Читать книгу Ніхто - Міне Ґ. Кирикканат - Страница 2

Спочатку все було яйцем.

Самці чи самиці, ссавці й не ссавці; все, що плавало, повзало, бігало, літало,– все було яйцем.

І злочинці раніше були яйцем, і їхні жертви.

Життя на Землі було побудовано на тому, що живі істоти, вилупившись із яйця, поїдали одна одну.

Хижаки поїдали травоїдних, а яйця їли навіть зі ще більшим апетитом.

Щоправда, травоїдні на паші теж ковтали яйця менших від себе істот, але то ж мимохіть…

Та навіть найдрібніші комашки – хіба й ті не жерли яйцекладок одне в одного?

Кожна жива істота, вигодувана кров’ю в яйці, жила, поїдаючи живе – чи то рослину, чи то плоть; власне, вона й народжувалася для того, щоб їсти живе.

Отже, жодне яйце не було невинним.

З кожного вилуплювалася тварина, і, хоч би якою вона була, вона мусила вбивати, аби жити та врешті-решт померти.

Так уже повелося.

Ніхто не міг жити, харчуючись камінням. Щойно вилупившись із яйця, кожна жива істота знала про це.

Він теж вилупився хижаком.

Як і всі живі істоти, він теж їв живих істот, особливо полюбляв яйця. Але він швидко зрозумів, що йому замало просто їсти вбитих живих істот.

Його яйце було запліднене не так, як усі.

Він вбиватиме навіть тоді, коли не збирається їсти; він зробить убивство своїм обов’язком, звеличить цей обов’язок і почуватиметься щасливим, чинячи так, як належить.

Він народився вбивцею; робив практично так само, як і всі живі істоти; але він, принаймні, вбивав не навмання, він слугував певній меті.

Бо він був людина.

А зверхність людей над іншими тваринами полягає в віковічному вмінні вбивати заради чогось іншого, крім поживи.

Цю рушійну силу називали розумом.

І він був дуже розумний.

Янгол необхідного зла.

Втілення самої природи.

Сміттяр, що прибирає все непотрібне, трухляве.

Для когось він лицар, для когось – найманий убивця.

Та хоч би ким і чим він був, в очах решти він був Легіонер, у своїх очах – Ніхто.

Відтоді, як він повернувся з війська, минуло три місяці, як помер батько – два.

Дві сестри, мати, боргів по горло.

Мрія про університет пішла в небуття разом із батьком. Але й роботи не було.

Був сніжний зимовий вечір, коли всі сидять по домівках. А в них тієї домівки: комірчина, мов горошина, вітальня, мов квасолина, та пічка посередині. По одному підкидалися полінця – їх-бо обмаль, а на пічці кипіло диво дивне – «весільний суп», юшка на йогурті, до якої мати – вони навіть не спитали звідки – роздобула трохи м’яса.

Коротко кажучи, все було готове для того кривавого весілля, на яке він мав потрапити.

Збиралися сідати до супу, коли у двері подзвонили. У двері до бідних хлопців, які мають стати «янголами смерті», стукають холодними зимовими вечорами.

Це прийшов або хтось із друзів сім’ї – цивільний, або ж офіційна особа, яка стежила за хлопцем, поки той був у війську, оцінювала його.

В його випадку вирішальним стало майстерне володіння штик-ножем. Когось вибирали за володіння вогнепальною зброєю, когось – холодною… Але врешті-решт вони опановували її будь-яку, і навіть голі руки обраних теж ставали зброєю!

У двері дзвонив комісар, товариш небіжчика-батька.

Гість не відмовився від юшки.

Потім відійшли в куток на чоловічу розмову.

Він пройде підготовку. Працюватиме на благо Батьківщини, нації, мусульман, держави, коротко кажучи – на благо СПРАВИ.

Його забезпечать усім необхідним, йому не бракуватиме грошей, але – ніяких відомостей, платні, працевлаштування, посади.

Якщо схоплять або вб’ють – він на державу не працює, його ніхто не знає.

Але про матір і сестер, хай би там що сталося, подбає Організація.

Одразу сплатяться борги, пофарбуються стіни, забулькає в каструлі юшка, сестри підуть до школи. А якщо і вб’ють його, то все це нікуди не подінеться, родина регулярно, щомісяця отримуватиме гроші, лиха не знатиме; та й без помсти не залишать – все буде зроблено як треба.

