Читать книгу Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу - Страница 5

Головні персонажі:

Ґендзі, – від народження до 12 років

Імператор Кіріцубо, – батько Ґендзі

Наложниця Кіріцубо, – мати Ґендзі

Ньоґо Кокіден, – дочка Правого міністра, дружина імператора Кіріцубо

Принц-спадкоємець, – старший син імператора Кіріцубо й ньоґо Кокіден

Принцеса Фудзіцубо, – наложниця імператора Кіріцубо, майбутня імператриця

Принц Хьобукьо, – брат принцеси Фудзіцубо

Лівий міністр, – тесть Ґендзі

Аої, – дочка Лівого міністра, перша дружина Ґендзі

Куродо-но сьосьо, – син Лівого міністра, брат Аої

Хтозна-коли серед численних ньоґо й кої[4] – дружин і наложниць Імператора – була одна особа не вельми знатного роду, яка здобула собі його особливу прихильність.

Ті з них, що від самого початку, ставши на службу в Імператорському палаці, самовпевнено вважали себе гідними такої ласки, від заздрощів зненавиділи її за таку зухвалість. А ще більше не могли заспокоїтися наложниці, що були однакового або нижчого від неї походження. Те, що вона зранку і ввечері прислужувала Імператору, їх вкрай дратувало, і це, напевне, накликало на неї стільки злості, що вона занедужала й усе частіше проводила дні в батьківському домі, та все одно, щораз більше жаліючи її, Імператор, незважаючи на людський осуд, так ласкаво з нею обходився, що міг би стати недобрим прикладом для майбутніх поколінь.

Найвищі вельможі й середня знать несхвально відводили погляди, бо така пристрасть їх приголомшила. Вони казали, що саме за подібних обставин у Морокосі[5] зчинявся розбрат і наставала руїна. А коли в країні поступово ширилося невдоволення і в пам’яті спливав випадок з Ян Ґуйфей,[6] наложниця багаторазово зазнавала кривди від своїх суперниць, але завдяки особливій доброті Імператора й далі приходила на службу у палац.

Її батька Дайнаґона, старшого радника міністра, вже не було на цьому світі, однак мати, його головна дружина, господиня північних покоїв, особа благородного походження і старожитніх чеснот, з усіх сил старалася, щоб на будь-яких урочистостях у палаці її дочка не поступалася суперницям, що мали заможних, впливових батьків, але та, позбавлена надійної опори, все ж іноді почувалася безпорадною і самотньою.

Напевне, зв’язок наложниці з Імператором у попередньому житті був навдивовижу міцним, бо вона народила сина небаченої краси, справжню перлину. Імператор чекав з нетерпінням – коли ж нарешті? – зустрічі із сином, а коли того привезли до палацу, був вражений його рідкісною вродою.

Першого сина Його Величності сина народила дочка Правого міністра, тож люди не сумнівалися, що свого часу той стане принцом-спадкоємцем. Та оскільки з новонародженим його не можна було й порівнювати, то Імператор, як і дотепер, ставився до старшого сина доброзичливо, а от молодшого сприймав як свій найдорожчий скарб.

Від самого початку наложниця посідала досить високе становище в палаці й не мала б постійно прислужувати Імператору, але той намагався бути завжди з нею – першою викликав до себе на звичні музичні розваги або інші мистецькі урочистості, а інколи нізащо не відпускав її від себе й після ночі, проведеної разом у своєму покої, і тим самим, природно, виставляв її в ролі особи низького звання. Та коли вона народила сина, його ставлення до неї настільки різко змінилося, що мати першого сина, дочка Правого міністра, засумнівалася: а чи не станеться так, що не її сина призначать принцом-спадкоємцем? Докори цієї дружини, ньоґо Кокіден,[7] сильно непокоїли Імператора, бо він не був байдужим до матері своїх дочок, яка з’явилась у палаці раніше за всіх наложниць.

