати у двокімнатному «хрущі» до старенької господині зміною помешкання з натяжкою можна назвати, але сенс таки був у зміні житла. Тобто місця, де вона буде ночувати, підхоплюватися зранку, звідки тікатиме на роботу, а повертатиметься пізно ввечері. На вихідних вона інколи валятиметься там у ліжку хоч до обіду, і щоб ніхто при цьому не втручався в її життя. За це варто було заплатити тисячу гривень на місяць і пережити неабиякий скандал удома.

Звісно, їй було шкода маму, яка лишалася наодинці зі своїм другим, не надто передбачуваним чоловіком, але… Але ж мама його знайшла собі сама, коли Женьці ледве виповнилося чотирнадцять, і то після двох років «кастингу», через три роки після розлучення з батьком. Татусь десь накивав п’ятами і не нав’язувався ні з вихованням, ні з аліментами. Мати рік ходила, мов зомбі, а потім несподівано розквітла.

Так буває, коли раптом хтось дивний закохується в тебе всупереч усякій логіці й, засліплений тим почуттям, якийсь час має тебе за богиню. Спершу «богині» це видається неймовірним, несправжнім і навіть смішним, а потім… Потім спина її випрямляється, голова гордовито піднімається, погляд набуває упевненості та сексуальності, міняється навіть хода і… І тут на запалений одним вогонь починають злітатися інші. Ті, що обходили «богиню» десятою дорогою, коли вона, депресивна, зализувала рани після розлучення, страждала, зневірившись у всьому світі, нічогісінько не випромінювала, а навпаки, несвідомо засмоктувала чужу енергію, компенсуючи чималу втрату власної. А кому ти направду такою була потрібна? Отож.

Тому після першого дивака-закоханого в зовсім іще не стару маму з’явилися й інші «волонтери». Вона спершу розгубилася, а потім, мабуть, на зло батькові, почала «кастинг». Перший, романтично налаштований сусід Василь Прокопович, науковий співробітник музею, на те образився й боротися за даму серця не став. А після недовгого відбору кандидатів на місце біля «богині» в їхній квартирі кинув якір таксист Жора, який букетів не дарував, віршів не читав, не зітхав і не просив руки, а був конкретним і практичним колишнім радянським прапорщиком. Руки мав золоті, характер хазяйновитий, але неврівноважений, настрій його стрибав від куражу до гніву з усіма наслідками. Дуже скоро він уже почувався в їхній квартирці на півтори кімнати, як удома, тобто мужиком відповідальним, годувальником, тож із правом голосу. Причому єдиного, який враховувався. Крім потягу до дідівщини в побуті, Жора був іще й ревнивим, бо мав передісторію з першою дружиною. Тому маму було попереджено, а музейному сусіду дано разок по ребрах для профілактики, «щоб не здумали тримати за дурня».

Така розстановка фігур проіснувала майже шість років. Мама вже не виглядала «богинею», мала вигляд давно заміжньої жінки з купою клопотів, але була при чоловікові, підперта в господарстві його плечем, а в бюджеті – зарплатнею. Правда, Жора, хоч і таксував, але з часом почав випивати, характер його псувався. А чим старшою ставала Женька, тим частіше ловила на собі його неоднозначні погляди й за спиною матері чула слизькі жарти-натяки, після яких, аби, бува, не врізати йому чим під руку попаде, дівчина завіювалася з дому до пізньої ночі.

Мати нервувала через її дворові компанії, і недарма, бо лишень диво утримало доню від слизької доріжки, на яку стали деякі інші сусідські діти, що товклися по-теплому у вечірніх дворах-підворіттях, а взимку – по під’їздах їхнього спального району. Жора теж сварився-лаявся, пророкував пасербиці тюрму-колонію-наркодиспансер, а ще інколи в недобрих жартах згадував окружну дорогу, де «і гроші платять, і паспорт не питають».

Від тих слів у Женьки волосся ставало дибки, і вона знову намагалася якнайменше перетинатися в одному просторі з вітчимом, якого мама побоювалась і заперечувати якому не наважувалася.

Так і плинув час її життя, ніби в трьох паралельних коридорах – домашньому, робочому та дворовому. На щастя, знайшлася непогана робота. Закінчивши після звичайної школи школу перукарів, а заразом і курси манікюру, Женька приглядала і напитувала собі місце, аж якось їй запропонували посаду адміністратора в невеличкому салоні на три крісла та із закутком для манікюру-педикюру. Спершу йшлося про тимчасову роботу замість жінки, що зламала ногу, а потім дівчина прижилася там і сподобалася господині закладу своєю охайністю, пунктуальністю, умінням налагоджувати контакт із клієнтами та, як вона казала, «свіжою клепкою».

