Читать книгу Ключі від ліфта - Міла Іванцова - Страница 6

Ліза пройшла паспортний контроль і з тривогою кинула оком на сусідній «коридор», там черга чомусь просувалася повільніше. Рушивши вперед, озиратись вона не стала – не могла, не хотіла, не мала сил, боялася. Перехопивши невелику сумку зручніше, вона пішла до зали, де пасажири чекали оголошень про посадку на їхні рейси. Уповільнила ходу біля кав’ярні й ще раз нишком глянула, чи проминула вже прикордонника худорлява висока дівчина з сусідньої черги, біляве волосся якої було видно здалеку.

«Треба було хоч бандану чи кепку яку натягнути на неї!» – подумала Ліза, нібито розглядаючи вітрину з тістечками.

Потягло запахом кави та солодощів, і хвиля нудоти підкотила жінці до горла. І не тому, що вона була вагітною – токсикози не надто її турбували і на перших місяцях, не те що тепер. Просто вона хотіла їсти – зранку ще й крихти в роті не було. Але ціни в харчевнях аеропорту були захмарними, і Ліза вирішила втриматись, адже в літаку мають погодувати, а гроші ще знадобляться.

Витягла пудреницю та почала фарбувати губи. У маленькому люстерку побачила, що білявка з невеличким наплічником на спині пройшла паспортний контроль та повільно рушила до зали очікування. Ліза заплющила очі, подумки перехрестилася.

– Are you okay?[1] – злякав її голос офіціанта.

– I’m fine, thank you![2]

– May I help you? What would you like?[3]

– No, thank you! Maybe later,[4] – відповіла Ліза і відійшла від вітрини до крісел очікування.

У літаку вони також удавали, що не знають одна одну – молода жінка з каштановим волоссям та брунатними очима, красу якої не розмила вагітність, як нерідко буває, та худорлява дівчина років вісімнадцяти з прямим світлим волоссям до плечей. Правда, дівчина інколи озиралася, роздивляючись пасажирів, нишком кидала погляд на вагітну, що, здавалося, заснула, з’ївши запропоноване авіакомпанією та випивши чаю. Але, добре придивившись, можна було помітити, що час від часу брови жінки зсувалися до перенісся, лоб ставав вологим, пальці її впивалися в ручки крісла. Тоді вона опускала голову та закушувала губу. Потім розслаблялася, глибоко зітхала і зиркала то на наручний годинник, то через віконце назовні, сподіваючись ось-ось побачити там щось знайоме та довгоочікуване. У сусідньому кріслі дрімала смаглява дівчинка років десяти, до якої інколи підходила так само смаглява симпатична мама з немовлям на руках, оглядала дівчинку, білозубо з розумінням посміхалася вагітній жінці й поверталася на своє місце попереду.

Пройшовши митний контроль і не чекаючи багажу, бо його не було, Ліза поглядом підізвала до себе Олю і, намагаючись не налякати її, тихо сказала:

– У мене почалися пологи.

В очах дівчини промайнули жах та розгубленість, вона навіщось озирнулась і тихо промовила:

– Але ж іще рано?!

Помітивши переляк попутниці, Ліза навмисне надто спокійним і впевненим голосом промовила, наче наказувала:

– Без паніки! Сім місяців – не катастрофа. Ми вдома. Страшне позаду. Бери сумку і чекай на мене біля сходів. Я до вбиральні. Ні з ким не розмовляти!

Її саму тіпало від пережитих напередодні хвилювань, від страху пологів, що почалися на два місяці раніше, ніж планувалося, від повної невизначеності її майбутнього, куди домішалася ще й відповідальність за долю Ольги. Але життя вчить тих, хто вміє і хоче вчитися. Інших водить колом і все одно змушує засвоювати свої уроки. Лізу воно навчило збиратися «докупи» у відповідальну хвилину, вимикати нерви, «ахи» та «охи», мислити тверезо, раціонально, рішуче, можливо, по-чоловічому. Вона не скаржилась і не нюняла. Вона, мов той комп’ютер, перебирала в голові «файли та папки» у пошуках єдиного слушного зараз рішення.

Таке буває. Трапляється. Називається «форс-мажором». Зазвичай люди з високих будинків спускаються ліфтом чи сходами. Але коли дім горить, інколи стрибають у вікна. Бо лише так є шанс вижити.

Цього разу ситуація ускладнювалася наявністю всередині неї ще одного життя. З одного боку, це робило Лізу вразливішою, з іншого – відповідальнішою, сильнішою, незборимою за своєю суттю та призначенням.

Оля навряд чи могла усвідомити всю глибину подібних міркувань, але, зобов’язана Лізі своїм визволенням, а може, й життям, вражена її щирим людським безкорисливим ставленням до себе, ладна була служити цій жінці та її ще ненародженій дитині, як пес, і захищати їх, учепившись у горло будь-якому уособленню небезпеки.

Ліза, притримуючи живіт, важкувато піднімалася сходами від вбиральні до зали аеропорту. Оля поїдала її очима, з острахом чекаючи новин та настанов. Після того, як на її очах у сільській хаті, заметеній ззовні снігом, п’яна мати самотужки народила мертвого хлопчика, витерлася ганчір’ям і з полегкістю заснула, а п’яний батько й зовсім не прокидався заради таких дрібниць, Оля страшенно боялася всього, що пов’язано з цим жахливим ритуалом.

– Води відійшли, – сказала надто спокійним голосом Ліза. – До Києва їхати далеченько. «Швидку» з Борисполя викликати – теж гаяти час. Беремо таксі та їдемо народжувати в Бориспіль!

– Добре, – кивнула дівчина, не відриваючи погляду від обличчя Лізи. Її не дивувало, що з Борисполя треба було їхати в Бориспіль – вона знала різницю між аеропортом та містом, яке дало йому назву. – А там є пологовий будинок?

– Там є лікарня та лікарі, – упевнено сказала Ліза і рушила до виходу, притримуючи живіт. Оля з наплічником та сумкою подруги пішла слідом.

Біля дверей до них кинулися з пропозиціями водії автівок, але жінки шукали таксі. За скляними дверима їх зустріло рідне смачно-синє весняне небо та так само смачне весняне повітря, попри кількість машин на розвороті біля аеровокзалу. Ліза глибоко вдихнула, посміхнулась Олі та подала їй руку. Дівчина вхопилася за неї вільною рукою, і пальці їхні сплелися та стиснулись міцно-міцно. Рух цей був виразним і щемним, наче якийсь особливий вислів іноземної мови, над яким ще помучишся, щоби перекласти на рідну, якщо взагалі перекладеш, бо не все перекладається словами.

Таксист був київським, але й Бориспіль знав непогано. За десять доларів та десять хвилин він домчав пасажирок до пологового будинку і навіть супроводив до приймального покою.

– Ви батько? – грубувато спитала в нього санітарка.

– Ні, я таксист.

– То йдіть і не заважайте. А ви давайте документи і роздягайтеся, зараз спуститься лікар, – звернулась вона до Лізи, яка саме вирішила присісти на дерматинову лавку біля стіни.

– Навіщо це їй роздягатися в коридорі?! Лікаря гукайте, у нас води відійшли! – голосно обурилась Оля, хоча в самої зуби клацали від нервової напруги.

Ошелешена несподіваною відсіччю, санітарка зиркнула на обох прибулих і сказала:

– Звідки це ви такі розумні звалилися?

– З неба, – зібравши сили, втомлено відповіла Ліза, вказавши очима на свою сумку та на Ольжин наплічник.