Хоча улюблена наложниця перебувала під щедрою опікою Імператора, багато хто принижував її і прискіпувався з будь-якого приводу, тож вона, квола й безпорадна, з гіркотою в душі зізнавалася собі, що його прихильність швидше принесла їй горе, ніж радість. Жила вона в покої Кіріцубо.[8] Імператор потрапляв туди, минаючи покої інших наложниць, що, природно, дратувало їх. І коли вона прямувала до нього – а це траплялося також нерідко, – то тут, то там – на перекидних містках і переходах – вони вчиняли такі неподобства, що подоли помічниць, які супроводжували її туди й назад, бували забрудненими. А бувало не раз і так, що, змовившись, вони знущалися з неї, замикаючи її з обох боків в єдиному коридорі, яким вона могла дістатися до Імператора.[9]

Коли молодший син досяг трирічного віку,[10] Імператор наказав справити для нього церемонію одягання хакама[11] так само пишно, як для старшого сина, використовуючи запаси палацової скарбниці та рисових комор. І цього разу було чимало лихослів’я, та, підростаючи, хлопець ставав таким навдивовижу гарним і добрим, що заздрісники мимоволі вгамувалися. А досвідчені люди, що збагнули суть речей, неймовірно дивувалися: «Невже в цьому світі могла народитися така досконала людина?»

Влітку того ж року наложниця-мати з покоїв Кіріцубо, почуваючись трохи слабою, збиралася поїхати до батьківського дому, але Імператор ніяк на це не погоджувався. Оскільки він уже звик, що останнім часом вона постійно нездужала, то повторював: «Спробуй побути ще трохи, може…». Однак її здоров’я щоразу підупадало, й через якихось п’ять-шість днів вона зовсім ослабла, тож її мати слізно впросила його відпустити дочку. І навіть цього разу, побоюючись незаслужених образ від суперниць, вона вирішила поїхати додому потай, сама, залишивши сина в палаці.

Усе на світі має кінець, тож Імператор більше її не затримував, але невимовно жалів, що навіть не може провести її хоч би очима. Вона, ще недавно така чарівно-прекрасна, тепер страшенно схудла на обличчі й, глибоко засмучена, ледь ворушила губами, але нічого не могла сказати. Дивлячись, як вона, напівжива-напівмертва, насилу уривчасто дихає, він, не думаючи ні про минуле, ні про майбутнє, крізь сльози безперестанку присягався у любові, але відповіді не почув. Її погляд так потьмянів, а тіло на постелі настільки обм’якло, що Імператор занепокоївся: а що ж буде далі? І навіть коли вже розпорядився прислати для неї ручну двоколісну карету, все одно залишався з нею в покої, не бажаючи відпускати її додому.

«Хіба ми не обіцяли одне одному, що вирушимо разом в останню дорогу? Ти не можеш піти й залишити мене самого», – казав Імператор.

О, якби я знала, що так станеться…» – з глибоким сумом в очах відповіла вона й, ледве дихаючи, начебто хотіла ще щось сказати, але нарешті сили залишили її, тож Імператор вирішив: «Нехай буде що буде…» – але в цю мить прибіг гонець від її матері з повідомленням, що увечері мають розпочатися молитви й замовляння видатних монахів, і йому хоч-не-хоч довелося відпустити кохану додому.

З важким тягарем на серці, не засипаючи ні на мить, Імператор насилу дочекався досвітку. Послав гінця й занурився у зловісні передчуття, а коли той, страшно приголомшений, повернувся з дому наложниці, де серед плачу й крику дізнався, що після півночі вона померла, то, охоплений сум’яттям, ні про що інше не думаючи, замкнувся у своїх покоях.

Хоча й тепер він прагнув бачити свого молодшого сина, та оскільки зазвичай у такому випадку дітей у палаці не залишали, то вирішив відіслати його в дім матері. Хлопець не розумів, що сталося, і вкрай дивувався, чому це материна прислуга ридма ридає та й батько весь час плаче. Розлучатися їм завжди було важко, та цього разу їхнього суму не можна описати словами.

Усьому на світі настає кінець, тож, як вимагав звичай, нещасну поховали. Хіба можна уявити собі, що діялося від горя в душі її матері – мовляв, і сама хотіла б разом з нею спопеліти й піднятися з димом у небо, – коли вона, вслід за доччиною прислугою, сіла в карету й прибула в Отаґі[12] на урочисту прощальну церемонію?

«Дивлюся на її тлінні останки, і мені здається, начебто вона ще жива, та як тільки побачу, що вона перетвориться на попіл, справді повірю, що її вже нема на цьому світі», – цілком розсудливо казала мати, але невдовзі, охоплена відчаєм, як того й побоювалася прислуга, мало не випала з карети.

