Читать книгу Ключі від ліфта - Міла Іванцова - Страница 7

Наревівшись до ранку під ковдрою в холодній хаті поруч із п’яними батьками та мертвим немовлям, Олька тихо вдяглася, взула чоботи, нап’яла синтепонову куртку, що мати купила їй восени в районному секонд-хенді, натягла на біляву голову руду плетену шапку, замотала тонку шию шарфом власного виробництва. Від вхідних дверей вона повернулася до холодної кухні, що, швидше, була коридором, де на столі стояла плитка, а в кутку брудно-червоний великий газовий балон. Дівчинка нахилилася, відкрила дверцята столу, витягла свій портфель зі скромним шкільним приладдям. Затиснувши його під рукою, ще раз зазирнула через щілину в дверях до сірої кімнати, де досі спали нетверезі батьки і де в ногах у матері лежало те, про що Ольці страшно було й згадувати.

– Та пропадіть ви всі пропадом! – прошепотіла вона і вийшла на вулицю, твердо вирішивши більше в цей дім не повертатися.

Морозне повітря дивно пахло чи то молодими огірками, чи розбитими кавунами, свіжий сніг виблискував під ранковим сонцем – день довшав, горобці цвірінькали та сварилися за кінський волос – усе говорило про те, що ось-ось – і зимі кінець.

«Так завжди буває – треба лише дотерпіти, треба витримати до кінця, бо безкінечного нічого немає, перетерпіти – і все зміниться на краще», – думала Олька, завмерши біля хвіртки, замруживши очі й підставивши обличчя зимовому сонцю.

Куди йти далі – вона не знала. Точніше – вона знала, куди б хотіла піти. Але чи можливо це, чи може вона звалитися важким мішком на плечі людині, яка одна, здавалось, була до неї небайдужою? Звісно, односельці співчували «дитині з неблагополучної родини», але то здавалось Ольці якимось поверховим співчуттям, наче подаяння, мимохідь кинуте юродивому біля церкви. Нікого не цікавило її нутро чи те, що люди називають душею (хоча, звісно, не в назві справа). Нікого, крім однієї дивної людини, відмінної від усього Ольчиного оточення.

Роксана була шкільною вчителькою років тридцяти, яка одного разу дивом з’явилася в їхньому селі. Вона просто зійшла з потягу на станції за шість кілометрів від села, спитала, де тут найближча школа і, підвезена на УАЗику агрономом, залишилась викладати мову та дві літератури – українську й зарубіжну. Так само несподівано за два роки вона покинула і село, і школу, звільнившись без пояснень.

Останні три місяці навчального року та перебування Роксани в селі Олька жила в неї, бо того вирішального ранку таки наважилася прийти. Стоячи із заплющеними очима біля батьківської хвіртки, вона почула дзвін церковного дзвону, що донісся з пагорба, і раптом згадала дивну для неї фразу, почуту колись із вуст священика: «Стукайте, і відчинять вам!»

Олька пречудово пам’ятала, як не раз гупав до них кулаком дільничний міліціонер, а батько підпирав двері, матюкався і не збирався йому відкривати. Тому біблійна мудрість здавалася дівчинці досить сумнівною. «Відчинять, якщо схочуть. А як ні – то ні!» – думала вона.

Але тієї миті їй здалося, що коли зараз не зробить рішучого кроку – то так і простоїть вік біля паркану, що відділяє двір невеселого її дитинства від іншого життя. Якщо не постукає, то ніхто й не замислиться, чи їй відчинити… Звісно, під словом «ніхто» вона уявляла Роксану, хоча, знову ж таки – не в словах справа.

Олька попрямувала свіжим сніжком до школи, знайшла там учительку, вп’ялася очима в її карі очі й промовила:

– Додому я не повернусь. Чи повернуся, щоб їх убити. Врятуйте мене! Більше нікому.

Буває в житті – трапляються на твоїй стежці люди, навіщось потрібні. Навіть коли ти їх не шукаєш. Вони тривалий час можуть непомітно бути десь поруч, але в слушну хвилину наче проявляються, образ їх стає помітнішим, чіткішим, опуклішим, виразним і кольоровим, і ця людина якось впливає на твоє життя, грає в ньому свою роль. Це може тривати досить довго, чи періодами, чи зовсім пунктиром, виринаючи та зникаючи знову.

А буває, чиясь стежка лишень перетинає твою. І людина як з’являється в твоєму житті, так і зникає з нього, але їй вдається зробити щось надто важливе та доленосне – чи витягти тебе з ями, чи пхнути в неї, чи вивести за руку на якусь іншу орбіту життя і знову розчинитися вдалині на власній стежці, яка не збігається з твоєю й навіть не є паралельною.

Такою людиною для Ольки стала Роксана, історії якої не знав у селі ніхто (тому образ її частково був доповнений серіальними домислами). Але до дітей вона ставилася щиро та приязно, до старших – шанобливо, до різного рівня керівництва – рівно та з гідністю, приводу для пліток не давала, на чужих чоловіків не посягала, а одинаків, що наважилися б самі залицятися до неї, за два роки в селі не знайшлося. Хоч і не скажеш, що жінка була гордовита, але ще подумаєш, із якого боку підступитися та чи рівня ти їй. Роксана ні з ким не панібратствувала і до себе в душу нікого не впускала. Проте вона цікаво викладала свій предмет, і діти її любили. Мешкала в однокімнатній квартирі типового триповерхового на два під’їзди будинку «сільської інтелігенції», які в радянські часи будували в багатьох селах. Господарства не тримала, купувала що треба в крамниці чи привозила з Києва, куди неодмінно їздила раз на місяць. До кого й навіщо – не знав ніхто, як, власне, ніхто й не знав передісторії її появи в селі. Єдине просоталося через освітянську бухгалтерію, що бачили в її паспорті штамп про недавнє розлучення.

