Читать книгу Ніхто - Міне Ґ. Кирикканат - Страница 4

6 січня, Туреччина

*

У пасажирському салоні горіли лише аварійні лампи, і, хоч фасад прилеглого до салону кафетерію був цілком скляним, бляклого освітлення поромної пристані не вистачало, аби всередині було видно.

Ззовні годі було роздивитися, що за одним із безлюдних столиків сидять двоє чоловіків.

Аби зрозуміти, що чоловіки належать до світу темряви, їм не треба було навіть виходити на світло.

У тому світі за добрі наміри могли зненацька впекти в живе, а наївність каралася смертю.

Отже, це були двоє безжалісних мисливців.

Коли вони навіть отак сиділи без жодного поруху, то все одно випромінювали якусь досить-таки загрозливу енергію. Якусь хижу рішучість, що її радше вчує тварина, аніж людина…

Жах вселяв не стільки їхній зовнішній вигляд, скільки пози. Обидва при тілі, але один – масивніший. І ця масивність була не в габаритах чи вазі5. З першого погляду було зрозуміло, що чоловік – колишній борець. Шиї майже немає, а загривок такий, що рукою не вхопиш.

В Організації йому, звісно, дали прізвисько Безшийко, але позивний у нього був короткий, як того вимагали правила: До.

Інший, не такий масивний, вважав нотні позивні, що їх Організація роздавала так, ніби розумілася на музиці, повною дурницею.

Перед кожною операцією для нього було кошмаром, що йому випаде – Мі чи Сі.

Він зажив собі слави, коли проник у лави РПК, і, будучи викритим, поклав із пістолета п’ятьох бойовиків, що здійснили напад на його помешкання; заслуживши цим право самому визначати власну долю, він сам обрав собі незмінний позивний: К.

Позивний «К.» мрів у його голові відтоді, як замолоду він подивився один гостросюжетний фільм. Він достоту не пам’ятав, чи це була назва фільму, чи ім’я головного героя. Але йому сподобалося те, що К. вимовлялося не як «ке», а як «ка»8. Його позивний у шифрованих повідомленнях, читаючись як «ка», ніби кидав виклик заїкуватій турецькій назві РПК – «пекеке».

К. підвівся, ступив кілька кроків, потягнувся. Більша частина його життя, здавалося б, жвавого й насиченого небезпекою, проходила в очікуванні. Власне, у цьому й полягала складність. Чекати, чекати, інколи непорушно завмирати в очікуванні і, після кількох секунд двобою зі смертю, лишатися живим…

Ось і знову він чекав, досі не знаючи, ні що за операція готується, ні яке в нього буде завдання. Але передчував щось важливе. Без сумніву, цієї ночі він отримає всю необхідну інформацію.

Його безшиїй товариш процідив крізь зуби щось на зразок: «Де їх чорти носять…», струснув лівою рукою й поглянув на годинник.

«У кожного своя манія, свій тик»,– промайнуло в голові у К.

Ось і у Безшийка металічний браслет на годиннику явно завеликий; він був зосереджений на тому, як би так майстерно струсити рукою, щоб циферблат, що був сповз на бік, став на місце.

Такі тики з головою виказували людину, а отже, таїли в собі небезпеку. Але на психологічних тестах в Організації нікому зауважень не робили: чи вдавали, що не помічають, чи таки й справді не помічали. Йому аж самому стало цікаво: а чи була в нього якась така причеплива звичка, якийсь рух, що він його мимоволі повторював?

Щойно почулося безпомильно впізнаване гудіння вертольота, обидва підхопилися з місць.

Скляні двері кафетерію відчинилися ззовні, і моряк – чути було, що зовсім молодий,– проказав: «Уже час».

К. поглянув на годинник: 01:53.

Швидкими кроками рушили на пристань. До нахилився йому до вуха й прошепотів: – А нас чого не беруть до вертольота?

– Бос полетить сам,– відрубав К.

Видно було, що його товариш багато років вірно служив Організації, але був не надто кмітливий. Мав би більше клепки – зазначив би, що Бос із собою нікого не брав, навіть найперевіреніших і найвищих за рангом співробітників, якщо тільки вони не належали до близького кола. Люди є люди – один збожеволіє, іншого підкуплять, ще щось, і тоді замкнений простір міг стати пасткою.

Отже, вони чекали на пристані, аби лиш почути гудіння вертольота, який відвезе Боса на острів.

Зайшли на борт катера охорони громадського порядку жандармерії, який під парами чекав біля пристані. Моряк, який їх покликав, усівся на кормі, знаками закли5кав їх теж сісти. Катер одразу відчалив, адже штурвальний не глушив мотор. Йшли досить швидко. Просто летіли по ледь схвильованому морю. Невдовзі наздогнали вертоліт.