Таким був одвічний закон тих, хто працював заради свого народу, мусульманської громади, невмирущості держави2; коротко кажучи – заради СПРАВИ.

Вперше після смерті батька йому по-батьківськи довіряють, доручають справу, знімають із плечей тягар взамін на самоповагу, наділяють його важливою місією, дбають про сім’ю.

Тут молодість, тут небезпека, шал, відчуття власної вищості.

Що ще треба?

Спершу він виріс у власних очах.

Потім він насправді виріс.

Попервах було дуже важко.

Але він не був самотнім. На всіх щаблях поруч із ним були Старші Брати.

А також товариші, згуртовані в команду, як пальці в кулак.

Він навчився вибирати на своєму пістолеті вільний хід спускового гачка, стріляти через плече товариша в голову бездушного манекена за плечем в іншого товариша, навчився влучати в самісіньке «яблучко».

Він зміцнів, накачав м’язи; очі навчилися дивитись, не мигаючи, руки – не підвертатися в зап’ястях та не тремтіти.

Він повірив у себе й у те, що зможе подолати будь-які складнощі.

Тим часом що складнішими ставали тренування, то менше в групі залишалося людей. Але Абі3 – Старший Брат – завжди був поруч.

Після занять із рукопашного бою черга дійшла до ближчого знайомства з матеріалом, з яким доведеться працювати,– з трупами.

Побував у моргах. Помацав трупи: старих, молодих, жінок, чоловіків – без розбору. Відчув на дотик трупне задубіння. Звик до ран, крові, смороду.

При цьому не бліднув, не бігав до туалету блювати, вийшовши з моргу й відчувши голод, спокійно їв непросмажені котлети, і в результаті залишився сам – решта групи відсіялася.

На місце тих, хто відсіявся, взяли людей з інших груп. Старший Брат залишався той самий – його Старший Брат.

Останнім етапом була перевірка на моральну й фізичну витривалість.

Для укріплення м’язів передпліччя потрібно було по черзі занурювати руки то в крижану воду, то мало не в окріп.

Він навчився не реагувати на гучні звуки, наче й не було нічого, зберігати спокій там, де всі в паніці розбігалися.

Пістолет мав стати природним продовженням його тіла, частиною його руки.

Серед бійців СПРАВИ шульги трапляються нечасто, тож працювали над пальцями правої руки.

Важливішим від указівного пальця, який лежить на спусковому гачку, був середній палець.

Щоб він міг слугувати м’якенькою опорою для пальця, що лежить на спусковому гачку, його остання фаланга мала вивертатися на 90 градусів. Зробили невеличку операцію на суглобі, зняли трохи хряща. Стало вивертатися як треба.

Потім проводив ночі зі зброєю в руках на мішках із піском; навчився спати так, щоб не застрелитися.

Старший Брат сказав тим, хто зумів залишитися, не відсіятися, що вони отримали такий вишкіл, який можуть дати лише потужні розвідувальні служби, що стоять на сторожі державної традиції. Так, від них вимагали надважкого, надскладного. Але вони могли собою пишатися.

Часті промахи в роботі кілерів-терористів чи мафіозі були зумовлені їхньою грубою та поверховою, несерйозною підготовкою.

Процес очікування після завершення навчання – це теж навчання.

Вони місяцями жили в комірках, схожих на камери. Їм вкладали в голову, що вони служать гідній справі.

Закріпивши знання з однієї іноземної мови, за методиками прискореного вивчення бралися за іншу. Вони навчилися запам’ятовувати побачене, утримувати його в голові, зіставляти.

Як до кого звертатися, де що пити, де що їсти? В Італії сухий мартіні п’ють перед їдою чи після? Кожна деталь мала значення й могла знадобитися в найнесподіваніший момент.

Вони навчилися бачити й розуміти мову тіла.

В їхніх тісних комірчинах з’явилися жінки. Навчили їх порозумінню та любощам в обмеженому просторі.

Нарешті, ніби прив’язані незримою пуповиною, мов до життя, до Старшого Брата, вони були готові вирушити з ним у дорогу.

Коли настав час вилуплюватися з яйця, він першим розбив шкаралупу й вибрався назовні.

Авжеж, він був найкращим із найкращих, і готовий був помірятися силами зі Старшим Братом.

***