Женька працювала в перукарні в режимі «3 на 3»: мала три дні, завантажені роботою з восьмої ранку до восьмої вечора, а потім її зміняла напарниця й дівчина отримувала передишку в три дні, які заповнювала на власний розсуд. Інколи її запрошували додому підстригти когось зі знайомих і зробити укладку, можливо, пофарбувати… Бувало, озброювалася спеціальним кофриком з інструментами й вирушала робити комусь домашній манікюр. Але найбільше любила нечасті запрошення на ранісінький ранок – робити зачіску схвильованій нареченій. Ця робота приносила і гроші, і розширення дівочого світогляду. Ой, чого, було, не наслухаєшся від молодої та її подружок в останні години перед тим, як прийде наречений із приятелями пропонувати за неї «викуп» і невдовзі занесе вона свою ніжку над весільним рушником!

Задоволені клієнтки передавали Женьчин телефон одна одній, і дівчина мала свій невеличкий приробіток. Правда, у перукарні не з усіма склалися ідеальні стосунки, та вона й не думала, що таке взагалі можливо, – за її недовгий вік бездоганного навколо було мало.

Женька підшукала ту кімнату через газету, сходила на розглядини, домовилася й вирішила виїхати, коли в неї вдома нікого не буде. Речі вона спакувала заздалегідь, як і пережила розбірки з матір’ю напередодні. Тож коли виставила до порогу дві чималі картаті сумки й озирнулася на відгороджений для неї ще батьком кут чималого передпокою, усвідомила, що він спорожнів. Цей її дитячий прихисток, схожий на маленьке купе без вікна, ніби дорікав своєю порожнечею. Хіба що настінна полиця з книжками та кілька рядів маленьких сувенірів уздовж них залишилися з її речей на видноті. Даровані колись м’які іграшки вчора пішли одна за одною в картонну коробку під ліжком, теж безслівно дорікаючи і нагадуючи кожна свою історію. Тільки рудий плюшевий ведмедик, несподіваний подарунок від мами на вісімнадцятиліття, вирушав у нове, доросле життя, спакований разом з одягом і косметикою.

Женька зітхнула, зціпила зуби, стримала зрадницькі сльози від прощання з дитинством, хоч яким воно було, від непевності в майбутньому, від тривоги перед наслідками змін, які сама собі влаштувала, бо несила вже було жити, як раніше. А крім того, у неї затримувалися місячні й були причини нервувати ще й через це.

На сходах за дверима чекав Ілля, який давно нишком позирав на неї небайдужим оком, а після тієї вечірньої грози з поцілунками, мабуть, вирішив, що з цього щось вийде. А Женька досі не визначилася, бо хлопець цей був не зовсім таким, як інші «на районі», хоч і росли всі разом. Мабуть, лише він один з усіх був дитиною з пристойної родини, де батьки не розлучалися, не «сиділи», не пили, не билися, його не ображали, а навпаки – ставилися по-людськи, платили за навчання і всіляко підтримували. Майже ідеальна картинка! І чому такому хлопцю не вистачало саме її, Женьки?!

Але пропозицію допомогти з переїздом учора було прийнято, Ілля підхопив обидві сумки, вона почепила ще одну торбу через плече, замкнула двері, і вони ввійшли у ліфт.

– Не передумала? – спитав її Ілля.

– Ні.

– Не жалкуватимеш?

– Життя покаже. Але все одно навряд повернуся. Принаймні жити. Ходитиму до мами. На млинці, – всміхнулася вона і тріпнула волоссям.

Ілля нахилився, уперся лобом в її маківку і завмер. Міг би – обійняв би її, малу… Так захотілося раптом захистити її від усяких негараздів. Але руки його були зайняті тими сумками, і він зробив, що зробив, прошепотівши при цьому:

– Не переживай. Усе розрулиться. Я щось придумаю.

– Ой! – сердито струснула головою Женька. – Ще ти мені тут почни! Придумає він! Не чіпай мене сьогодні! І без тебе…

– Не чіпатиму, – зітхнув Ілля. Біля під’їзду стояло таксі. Хлопець рушив до нього.

– Ти б іще контейнер замовив! – просичала від несподіванки Женька, але не стала сварити хлопця на очах у цікавих бабусь і молодиць із дітлахами, що тупцювали неподалік, а й сама впевненим кроком рушила до машини.