З Імператорського палацу прибув посланець. Коли він прочитав указ про присвоєння покійній третього рангу, присутніх на похороні охопив ще більший сум. Імператор гірко жалів, що не зважився за життя назвати її якщо не імператрицею, то хоч би ньоґо, а тому вирішив підняти її ранг принаймні на один ступінь. І навіть цього разу багато хто цим обурювався. А от інші, здатні глибоко зрозуміти суть речей, тепер згадали, якою вона була вродливою, лагідною і приємною – в усьому бездоганною. Та й придворні дами з оточення Імператора з любов’ю заговорили про її добре серце, хоча за життя страшно заздрили їй саме через його надмірну до неї прихильність. Мабуть, щось подібне описано в одному вірші такими словами: «А коли її не стало, полюбив…»

Безрадісно минали дні жалоби. Сім разів, через кожен тиждень, Імператор ретельно посилав гінця на поминки в рідний дім покійної, щоб висловити щире співчуття її матері. Час збігав, а Його Величність поринув у безпросвітній смуток, відмовився від нічних послуг інших наложниць і тільки безперервно плакав удень і вночі. Та й у придворних, які це бачили, промокали рукави – такою росистою була осінь. А ньоґо Кокіден і тепер немилосердно подумки докоряла: «Це ж як треба було любити її, щоб і після смерті вона тривожила людські душі!» Щоразу, коли Імператор бачив старшого сина, з любов’ю згадував про молодшого і посилав довірену прислугу або годувальницю, щоб дізнатись, як йому живеться в домі матері покійної.

Якось надвечір, коли раптово повіяв пронизливий холодний вітер, а Імператора сильніше, ніж завжди, обсідали спогади про покійну й молодшого сина, він послав туди придворну Юґеї-но мьобу.[13] Пославши її того чарівного місячного вечора з листом, Його Величність знову поринув у роздуми про кохану. Немов бачив її постать й обличчя перед собою – як такими вечорами, коли викликав розважати музикою, а вона своєю надзвичайно майстерною грою і невимушеними словами проймала душу сильніше за будь-кого, – але менш виразно, ніж «у пітьмі нічній».[14]

Як тільки пані Юґеї-но мьобу заїхала у двір, перед її очима постала зворушливо-сумна картина. Хоча мати була вдовою, але заради дочки сяк-так доглядала садибу, а от тепер, коли поринула в морок відчаю, увесь сад потонув у високих густих заростях трави, розбурханих осіннім вітром, крізь які пробивалося тільки місячне сяйво. Зустрівши гостю перед південним ґанком, мати спочатку не могла нічого сказати.

«Прикро, що я досі живу на цьому світі, а ще дуже соромно через те, що такій високій, як ви, особі доводиться продиратися крізь полинові зарості», – сказала вона нарешті й, не в змозі стримати почуттів, заплакала.

«Пані Найсі-но суке[15] доповіла Його Величності, що їй було страшно жаль вас, аж серце розривалося, коли вона сюди приїжджала, та й мені, не такій витонченій, як вона, особі, тяжко таке витримати, – сказала гостя і, зробивши паузу, передала такі слова Імператора: «Спочатку мені здавалося, що все це – сон, та коли я поволі заспокоївся, то зрозумів, що пробудження не буде, й мені стало ще тяжче, бо навіть нема з ким порадитися, що ж тепер робити. То чи не могли б ви потай прибути в палац?… Я дуже переймаюся долею сина, якому доводиться жити в атмосфері сліз і плачу. Якнайшвидше приїжджайте!..» – Його Величність не міг договорити й розплакався, тож я, щоб не бути свідком його слабкодухості, якої він, напевне, соромився, не дослухала його слів до кінця й поїхала», – й гостя передала матері листа від Імператора.

«Я осліпла від сліз, але такі милостиві слова Його Величності для мене – як світло в темряві», – сказала мати й узялася читати листа.

«Я сподівався, що з часом мій смуток розвіється, та минали дні й місяці, а горе ставало ще нестерпнішим. Все частіше думаю про малого сина і жалкую, що не можу виховувати його удвох з Вами. Тож прошу Вас, приїжджайте разом з ним до мене заради пам’яті про Вашу дочку», – щиро написав Імператор і додав такий вірш:

Однак дочитати його мати не змогла.

«Тепер, коли я збагнула, що довге життя – це тяжке випробування, і соромлюся того, що «сосни в Такасаґо подумають про мене»,[17] не наважусь з’являтися в палаці за кам’яними мурами, хоч би скільки разів ласкаво запрошував Його Величність. Про що думає юний принц, не знаю, але, здається, палає бажанням опинитися в палаці. І це природно, але мені від цього тільки сумно. Так і передайте нишком Його Величності мої заповітні думки. Звичайно, жити в домі такої нещасної людини, як я, хлопцеві не годиться», – сказала вона.