Армада з двох суден дісталася острова майже одночасно.

Поки вертоліт із Босом на борту сідав, вони зійшли на пристань, ледь видну завдяки вогням катера. Пристань не освітлювалася. Офіцер у формі показав ліхтариком, куди йти. Вони рушили слідом за ним. Невдовзі дісталися в’язниці. Ворота з двома вартовими обабіч вели до широкого освітленого двору.

Там вони й зустрілися з Босом, якого зупинив, без сумніву, щоб привітати, комендант острова, оточений штабними офіцерами. Поруч із Босом були троє в цивільному.

К. всіх їх знав.

Коли вони з До заходили у ворота, всі повернули голови в їхній бік – очевидно, через їхні габарити. Бос привітався усмішкою – спершу з К., потім із До. Вони, не наближаючись, відповіли шанобливим уклоном голови.

Бос разом зі своїм почтом пішов до будівлі. Один із трьох у цивільному, що супроводжували його, відокремився й підійшов до К.

– Селям алейкум.

– Алейкум селям.

– Згодом покличе.

– Ясно.

Чоловік у цивільному поквапився до будівлі, навздогін делегації.

К. та Безшийко трохи зачекали у дворі. Потім прийшов офіцер і відвів їх до кімнати очікування навпроти кабінету коменданта. Спитав, чи не бажають вони чаю чи кави.

Через кілька секунд вони побачили, що комендант зайшов до кабінету сам-один, ад’ютант зустрів його й зачинив за ним двері. Участі в переговорах він не брав.

Отже, торг відбувався в приміщенні, де Абдулла Оджалан приймав відвідувачів, Бос не хотів, щоб були інші свідки, крім його людей.

К. звик не цікавитися тим, що роблять старші за званням колеги, і терпляче чекати наказу. Але вперше в житті йому страшенно закортіло поглянути, з ким розмовляє Бос, і він пошкодував, що не присутній на переговорах.

Як він, отой, одначе, зістарився! Як мало пороху в порохівницях, як розпадається особистість!

Усі в Організації до смерті ненавиділи цього покидька. Утім, на думку К., у цьому крився парадокс, адже Апо9 був одним із них!

Багато років Організація піклувалася та дбала про нього, а він – про Організацію; недаремно, коли його впіймали, то перші слова, сказані ним у літаку, в якому його везли до Туреччини, були «Я люблю свою країну! У мене й мама була туркеня!».

За теперішнього уряду – як пропаганда, то вже пропаганда! – хлопці, які їхали його пакувати, злітали б у Ліберію шикарним президентським бортом…

Але в тогочасних батьків-президентів та батьків-прем’єрів ніяких своїх бортів не було. Для операції позичили в одного бізнесмена приватний літак.

А той, у літаку, був наче й не Апо, затятий бунтівник проти держави, головнокомандувач «повільної війни», яка забрала понад сорок тисяч життів, змусила мільйони людей страждати, залишити рідну домівку та обійшлася в мільярди доларів.

Як і всі покидьки, отримавши по голові й повернувшись до рабського стану, він після спроби завоювати симпатії тим, що в нього мама була туркеня, не збавив газу й продовжував замоложувати: «Я люблю Туреччину. Я люблю турецький народ. Тільки дайте шанс – я добре прислужуся».

К. подумав, що ці слова, що їх напівпритомно-напівнепритомно вимовляв Апо, приходячи до тями після того, як його під час захоплення приспали уколом, були найщирішим зізнанням, яке він чув у житті.

Безшийко, якому набридло сидіти непорушно, широко позіхнув, струснув рукою, поглянув на годинник, який, дзвякнувши, перевернувся на зап’ясті:

– Четверта вже! Вони що, ще розмовляють? Скільки ж годин нам чекати?

Тоді підвівся й почав міряти кроками кімнату, в якій аж потіснішало від його масивного тіла.

– Усю дупу собі відсидів…

К. зміряв його недобрим поглядом. «Бидло, ще й нетерпеливе,– промайнуло в голові.– Що я з ним робитиму?»

Але голос його лишався спокійним, закликав до стриманості:

– Будемо чекати.

Довго чекати не довелось.

Один зі штабних, які супроводжували Боса, з’явився в дверях і кивком голови показав: «Ходімо».

Вони підвелися й пішли за ним.

Пройшли довгим темним коридором й потрапили до частини в’язниці з посиленою охороною, очевидно відведеної під особливого в’язня. Всередину не зайшли.

На стінах було стільки камер, що К. зніяковів. «Навіть у кіно зі стількох ракурсів не знімають»,– подумав він.