Читать книгу Ніхто - Міне Ґ. Кирикканат - Страница 3

*

У Барселоні він обрав для зустрічі ресторан «Лос Караколес».

З першого погляду його увагу привернуло те, як читається назва; він був спробував якось зв’язати її з турецьким словом «каракол» – поліцейський відділок, потім побачив равликів на вивісці, відійшов, деякий час постояв осторонь.

Мовні курси, на які він записався, щойно прибув до міста, розташувалися на пішохідній вулиці Ла Рамбла. П’ять днів на тиждень, виходячи зі сплаченого на рік наперед пансіону і йдучи на курси, де паралельно вивчав іспанську й каталонську, він проходив повз «Лос Караколес».

Помітив – вивчив – отримав результат.

Золоте правило справи, в якій увага інколи за секунду, а подекуди й за долю секунди рятувала життя, а часом уповільнювалася, випробовуючи терпіння, і весь цей час мусила бути неослабною…

За звичкою вивчати й оцінювати кожну дрібницю довкола, власне, мимоволі, став спостерігати й за рестораном.

Напис на прибитій до стіни старовинній табличці закарбував у пам’яті ще до того, як почав вивчати іспанську: Casa fundada en 1835. Сенс був зрозумілий. Його щиро здивував, навіть глибоко вразив вік ресторану.

У краях, де народився, він не бачив жодного ресторану, який був би збудований 1835 року і достояв би дотепер. Власне, був упевнений, що такого немає.

А чи в нього самого хтось із дідів-прадідів жив у 1835 році?

Якщо жив, то де народився, куди переселився – в його країні всі кудись переселялися,– що робив?

Він не знав.

У тій країні, з якої він приїхав, ніхто не знав, що робилося за два покоління до нього. Людська історія ширилася чутками й із плином часу перетворилася на казку, де істина була геть обліплена вигадками.

Слово було раніше за письмо, в його рідному краї оповідки передавалися усно.

Однак він не пригадував, щоб відтоді, коли вперше розплющив очі, коли-небудь дивився на побачені вперше знаки безтямно – хоч би навіть це були іноземні слова, що складалися з абстрактних літер. Він уважно вивчав кожне слово і в кожному слові віднаходив сенс, хай навіть подекуди помилково, як у випадку з виведеним із «каракола» «Караколесом». Не терпів нісенітності. Правдивий чи хибний, але в усьому мав бути сенс. Та, власне, він рідко й помилявся.

Він мав потребу в безпомильності.

У душі він знав про себе, що дуже розумний, і тому – вразливий. Пишався аналітичним складом розуму, а коли сумнівався щодо прийнятого рішення – шкодував, що не пішов вчитися на математика.

Але якби йому запропонували золоті гори й навіть навчання на математичному факультеті найкращого університету, він все одно б не погодився змінити фах. Якби він сидів собі та складав нові рівняння, то емоції накопичувалися б крапля за краплею й не краяли б його.

А він потребував адреналіну в кров.

Точніше, він любив змагатися зі створеною ним же самим небезпекою: лишатися спокійним, коли мав би хвилюватися. Уповільнювати серцебиття достоту так, як уповільнюєш настання оргазму. І він був захоплений цією боротьбою, з якої досі виходив переможцем.

Хоч яким гарним був фасад «Лос Караколеса», але найбільше йому припала до душі вітрина. Вітрина ресторану являла собою кам’яну пічку, оздоблену вишуканими асулехос4, а інтер’єр нагадував шикарний оджакбаши5.

Кухарі точними, ніби в майстрів айкідо, рухами кидали на гриль шматки м’яса, й ті пахкали димом; на сторічну пічку ставилися й знімалися пательні, щоразу, як прочинялися двері, линули неймовірні пахощі.

Повз один із закладів він проходив двічі на день, і врешті вирішив, що це «Каталонські м’ясні страви». Роздивився, що за публіка туди ходить. Нарешті одного дня штовхнув двері й зайшов усередину.

І ось тоді йому справді сподобалось.

Ресторанчик, який зовні здавався одноповерховим, являв собою лабіринт зі сполучених між собою сходами залів та кабінетів, що не проглядалися один з одного. Він, безсумнівно, тягнувся аж до завулка, отже, мав і чорний хід.

Треба було розвідати. Звісно, не просто зараз, не з першого разу.

Власне, цілком спокійно можна було обійти приміщення як турист, розглядаючи стіни, геть завішані портретами визначних людей, що відвідали ресторан відтоді, як було винайдено фотографію.

Однак у Барселоні, де в очікуванні роботи збираються «чистильники» з усього світу, будь-якої миті можна було натрапити на колегу – земляка чи іноземця. Хоч він і був готовий до такого випадку, ймовірність якого, на його думку, складала п’ятдесят відсотків, і не надто цим переймався, але з першого ж дня світитися як турист у місці, яке він планував використовувати для зустрічей, йому не хотілося.

Каталонія вже тривалий час точила центральну владу в Мадриді, щоб отримати незалежність від Іспанії, і не допускала іспанську поліцію до питань внутрішньої безпеки. Однак каталонській поліції бракувало як розвідувальної служби, аби боротися з міжнародним тероризмом і злочинністю, так і досвіду. Вакуум, що виник через слабкість місцевої влади, перетворив Каталонію в поліцейському плані на no man’s land6. Її столиця Барселона стала піратським лігвищем, де переховувалися терористи, які перебували у всесвітньому розшуку за червоним бюлетенем, де чекали на клієнтів наймані вбивці та шпигуни. І так тривало роками.