Юний принц уже спав.

«Я хотіла його побачити, щоб докладно розповісти про нього Його Величності, та, мабуть, чекають мого повернення до палацу, бо вже таки пізно», – поспішила сказати гостя.

«О, я так хотіла б поговорити з вами довше, щоб хоч трохи розвіяти нестерпну темряву в моєму серці! – відповіла мати покійної. – Завітайте до мене коли-небудь і з власної волі. Останніми роками ви приходили з приємними, святковими новинами, а от цього разу своїми сумними відвідинами нагадали, якою гіркою буває людська доля.

Від самого народження дочки ми покладали на неї великі надії, а мій покійний чоловік, старший радник, до останнього подиху наполягав, щоб я неодмінно домоглася здійснення його заповітного прагнення і влаштувала її на службу до Його Величності. «Не опускай рук, – повторював він, – і не занепадай духом через те, що мене вже не буде на цьому світі». І я виконала його заповіт, хоча відчувала, що без надійної опори цього не варто було робити, але Його Величність ставився до неї з надзвичайною прихильністю, якої вона соромилась як незаслуженої, а наростання людських заздрощів й душевного неспокою врешті-решт довели її до трагічного кінця, тож я гадаю, що особлива приязнь Його Величності обернулася для дочки жорстокістю. Я так нарікаю, бо моя душа поринула в темряву…» – мати покійної запнулась і зайшлася сльозами. А тим часом стемніло.

«Його Величність думає так само. «За покликом серця я закохався в неї так палко, каже, – що здивував людей, але відчував, що нам не доведеться довго жити разом. Я не збирався завдавати комусь найменших прикрощів, але своєю любов’ю врешті-решт накликав на себе стільки незаслуженої злості, що залишився в жалюгідному стані сам-на-сам зі своїм незагойним смутком. Якби-то я знав, яким було моє попереднє життя!» – повторює Його Величність крізь сльози».

Гостя все розповідала й розповідала, аж поки, зі сльозами на очах, не згадала: «Вже пізня ніч, тож мені треба ще до світанку принести Його Величності вашу відповідь», – й приготувалася від’їжджати.

Місяць западав за край західних гір на тлі чарівного безхмарного неба, в повітрі повіяло прохолодою, а цвіркуни у траві своїми тужливими мелодіями наче не відпускали гостю додому з цієї запущеної оселі.

сказала гостя, не маючи сили сісти у карету.

Здається, я вже скаржусь…» – передала через служницю мати покійної наложниці.

Замість коштовних дарунків, недоречних за такої сумної нагоди, мати передала гості на згадку про дочку її святкову одежу й прикраси для зачіски, приготовані на такий випадок.

Що й казати, молоді служниці покійної щиро сумували за нею, і, звиклі до розкішного життя в палаці, сумували за його стінами, тож щоразу, згадуючи про Імператора, квапили матір переїхати туди, але вона не зважувалася на такий крок, бо, мовляв, поява її, горопашної особи, в палаці викличе серед придворних неприємні пересуди, а спокійно розлучитися з онуком вона не зможе навіть на коротку мить.

Мьобу вельми зворушило те, що Імператор ще не спав, а, нібито милуючись пишним цвітом у внутрішньому дворику, перемовлявся з кількома чуйними придворними дамами. Останнім часом він постійно, днями й ночами, переглядав сувої з картинами до «Вічного смутку», намальовані на замовлення імператора Уда,[19] з японськими піснями та китайськими віршами Ісе та Цураюкі,[20] й незмінно згадував про них у розмовах.

Він докладно розпитав її про візит до матері покійної, а вона, розповівши про зворушливо-сумне враження від її оселі, передала йому листа від неї: «Ваша милість така незмірна, що я ніяковію… Але від Вашого послання, згадки про дочку, я поринаю в темряву відчаю.

Мати писала досить плутано й навіть образливо, але Імператор, напевне, пробачив їй, зваживши на те, що вона ще не отямилася після пережитого горя. Сам він намагався приховати свої переживання, але це йому не вдавалося. Безперестанку перебирав у пам’яті численні спогади про покійну, починаючи з того, як вони вперше зустрілися, і був приголомшений тим, що не помітив, як минуло стільки часу після останньої розлуки, хоча за її життя не міг обійтися без неї ані хвилини.