Те, що вона змогла дати Ольці за три місяці спільного проживання, навіть не могло зрівнятися з тим, що дівчинка отримала за свої неповних п’ятнадцять років удома. Вони розмовляли. Говорили про все – без табу. А хто ще в її світі, скажіть, міг розумно відповісти дівчині на купу запитань та не висміяти її при цьому? Хто взагалі замислювався, що у неї є запитання? Власне, Олька не мала навіть подруг свого віку, не те що вже старших порадників. Рано усвідомивши з гордовитою гіркотою відмінність свого статусу «дитини п’яниць» від інших більш-менш благополучних дітей, вона ні до кого й не набивалася. Живучи в Роксани, Олька мала вчительчин спосіб життя за приклад і, як могла, старалася наслідувати все до дрібниць – і її чисту мову, і манеру триматися, й акуратність її невеличкої квартири, охайне утримання свого гардеробу, догляд за волоссям, руками, тілом, а також поміркованість та доброзичливість у судженнях про інших людей, і ще – читання книжок. Як ридала вона, проковтнувши навздогад узятий з полички роман «Людина-амфібія» Олександра Бєляєва! Жаліла і красуню Гуттієре, і доктора Сальватора, а щонайбільше – Іхтіандра, «морського диявола» із серцем ангела. А коли Роксана привезла з Києва диск із цим фільмом, Олька подивилась його єдиний раз, знову наревлася, шморгнувши носом, зробила вголос висновок, що життя важке й несправедливе до тих, хто заслуговує бути щасливим, вклала диск у пакетик, всунула між сторінок роману і демонстративно поставила на книжкову полицю.

Тепер її нове, можливо, дещо штучне життя настільки відрізнялося від тієї реальності, яка існувала в садибі її дитинства, та й узагалі від середньостатистичного сільського життя навіть непитущої родини, нерозривно пов’язаного з городами, господарством і націленого головним чином на прогодування тутешньої чи розпорошеної по містах родини, що та їхня невеличка квартирка здавалася Ольці кораблем, відокремленим від звичного світу. А інколи їй ввижалося, що за стінами будинку не рідне село, а сам Київ, і все в ньому інакше, так, як показують у кіно. Ось лишень одягнись, розчешись, стань на порозі, вирівняй спину, підніми голову, відчини двері, зроби кілька кроків – і опинишся якщо вже не на Хрещатику, то точно на Оболоні!

Ці спокій та насолоду від вистражданого нового життя Олька відчула не одразу. Перші дні були для неї тривожними, а статус її у Роксани видавався нелегальним, тимчасовим та хитким. Скоса поглядали на неї учні різного віку, скоса – на Роксану вчителі, мовляв, не лізла б у чужі проблеми, хоч і шкода дівчинки, та вже ж не сирота… Але за кілька днів Роксана написала заяву на ім’я директора школи й таку саму на дільничного інспектора про те, що в зв’язку з нестерпно важкою ситуацією в сім’ї учениці такої-то вона вважає за потрібне тимчасово забрати дівчинку до себе, що має бути позитивним для дитини, яка перебуває в постійному стресовому стані в родині алкоголіків.

Заява – річ офіційна. І хоч не було подібних прецедентів, вона якось урегулювала ситуацію та приглушила пересуди.

А тим часом місцева міліція передала у район справу про мертве немовля – чи не було в тому криміналу. Ольчина мати раз припленталася до школи і чекала її після уроків, але в приміщення зайти не наважилась. Олька ж тремтіла біля вікна і виходити не стала – боронь Боже, знову мати натисне на жалість, і піде вона телям на мотузку споглядати те саме. Так і не зустрілися. Баби переказували потім, що мати, випивши, сварилася біля магазину, що вчителька, не здатна народити власних дітей, украла в неї «готову», а батько погрожував, але хто там його боявся, коли він вже сам догорав від горілки.

Олька залишилась. Але три місяці по тому закінчився навчальний рік, Роксана, прийнявши іспити, без пояснень подала заяву на звільнення, а Ольці повідомила, що має закордонного нареченого, котрий улітку планує забрати її до себе.

Того дня наче небо впало на землю. Враз вибухнув тендітний душевний комфорт, який дівчинка дозволила собі відчути поруч із цією жінкою, що не стала для неї ні матір’ю, ні навіть старшою сестрою – вона ніколи не сюсюкала з Олькою та не пестила її, не панібратствувала, не родичалася, наче знала – що ближчими вони стануть, то боліснішим буде розставання. Власне, не Роксана вигадала цю малу спільноту – вона просто не відштовхнула Ольку в страшну для неї хвилину. І протягом тих трьох місяців, знаючи наперед скінченність цього симбіозу, жінка вкладала в дівчинку по максимуму все, що вважала корисним в її дорослому житті. Але при тому тримала дистанцію, умисне залишаючись для неї людиною з іншої стежки, людиною із власною долею.