А він був співробітником іноземного морського музею, якого на рік відрядили стажуватися до Морського музею Барселони. Його спеціальність – на основі залишків робити креслення давніх суден і, звісно, реставрувати їх. Щоб мати можливість працювати з артефактами, знайденими в його країні під час прокладення метро під дном моря, він приїхав підвищувати свою кваліфікацію до Барселони, яка мала найбагатшу колекцію, пов’язану з візантійськими суднами, і де було зосереджено найбільше інформації на цю тему.

Щодня, коли музей був відчинений, він працював зранку до обіду, тобто з 10 до 13:30; а після обіду, коли у каталонців була сієста, ходив на мовні курси.

Отже, він неодмінно мав при собі сумку, в якій носив підручники з мови; ще там обов’язково лежав шикарно виданий спеціальний фоліант, присвячений давнім суднам, який одразу впадав в око.

Власне, він не вмів креслити й реставрувати ані старі судна, ані нові. Утім, разом зі снайперськими навичками рук він мав посередні здібності до малювання, а отже, швидко підлаштувався під юних студентів, які вивчали й замальовували кораблі в Музеї, навчився робити те саме, що й вони.

Каталонські спеціалісти, що відповідали за стажування в музеї, списували його теоретичну необізнаність почасти на те, що він турок, почасти на недостатнє знання каталонської. Він вільно розмовляв англійською; французькою – на рівні, який вони між собою називали «асальська французька»7, але в Музеї вперто викладали каталонською.

Він, який досі ніколи не виходив з того самого місця в той самий час, не з’являвся в очікуваний час в очікуваному місці й звик весь час змінювати маршрути й місця призначення, оце зараз вперше жив у розміреному темпі, мов метроном.

Щодня о 13:30 він спускався в музейну їдальню на обід, ішов додому, брав сумку з книжками й прямував на курси. На зворотному шляху лишав сумку з книжками в пансіоні, перекушував на Меркат де Сан Жузеп, історичному базарі на Ла Рамбла, повертався до пансіону, лягав і дивився телевізор.

Монотонній течії процесу очікування, якій слідував з точністю до міліметра, він дав назву «вегетативний період». У цей період він вештався з сигаретою в зубах, яка частенько очікувала, поки її запалять. А коли доброзичливці-перехожі простягали йому запальничку, щоб підкурити,– спантеличувався. Та ще більше спантеличувався той, хто пригощав вогником, коли він ввічливо відмовлявся.

Суботу й неділю він зазвичай проводив у передмістях Барселони, аби не натрапляти на каравани туристів, де могли трапитися «знайомці».

Він уже давно розкусив, що пересічний європеєць, хай навіть жебрак чи наркоман, звикає до людей, яких бачить щодня в той самий час в тому самому місці, і згодом навіть починає їм довіряти.

Отже, звичка до порядку, якої потрібно уникати під час операції, у місці очікування – Барселоні – викликала довіру.

Найкращим способом вивчити всі ходи й виходи «Лос Караколеса» й убезпечити себе було мозолити очі персоналу, призвичити його до себе, тобто – стати завсідником.

Так він і вчинив. Почав регулярно вечеряти в ресторані.

Першого вечора спочатку пішов до вбиральні, довго-довго мив руки. Потім сів у передній залі на першому поверсі, де дивився, як кухарі пораються біля печі. Щовечора сідаючи в іншому місці, він ретельно вивчив ресторан, закручений, відповідно своїй назві, мов той равлик.

Дізнався, що через чорний хід лише ходить персонал і підвозять продукти. Найпросторіша зала ресторану – на верхньому поверсі – йому, природно, не підходила, бо була віддалена як від входу, так і від чорного ходу.

Урешті-решт зупинився на маленькій підвальній залі без вікон, куди з першого поверху вів пандус. Щоб увійти до цього приміщення, де поміж винних діжок стояло всього кілька столиків, треба було пройти вузьким проходом, який добре проглядався, й де треба було стишити хід. Мало воно й іще одну перевагу, непомітну відразу: безсумнівно, тут був третій вихід, що вів прямо на вулицю, через який закочували діжки.

«Бог трійцю любить…» – промайнуло в голові.

Працівники «Лос Караколеса» швидко звикли до іноземця, який щодня в той самий час з’являвся в ресторані з незапаленою цигаркою в зубах, спершу заходив до вбиральні, а тоді сідав за той самий із нечисленних столиків у підвалі.

Це був молодий чоловік, кремезний, можна сказати, що й гарний. Мав атлетичну статуру, але замкнене, суворе обличчя. Утім, коли він, уважно добираючи слова, намагаючись не помилятися, робив замовлення, голос його звучав приємно, надаючи йому інтелігентності.

Невдовзі кухарі біля печі на вході в ресторан почали вітатися з ним. Потім почали питати, як справи. Офіціанти резервували його столик, не садили за нього інших клієнтів, коли він мав прийти.

Ну, був він дивакуватий зі своєю незапаленою сигаретою та ритуалом відвідування вбиральні, але ж від нього не було жодної шкоди. У наш час, коли божевільних довкола повно, в кожного є якась своя манія.

***