«Я постійно думав віддячити матері покійної за наполегливе прагнення виконати заповіт покійного чоловіка, старшого радника, – віддати дочку на службу до палацу, але тепер усе вже марно… – сказав Імператор, згадуючи про сумну долю матері. – А проте як виросте юний принц, щастя їй ще всміхнеться. Аби тільки довше пожила».

Мьобу показала йому подарунки.

«От було б добре, якби оця шпилька[21] була принесена з царства безсмертних…» – віддавався він нездійсненним мріям.

Хоча образ Ян Ґуйфей малював обдарований художник, картині бракувало яскравого подиху життя, бо пензлю не все підвладне. Її обличчя, як і лотоси на озері Тайє та плакучі верби коло палацу Вейан,[22] було привабливим разом з розкішним одягом у китайському стилі, але Імператор, згадуючи свою ніжну, ласкаву коханку, не міг порівняти її з красою квітів і пташиним співом. Щоранку й щовечора вони присягалися, що «в наступному житті в небі літатимуть нерозлучною парою, а на землі ростимуть, як дерева із зрощеними гілками»,[23] але потім вона покинула цей світ і залишила його з важким тягарем на душі від нездійсненої обіцянки.

Коли під шум вітру й комашине дзижчання Імператор віддавався сумним роздумам, ньоґо Кокіден, яка вже давно перестала його відвідувати, цієї прекрасної місячної ночі влаштувала музичні розваги. Таке зухвальство його страшно дратувало. Середня знать і придворні пані, знаючи про його горе, також обурювалися. А вона, завжди вирізняючись самолюбним і непокірним норовом, поводилася так, ніби нічого й не сталося. А тим часом місяць зайшов.

Імператор згадував про оселю покійної до пізньої ночі, аж «поки не погас ґніт самотньої лампи».[24] Напевне, була варта Бика,[25] бо він почув, що Ліва Імператорська охорона оголосила про зміну вартових. Не приваблюючи до себе допитливих поглядів, подався до спочивальні, оточеної навколо ширмами, але ніяк не міг заснути. А як уранці прокинувся, то з приємністю згадав, як колись, за життя коханої, просипав з нею всю ніч і, не помітивши, що настав ранок, занедбував уранішні державні справи. До сніданку лише торкнувся для годиться, а під час обіду своєю байдужістю до їжі викликав у слуг співчуття до його глибоких душевних ран. «Просто лихо! – бідкалися придворні, зітхаючи. – Мабуть, в усьому винна обітниця, зроблена у попередньому житті. Просто лихо, що Його Величність у ставленні до Кіріцубо не зважав на людський осуд і докір, ба навіть втратив розсуд, а тепер, після її смерті, навіть занехаяв державні справи», – і пошепки натякали на поганий приклад якогось заморського володаря.

Минали дні й місяці, й от нарешті юний принц вернувся до палацу. Він виріс таким вродливим, що здавався людиною з іншого світу, й мимоволі викликав в Імператора страх.[26] Наступної весни, коли настав час призначити принца-спадкоємця, Імператор у душі хотів обійти старшого сина на користь молодшого, та оскільки той не мав за собою впливового покровителя з материного боку, а придворні загалом, напевне, не схвалили б порушення порядку успадкування трону, то йому довелось мовчки примиритися, щоб не нашкодити останньому. «Навряд чи Його Величність пішов би так далеко, – перешіптувалися придворні, – навіть якщо настільки сильно любить молодшого сина». Нарешті ньоґо Кокіден заспокоїлася.

Що ж стосується матері покійної наложниці, то вона поринула в невтішну тугу, повсякчас прагнула з’єднатися з дочкою на тому світі й, мабуть, через це, на превеликий жаль Імператора, врешті померла. Юному принцу сповнилося шість років, і він, уже добре розуміючи ціну втрати, гірко плакав. Останнім часом бабуся, яка дбайливо його вирощувала не один рік і місяць, раз у раз казала, як їй тяжко з ним розлучатися.

Відтоді юний принц став жити лише в палаці. Коли йому сповнилося сім років, його вперше, на церемонії, прилучили до читання ієрогліфічних текстів, і він показав такі високі, невідомі у світі, розумові здібності, що Імператор дивився на нього з деяким острахом.