– Сідай, не бурчи, не на скутері ж тебе перевозити? – Ілля закинув сумки в багажник і відкрив перед дівчиною дверцята.

Скутер у нього дійсно віднедавна був, та аж ніяк не підходив для вантажних перевезень.

Перше, що промовила господиня, літня й самотня Ольга Яківна, було:

– Тільки ніяких хлопців! – Вона загородила собою прохід, побачивши за спиною квартирантки високого парубка з двома сумками в руках. – Ми ж домовлялися?! Ніяких хлопців! Син дозволив мені здавати кімнату, але ніякого борделю тут не допустить, хоч і живе окремо.

– Так-так, пані Ольго! Це Ілля, мій двоюрідний брат, він просто допоміг мені перенести речі, не переживайте. Ми поставимо в кімнату й підемо.

– Постав у коридорі, ми самі розберемося! – промовила господиня до Іллі, вказуючи худою рукою під стіну.

Ілля переступив поріг, поставив торби і зробив крок назад.

– Женю, я почекаю на вулиці!

– Ага, я швидко, – махнула вона йому й потягла одну сумку в кінець коридору до кімнати, де збиралася починати самостійне життя.

– Не ображайся, – примирливо мовила господиня, – але в мене був прецедент, ледве здихалася того борделю, такі тут кавалери ходили, що я сама боялася з кімнати носа висунути! То викликала сина, щоб розібрався з ними…

– Розумію, – зітхнула Женька, штовхаючи двері.

– Ось ключ. Твоя територія замикається. Щоб не думала, що я буду нишпорити у твоїх речах чи просто пхати свого носа, – вона простягнула на покресленій лініями життя старечій долоні невеличкий жовтенький ключик.

– Було б у чому тут шарити! – хмикнула дівчина, але оцінила підхід господині до питання приватності.

– Ну, обживайся. З харчуванням вирішуй сама, я майже не готую, стара вже, їсти не хочеться, перебиваюся тим-сим. А ти молода, тобі треба сили. Але я тобі здала кімнату – і на цьому мої послуги завершуються. Зрозуміла?

– Та звісно! Я і не збиралася у вас столуватися, не хвилюйтесь!

– Ну, і добре, – зітхнула старенька й пошкутильгала до своєї кімнати.

– Ольго Яківно! А ключі від вхідних дверей?! – зойкнула навздогін Женька.

– І чого так кричати? Я не глуха! – озирнулася та. – Он у дверях стирчать, вийми, то й будуть твої.

– У мене є ідея! – всміхнувся до Женьки Ілля, коли та вийшла з під’їзду.

– Ну? – не надто весело відреагувала дівчина.

– Поїхали кататися на кораблику? Глянь, яка погода! Типу відкриємо сезон. Відсвяткуємо початок твого самостійного життя, – зазирнув він у вічі.

– На кораблику? – на мить завагалася вона й глянула в небо, а потім у той бік, де за будинками, за пром зоною і знову за будинками був Дніпро, вона це і знала, і відчувала нутром.

– Угу. Дощу сьогодні не буде. А якщо й буде – то теж нічого, – двозначно всміхнувся Ілля.

– Ні. Не поїду! – твердо промовила Женька й навіть сама здивувалася, чому відмовилась, адже прогулянка по Дніпру була б справжнім святом. Але Ілля… Не хотіла вона прив’язуватися до цього хлопця спогадами про приємність «на двох», бо й у собі вже не була впевнена, і боялася, що чим більше тих згадок про спільне хороше, тим важче «рубати канати».

– Чому? – щиро здивувався хлопець.

– Без «чому». Просто так. Не можу. Не хочу. Тебе не стосується!

– Ну, ходімо десь пива вип’ємо. Чи кави. Пригощаю тістечками! – не розгубився Ілля.

– Кави? З тістечками? – на мить задумалася Женька, і щось невловиме промайнуло в її очах. – Так! Кави! Але без тебе. Вибач, я геть забула, мені треба крутонутися в одне місце. У справі. Вибач. Дякую, що допоміг!

Вона піднялася навшпиньки і чмокнула Іллю в щоку – як робили на прощання всі в їхній дворовій компанії.

Ілля зітхнув і розвів руками.

– Пообіцяй, що іншим разом…

– Ага! І кораблик, і каву, і тістечка, і витребеньки!

Віддаляючись від нього пружною ходою, дівчина кивала і махала рукою.