«Тепер, гадаю, вже ніхто не зможе ненавидіти його. Хоча б тому, що в нього немає матері, вони мали б його любити», – казав Імператор і всюди, навіть у покої ньоґо Кокіден, за ширми, водив його із собою. І суворий воїн, і лютий ворог, побачивши принца, всміхнулися б, тож навіть вона не могла явно відштовхувати хлопця. Крім старшого сина, вона народила Імператорові ще двох дочок, але вони аж ніяк не могли затьмарити улюбленця. Інші наложниці також не ховали перед ним свого обличчя за віялом або ширмою, бо вже в такому юному віці він був настільки благородно-привабливим, що всі вони вважали його загадковим і цікавим учасником їхніх розваг.

Ясна річ, він не тільки успішно вивчав обов’язкові заморські науки,[27] але й дивував придворних чарівними звуками кото[28] і флейти, що відлунювали в Імператорському палаці. Якщо ж розповідати про все, в чому він був неперевершеним, то це здаватиметься неприємно-надмірним перебільшенням.

Одного разу Імператор довідався, що в складі корейської делегації, яка прибула до столиці, є відомий віщун, та оскільки запросити його до палацу забороняла настанова імператора Уда своїм наступникам, то він потай послав свого молодшого сина до будинку Корокан, в якому приймали іноземних послів і делегації. Повів хлопця туди як свого сина Удайбен, його опікун. Придивляючись до його обличчя, вражений віщун раз у раз кивав головою.

«Обличчя цього юнака показує, що йому призначено стати Батьком країни, досягнути посади Верховного правителя, але у такому разі в країні настануть чвари й народ зазнає страждань. А можливо, йому судилося бути опорним стовпом Імператорського двору й цілої держави, та, жаль, я в цьому до кінця не впевнений», – підсумував він.

Удайбен також був вельми освіченою людиною, і його розмова з гостем виявилася дуже цікавою. Вони обмінялися віршами китайською мовою, і при цьому віщун висловив і свою радість від того, що перед самим від’їздом на батьківщину зустрів такого незвичайного юнака, і смуток від розлуки з ним, на що хлопець відповів своїм зворушливим віршем. Зачарований його поетичним талантом, гість наділив його дорогими подарунками. З Імператорського палацу, у свою чергу, надійшла щедра винагорода гостеві.

Чутка про таке пророцтво розійшлася сама собою, і хоча Імператор зберігав його при собі, Правий міністр, дід принца-спадкоємця, разом із ріднею занепокоївся: «Власне, що це могло б означати?»

Щиро дбаючи про долю свого молодшого сина, вже раніше Імператор звертався до послуг вітчизняних ворожбитів і тому досі не надав йому навіть звання принца крові – міко. Але тепер, переконавшись, що корейський віщун справді з великим розумом, вирішив: «Не годиться пускати його по хвилях життя принцом без рангу, який не має впливового покровителя з материного боку. Оскільки й моє правління недовговічне, то краще, щоб він залишився простим підданим, що візьме на себе турботу про державне правління і тим самим забезпечить собі надійне майбуття», – і заради цього спонукав його якомога наполегливіше вивчати різноманітні науки й мистецтва. Жаль було залишати такого обдарованого юнака звичайним підданим, але визнання його принцом крові викликало б підозру серед придворних, а тому, порадившись з астрологами, які підтвердили попередні пророцтва, Імператор постановив назвати його Ґендзі, тобто прилучити до роду Мінамото.

Минали місяці й роки, а Імператор ні на мить не забував про Кіріцубо, покійну наложницю-матір. Щоб хоч якось розвіяти журбу, запрошував до себе начебто достойних привабливих жінок, але щоразу розчаровано запитував себе: «Невже в цьому світі немає нікого, хто міг би зрівнятися з нею?» Та згодом почув від Найсі-но суке, придворної з власної прислуги, про нечувану красу Четвертої дочки попереднього імператора, яку дбайливо оберігає її мати-імператриця. Найсі-но суке раніше служила у попереднього імператора, добре знала принцесу від самого малечку й навіть тепер з нею іноді зустрічалася.

«Я служила у трьох імператорів, але досі не бачила жінки, схожої на покійну. І тільки дочка попередньої матері-імператриці виросла геть-чисто до неї подібною. Ніде на світі не знайти такої красуні!» – доповіла Найсі-но суке, і в Імператора забилося серце: «Невже?…»

Він увічливо попросив матір віддати дочку до себе на службу, і вона завагалася – мовляв, буде лихо, бо мати принца-спадкоємця вже показала зловісний приклад, коли грубо знущалася з Кіріцубо, – але, так і не приставши на його прохання, несподівано вмерла.

Коли принцеса осиротіла, Імператор настійно домагався її згоди, обіцяючи, що ставитиметься до неї наче до власної доньки. Її прислуга, опікуни й старший брат, принц Хьобукьо, вирішивши, що їй краще жити в палаці, ніж залишатися самотньою, що так вона трохи заспокоїться після материної смерті, порадили переїхати туди.

Називали її Фудзіцубо.[29] Обличчям і поставою вона справді напрочуд була схожою на покійну Кіріцубо, а високе походження робило її ще чарівнішою в очах придворних. Ніхто не дивився на неї зверхньо, а вона поводилася так, як її душа бажала. Імператор кохав покійну всупереч осуду оточення і не забував про неї тепер, але само собою привертався до нової принцеси й глибоко відчув, що вона, як ніхто інший, начебто заспокоїла його душу.

Юний Ґендзі супроводжував Імператора повсюди, й особа, до якої той найчастіше навідувався, не могла від нього сором’язливо сховатися. Усі вважали себе не гіршими за інших і справді були гарними, але немолодими, тоді як принцеса Фудзіцубо була юною і чарівною, тож, природно, юнаку крадькома вдавалося її побачити, хоча вона старанно ховала обличчя за віялом або ширмою.

Образ матері не зберігся в його пам’яті навіть невиразною тінню, але зі слів Найсі-но суке він знав, що принцеса дуже схожа на неї, тож в його юному серці зародилася ніжність до неї і щире бажання часто бачити її та зблизитися з нею.

Імператор, який обох безмежно любив, просив принцесу:

«Не стороніться хлопця. Не знаю чому, але мені здається, що ви дуже схожі на його матір. Не вважайте, що він невихований, коли бачите, що він до вас горнеться, постарайтеся його полюбити. Обличчям й очима ви обоє такі схожі, що вас, природно, можна вважати матір’ю і сином».

Тому, почувши такі слова, з дитячою безпосередністю хлопець не пропускав будь-якої нагоди, щоб, передаючи принцесі весняну квітку або осінній кленовий листок, виказати їй свою любов. Помітивши це, ньоґо Кокіден не тільки відчула неприязнь до нової суперниці, але й спалахнула давньою ненавистю до Ґендзі.

Своєю надзвичайною красою Ґендзі не мав у світі собі рівних, навіть чарівна принцеса Фудзіцубо не могла його в цьому перевершити, тож люди називали його Блискучим. Та оскільки Імператор порівну наділив своєю любов’ю як сина, так і принцесу, то її називали Сонцесяйною.

Коли Ґендзі сповнилося дванадцять років, Імператор мусив, хоча й не хотів змінювати його чарівної підліткової зовнішності, провести обряд досягнення повноліття. Сам ненастанно клопотався і, готуючи таку урочистість, до усталених правил його проведення додавав чимало своїх.

За пишністю і розмахом церемонія мала не поступатися тій, яка відбулася кілька років тому в південній палаті Сісінден, коли відзначалося повноліття старшого сина, принца-спадкоємця, а щоб наступні повсюдні бенкети, за які відповідали такі державні установи, як палацова скарбниця й рисові комори, схильні до недбальства, відбувалися як слід, Імператор заздалегідь віддав особливі розпорядження, щоб усі дотримувалися правил.

У східному передньому покої палати Сейрьоден встановили трон, обернувши його на схід, а перед ним – сидіння для майбутнього повнолітнього Ґендзі та Лівого міністра, відповідального за церемонію. Ґендзі з’явився на варту Мавпи.[30] Обабіч його щік звисали жмути волосся зачіски «мідзура», а обличчя світилося рум’янцем… Як жаль, що таким його більше ніхто не побачить! Головний скарбник взявся укладати зачіску. І коли Імператор з болем у серці побачив, як той обрізує таке гарне волосся, то, ледве стримуючи сльози, подумав: «От якби вона побачила його тепер!..»

Коли після завершення обряду Ґендзі, переодягнений по-дорослому в покої для відпочинку, спустився у сад і виконав подячний танець, в усіх людей від зворушення забриніли сльози. А що вже казати про Імператора? Він ледве тримав себе в руках, зі смутком у душі згадуючи про минуле, що вже починало забуватися. «А чи не зашкодить його зовнішності нова зачіска й дорослий одяг у такому юному віці?» – турбувався Імператор, але, навпаки, хлопець став тепер прекраснішим.

Лівий міністр, відповідальний за проведення обряду повноліття, мав від принцеси крові, молодшої сестри Імператора, єдину дочку. На неї накинув оком принц Весняних покоїв,[31] але міністр не спішив давати згоди, бо мріяв віддати її за Ґендзі. А коли запитав, як до цього ставиться Імператор, то із задоволенням почув від нього: «Ну що ж, оскільки зараз у хлопця немає опікуна, то час переходити до шлюбного обряду[32]».

Коли Ґендзі зайшов у вітальню, де відбувалося святкове частування, то сів у ряд, як вимагали правила, за принцами крові. Міністр, сидячи поруч, спробував натякнути йому на свій намір віддати дочку за нього, але юний і сором’язливий хлопець не знав, що й відповісти.

Потім Найсі-но суке переказала міністрові веління Імператора з’явитися в його покоях, і той відразу послухався, а інша пані з його прислуги передала йому винагороду за участь у церемонії: як було заведено, просторе біле жіноче уцікі[33] й повний набір жіночого одягу.

Простягаючи чашку з вином, Імператор запитав міністра про незмінність його наміру:

відповів міністр і, спустившись з довгого мостика, виконав подячний танець.

Міністрові подарували коня з Лівої Імператорської конюшні й сокола з Канцелярії Імператорського двору. Принци крові і знатні вельможі, стоячи в ряд під сходами, отримали дорогі подарунки відповідно до своїх рангів.

Наїдки в кипарисових коробочках і фрукти у прив’язаних до гілок кошичках приготував той-таки Удайбен за велінням Імператора. Таць з рисовими колобками й китайських скриньок з подарунками для гостей було повно-повнісінько, набагато більше, ніж у день повноліття принца Весняних покоїв. Одним словом, панувала небачена щедрість.

Того вечора Імператор послав Ґендзі до садиби Лівого міністра. Там прийняли майбутнього зятя із щирою душею, пишно, за всіма звичаями. Рідню міністра від його незвичайної краси у такому юному віці переповнювала тривога: «А чи довговічна вона?» Сама наречена, Аої, набагато старша від судженого, почувалася вкрай ніяково.

Оскільки Лівий міністр користувався прихильністю Імператора, а його дружиною була сестра Імператора, тож посідав впевнене становище при ньому. А от Правий міністр, що як дідусь принца Весняних покоїв мав би правити в майбутньому державою, тепер, коли Лівий міністр привернув до себе Ґендзі, утратив свій вплив.

Лівий міністр мав багато дітей від різних жінок. Принцеса крові народила йому дуже вродливого сина, Куродо-но сьосьо,[34] молодшого офіцера Імператорської охорони, якого Правий міністр хотів мати за зятя, віддавши за нього свою найулюбленішу Четверту дочку, хоча з його батьком часто не ладнав. Обидва, Ґендзі й той молодший офіцер, якими тесті однаково дорожили, були ідеальними побратимами.

Ґендзі не міг довго перебувати в домі Лівого міністра, бо Імператор часто викликав його до себе. В його душі жив тільки образ принцеси Фудзіцубо, що не мала рівних собі у світі. «От з такою я хотів би одружитися! Але, на жаль, іншої такої нема. Звісно, дочка міністра гарна й добре вихована, та душа до неї не лежить», – думав він і, зосередившись своїм юним серцем на цій єдиній пристрасті, відчував нестерпний біль.

Тепер, коли Ґендзі став дорослим, Імператор не пускав його за ширми, куди сам заходив. Під час музичних розваг той принц супроводжував її гру на кото співом своєї флейти, а її голосок, ледве чутний з-за ширми, солодко заспокоював йому душу. От, мабуть, тому життя в палаці його так вабило. Перебуваючи там поспіль днів п’ять-шість, він іноді повертався на один-два дні у дім міністра, однак той не осуджував його, зважаючи на його юність, і ставився до нього, як завжди, дбайливо.

Для молодої пари міністр добрав найкращу прислугу. Часто влаштовував приємні забави – одним словом, з усіх сил, як тільки міг, намагався догодити зятеві.

Покої Кіріцубо Імператор передав Ґендзі й залишив при ньому колишніх материних служниць. За його дорученням ремонтна служба й столярна майстерня до невпізнання перебудували материн будинок. У саду, який і раніше славився деревами й штучними пагорбами, розширили ставок так, що вся садиба засяяла своєю красою по-новому. «Якби-то я міг поселити тут особу, до якої тягнеться душа!» – думав юнак, зітхаючи.

Кажуть, начебто Блискучим назвав Ґендзі корейський віщун, вражений його вродою.